Проблема адаптації дітей дошкільного віку до умов ДНЗ

Проблема  адаптації дітей дошкільного віку до умов ДНЗ

Зміст

Вступ

Дошкільний  вік ― це період, коли в дитини формуються уявлення про навколишній світ, явища суспільного життя, взаємини між людьми. Вступаючи у життя, малюки мають засвоїти багато правил, які склалися в суспільстві. Й допомогти їм у цьому, безумовно, повинні вихователі та педагоги.

Відповідно до Статті 4 Закону України «Про дошкільну  освіту», дошкільна освіта є обов’язковою складовою системи безперервної освіти в Україні. Тому, у житті дитини настає час, коли їй час відвідувати дитячий садок. Насправді, коли це станеться, вирішують батьки. На наш погляд, четвертий рік життя є одним зі сприятливих періодів для початку відвідування дошкільного навчального закладу. Давайте розмірковувати разом.

По-перше, закінчився період раннього дитинства, в якому дитина активно росла та розвивалася (опанувала ходьбу, різноманітні дії з предметами, навчилася розуміти мову і активно говорити сама), їй потрібні були близькі люди, контакти з якими були провідними для її розвитку. За перші три роки малюк виріс, зміцнів, багато чому навчився.

Стосується це, перш за все, таких важливих навичок, як самообслуговування (малюк самостійно їсть, відвідує туалет, частково сам уміє одягатися та роздягатися, з допомогою дорослого підтримувати і наводити елементарний лад у особистих речах та іграшках), уміння самостійно грати та налагоджувати контакти з оточуючими. Крім того, дитина вже має досвід «розлучення» з мамою на деякий час. Для успішної адаптації дитини до умов дитячого садка це немало.

Із великої кількості матеріалу про розвиток дитини під час різних вікових періодів, яким користується сьогодні наука, відомо, що ранній дитячий вік (до трьох років) — це оптимальний час для розвитку деяких основних проявів психічного   розвитку   дитини:    процес ходіння, початкового оволодівання процесом мовлення, початкового емоційного уподобання та ін. Якщо дитина у ранньому віці з якихось причин не навчилась ходити або говорити, то виявляється, що пізніше їй набагато важче навчитися це робити, навчання триває довше і менш ефективно.

Загалом процес пристосування (адаптація) до дитячого садка проходить досить індивідуально. Одні діти легко і швидко звикають, не примушуючи батьків турбуватися та переживати. Інші, навпаки, звикають довго, хворобливо, а іноді й зовсім не можуть адаптуватися.

У психологічній літературі поняття адаптації розкривається  як сукупність особливостей біологічного виду, які забезпечують йому специфічний  спосіб життя в умовах певного  середовища. У дошкільній педагогіці цей термін тлумачиться як активне засвоєння прийнятих у суспільстві норм та оволодіння відповідними формами спілкування та діяльності.

Саме на дошкільний навчальний заклад покладається головне  завдання сім’ї щодо формування соціального  досвіду вихованців: з одного боку діти мають набути навичок та практичних умінь для соціальної адаптації, а з іншого ― навчитися вирізняти себе з-поміж інших, відстоювати свою індивідуальність, бути особистістю у групі однолітків.

Проблема адаптації  дитини дошкільного віку до нових  умов, удосконалення і розвиток її різнобічних комунікативних дій з іншими людьми та формування вміння спілкуватися — все це дуже важливі передумови міцного фізичного та психічного здоров'я й нормального розвитку особистості, що й становить актуальність нашого дослідження.

Об’єктом дослідження є адаптація дітей дошкільного віку в перші місяці перебування у дошкільному навчальному закладі.

Предмет дослідження – методика організації життя дітей при вступі у дошкільному навчальному закладі.

Мета дослідження — дослідити основні проблеми адаптації дітей дошкільного віку до умову дошкільного навчального закладу.

Для досягнення цієї мети необхідно  розв’язати наступні завдання:

1.  визначити психолого-педагогічну характеристику адаптації дітей дошкільного віку;
2.  з’ясувати роль  взаємодії батьків та вихователів у процесі адаптації дітей до нових умов життя;
3.  дослідити методику організації життя дітей при вступі у дошкільний навчальний заклад.

Методи дослідження. Основним під час роботи став описовий метод, метод роботи з джерелами, також у роботі широко застосовується матеріали передового педагогічного досвіду та поради психологів щодо успішної адаптації дитини в дошкільній установі.

Практична цінність дослідження визначається можливістю використання його результатів у вищій школі при вивченні методики дошкільного виховання,  соціальної педагогіки, а також допоможе вихователям,  педагогам та батькам практично застосувати методичні поради дослідження щодо правильної організації життя дитини, яка тільки переступила поріг дошкільного навчального закладу, допомоги їй швидко та успішно адаптуватися в новому соціальному оточенні.

Розділ І. Загальна характеристика поняття «адаптація»

у науковому  вимірі

1.1. Дослідження  поняття «адаптація» у психолого-педагогічній літературі

У сучасному суспільстві внаслідок багаторазового зростання динамічності життя, постійних і досить різких змін у різних сферах (політичній, економічній, матеріальній, геополітичній, освітній тощо) особливі вимоги висуваються до здатності людини бути адекватною цим змінам. Тобто, бути мобільною, гнучкою, динамічною. Це означає необхідність підвищення її адаптаційних можливостей.

У наш час  досить актуальним постає питання процесу  адаптації дитини до дошкільного  навчального закладу, оскільки актуалізується проблема формування у неї пристосованості до життя, від якої залежить уміння дитини адаптуватися до нових умов не тільки у ДНЗ але й у подальшому житті. Адаптація це активний процес який може призвести як до позитивних змін (адаптованості), так і негативних (дезадаптованості). Саме в цей період дитини найбільш потребує допомоги і підтримки з боку педагогів.

Розкриття особливостей адаптації дітей до ДНЗ вимагає  здійснення аналізу поняття «адаптація».

Процес адаптації  є одним із найбільш досліджуваних  наукових об’єктів. Це обумовлюється, перш за все, універсальністю цього явища, адже адаптаційні процеси об’єктивно обумовлені будь-якими динамічними змінами, що відбуваються у різноманітних системах.

У психолого-педагогічній літературі проблема адаптації вивчалась  на різних рівнях – від розкриття змісту поняття (Ю. Александровський, Ф. Березін, В. Казначеєв), до виявлення особливостей її прояву в різних видах діяльності (В. Мерлін, В. Рождественський, Я. Стреляу ) та чинників, які детермінують цей процес в тих чи інших умовах (О. Мороз, М. Раттер). [7, с.5] 

Психолого-педагогічні  аспекти адаптації дітей дошкільного віку до нових умов розглядалися в працях Л. Галігузової, Т. Жаровцевої, О. Кононко, С. Мещерякової, Л. Царегородцевої, та ін. Педагогічні умови забезпечення позитивної адаптації дошкільників простежуються в дослідженнях Н. Ватутіної, Р. Калініної, Т.Науменко. Адаптацію як проблему комплексної взаємодії медиків, педагогів, психологів і батьків досліджували А. Атанасова-Вукова, Л. Голубєва, Г. Гридньова, К. Грош, М. Зейдель, В. Манова-Томова та ін. [13, с.106].

Зміст, в якому  поняття адаптація вживається в  сучасній  науковій літературі, бере початок від латинського «adaptare»  – пристосувати, налагоджувати, влаштовувати.

Поняття адаптація, адаптованість, адаптивність виступають об’єктом наукового аналізу у фізіологічних, філософських, педагогічних, психологічних, медичних дослідженнях.

Психологічний аспект адаптації – пристосування  особистості до потреб суспільства, з урахуванням власних мотивів  інтересів.

Зміст адаптації розкривається  такими допоміжними термінами як:

а) адаптування  – власне процес адаптації;

б) адаптованість  – стан організму в результаті успішного здійснення цього процесу;

в) адаптивний цикл – сукупність процесів від початкового  стану організму і до кінцевого;

г) адаптивний ефект  – відмінності в стані організму  до початку і завершення процесу  адаптації;

д) адаптивна  ситуація – конкретний момент взаємодії  організму та середовища, що відображає необхідність адаптивних перебудов [10, с.10].

Складність  використання терміну «адаптація» значною мірою обумовлена тим, що в сучасній науці ним позначають і процес ( зміни, що відбуваються з людиною у нових життєвих умовах ) і результат цих змін.

Основні відмінності  в цих розуміннях обумовлені новими для пізнання багатьох психічних явищ ускладненнями і неможливістю чітко відокремити процесуальні аспекти психічного життя від результативних. Адже, психіка людини функціонує таким чином, що будь-який, навіть локальний результат в ході змін, що відбуваються, не відокремлюється від процесу, завдяки якому був досягнутий, а відразу ж включається в нього.

Таким чином, кожен  результат є проміжним, оскільки відбувається подальше функціонування явища. Для його дослідження, необхідно  виділити:

1)     від багатьох контекстів, що обумовлені постійними зв’язками. в які відповідне явище включене у психіці людини;

2)     від наступних змін – тих динамічних зв’язків, що виникають та змінюються у процесі розвитку поточних подій.

Ось чому при  статичному розгляді адаптація може бути представлена як послідовна зміна відносно стабільних періодів, коли досягається визначена рівновага між індивідом та середовищем. Ця рівновага фактично умовна, оскільки стан людини постійно змінюється під впливом безперервно діючих зовнішніх та внутрішніх факторів.

Л. Сварковська запропонувала концепцію системного розгляду процесу адаптації. В її основі лежить ідея про те, що загальна ефективність процесу адаптації людини суттєво  залежить від інтеграційних тенденцій особистості. Таким чином, загальний процес адаптації – це складне явище, яке має певну структуру, складається із багатьох відносно незалежних процесів. Кожен із них обслуговує певну систему відносин, які виникають у людини з відповідною системою, і в сукупності з ними та відповідними зв’язками складає певний структурний компонент [23, с.20].

На думку  автора, кожен структурний компонент процесу адаптації є в свою чергу системою, яка включає :

а) об’єктивне явище і його умови (так звані  зовнішні умови);

б) відносини, що виникають у людини, яка адаптується з відповідним явищем (ставлення, відносини, зв’язки);

в) індивідуальні  особливості самої людини, що відповідають чи не відповідають вимогам (внутрішні  умови або власні ресурси людини).

У відповідності  до цього виділяються такі основні  підсистеми :

І. Енергетична  підсистема – відображає ресурсні можливості організму, їх спроможність забезпечити функціонування основних систем організму в умовах підвищення енерговитрат. Мова йде про той фізіологічний механізм, що забезпечує пристосування людини як біологічної істоти, на рівні організму, до ускладнених умов діяльності.

Сам процес адаптації  відбувається як руйнування тих засобів  пристосування, що не відповідають новим  умовам, перш за все динамічним стереотипам.

Психологічними  еквівалентами, що відображають тенденції адаптування на цьому рівні, можуть бути самооцінка співвідношення самопочуття, активності та настрою, стан нервово-психічного напруження тощо.

ІІ. Підсистема середовища – відображає відносини людини та тих зовнішньо-предметних умов, що її оточують. Зміна умов може бути повною або частковою :життя в цілому, навчання, проживання (показниками адаптації, що відбувається на середовищному рівні, можуть бути відповіді на прямі запитання – задоволеність чи незадоволеність відповідними аспектами життя).

ІІІ. Діяльнісна підсистема – відображає здатність людини до виконання дій, що складають зміст відповідної діяльності. По-перше, це передбачає засвоєння нових дій. По-друге, подолання вже напрацьованих навичок, які в нових умовах є недоцільними. По-третє, часові витрати на виконання цих дій. Показниками адаптації до діяльності можуть бути : наявність уникнення труднощів та помилок у виконанні основних видів діяльності, доцільний розподіл навантаження протягом доби, тижня.

ІV. Соціальна підсистема – відображає входження людини в нове соціальне середовище. Соціальний аспект адаптації характеризується з одного боку, ступенем прийняття людиною норм та правил життя в новій соціальній спільності. А з іншого – ступенем прийняття цієї людини соціальним оточенням. Показники, що відображають тенденції соціальної адаптації: задоволення людини групою, до складу якої вона входить, співпадіння індивідуальних та соціальних цінностей, соціально сприятлива позиція.

V. Особистісна підсистема – відображає той загальний результат адаптації, коли людина відчуває психологічний комфорт від ситуацій свого життя, приймає її як конструктивно значущу, що відкриває подальші перспективи розвитку.

Показниками особистісного  рівня адаптації можуть бути: зниження особистісного рівня тривожності, домінування позитивних емоцій, відсутність бажання змінити життєву ситуацію, стійка адекватна самооцінка, впевненість у собі, у власних силах, у здатності вирішити проблеми свого життя тощо [22, с.106-107]. 

Таким чином, поняття  «адаптація» є багатозначним, що відображає різноманітність та багаторівневість означуваного явища. В найбільш поширеному розумінні під адаптацією розглядають процес пристосування організму до нового середовища. Мова йде про цілісне, системне пристосування, що об'єднує біологічний, психологічний та соціальні рівні.

1.2. Психолого-педагогічна  сутність  адаптації дітей дошкільного  віку

Адаптація - це пристосування організму до нової ситуації, а для дитини дитячий садок, поза сумнівом, є новим, ще невідомим простором, із новим оточенням і стосунками. Чи у всіх дітей однакова поведінка при вступі в садок? Ні. Одні діти впевнені, вибирають гру, йдуть на контакт із дітьми й дорослими, інші-менш упевнені, більше спостерігають, ще інші- виявляють негативізм, небажання йти у групу, відхиляють всі пропозиції, бояться відійти від батьків, голосно плачуть. Причини такої поведінки різні: це і відсутність режиму вдома, й невміння гратися, й несформованість навичок самообслуговування. Однак основна причина - недостатній досвід спілкування з однолітками і дорослими.  

Фахівці не даремно ввели таке поняття, як адаптація. Це пристосування або звикання організму до нової обстановки. Для дитини дитячий садок, безсумнівно, є новим, ще невідомим простором, з новим оточенням і новими відносинами. Адаптація включає широкий спектр індивідуальних реакцій, характер яких залежить від психофізіологічних і особистісних особливостей дитини, від умов перебування в дошкільній установі й ін. Кожна дитина звикає до садка по-своєму. Психологи помітили, що період адаптації до дитячого садка триває від двох тижнів до півроку.

На початку малюка може лякати нова незвична обстановка, новий режим дня, соціальний фактор (відсутність поруч мами, велика кількість дітей, серед яких треба вибрати собі друга, незнайомі дорослі). Звикання до нових умов у всіх дітей протікає по-різному. Одне маля може вередувати, бути більш збудливим, ранимим, уразливим, плаксивим — так у нього проявляється стрес. В інших дітей стресові реакції можуть не знайти «виходу». Дитина начебто зовні спокійна, при цьому вона усі переживання та емоції тримає усередині себе, неохоче йде на контакт. Батькам іноді важко з'ясувати що-небудь у дитини, адже часом маленькі діти самі не можуть визначити, що їм не подобається. Дорослі повинні зрозуміти по поведінці малюка, чи почуває він себе комфортно поза домівкою, у садку, чи не відчуває напруженості, чи не втомлюється фізично та емоційно [20, с.218].

Якщо психологічний дискомфорт накладається на несприятливий фон (перенесене підвищення внутрішньочерепного тиску, перинатальне ураження центральної нервової системи), то надалі це може призвести до збою в роботі нервової системи, можливий розвиток неврозу. Щоб цього не допустити, необхідно заздалегідь проконсультуватися в невролога й дитячого психолога. При необхідності можна скоротити перебування дитини в дитячому садку.

Діти 2-3-х років  відчувають страх перед незнайомими  людьми і новими ситуаціями спілкування. Саме ці страхи і є однією з причин важкої адаптації дитини в групі. Відповідно дитина отримує стрес, і  це призводить до того, що вона стає збудливою, плаксивою, частіше хворіє, позаяк це негативно впливає на захисні сили дитячого організму.

Для емоційно нерозвинутих дітей адаптація, навпаки, відбувається легше — у них нема сформованої  прихильності до матері. Що більше розвинутий емоційний зв’язок з мамою, тим важче відбуватиметься адаптація. На жаль, не всі діти можуть витримати проблеми адаптації, і це може призвести до розвитку неврозу у дитини.

Адаптація дитини до нових умов, удосконалення і  розвиток її різнобічних комунікативних дій з іншими людьми та формування вміння спілкуватися — все це дуже важливі передумови міцного фізичного та психічного здоров'я й нормального розвитку особистості.

Розвиток особистості  — не автоматичний процес дитини раннього віку, який реалізується сам по собі, а відбувається при активній участі самої дитини. Здатність встановлювати і закріплювати міжособистісні контакти передбачає і здатність адаптуватися до соціального середовища в момент його змінювання. Така здатність притаманна всім живим організмам, тому що є життєво необхідною для їх існування [21, с.46].

Більш високорозвинені організми  мають вищі адаптивні можливості. Людина відрізняється від тварин здібністю не тільки активно пристосовуватися до нових умов, а й вмінням свідомо змінювати ці умови, впливати на ситуації, або передбачати їх, тобто психологічно налаштовуватися на подолання труднощів адаптації. Зворотний зв'язок «людина — середовище» є якісно новим в теорії соціалізації. Така свідома установка на нові умови життя називається соціалізацією або соціальною адаптацією. Біологічна і соціальна адаптація здійснюється на основі загальних адаптаційних механізмів [17, с.11].

Існує декілька варіантів  адаптаційних механізмів:

а) стан «фізіологічної» адаптації — звичне існування організму в різноманітних умовах середовища при оптимальному режимі всіх функціональних 
систем;

б) стан «напруженої адаптації», під час якого виникає необхідність перебудови існуючих параметрів. Якщо напруження не перевищує резервні можливості, то через деякий час встановлюється стан фізіологічної адаптації в нових умовах;

в) якщо резервні можливості організму перевищено, наступає патологічна адаптація, під час якої поступово відбувається виснаження адаптаційних механізмів, що призводить до хворобливого стану.

Найбільш влучно охарактеризував цей стан Г.Сельє  в своїй теорії стресу. Із фізіологічного боку, кожна адаптація ― стрес.

1. Перша стадія розвитку  стресу — це мобілізація адаптивних можливостей організму, стадія тривоги.

2. Друга стадія — збалансоване  витрачення адаптаційних резервів.

3. Третя — стадія виснаження [15, с.4].

В час науково-технічної  революції, постійних змін умов життя на Землі, екологічної кризи в Україні, проблема виживання тісно переплітається з можливостями адаптації, стає першочерговим завданням людської життєдіяльності. В зв'язку з цим раннє формування та тренування адаптаційних можливостей відіграє значну роль у розвитку особистості. Корисно розширювати «життєвий простір» дітей, доцільно організовувати спеціальні заходи щодо збагачення їх життєвого досвіду: збільшувати кількість прогулянок, екскурсій, частіше змінювати обстановку, в якій діти граються і виховуються.

Соціалізація індивіда здійснюється у трьох основних сферах: діяльності, спілкуванні і самосвідомості. У сфері діяльності відбувається подальше розширення й урізноманітнення її видів, відбір пріоритетів, осмислення опанованих зразків тощо.

У сфері спілкування розширюється, удосконалюється, ускладнюється коло контактів; підвищується питома вага таких, що визначаються програмово-життєвими інтересами і вимагають для цього відповідної майстерності комунікації й вольових зусиль для її здійснення.

Отже, у сфері самосвідомості дітей дошкільного віку сутність адаптації полягає у вирішенні проблем рушійних сил саморозвитку (потреби й мотиви), спрямованих на формування образу власного «Я», як активного суб’єкта діяльності, осмислення своєї соціальної належності, соціальної ролі, вміння пристосовуватись до режиму роботи дошкільного навчального закладу та формування самооцінки.

1.3. Вікові особливості розвитку дітей раннього дошкільного віку

Ранній дитячий  вік — це період посиленого дозрівання вищих відділень нервової системи. Дослідження вчених показують, що найсприятливіший час для впливу на формування психіки та для виховання настає саме тоді, коли відповідні функції знаходяться в процесі дозрівання. Коли ж дана функція вже оформилась, то вона не піддається великим змінам. А найактивнішим періодом дозрівання є, безумовно, ранній дитячий вік [15, с.4].

Зазначимо, що в Україні дитячі лікарі та психологи вважають, що у 2-3 роки діти вже готові до відвідування дитячого садка. Почасти це пов'язане з тим, що діти більш раннього віку в садку часто хворіють, до того ж нянечки та виховательки не в змозі забезпечити достатній догляд кожному з 10-15 малят, які ще не вміють самостійно користуватися ложкою, одягатися та ін. Чим молодше дитина, тим слабкіше її імунна система, тим більше сприйнятлива вона до інфекцій.

Крім того, доведено, що саме у 2-3 роки збільшуються витривалість кліток кори головного мозку та здатність до концентрації нервового збудження. Тому малюк в цьому віці вже може довше зосереджуватися на чомусь одному (завданні або грі) і менше стомлюється, готовий бути бадьорим і активним усі 6-7 годин до й після денного сну. Причому в нього вже є потреба й можливість присвятити цей час спілкуванню не тільки з батьками, але й з іншими дорослими або дітьми.

В 3 роки дитина, як правило, добре вимовляє майже всі звуки й володіє поширеними реченнями. Крім того, в цьому віці діти вже вміють координувати свої рухи з рухами однолітків, а виходить, готові до спільних ігор.

Одна з особливостей раннього дитячого віку — домінуюча роль сприйняття. Всі функції цього віку пов'язані із сприйняттям і керуються ним. Можна сказати, що свідомість дитини перебуває в прямій залежності від сприйняття. Це створює сприятливі умови для розвитку самого процесу сприйняття, функція сприйняття допомагає розвиткові дитини.

З великої кількості  матеріалу про розвиток дитини під  час різних вікових періодів, яким користується сьогодні наука, відомо, що ранній дитячий вік (до трьох років) — це оптимальний час для розвитку деяких основних проявів психічного  розвитку дитини: процес ходіння, початкового оволодівання процесом мовлення, початкового емоційного уподобання та ін. Якщо дитина у ранньому віці з якихось причин не навчилась ходити або говорити, то виявляється, що пізніше їй набагато важче навчитися це робити, навчання триває довше і менш ефективно.

Головними особливостями  періоду раннього дитинства також  є: інтенсивний темп розвитку, висока пластичність організму, великі потенційні можливості, взаємозалежність фізичного і психічного розвитку, нестабільність психічного та фізичного станів, вроджена сенсомоторна потреба та потреба в спілкуванні з дорослими, висока навіюваність емоційних станів дитини.

Емоційний розвиток є суттєвою частиною загального психічного розвитку дитини в перші три роки життя. Емоції зберігають своє значення і в пізнішому віці, але в ранньому вони переважно провідні, на них будується цілісна поведінка дитини. Ставлення малої дитини до навколишнього середовища визначається і залежить лише від емоцій, які збуджуються    різними  подразниками [21, с.44].

Дитина легко  звикає до всього, що викликає приємні почуття, і уникає впливу неприємних подразників. Тому особливо велике значення надається функціям емоцій у житті дитини і жодна з форм поведінки не є такою міцною, як ті, що пов'язані з емоціями.

Соціальна адаптація  — це процес, що виникає на ґрунті емоцій, якими дитина зв'язана з  навколишніми людьми. Емоції, які відчуває малюк до інших людей, орієнтують його соціальну поведінку, сприяють її точності, швидкості, адекватності. Головною ознакою позитивного емоційного стану малюка є його закріплена соціальна дія в корисному ефекті пристосування до життя. Емоційний і соціальний розвиток перебувають у постійній взаємодії і взаємозумовленості.

Саме емоції, завдяки їх психогенетичній орієнтації, здійснюють перші зв'язки дитини з  її соціальним середовищем. Всі сучасні дослідження доводять,  що емоційний і соціальний розвиток дитини раннього віку глибоко пов'язаний. В усіх випадках, коли емоційні впливи недостатні і емоційні реакції бідні, то й соціальний розвиток слабкий.

Вчені-психологи  пояснюють роль первинних емоцій у пристосуванні організму до навколишнього середовища. Вони допомагають удосконаленню пристосування. Вирішальна і основна риса емоційного стану — його інтегративність: як тільки виникає одна емоція, вона охоплює весь організм і відразу інтегрує (зв'язує в єдине ціле) всі функції в організмі. Позитивна чи негативна емоція завдяки такій інтеграції може бути абсолютним сигналом корисності або шкідливості даного впливу на організм. Таким чином, завдяки емоціям організм швидко оцінює характер впливу: якщо він корисний для організму, виникають приємні емоції, якщо шкідливий — неприємні. Саме це надає універсального значення емоціям для життя організмів.