Проблема лідера крізь призму філософських та соціально-психологічних досліджень
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖУВАНОЇ ПРОБЛЕМИ
1.1. Проблема лідера
крізь призму філософських та
соціально-психологічних
Інтерес до лідерства виник ще в глибокій давнині. Феномен лідерства впродовж століть хвилював свідомість багатьох дослідників. На початку ХХ століття почалося активне вивчення управління. Керівництво і лідерство стали об’єктом дослідження. У 30-50-х роках були зроблені ряд великомасштабних досліджень на системній основі.
Починаючи з 70- х років інтерес до вивчення лідерства почав рости ще більше, про що свідчить поява робіт Дж. Мак Грегора, Дж. Бернса, Р.Такера, Б.Келлермана, Дж. Пейджа.
Вперше слово «leader» (лідер), за даними Оксфордського словника, з’явилося в англійській мові приблизно в 1300 році, «leadership» (лідерство) – аж через 500 років поспіль [4]. Однак, багато фахівців, серед яких Р. М. Стогділ, заявляють, що поняття «лідер» не могло з’явитися раніше 1800 р. Існують різні тлумачення слова «лідер». В перекладі з англійської воно означає лідер, керівник, вождь, командир[5].
Український психолог, науковець В.О.Татенко зауважує, що аналогами іншомовного слова «лідер» в українській мові можна вважати слова «поводир», «провідник», «ватажок» [4, С.11].
В ході вивчення проблеми лідерства вченими було запропоновано багато різних визначень даного поняття. В своїх визначеннях лідерства багато авторів намагались чітко сформулювати той особливий компонент, який вносить сам лідер.
Одне з перших визначень лідерства дав Ч. Кулі у 1902 р. На його думку, лідер – це фокус групових процесів. У 1906 р. Мемфорд, а в 1911 р. М. Блекнер запропонували інше визначення лідерства: це – централізація зусиль в одній особистості як виявлення влади всіх. У 1924 р. американський соціолог Л. Л. Бернард дав таке трактування лідерства: лідер фокусує увагу і реалізує енергію групи в заданому напрямку.
Згідно з Дж. Террі, лідерство – це вплив на групи людей, який спонукає їх до досягнення спільної мети. Р. Танненбаум, І. Вешлер і Ф. Массарик визначали лідерство, як міжособистісну взаємодію, яка проявляється в конкретній ситуації за допомогою комунікативного процесу і направлена на досягнення цілей [5].
Р. Дафт трактує лідерство як взаємовідносини між лідером і членами групи, які чинять вплив один на одного й спільно прагнуть до реальних змін і досягнення результатів, що відображають загальні цілі.
Американський вчений Б.Калдер висловлює думку, що лідерство – це «ярлик», який наклеюється на поведінку інших людей. Потрібна віра в те, що якість, яка визначається як лідерство, спричинює певну поведінку [1].
Найбільш загальним визначенням лідерства є пояснення даного феномену як соціально-психологічного процесу в колективі чи групі, побудованого на впливі особистого авторитету людини на поведінку її членів.
Лідерство можна назвати одним з унікальних феноменів політичного і суспільного життя, пов’язаним із здійсненням владних функцій. Воно є неминучим в будь-якому цивілізованому суспільстві і пронизує всі сфери життєдіяльності.
Український психолог В.О.Татенко виділяє такі критерії оцінки лідерства:
1.Прагнення вести за
собою. «Бути лідером – значить
вказувати шлях іншим –
2. Мотивація першості. Татенко вважає, що для того, щоб стати лідером не достатньо прагнути бути першим. Першість, за його словами, передбачає кращі, ніж в інших, життєві результати, що є наслідком зусиль людини, які демонструють її професіоналізм, компетентність, здібності , таланти та інші видатні якості.
3. Впливовість. На думку вченого, щоб стати лідером і вести людей за собою потрібно бути впливовою людиною. По-перше, це людина, яка наділена певною владою. По-друге, впливовість цієї людини не отримана ззовні (державою чи суспільством), а здобута самостійно.
4. Зануреність і закоханість у свою справу. Татенко вважає, що лідер вміє витримати межу між своїм покликанням і різними захопленнями. Для лідера, як підкреслює автор, «мотив діяльності відповідає самій діяльності» [4, С.16].
5. Компетентність і креативність.
Вчений вважає, що лідером стає
людина, яка добре розуміється
на своїй справі і
6. Психологічна надійність
– здатність, за словами вченого,
підтримувати необхідний
7. Адекватна самооцінка і саморегуляція. Татенко зазначає, що лідерів в більшості випадків поєднуються високий рівень домагань, висока самооцінка з високою вимогливістю до себе і до всього, що стосується групових цінностей та цілей. Також автор висловлює цікаву думку, що справжній лідер вільний від заздрощів і вміє щиро радіти за успіхи інших [4, С.17].
8. Самовдосконалення. Справжній лідер хоче вчитися, набувати досвіду, вдосконалювати свої вміння і навички.
У процесі досліджень феномену лідерства, що активно розгорнувся на початку ХХ ст., сформувалися різні теорії щодо походження та особливостей лідерства.
Теорія лідерських якостей є найбільш раннім підходом у вивченні та визначенні лідерства. В цьому напрямку були проведені сотні досліджень. Впродовж багатьох років вчені намагалися виділити основні особливості лідера. Наприклад, американський психолог К.Берд в 1940 р. склав список із 75 рис, що визначалися різними дослідниками як «лідерські». Серед них були такі: ініціативність, товариськість, почуття гумору, ентузіазм, впевненість, дружелюбність тощо [5, С.36].
Р. Столділлом були висунуті основні п’ять якостей, які характеризують лідера: розум або інтелектуальні здібності, панування або переважання над іншими, впевненість в собі, активність і енергійність, знання справи. Проте виявилось, що людина, яка володіє всіма цими якостями, не обов’язково є лідером[1].
Найбільш поширеною виступає так звана харизматична концепція, згідно з якою лідерство отримують видатні люди як дещо, що зійшло на них як благодать. Харизматичний тип лідерства, як зазначає А. І. Сосланд, заснований на неординарних, незвичайних якостях самого лідера, по суті цей тип лідерства опирається на авторитарний механізм володарювання. Харизма — це особлива якість особистості, завдяки якій людину оцінюють як обдаровану особливими якостями й здатну впливати на інших [3, С.44]. Потреба людей у такому лідері виникає за екстремальних історичних умов, частіше за все в релігійному чи політичному житті. Харизматичний лідер викликає в оточення абсолютну довіру, спонукає до схиляння перед ним.
Інтерпретаційний підхід певним чином конкретизує теорію рис. За даним підходом, кожній людині природно притаманна критеріальна схема, за допомогою якої вона відрізняє лідерів від нелідерів, дає свою інтерпретацію того, кого слід, а кого не слід вважати лідером, що таке справжній лідер, і, таким чином, здійснює свій вибір. На основі такої інтерпретації і виникає феномен лідерства [1].
Теорія рис ( та її різновиди ) виникли під впливом досліджень англійського психолога і антрополога Ф. Гальтона, який ще на зорі століття намагався пояснити лідерство на основі спадковості. У рамках цього напрямку були розпочаті дослідження царських династій різних націй, аналіз шлюбів між правителями і т.д. Основною ідеєю такого підходу було переконання в тому, що коли лідер має якості, які передаються спадково і відрізняють його від послідовників, то ці якості можна виділити, проте скласти перелік таких рис тоді не вдалося.
Тільки в 1940 р. американський психолог К.Берд склав список із 79 рис, що згадуються різними дослідниками як «лідерські». Серед них були названі ініціативність, товариськість, почуття гумору, ентузіазм, упевненість, дружелюбність і т.д., але вивченню жодної з них не приділялося достатньої уваги в дослідженнях. Таке розмаїття поглядів американський психолог Г.Дженнінгс пояснював суб’єктивізмом цих теорій, вони, на його думку, більшою мірою відображали риси самих дослідників, ніж риси лідера.
На зміну теорії рис прийшли ситуативні теорії лідерства, згідно з якими поява лідера є результатом місця, часу й обставин. Тобто, в різних конкретних ситуаціях групового життя виділяються окремі члени групи, які перевищують інших, принаймні, в якійсь одній якості, але оскільки саме така якість і є необхідною у певній ситуації, то людина, яка володіє нею, стає лідером. Ситуаційна теорія лідерства підкреслює відносність рис, властивих лідеру, і припускає, що якісно різні обставини можуть вимагати якісно різних лідерів.
Ситуаційна теорія обґрунтовує ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство конкретної особи є функцією ситуації. Особа, що є лідером в одній ситуації, зовсім не обов’язково буде лідером в іншій ситуації. Саме конкретні обставини зумовлюють виникнення політичного лідерства, визначають його функції та поведінку[5, С.50].
Дана теорія представлена моделлю сприятливої ситуації Ф. Фідлера , моделлю «шлях – мета» К. Хауза та Дж. Мітчелла, теорією зрілості наслідувачів П.Херсі та К.Бланшара, моделлю «лідера участі» В. Врума та Ф.Йєттона.
Поведінковий підхід створив основу для класифікації стилів керівництва або стилів поведінки. Це стало серйозним внеском і корисним інструментом розуміння складнощів лідерства. Цей підхід до вивчення лідерства зосередив свою увагу на поведінці керівника. Відповідно до поведінкового підходу, ефективність визначається не особистими якостями керівника, а скоріше його манерою поведінки стосовно підлеглих [2].
Гуманістичний підхід намагається встановити «паритет значущості» між лідером і його послідовниками, підкреслюючи і підсилюючи роль останніх у процесах лідероутворення. В рамках цього підходу вводиться поняття «суперлідера» – того, хто стимулює розвиток лідерських рис у своїх послідовників, а також «сервант-лідера», який вважає, що насамперед він повинен служити людям, опікуватися тими, хто йде за ним [4, С.26].
На ґрунті узагальнення і попередніх підходів виникла синтетична теорія лідерства, згідно з якою лідерство розглядається як процес організації міжособистісних відносин у групі, а лідер – як суб’єкт управління цим процесом [2]. Лідерство інтерпретується як функція групи і тому вивчати його потрібно з точки зору цілей та завдань групи. Більшість вітчизняних вчених, вивчаючи динамічні процеси у групі ґрунтуються саме на цьому підході. Сутність лідерства в малих групах розглядається в контексті спільної групової діяльності.
Досить широкого розповсюдження в США набула і так звана мотиваційна теорія лідерства, представники якої (У. Мітчел, Е. Еванс та інші) доводять, що ефективність лідерства залежить від його впливу на мотивацію послідовників, на їхню здатність до продуктивного виконання завдання і на задоволення , яке вони відчувають у процесі роботи.
Ця теорія передбачає певну структуру лідерського процесу, визначаючи типи лідерської поведінки: підтримуюче лідерство, директивне лідерство, лідерство, орієнтоване на досягнення якісного результату; установки та поведінка послідовників, які враховують задоволення чи незадоволення роботою, схвалення чи несхвалення лідера, мотивацію поведінки; ситуативні фактори, що включають, по-перше, індивідуальні риси послідовників, по-друге, фактор „навколишнього середовища” (поставлене завдання, система влади в групі і т.д.), що виконує три функції, від яких залежить вплив лідера на мотивацію послідовників: виконання поставленого завдання, стабілізація поведінки послідовників, винагорода за вирішення завдання.
Мотиваційна теорія лідерства дозволяє не тільки припускати заздалегідь, який стиль буде найбільш ефективним у тій чи іншій ситуації, але й пояснювати, чому.
Помітне місце серед досліджень проблеми лідерства займають також теорії обміну. Дж.К.Хоманс, Д.Марч, Г.А.Саймон розглядають лідера як того, хто відчуває потреби та бажання своїх послідовників і пропонує способи їхнього здійснення. Тут акцент робиться на емоційній стороні процесу. Лідер може бути зорієнтований на вирішення реальних завдань, досягнення певних цілей, а може надавати першорядного значення стосункам зі своїм оточенням.
1.2. Психологія лідерства та його різновиди, роль і функції лідера в класі
Стиль лідерства (від грец. – паличка для письма) означає спосіб, прийом, метод роботи, характерну манеру поводитися. Отже, під стилем розуміється типова для лідера система способів та прийомів впливу на підлеглих.
Перші спроби дослідження ефективності стилю лідерства були здійснені в «школі групової динаміки» під керівництвом К. Левіна. Вченими були виокремленні три стилі, які й досі широко використовуються в соціальній психології та педагогіці: авторитарний, демократичний та ліберальний. Деякі дослідники використовують інші назви для опису вказаних стилів: директивний (вольовий, жорсткий, одноосібний, адміністративний тощо); колегіальний (партнерський, колективістський тощо); анархічний (номінальний, вільний, потуральник, безвладний тощо).
Об’єктом вивчення в експериментах були десятирічні хлопчики, яких розподілили на кілька груп по різних клубах, на чолі яких стояли дорослі з авторитарним, демократичним і ліберальним стилями лідерства. Авторитарне лідерство відзначалось високою мірою влади лідера: він визначав усю стратегію діяльності групи, ніякі повноваження групі не делегувались. Демократичне лідерство здійснювалось за принципом поділу влади і участі підлеглих в управлінні, відповідальність не концентрувалась, а розподілялась. Ліберальне лідерство характеризувалось мінімальною участю керівника в груповій, група мала повну волю приймати власні рішення.
У своєму дослідженні К. Левін встановив, що авторитарне лідерство веде до виконання більшого обсягу роботи, ніж демократичне, але для нього властиві низька мотивація, менша оригінальність, не така міцна товариськість у групі, відсутність групового мислення, більша агресивність, тривожність, залежніше і покірніше поведінка. Порівняно з демократичним лідерством при ліберальному обсяг роботи зменшився, якість її знизилася, стало більше гри. Піддослідні перевагу віддавали демократичному стилю керівництва.
Узагальнюючи численні дослідження стилів лідерства, Г.М. Андреєва виокремлює змістовний і формальний боки, а кожен із стилів описує таким чином.
Авторитарний стиль
- ділові, короткі розпорядження; - справи групи плануються наперед (в усьому обсязі);
- заборони без попускань, з погрозами;
- чітка мова, непривітний тон;
- визначаються лише похвала і покарання суб’єктивні; середні цілі, віддалені - емоції не беруться до уваги; невідомі;
- показ прийомів – не система; - слово керівника – визначальне;
- позиція лідера – поза групою.
Демократичний стиль
- інструкції у формі пропозицій; - заходи плануються не товариський тон; наперед, а в групі;
- похвала і покарання
– з порадами - за реалізацію
пропозиції розпорядження і
- усі розділи роботи не позиція лідера – всередині групи. тільки пропонуються, а й обговорюються.
Ліберальний (потуральник) стиль - тон – конвекційний; - справи в групі йдуть:
- відсутність похвали, покарань; собою;
- ніякого співробітництва; - лідер не дає вказівок;
- позиція лідера – непомітна, - розділи роботи складаються з окремих інтересів членів групи або йдуть від нового лідера.
У практиці експериментальних досліджень використовуються й інші схеми. Так, у працях Л.І. Уманського названі такі типи лідерів: лідер-організатор, лідер-генератор емоційного настрою, лідер емоційного тижня, лідер-умілець.
Б.Д. Паригін пропонує модель типології лідерства, яка будується на трьох засадах, пов’язаних із визначенням: а) змісту, б) стилю, в) характеру діяльності. При цьому за змістом діяльності ним виокремленні: 1) лідер-натхненник, який пропонує свою програму; 2) лідер-виконавець, який організовує виконання заданої програми; 3) лідер, який, який є одночасно і натхненником, і організатором.
За стилем діяльності: 1) авторитарний лідер; 2) демократичний лідер; 3)лідер, який поєднує у собі елементи цих двох стилів.
За характером діяльності: 1) універсальний лідер; 2) ситуативний лідер.
Різні поєднання цих ознак утворюють вісім типів лідерів:
1) натхненник(програміст) – авторитарний – універсальний;
2) програміст – авторитарний – ситуативний;
3) програміст – демократичний – універсальний;
4) програміст – демократичний – ситуативний;
5) організатор (виконавець) – авторитарний – ситуативний;
6) організатор – авторитарний – ситуативний;
7) організатор – демократичний – універсальний;
8) організатор – демократичний – ситуативний.
При характеристиці динамічних процесів в малих групах виникає питання про те, як саме група організується, хто візьме на себе функцію її організації? Проблема лідерства являється одною з кардинальних проблем педагогіки та соціальної психології.
На основі схожих індивідуальних відмінностей формуються різні типи лідерської поведінки, описи яких трапляються в соціально психологічній і політико психологічній літературі.
Так, наприклад, Б. Рассел виокремлював серед політичних діячів п’ять типів:
мудрець;
джентльмен;
оратор;
солдат удачі;
релігійний тип;
Ю. Дженнінгс поділяв лідерів на:
- суперменів – великих людей, здатних ламати старі порядки і створювати нові цінності;
- героїв – відданих високим і благородним ідеям;
- принців – тих, чия
діяльність мотивується
Г. Лебон, орієнтуючись на закони масової психіки, визначав три типи лідерів:
- вольовий та владолюбний тип, який досягає влади за будь-яку ціну і будь-якими засобами;
- хитрий та лагідний, що улесливо потурає інстинктам натовпу, аби панувати над ним;
- нервово-збуджений, імпульсивний
тип, що щиро вірить кожному
своєму слову і здатний
М. Вебер диференціював політичних лідерів «за походженням»:
- традиційний тип («коронується»
на владу за існуючою
- раціонально-легально-правовий
(обирається громадянами на
- харизматичний (наділений
особливим Божим даром – «
Дж. Барбер пропонував розрізняти типи лідерів, орієнтованих на:
продуктивну діяльність;
свої амбіції, прихильність і визнання з боку оточення;
на мінімальне виконання своїх лідерських обов’язків.
Р. Такер поділяв лідерів на:
консерваторів;
реформаторів;
революціонерів.
Свого часу М. Грушевський, аналізуючи типові ознаки аморальності в політиці, виявив типи:
політичних лідерів-утопістів (або безплідних мрійників);
лідерів-циніків – безпринципних і позбавлених будь-яких ідеалів.
Сучасний дослідник Л. Уманський на основі експериментальних досліджень зафіксував 4 типи позитивного лідерства:
лідер-організатор;
лідер-ерудит;
лідер-генератор емоційного настрою;
лідер-майстер.
А. Джордж поділяв лідерів за критерієм масштабності:
- стратег;
- тактик.
У. Стоун поділяв лідерів на:
- здатних впливати на вузьке оточення;
- спроможність вести за собою великі народні маси;
- «ділових»;
- «емоційних»;
- орієнтованих на досягнення чи на персонал.
Досить відомою є типологізація лідерів за стилем поведінки:
- директивний;
- демократичний;
- колегіальний;
- ліберальний;
- наставницький;
- гнучкий;
- догматичний.
На думку М. Ке де Врі, у вищому світі є три типи лідерів:
які встановлюють правила;
які їх виконують;
які їх порушують.
Саме остання категорія, тобто лідери, які виходять за межі правил, переглядають кожну проблему з її виникненням, досягають у своїй роботі змогу диференціювати лідерів на певні типологічні групи:
попередник – вперше щось запропонував чи здійснив;
піонер – раніше за інших дістався певного місця;
експерт – найбільш кваліфікований;
авторитет – багато знає, добре поінформований;
учений – знавець, ерудит;
старший – найдосвідченіший;
майстер – має більші за інших здібності;
винахідник – придумав найкращу технологію;
новатор – розробив найліпший проект;
керівник – має найбільшу владу і впливовість.
Виявляється, що один лідер може просто на очах втрачати свою харизматичність, якщо опиняється в напруженій, конфліктній, тобто стресовій , ситуації, а іншого ситуація загрози робить ще активнішим, діяльним .
Існує думка, що лідери – це незвичайні, неординарні люди, не такі як усі, яскраві, непересічні, обдаровані особистості.
Якщо спробувати з’ясувати достеменні мотиви лідерської поведінки, то можливо, багатьом з лідерів буде відмовлено у цій ролі. Адже далеко не завжди ті цінності, які лідер пропонує своїм прибічникам, є для нього головними життєвими цінностями. Буває й так, що лідер сам не може збагнути, які спонуки насправді спрямовують та енергетизують його активність.
Отже, логічно розрізняти тип лідерів, які і внутрішньо сповідують, і демонструють зовні одні й ті самі цінності, і протиставити йому тип лідерства, коли зовні оприлюднюється одне, а всередині виношується інше. За цим критерієм, наприклад, лідерів-патріотів протиставляють лідерів-невротикам і лідерам-кар’єристам (Р. Лейн, Г. Ласвелл), ідейних і незалежних лідерів – лідерам підпорядкованим (В. Бебік, М. Обозов).
Сьогодні, на противагу лідерам-професіоналам, поширений тип лідерів популістів, які добре орієнтуються у кон’юнктурі цінностей, оцінок і думок, а також уміють у вигідному для себе ракурсі донести до аудиторії потрібні ідеї та набути популярності.
Слід постійно шукати можливості для лідерського, тобто ініціативного, креативного, конструктивного, продуктивного, авторського, вільного і водночас високоморального життя. І в цій справі не варто зволікати. Адже недарма кажуть: «Хто зволікає – той втрачає!»
Феномен лідерства вивчають різні науки. Так, психологія досліджує особливості особи лідера. Соціологія розглядає лідерство в соціальній системі. Соціальна психологія вивчає лідерство як процес взаємодії соціальних і психологічних чинників, досліджує його механізми, розробляє методи відбору, навчання, висування керівників залежно від характеру групи чи організації. Політологія розглядає лідерство як феномен політичного життя суспільства, досліджує його місце в системі владних відносин, механізми формування і функціонування, а також розробляє практичні рекомендації.
Лідером може бути лише та особа, яка користується авторитетом серед оточення, виправдовує їхню довіру.
Згідно з концепціями лідерство є результатом наявності у лідера певних психологічних і соціальних рис. На основі аналізу історичних постатей вчені намагалися вияснити набір рис особи лідера. Було зібрано великий фактичний матеріал. Серед рис притаманним лідерам, називались, зокрема, гострий розум, тверда воля, енергійність, компетентність, організаторські та ораторські здібності, готовність брати на себе відповідальність тощо. Чим докладнішим ставав перелік рис лідера, тим точніше він збігався з повним набором психологічних і соціальних рис особи взагалі. Вияснилось, що різним лідерам можуть бути властиві й протилежні риси. Навіть такі, здавалось б, необхідні для лідера властивості, як розум, сила волі, принциповість тощо, виявились не безсумнівними. Деякі вчені доводили, що лідерами стають не вольові й принципові особистості, здатні протистояти швидкоплинним масовим настроям, а ті, хто потакає масам, йде у них на поводу. Досліди з різними експериментальними групами засвідчили, що лідери одних груп зовсім не визначаються такими в інших групах. Це спричинило появу на доповнення теорії рис іншої концепції витоків лідерства – ситуативної.
Керівник – це, як відомо, офіційний статус. У шкільному класі керівниками є члени офіційного учнівського самоврядування (староста, у попередні роки – голова піонерського загону) і, звичайно, учителі, насамперед класний керівник. Лідери ж – це фактичні керівники, як офіційні, так і неофіційні. Вони мають такі психологічні якості, завдяки яким більш ніж будь-хто інший у колективі можуть сприяти задоволенню потреб та інтересів інших його членів. Лідеру від інших членів колективу завжди треба менше, ніж останнім треба від нього.
Саме по собі призначення офіційним керівником не робить людину лідером. Наприклад, староста класу, будучи його керівником за своїм статусом, може при цьому лідером не стати. Водночас який-небудь учень без офіційної посади завдяки своїм особистим якостям стає фактичним керівником класу, його неформальним лідером, вплив якого нерідко поширюється не тільки на рядових членів групи, а й на офіційних її керівників.
Таких впливових у своєму середовищі дітей у 20-х – 30-х роках називали вожаками. Вожакам, вожацтву в педагогічній літературі в той період приділялася значна увага. У посібниках з педагогіки цій темі присвячувались окремі розділи.
Слід зазначити, що поняття «вожак» значно ширше за своїм змістом, ніж сучасне поняття «лідер». Вожак – це ватажок будь-якого дитячого об’єднання, тоді як термін «лідер» (дитячого колективу) прийнято вживати саме в зв’язку з групами, які організовані дорослими.
У деяких групах позитивним можна вважати становище, коли офіційний керівник є тільки керівником фактичним, а й неформальним. Однак це можливе лише за умовами, коли обидві сторони, як керівник, так і група, мають високий рівень вихованості, який дає змогу не змішувати ділові стосунки з міжособистісними, не зловживати останніми на шкоду першим, постійно зберігати незримий кордон між ними, додержувати в певних випадках належної офіційності. Звичайно, таке трапляється нечасто, особисто у взаєминах між школярами середнього й молодшого віку.
Значна увага в психолого-педагогічній літературі, присвяченій дитячим групам, приділяється з’ясуванню особистісних якостей учнів, що стають вожаками, лідерами таких груп.
Перші дослідження, які були проведенні в цій галузі ще на початку століття А. Біне, а потім Л. Терменом, показали, що найхарактернішою рисою дитячих вожаків є опірність впливові інших дітей в поєднанні зі схильністю й здатністю самим активно впливати на ровесників. Трохи пізніше в дослідженнях Дерінга було встановлено, що в шкільному класі можна зустріти три типи лідерів: природний, насильницький, дезорганізаторський.
