Проблема формування особистості у колективі у творчій спадщині А.С.Макаренко

Вступ

      На сучасному етапі оновлення освіти, що характеризується акцентуацією на вихованні творчої особистості, забезпеченні життєдіяльності як головної людської якості, гострої актуальності набула проблема переорієнтації всіх ланок освіти. Усвідомлюючи необхідність перебудови освітнього процесу, науковці та практики зосереджують увагу на пошуку оптимальних способів навчання та виховання дітей.

      Основним завданням сучасної школи є саме формування творчої і активної особистості, всебічно та гармонійно розвиненої людини. Так у державних документах читаємо:

Закон України «Про освіту» (від 11.07.2001 №2628-III)

Розділ II «Система освіти»:

Стаття 35 «Загальна середня  освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібності, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами  обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення».

Закон України «Про загальну середню освіту» (від 13.05.1999 №651-XIV)

Стаття 5 «Завданнями загальної  середньої освіти є:

1. Виховання громадянина  України.

2. Формування особистості  учня (вихованця), розвиток його здібностей  і обдарувань, наукового світогляду.

Розділ IV «Учасники навчально-виховного  процесу в загальноосвітніх навчальних закладах:

Конституція України

Стаття 23 «Кожна людина має  право на вільний розвиток своєї  особистості, якщо при цьому не порушується  права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний  і всебічний розвиток її особистості».

Мета дослідження :Проаналізувати педагогічну спадщину А.С.Макаренко в контексті проблеми формування особистості в колективі та визначити можливості використання педагогічного досвіду А.Макаренко в умовах сучасної школи.

Проаналізувавши вище задані документи можна зробити висновок, щодо постановки в них завдань  по:

· всебічному і гармонійному розвитку особистості;

· її творчого потенціалу, активності, самостійності, інтересів та потреб.

Особливе  місце в теорії і практиці виховуючого  колективу належить А.С. Макаренку. Саме він першим у педагогічній діяльності запровадив ідею колективного творчого виховання як цілісну завершену систему. А.С. Макаренко залишив нам невичерпне джерело педагогічної спадщини, адже ретельно вивчаючи та аналізуючи його твори, можна знайти ґрунтовну відповідь на найсучасніші педагогічні запитання. Тому обрана тема є досить актуальна на сьогоднішній день.

I.Життя та педагогічна діяльність Макаренко

1.1 Життєвий шлях

Антон Семенович Макаренко  народився 13 березня 1888 року в м. Білопіллі, Сумського повіту, Харківської губернії, в сім’ї робітника-маляра залізничних  вагонних майстерень. У молодому віці (1896 р.) Антон Макаренко вступає до Білопільського двокласного залізничного училища. З осені 1901 р., через від’їзд родини до м. Крюкова, навчається у Кременчуцькому міському чотирикласному училищі, по закінченні якого (1904 р.) продовжує навчання на однорічних педагогічних курсах, що готували вчителів початкової школи. Здобута освіта, найнижча фахова в тодішній Росії, і статус вчителя-підмайстра, не задовольняють допитливого юнака; працюючи з вересня 1905 р. помічником учителя двокласного залізничного училища, він мріє продовжити навчання. Його бажання здійснюється восени 1914 р., коли молодого Макаренка приймають казенним стипендіатом до Полтавського учительського інституту. Навчання на півроку переривається службою в армії, з якої його демобілізують через короткозорість. У червні 1917 р. він закінчує інститут із золотою медаллю і починає керувати залізничним училищем у Крюкові. З вересня 1919 р. до вересня 1920 р. А. С. Макаренко завідує початковою школою в Полтаві, де у цьому ж році організовує поблизу міста трудову колонію ім. М. Горького для неповнолітніх правопорушників.

   Макаренкові-педагогу  уже в цей період були притаманні  пошуки нових форм роботи у  школі, енергійність та ініціативність (він проводить вечірні заняття  з робітниками). Молодий педагог  постійно прагнув до поповнення  знань, до самоосвіти. Він самотужки  одержував знання з біології, перечитував твори Ч. Дарвіна,  І. І. Мечникова, К. О. Тимирязєва; великий потяг мав до історії,  філософії, але його особливою  пристрастю була художня література  – твори В. Шекспіра, О. С.  Пушкіна, Ф. М. Достоєвського,  К. Гамсуна, Л. М. Толстого, М.  Горького та ін. Антон Семенович  не тільки обожнював літературу, а й мав потаємне бажання  писати. Ще в період навчання  в інституті датується його  перша літературна спроба –  оповідання “Дурний день”.

     Працюючи з  колишніми правопорушниками, Антон  Семенович керується принципом,  що немає дітей морально дефективних  (маючи на увазі занедбалість  і невихованість дитини), а є  діти, які тимчасово потрапили  в біду, тобто ігнорував протиправне  минуле вихованців. Життєдіяльність  колонії орієнтувалась на реальність  радісного майбуття, на виховання  у підопічних високого почуття відповідальності перед своїм колективом і суспільством. А для цього необхідно було запровадити нові організаційні, навчальні і трудові форми функціонування і виховної діяльності у колонії. І педагог-новатор з успіхом втілював це у практику своєї роботи.

    Для подальшого  розвитку колективу вихованців, А. С. Макаренко у травні 1926 р. здійснює злиття колонії  ім. М. Горького і вкрай занедбалої  дитячої установи у селищі  Куряж поблизу Харкова. Цей  ризикований крок підтвердив  правоту педагога щодо необхідності  перспективи руху в житті колективу.

   Однак, такі сміливі,  новаторські методи виховної  роботи педагога-ентузіаста тогочасні  науковці сприймали не схвально. Так, в процесі розгляду та  обговорення виховних програм  дитячих установ А. С. Макаренка  – “Операційний план педагогічної  роботи трудової комуни ім. Ф.  Е. Дзержинського” і “Конституція  трудової комуни ім. Ф. Е. Дзержинського”  – його звинуватили у зайвій  емоційності, в намаганні перевернути  всю тогочасну систему соціального  виховання, у використанні несоціалістичних  за змістом педагогічних категорій  “обов’язок, честь, право” та  відсутності в його виховній  роботі класової лінії.

    І все ж у  боротьбі з ідейними опонентами  Антон Семенович продовжує втілювати  в життя свою виховну систему,  розвиваючи і доповнюючи її  новими педагогічними знахідками  вже у стінах організованої  ним у 1927 р. дитячої комуни  ім. Ф. Е. Дзержинського. Саме  тут він розгортає успішний  навчально-трудовий експеримент,  у ході якого було налагоджено  справжнє виробництво комунарами  необхідної країні передової  техніки: фотоапаратів “ФЕД”  і електричних свердел. Вихованці  не лише заробляли кошти на  власне утримання, а й за  колективним рішенням надавали  матеріальну допомогу комунарам-випускникам.  Комуна стала справжнім взірцем  виховання морально-стійких, працьовитих  та щасливих юнаків і дівчат. Він збагачував своїх вихованців  новими ідеями, готував їх до  творчого трудового життя, організовував  нові людські відносини і взаємини, створюючи їх у боротьбі зі  старим світом, який відживає, але  все ще сильний своїм багатовіковим  досвідом. Саме тому наукові положення  і поняття, вироблені А. С.  Макаренком, зберігають всю свою  актуальність і сучасність.

   Провідним в педагогічній  теорії Антона Семеновича є  вчення про колектив, як основний  і вирішальний фактор виховання  всебічно розвиненої особистості.  Це основне положення своєї  педагогічної теорії Макаренко  поширює і на сім’ю: “...Сім’я  повинна бути тільки колективом. Втрачаючи ознаки колективу, сім’я втрачає більшу частину свого значення, як організації виховання і щастя”, – пише А. С. Макаренко в “Книзі для батьків”. Тому педагог неодноразово висловлювався проти так званої “системи однієї дитини” в сім’ї, бо виховувати колективність можна лише в такій родині, дє є кілька дітей.

     Другою основою  виховання в педагогічній системі  А. С. Макаренка є праця. Великою  заслугою педагога є те, що  він розглядав працю не лише  з точки зору продукування  матеріальних цінностей, а й  з точки зору його психолого-педагогічного  значення. Визначний педагог довів  це на практиці можливість  поєднання навчання з продуктивною  працею. У комуні ім. Ф. Е. Дзержинського  вихованці працювали по чотири  години в день, а решту часу  відводили навчанню в школі-десятирічці.

     Третьою основою  в педагогічній теорії А. С.  Макаренка є виховання свідомості, почуття обов’язку і відповідальності. Почуття обов’язку перед Батьківщиною, уміння враховувати кожен крок  своєї діяльності і поведінки  з точки зору інтересів суспільства  він ставив вище за все.

    Паралельно з  напруженою роботою в комуні  на початку 30-х років А. С.  Макаренко починає публікувати  свої перші літературно-педагогічні  твори. У становленні Макаренка-письменника  велика роль належить М. Горькому, який запропонував йому написати  книжку про його виховні досліди,  про погляди на етику людини  соціалістичного майбуття.

    Започаткував  свою літературну працю Антон  Семенович в 1930 р., коли в Харкові  вийшла друком невелика книжка  “На велетенському фронті” (у  співавторстві з М. Фере). Другою  була повість “Марш 30-го року”  (1932 р.), тоді ж створено п’єсу  “Мажор”. В той час А. С.  Макаренко розпочав роботу над  всесвітньо відомим твором “Педагогічна  поема”, де в художній формі  відобразив реальну історію колонії.  Першим рукопис прочитав М.  Горький і вже у 1933 р. вийшла  перша частина цього твору,  в 1934 р. – друга і в 1935 р. – третя. Згодом, узагальнивши  набутий виховний процес, педагог  видав “Методику організації  виховного процесу” (1936 р.). У 1937 р.  виходить перший том “Книги  для батьків”, наступного року  – художньо-педагогічний роман  про життя комуни ім. Ф. Е.  Дзержинського “Прапори на баштах”.  У 30-ті роки А. С. Макаренко  написав також низку педагогічних, публіцистичних, суспільно-політичних  статей та оповідань. Його творчість  була високо оцінена сучасниками,  доказом чого стало прийняття  педагога в червні 1934 р. до Спілки  радянських письменників.

   Літературна діяльність  захопила Антона Семеновича, хоча  ще певний час він поєднував  її з педагогічною. У липні  1935 р. його призначили помічником  начальника трудових колоній  Народного комісаріату внутрішніх  справ УСРР, і він переїхав  до Києва. Під час листування  з М. Горьким педагог висловлює  пристрасне бажання присвятити  себе літературі і оселитися  в Москві. Він просить звільнити  його від адміністративно-педагогічної  роботи. Проте нарком внутрішніх  справ України В. А. Балицький,  високо цінуючи його, як організатора  дитячих установ, не одразу  погоджується на це. І у жовтні 1936 р. доручає Макаренку очолити  занедбалу в педагогічному відношенні  колонію під Києвом, у Броварах. Вже через місяць стан справ  у закладі змінився на краще,  хоча це коштувало педагогу  здоров’я.

    Нарешті, наприкінці  січня 1937 р. Антон Семенович  переїздить до Москви й цілком  віддається письменництву та  громадсько-педагогічній діяльності. Він зустрічається з учителями,  ділиться з ними своїм досвідом, читає цикл лекцій на радіо.  Надто напружена робота ще  більше підриває його здоров’я. 1 квітня 1939 р. А. С. Макаренко  раптово помирає від серцевого  нападу у вагоні приміського  електропотягу. Похований видатний  педагог у Москві на Новодівичому  цвинтарі.

    Творчий шлях  Антона Семеновича Макаренка  є одним із повчальних прикладів  служіння педагога своїй справі. Його творчість пройнята глибокою  любов’ю до дітей, відданістю  ідеалам. А. С. Макаренко –  педагог-новатор. Він шукав засоби  і форми виховання особистості,  створював новий педагогічний  стиль, не завершуючи, проте, своєю  діяльністю старого періоду педагогічної  культури.

    Антон Семенович  Макаренко залишив багату педагогічну  спадщину, написавши понад 150 творів (романів, повістей, сценарій, науково-педагогічних  статей). За його творами зняті  художні фільми. Педагогічний досвід  Макаренка аналізують і вивчають  як в Україні, так і у всьому  світі. Макаренко розробив і  здійснив систему виховання «важких  дітей», поєднавши у своїй педагогічній  методиці теорію виховного колективу  і практику трудового виховання.  Здійснив реформування загальноосвітньої  та професійної школи.

    На батьківщині  педагога, м. Білопіллі, у 1979 р.  було відкрито пам’ятник. На  його честь у м. Києві названа  вулиця, дитяча бібліотека. У м.  Львові його ім’я носить середня  школа № 50. У с. Ковалівка  полтавської області відкрито  Державний музей-заповідник та  ліцей-інтернат ім. А. С. Макаренка  для обдарованих дітей. Про  життя і діяльність письменника  і педагога знято фільм «Разом із Макаренком» (1987 р.). А в 2003 р. редакцією журналу «Народное образование» запроваджено Міжнародний конкурс ім. А. С. Макаренка, який проводиться щороку 1 квітня – в День пам’яті великого педагога.

1.2 Педагогічна діяльність  А.С.Макаренка у колонії ім.Горького  та у комуні ім.Ф.Е.Дзержинського.

      У 1920 році  Радянський уряд доручив відділам  народної освіти організувати  колонії для  неповнолітніх  правопорушників.   Завідувач   Полтавським   ВОНО   запропонував  Антону Семеновичу узяти на себе цю велику справу .

       Блискучими  були і результати виховної  роботи у коулонії. Проте далися вони Антону Семеновичеві нелегко. Його перші вихованці — підлітки і хлопці з кримінальним минулим, звиклі до неробства, - буквально знущалися з педагогів.

От як описує Антон   Семенович   своїх   вихованців. Бурун здавався останнім з покидьків, які може дати людське звалище; у  колонію він потрапив за участь в  злодійській зграї, більшість членів якої були розстріляні. Таранен, — хлопець  із злодійської сім'ї, строєний, веселий, дотепний, предпріїмчив, але здатний  класти ночами папірці між пальцями ніг колоністів-євреїв і підпалювати ці папірці, а сам притворятися сплячим. Волохов — «чистісінький бандит з обличчям банидита» і кращий з них Задоров — з інтелігентной сім'ї, з холеним обличчям.Але і цей «кращий» міг відповісти так: «Доріжки розчистити можна, але тільки хай зима кінчиться: а то ми расчистим, а сніг знову нападе. Розумієте?». Міг так би мовити, посміхнутися і забути про існування того, з ким говорив.[9,55]

       Макаренко  не втрачав надії знайти спосіб  договоритися з вихованцями, але атмосфера в колонії була так накалена, що Антон Семенович всією своєю істотою відчував, що потрібно сторопіти, що не можна чекати жодного зайвого дня. У цей вирішальний час чашу терпіння і витримки Антона Семеновича переповнила зухвала відповідь Задорова. «І ось відбулося, я не утримався на педагогічному канаті...— розповідав Макаренко. В стані гніву і образи, доведений до відчаю і остервененія всіма попередніми місяцями, я розмахнувся і вдарив Задорова по щоці» [9,60]

Це було поворотним пунктом  в поведінці колоністів. «Ми не такі погані, Антон Семенович! Буде все добре. Ми розуміємо», — сказав Задоров того ж дня у відповідь на распорядження Антона Семеновича.[9,66]

Багато різних думок викликав і до цих пір викликає удар, нанесений  Задорову, і його наслідки. Сам Макаренко  розцінював цей випадок не завжди однаково. «На початку моєї «Педагогічної  поеми», — говорив Антон Семенович, — я показав свою повну технічну безпорадність... Тоді я зробив велику помилку, що- ударив свого вихованця Задорова. У цьому був не тільки злочин, але і крах моєї педагогічної особи».[10,33]

       ...Потрібно, проте, відмітити, що я жодної  хвилини не рахував, що знайшов  в  насильстві якесь всесильний педагогічний засіб. Випадок із Задоровим дістався мені дорожче, ніж самому Задорову». І Макаренко був украй здивований, коли на нього посипались звинувачення, що він рекомендує побої.

«Хіба удар — метод? —  питає Антон Семенович. — Це тільки відчай»[10,35].

Аналізуючи згодом цю подію, Макаренко розповідав, що воно носило для нього сумний характер і не тільки тому, що він дійшов до такого відчаю, а тому що вихід знайшов не він, а хлопчик, якого він ударив, — Задоров.  .

«Він знайшов в собі страшну силу і бадьорість зрозуміти, до якого відчаю я дійшов, — говорив Макаренко, - і протягнув мені руку... Не всякому вдасться  натрапити на таку людину, яку вдариш, а вона протягне тобі руку і скаже: я тобі допоможу...»[9,57].

«Якби на місці Задорова був хто-небудь інший, можливо, це привело  б до катастрофи... тільки завдяки  йому я міг зберегти авторитет, він підтримав мене»[10,66].

     У випадку із Задоровим М. І. Калінін говорив так: «о цьому випадку треба грунтовно подумати. Мені здається, що його позитивний результат з'явився наслідком вже завойованого авторитету і пошани до Макаренко у колоністів»[9,35].

       Щира  віра в людину, глибокий, справжній  гуманізм створили Макаренко  пошану і авторитет і привели до «поворотного пункту» в поведінці вихованців колонії.

Перший час існування  колонії був для Макаренко і його товаришів і місяців відчаю і місяців пошуків. «Завдання, що стояло переді мною, — писав Антон Семенович, — була така важка і так невідкладна, що плутати було ніколи. Але і прямих ниток в моїх руках не було. Старий досвід... для мене не годився, нового досвіду не було, грошей теж небуло... Я примушений був безпосередньо звернутися до своїх загальних уявлень про людину, а для мене це означало звернутися до Горького»[10,40].

У книгах Горького, в його умінні бачити в людях, не дивлячись  на найжахливіші життєві катастрофи, прекрасні риси людини знаходить  Макаренко найбагатші педагогічні  позиції. І він називає колонію  ім'ям Горького.

Макаренко добивався, щоб  колонії дали це ім'я тому,, що віра Горького в людину відкрила перед  ним нову методику відношення до дитини і дала можливість знайти правильні шляхи виховання.

         Починаючи роботу в колонії,  Макаренко спочатку вважав, що  його завдання — «вправити  душі» у правопорушників, «зробити  їх місткими в житті, тобто  підлікувати, накласти латки на  характери» Але поступово він  підвищує вимоги і до своєї справи, і до себе, і до своїх вихованців. Його перестають цікавити питання виправлення, перестають цікавити і так звані правопорушники, оскільки він переконується, що ніяких особливих «правопорушників» немає, є люди, що потрапили у важке положення, і життя кожного з них є «концентрованим дитячим горем» маленького кинутого в самотністі людину, яка вже звикла не розраховувати ні на який жаль.

       Непохитна  вимогливість і твердість у  поєднанні з глибокою пошаною  і довірою, активізація позитивних  рис, що спалахнули, в характері  вихованця і невблаганна боротьба  з негативними дали можливість  Антону Семеновичу прийти найкоротшим шляхом до мети, яка стала для нього головною і єдиною, — виховати кожного колоніста так, щоб він був справжньою радянською людиною, зразком поведінки.

       Нелегко  було Макаренко добитися таких  результатів. «Люди ми були  найзвичайніші, — писав Макаренко,  і в нас знаходилася прірва різноманітних недоліків. І поділа свого ми, власне кажучи, не знали: наш робочий день повний був помилок, невпевнених рухів, плутаної думки [4,25].

        У  своїх шуканнях нових шляхів  виховання Макаренко і його  товарищи не тільки не зустріли допомоги, але, навпаки, люди, призвані керувати ними, не дивлячись на прекрасні результати правильної, достовірно радянської системи виховання, порочили і самого Антона Семеновича і його методи.

        Напружена  боротьба розгорілася навколо  методів виховання в колонії  імені Горького. Педологи виводили  свої методи виховання з ідеї «вивчення» кожної дитини окремо, і оскільки це вивчення приводило до різних виводів, остільки вони вважали потрібними застосовувати і різні методи. Педологи находилиі серед дітей і розумово відсталих, і соціально запущенних, і важких, і правопорушників, і так далі. Все це, вказував Антон Семенович, було дуже недалеко від фашистської расової теорії,, явною спробою ревізії марксистського уявлення про людину.

З гіркотою згадує Макаренко, як довго терпіли всі ми цю шарлатанську чуждую нісенітницю, цю знахарську метушню  педології. Ми терпіли нахабство  різних псевдонауковців і боязко зустрічали кожне живе, справжнє педагогічне  слово. Ми малодушно дивилися, як педологи на наших очах душили свіжі, найніжніші паростки нашої справи»[4,32].

      Колонія  проводжає вперше своїх вихованців  на робітфак. Радісний, переможний  день! Але ніякі ознаки свята  не змогли згасити вогників  печалі, розсіяти глибоке горе  цілого колективу: дівчатка відверто плакали, хлопці ходили серйозні і мовчазні, а хлопчаки в незвично строгих лініях, як горобці  на дроті, чинно сиділи на лавах, бар'єрах, заклав руки між колін і розглядаючи незвичайні для них пред мети: дахи, верхівки дерев, небо. І ніколи у них не було стільки нежиті.

«Я розділяю їх дитячий  подив, - писав Макаренко, — я розумію  їх смуток — смуток людей, до кінця  поважаючих справедливість». Невже не можна влаштувати життя так, щоб не було такого непоправного, несправедливого горя. Адже виїжджають Бурун, Задоров, Карабанов, Белухин, Вершнев, виїжджають справжні ЛЮДИ, яким було так солодко наслідувати″[4,35].

Для Макаренко і його товаришів  по роботі проводи перших вихованців, що виросли завдяки їх величезній праці з правопорушників в справжніх людей, були великою подією, що хвилює. Напередодні від'їзду, коли вся колонія спала і було тихо, тепло і зоряно, вихователі зібралися на крильці квартири Антона Семеновича. Безсилою групою, кожен окремоі все згодне, вони мовчали і думали,, слухали шепіт дерев і дивилися в очі зіркам. «Я думав разом зі всіма, — розповідає Антон Семенович. — В ту ніч, ніч моєго першого справжнього випуску, я багато передумав всяких дурниць, Я нікому не сказав про них тоді; моїм колегам навіть здалося, що це вони тільки ослабіли, а я стою на колишньому місці, як дуб, непохитний і повний сили»[6,120]

     Антона Семеновича  хвилює доля «півдюжини правопорушників», яким він віддав кращі роки життя. Чим все це закінчиться, думає він, коли вони у великому місті піддаватимуться новим впливам, якими він вже не зможе керувати. Думав він і про те, що його праця і його жертва можуть опинитися непотрібними, що його життя «каторжне і несправедливе», що ніхто не зможе зрозуміти, який шлях пройшов він з цими людьми, що дійсно стали сьогоденні. «Адже я зробив хорошу справу, адже це в тисячу разів важче і гідно, ніж проспівати романс... чим зіграти роль в хорошій п'єсі... Чому там артистам сотні людей аплодують, чому артисти підуть спати додому з відчуттям людської уваги і подяки, чому я в тузі сиджу темною ніччю в покинутій в полях колонії, чому мені не аплодують хоч би гончаровські жителі?»[6,78].

       Проте  Макаренко не претендував на  звання великого винахідника.  «Я меньш всього хочу сказати, - писав він, — що ось мені одному відомі секрети роботи... Я тільки один з багатьох людей, що знаходять нові радянські шляхи виховання, і я, як і всі останні, власне кажучи, стоїмо ще в початку дорозі». Але Антон Семенович має право претендувати на те, щоб «про цінність його методу судили по результату, а про цінність системи — по загальному результативному підсумку»[7,155].

Загальний же результативний підсумок колонії імені Горького показав на практиці цінність знайденої  системи виховання особи в  колективі.

Макаренко знаходить не тільки шляхи створення колективу. Він  уміло направляє і трудові  зусилля своїх вихованців на утворення великих матеріальних цінностей.

  Проте Антон Семенович  відчув якусь   незадовільність, що насувається, в колективі, і педагогічне чуття підказало йому, що вся справа в зупинці, що вона не може бути в житті колективу. Форми буття вільного людського коллектіву—рух уперед, форма смерті — зупинка». Так виразив Макаренко знайдену їм нову педагогічну формулу.І тоді Макаренко звернувся до Джурінськой з просьбою дати їм щось ″велике″,щоб голова закрутилася від роботи.І це, дійсно, «велике» відчули горьковці, коли їм запропонували переїхати в колонію, що знаходилася недалеко від Харкова, в колишньому монастирі Куряжськом. Це була дитяча колонія, що була клубком розбещених підлітків, що копошилися в ″Грязі″. Врятувати 280 гинучих хлоп'ят — ось нова висока мета, яка захоплює вихованців Макаренко.

17 травня 1926 року головні  сили колонії урочистими рядами  рушили в останню дорогу від  Рижовської станції до Куряжу. Стрункою колоною, строго тримаючи рівняння, йшли горьківці, що посуворішали, виблискуючи свіжістю білих сорочок   і   молодим ритмом голих ніг. Проходячи по вулицях сусіднього з монастирем села, Макаренко гостро відчував ворожі погляди і шепіт груп, що збилися за плотами.

       «Ось  тут, на вулицях Подвір'я, —  розповідає Антон Семеновіч, —  я раптом ясно зрозумів велике   історичне   значення нашого маршу, хоча він і виражав тільки одне з молекулярних явищ нашей епохи. Уявлення про колонію імені Горького раптом звільнилося у мене від наочних форм і педагогічного розфарбовування... Залишилися тільки чисті люди, люди нового досвіду і нової позиції на рівнинах землі. І я зрозумів раптом, що наша колонія виконує зараз хоча і маленьке, але гостро політичне, достовірно соціалістичне завдання»[9,48].

Блискавичним ударом Куряж  був завойований. З непередаваною  словами швидкістю і силою  вдалося горьковцам підпорядкувати своєму впливу куряжан. Макаренко жартома  назвав це «перетворенням», Але тепер, перечитуючи знов і знов опис останньої  «битви», все більше переконуєшся, що це була серйозна перемога, дійсно велика подія, яка з'явилася слідством, з  одного боку, всієї атмосфери радянського  життя, з іншої — діяльності колективу  колонії імені Горького.

        Своїми  очима могли переконатися діячі  Наркомпроса, та і вся радянська  громадськість, як легко вирішується  силами цілеспрямованого колективу  важка проблема створення прекрасного,  життєздатного колективу з «покидьків»  людського суспільства.

     Але саме  цією активною діяльністю колективу  горьківців і був викликаний, на думку Антона Семеновича, новий вибух нападу на методи його роботи. Вороги Макаренко називали його методи жахливими навіть тоді, коли самі ж говорили Антону Семеновичу, що «колектив у вас чудовий», коли не можна було не захоплюватися і внутрішньою і зовнішньою красою життя колонистів.

      У 1925 році  колоністи послали перший лист  тому, чиє ім'я носила їх колонія  з гордістю. Вихованців колонії  завжди Глибоко і радісно хвилювало  те, що дитинство Горького було  подібно до їх дитинства. Затамувавши  подих, слухали вони розповіді про життя Олексія Максимовича, і окремі її епізоди зробилися у них «транспарантами для суперечок, масштабами для вимірювання людської цінності». До приїзду Горького з Італії в Радянський Союз безперервно продовжувалося його листування з колонією, і листи його, прочитані колоністам, робили буквально дива. «треба бути художником, щоб зобразити наші настрої після Ваших листів...— писав Горькому Антон Семенович.— Очі у усіх стрибають, відчуття теж стрибає, і все це хоче дострибати до Вашого портрета і що-небудь зробити таке...

        Листи  Горького були великою моральною  підтримкою і для самого Антона  Семеновича. Після них збільшувалась його енергія і віра в перемогу своєї справи. Горький допоміг багато що зрозуміти Антону Семеновичу, допоміг до кінця сформулювати його педагогічне кредо. «З властивою йому щедрістю, Горький підказував мені ширші соціалістичні узагальнення», —писав Макаренко[8,33].