Проблема спадкоємності і цінностей у розвитку культури

Вступ

Актуальність. Проблема спадкоємності та відношення до культурного спадку минулого займає особливе місце у філософії культури. Особливу актуальність вона здобуває в умовах трансформації суспільства, переоцінки цінностей. Історичний розвиток, в тому числі і розвиток культури, являє собою складний, суперечливий та багатовимірний процес.

Все ХХ та початок ХХІ  сторіччя пройшли під знаком зламу  ціннісних орієнтирів та посиленою, у зв’язку з цим, небезпекою для  вікового культурного спадку. В Україні  за минуле століття, у результаті воєн, свавілля, невігластва загинула фактично половина культурних цінностей, які були створені багатьма поколіннями на протязі тисячоліть. Широкомасштабно повторилося те, що відбувається при зміні епох та ідеологій: Середньовіччя заперечувало Античність, Відродження – культуру і символи Середніх віків, соціалістичний лад ставив задачею зруйнувати нанівець православну країну.

Зараз національна культура також знаходиться під загрозою деформації. Витіснення національних культурних парадигм іншими призводить до зміни культурних цінностей, насамперед, у молоді, розмиваючи національну та етнічну самоідентифікації. Саме тому проблема спадкоємності і цінностей у розвитку культури стають такими актуальними. Адже це дозволить ознайомитися з історично усталеними принципами спадкоємності, переглянути відношення класиків філософії до всесвітніх філософсько-культурних проблем й розглянути питання збереження культурних цінностей і тим самим зберегти їх від подальшої розрухи.

Метою роботи є ознайомлення з явищами спадкоємності, як тим, що було придбано людством в минулому, через призму розвитку культури, а  також виявлення проблем збереження культурних цінностей у сучасному  світі та перегляд думок, щодо «культурного нігілізму» всесвітньо відомими філософами.

Для реалізації зазначеної мети передбачається вирішення таких  головних завдань:

• з’ясувати ступінь вивчення теми;
• виявити значення духовних цінностей в області спадкоємності культури;
• визначити значення спадкоємності у розвитку культурного процесу;
• розглянути проблеми збереження культурної спадщини в нашій країні;
• прослідкувати діяльність міжнародних організацій у збереженні культурної спадщини;
• дослідити еволюцію значення «культурного нігілізму» у видатних філософів.

Обєктом дослідження є спадкоємність і цінність, як закономірності у розвитку культури.

Предметом дослідження є проблема спадкоємності і цінностей у розвитку культури.

Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків  та списку використаних джерел і літератури.

Розділ  І. Спадкоємність як закономірність розвитку культури.

Однією з найважливіших  закономірностей, діючої на протязі  всієї історії світової культури є спадкоємність. Кожен новий етап у процесі історичного розвитку культури, заперечуючи попередній, обов’язково включає весь прогресивний його зміст, все те, що було придбано людством на попередніх щаблях розвитку.

У процесі історичного  розвитку суспільства спадкоємність  тих чи інших явищ культури може носити як перервний, так і безперервний характер. Культурні цінності минулого, які мають безперервний характер і переходять від одного покоління  до іншого, виступають як живий елемент  культури кожної історичної епохи. Ті чи інші цінності, що мають перервний  характер, виникнувши в більш ранню  епоху, потім зникають на якийсь час  з культурного побуту і лише на більш пізньому етапі відроджуються  знову. Наприклад, атомістичне вчення з'явилося у Стародавній Греції. В епоху середньовіччя ідеї атомістики опинилися за межами духовної культури суспільства. І лише в XVI - XVII ст. почалося відродження і подальший розвиток атомістичних ідей. Театр, народившись  в період античності, в середні  віки майже зник з культурного  життя.

Виникнення більш-менш тривалих пауз у розвитку культури, природно, пов'язано з процесами розвитку суспільства, із суперечливим характером суспільного прогресу. Його протиріччя проявляються і в культурному розвитку відповідних формацій.

В історії людства були періоди регресу, занепаду культури, катастрофи у розвитку культури (наприклад, загибель кріто-мікенскої культури), але навіть у тих випадках, коли гинули цілі цивілізації, їх культурні досягнення не зникали безслідно. Вони все одно так чи інакше включались у всесвітню скарбницю культури, служили цілям культурно-історичного прогресу [11, c.453].

Інакше кажучи, через внутрішню  специфіку духовної культури багато духовних цінностей, зокрема, твори  літератури і мистецтва, наукові  досягнення можуть бути втрачені назавжди, тобто паузи в її розвитку можуть бути набагато відчутнішими й тривалішими, а час від часу, як уже зазначалося, приймають буквально катастрофічний характер. З цією особливістю духовного виробництва значною мірою пов'язаний і сам факт нерівномірного розвитку матеріальної і духовної культури.

Спадкоємність в області духовної культури неможлива без усвідомлення людиною значення досліджуваних духовних цінностей. Саме звідси випливає вельми істотні особливості наступності в процесах розвитку духовного виробництва. Тут ми стикаємося з проблемою успадкування духовних цінностей. Виникає питання, в якому співвідношенні перебувають поняття "спадкування" та "спадкоємність". Перше відрізняється від другого істотним чином, принаймні, у двох відношеннях:

"Спадкоємність" - категорія загальнофілософська. З цієї причини вона має методологічне значення для всієї культури, як матеріальної, так і духовної. Категорія ж "культурна спадщина", як правило, застосовується до процесів, що відбуваються в області духовної культури. Поняття "спадкоємність" виражає об'єктивний зв'язок явищ, в той час як поняття "спадкування" характеризує кумулятивний характер цього зв'язку [9, с. 123-125].

У процесі розвитку духовної культури слід розрізняти позитивну  та негативну форми спадкоємності. Перша заснована на практичній переробці і використанні позитивних результатів, досягнутих попередніми поколіннями. Друга виникає як би на противагу тим чи іншим, раніше висунутим ідеям, які опинилися повністю неспроможними.

Наука і мистецтво по-різному  відображають різні сторони матеріального  світу. Це призводить до того, що для  науки переважне значення має  наступність у змісті, в той  час як для розвитку мистецтва  як художньо-образного способу пізнання світу переважне значення має  спадкоємність у формі. Це, звичайно, не означає, що в мистецтві немає наступності у змісті. "Вічні проблеми" мистецтва: любов і ненависть, дружба і ворожнеча, ідея визнання особистості, її обов'язку перед суспільством – завжди хвилювали і будуть хвилювати людей. Однак мистецтво кожної епохи по-своєму вирішує ці проблеми. Якщо в науці існує спадкоємність понять, ідей, законів, категорій, правил, по суті, незалежно від того, в якій формі вони виражені, то в процесі розвитку мистецтва успадковується не тільки художні ідеї, творчі принципи, естетичні норми, але й самі твори мистецтва в цілому.

Інша, дуже важлива особливість  розвитку мистецтва (на відміну від  розвитку науки) полягає в тому, що тут спадкоємність відіграє істотно  іншу роль. Так, кожне нове за своїм  значенням відкриття в науці  змушує піддати перегляду уявлення, що панували раніше в цій галузі знань. Кожен великий революційний переворот у науці часто-густо  перетворює суму старих знань у надбання історичного архіву, тоді як твори справжнього мистецтва живуть вічно [5, с. 79].

Говорячи про відмінності  процесу спадкоємності в розвитку мистецтва від подібного процесу  в науці, слід мати на увазі, що вони не мають абсолютного характеру, їх не можна протиставляти науці  та мистецтву. Більш того, сам процес взаємодії наукової і художньої  творчості (художньо-образної та науково-логічної форм мислення) є однією з найважливіших  закономірностей, властивих розвитку світової культури, а також найважливішою  умовою гармонійного розвитку особистості.

Вивчення окремих пам'яток і різних напрямків матеріальної культури свідчить про те, що, незважаючи на відсутність між ними видимого зв'язку, наявність спочатку нерідко  істотних відмінностей у техніці  і матеріалах виконання, всі вони виявляють безумовну єдність. Підставою  цієї єдності є всезагальність активного освоєння світу людиною.

Глибокий і тонкий, нерідко  майстерно прихований під покривалом часу зв'язок минулого і сьогодення не обмежується різними сферами  матеріальної культури, прикладного мистецтва, усної творчості. Він пронизує і всі інші області духовного життя людства. Це наочно простежується в історико-філософському процесі виникнення світових релігій: буддизму, християнства, ісламу. Останнє особливо цікаво, бо нерідко зміна релігійних вірувань, поглядів набувала вкрай ворожі форми, часто пов'язані зі спробами знищення попереднього культу, його атрибутики. У цьому аспекті яскравий матеріал для рефлексії дає процес становлення і зміни язичницьких вірувань християнськими, а язичництва на Русі –  православ'ям. Ретроспективний погляд у минуле з опорою на хронологічні орієнтири дозволяє побачити одну важливу обставину: еволюція різних релігійних уявлень, незважаючи на крайню суперечливість, а іноді трагічність процесу, відбувалася не шляхом їх повної зміни, а поступової зміни старого новим, породжуваного ідеологічними і культовими формами релігій, що йдуть на зміну перед тим панівним і традиційними віруваннями [7, с. 78-84].

Спадкоємність – основа зв'язку сьогодення, минулого і майбутнього у розвитку культурного процесу. Суть його в тому, що при переході від одних етапів розвитку культури до подальших відбувається збереження, закріплення і формування історичної зумовленості виникнення культурного вибору тих чи інших феноменів окремих сторін, характеристик культурного процесу в цілому.

Розділ  ІІ. Проблема збереження культурних цінностей

Усвідомлюючи особливе значення культурних цінностей і їх важливу  роль у розвитку освіти, науки, культури, а також у збагаченні культурного  життя народів і взаємного  співробітництва, кожна держава  прагне до збереження цих предметів  для наступних поколінь.

На початку дев'яностих  років в Україні намітилася стабільна  тенденція до втрати культурних цінностей. Через підвищену споживчу вартість, неухильну інфляцію, вони стали найбільш вигідним засобом вкладення капіталу. У короткі терміни отримав  широкий розмах і придбав стійкі форми нелегальний бізнес, пов'язаний з ними, і особливо –  з їх перепродажем за кордон. Незаконний обіг культурних цінностей за масштабами встав практично  на один рівень з тіньовим обігом зброї  та наркотиків. Досить сказати, що сума прибутків, одержуваних злочинним  світом від їх продажу, обчислюється декількома мільярдами доларів на рік. У результаті стрімкого зростання  злочинної діяльності значна частина  культурних цінностей була розграбована і вивезена за кордон.

Між тим, саме від стану  культурних цінностей, що становлять національне  багатство держави, залежить духовне  здоров'я нації і майбутнє народу.

До проблем збереження культурної спадщини слід віднести, перш за все, відсутність належної уваги  до даної проблематики з боку академічної  правової науки, відсутність комплексного підходу і крайня непослідовність  у створенні законодавчої та нормативної  бази у сфері збереження і використання культурних цінностей [3, с.12-13].

Лише не так давно установи культури по всьому світу усвідомили необхідність донести до найширшої аудиторії, включаючи політиків, ідею про те, наскільки важливим є захист культурної спадщини для якості повсякденного життя людей. Найчастіше наше сприйняття культури настільки безпосереднє, що ми приймаємо культурну спадщину як належне, не віддаючи собі звіту в тому, наскільки воно крихке і схильне різного роду загрозам, що походить від природи і людей. До їх числа відносяться: безконтрольна комерційна діяльність, вічний брак коштів, необхідних для збереження та підтримки пам'ятників культури, а також –  байдужість, коли збереження культурної спадщини розглядається як другорядне завдання.

Хоча збереження культурної спадщини стало розглядатися урядами  багатьох країн як завдання великої  суспільної значимості, в суспільній свідомості розуміння важливості захисту  пам'яток культури поки що сильно відстає  від розуміння необхідності захисту  навколишнього середовища і дикої  природи.

Діяльність міжнародних  організацій у збереженні культурної спадщини

Коло предметів, що відносяться  до культурних цінностей, широке і різноманітне. Вони розрізняються за природою походження, за формою втілення, за значенням для  суспільного розвитку, і багатьма іншими критеріями. Природно, що всі  ці відмінності відбиваються і на правовому регулюванні культурних цінностей.

З соціально-правової точки  зору інтерес являє поділ зазначених предметів на: духовні і матеріальні; рухомі і нерухомі; за значенням  – на цінності загальнолюдського, федерального і місцевого значення; за формою власності – на цінності, що знаходяться  у федеральній, муніципальній та приватній власності; за призначенням – на цінності, які у зв'язку зі своїми якісними характеристиками повинні  бути використані в основному  в науково-дослідних, а також у  культурно-освітніх та виховних цілях, цінності культури, головною метою  організації використання яких є  забезпечення їх оптимальної збереження з одного боку, і доступності для  екскурсійних оглядів і туристів з іншого і цінності, що досить добре  зберегли своє функціональне призначення, які на цій підставі можуть використовуватися  в тих же чи близьких до них громадських, господарських або інших цілях  у сучасних умовах [4, с.145-150].

Розгляд культурних цінностей  з позиції філософії дозволяє говорити про те, що цінності культури є величиною, похідною від співвідношення світу і людини, і включають і те, що є в світі, і те, що створює людина в процесі історії.

Політика держави по відношенню до культурних цінностей носить, як правило, охоронний характер [6, с. 85-89]. Виняток становлять лише короткі періоди революцій і реформ. У радянський період історії пріоритети культурної політики визначала виключно держава, з початком реформ все більшу значимість у справі збереження культурної спадщини набуває діяльність громадських соціальних систем і, насамперед, міжнародних організацій, але держава при цьому не втратила своєї охоронної функції.

Законодавство України, а  також місцеве законодавство  про збереження та використання культурних цінностей необхідно розглядати в контексті міжнародної нормативної  системи, в контексті концепції  всесвітньої культурної спадщини, нормативно закріпленої в сучасному міжнародному праві [9, с. 135]. Її суть можна викласти наступним чином:

1. Держави у відповідності  зі своїм внутрішнім законодавством  мають право оголошувати деякі  культурні цінності невідчужуваними (ст.13 Конвенції ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону і попередження незаконного вивезення, ввезення та передачі права власності на культурні цінності 1970р.).

2. Культурні цінності, що  є національним культурним надбання  визнаються всесвітньою спадщиною  (надбанням) людства. Право власності  на ці цінності не може бути  передано або присвоєно іншим  народом (державою) (п.1 ст.6 Конвенції  ЮНЕСКО про охорону всесвітньої  культурної і природної спадщини 1972 р.).

3. Держави зобов'язані  сприяти поверненню зацікавленим  державам цінностей, незаконно  вивезених з їх території.

Вихідним пунктом становлення  цієї концепції стало висунення  в другій половині 60-х років ХХ століття в міжнародному публічному праві поняття «загальна спадщина людства» стосовно до морського дна  і його ресурсів за межами національної юрисдикції і дещо пізніше – на початку 70-х років – у відношенні Місяця та інших небесних тіл і їх ресурсів.

У 1972 р. під егідою ЮНЕСКО прийнято Конвенцію про всесвітню  культурну і природну спадщину, а  також Рекомендація про охорону  культурної і природної спадщини в національному плані, в яких вищеназвані терміни вперше застосовані  в світлі стрункої концепції [11, с.150-161].

Україна бере участь у вищезгаданій конвенції і несе зобов'язання, що випливають з неї, у порядку загального правонаступництва за договорами СРСР.

На основі аналізу законодавства  ряду держав (США, Англії, ФРН, Франції), а також принципів і норм міжнародного права, можна прийти до висновку, що у вищезгаданих країнах, а також  в практиці діяльності міжнародних  організацій, зокрема, ЮНЕСКО та Ради Європи для позначення культурних цінностей  використовуються два найбільш поширених  поняття: culturalheritage – das Kulturerbe (культурна спадщина) і culturalproperty – das Kulturgut - patrimoineculturel (дослівно: культурна власність). При цьому термін «culturalproperty» за своїм змістом в одному із значень є еквівалентом поняття «національне багатство» і тому цілком обґрунтовано перекладається на українську мову як «культурне надбання» [10, с. 56-57].

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що концепція  культурної спадщини (надбання) народів  являє собою логічне відображення на національному рівні концепції  всесвітньої культурної спадщини (надбання), закріпленої в сучасному міжнародному праві, а терміни «культурна спадщина»  і «культурне надбання» за своїм  походженням в їх сучасному вживанні взяті з відповідних міжнародно-правових джерел.

До проблем  збереження культурної спадщини людства  слід віднести:

1) недостатню розробленість  правових аспектів охорони культурних  цінностей на національному рівні;

2) відсутність належної  уваги до даної проблематики  з боку академічної правової  науки;

3) високий рівень незаконного  обігу культурних цінностей як  в межах окремих держав (у тому  числі Україні), так і на міжнародному  рівні (один з яскравих прикладів  розграбування культурних цінностей  в Іраку під час вторгнення  США в цю країну);

4) недостатнє розуміння  з боку світової громадськості  значимості захисту культурного  надбання [7, с. 87-89].

На останок, слід зазначити, що найбільш значний внесок по збереженню культурної спадщини здійснюють міжнародні організації, що діють під егідою Організації Об'єднаних Націй, особливо ЮНЕСКО та організації Системи Всесвітньої спадщини.

Розділ  ІІІ. Культурний нігілізм

У ХХ столітті на лоні буржуазної культури виразно проявилася ще одна кризова тенденція, що отримала назву  в науковій літературі "Культурного  нігілізму". Сам термін "нігілізм" (від лат. - Nihil - ніщо) в широкому сенсі слова означає заперечення загальноприйнятих цінностей, ідеалів, моральних норм, культури і т.п.

У західній культурі, особливо філософії, "нігілізм" розумівся  перш за все в соціально-культурному  значенні. Так, Кьеркегор джерелом нігілізму вважав кризу християнства і поширення "естетичного" світовідчуття. У Шпенглера нігілізм означав рису сучасної європейської культури, яка переживає період "занепаду" та "старечих" форм свідомості, який і в культурах інших народів нібито неминуче слідував за станом вищого розвитку. Хайдеггер вважав нігілізм магістральним рухом в історії Заходу, яке кінцевим наслідком може мати світову катастрофу. Камю нігілізм розглядав як прояв абсурдності існування.

Мабуть, тема нігілізму з  особливою силою прозвучала у  різних творах Ф. Ніцше. Саме він поставив під сумнів основоположні гуманістичні цінності європейської культури Нового часу. Він стверджував, що все це – Смердюча брехня. Колишнім культурним цінностям Ніцше протиставив "активний нігілізм", ідеї "надлюдини", "волю до влади", мораль, яка говорить: "падаючого  штовхни".

Людині, що не читала філософських творів Ніцше, вельми важко зрозуміти  сенс його "культурного нігілізму". У цьому вельми істотно допомагають  численні афоризми, розкидані по сторінках  його книг. Ось деякі з них:

"Надлюдина - сенс землі";

"Мораль - найнебезпечніша  з усіх небезпек";

"Наша стара мораль - просто комедія";

"Робіть що хочете, але  вмійте хотіти";

"Мудрість - жінка, вона  любить тільки воїна";

"Не вміють керувати, повинні коритися";

"Щастя чоловіка -" Я  хочу ". Щастя жінки -" Він  хоче ";

"Всі, хто створюють,  жорстокі й нещадні";

"Любіть світ як засіб  до нових воєн";

"Якщо йдеш до жінки  - не забудь захопити батіг";

"Війна і мужність  здійснювали більше великих справ,  ніж любов до ближнього";

"Тільки там, де є  життя, є і воля, прагнення не до життя, а до влади";

"Людям не дістає  куркулів, пальці не вміють складатися  в кулак";

"Що падає, то треба  ще й підштовхнути";

"Більш висока культура  зможе виникнути лише там, де  існують дві різні громадські  касти: каста працюючих та каста  пустопорожніх, здатних до істинного  дозвілля; або, висловлюючись сильніше: каста примусової праці та  каста вільної праці";

"Таке високорозвинуте і тому неминуче мляве людство, як сучасне європейське людство, потребує не тільки війни взагалі, але навіть найбільшої і жахливої ​​війни – тобто в тимчасовому поверненні до варварства, - щоб не втратити через засоби до культури самої своєї культури і життя" [1, с. 431].

Відповідно до трактуванням Ніцше "філософії життя" головним проявом волі до життя є "воля до влади", і все, що заважає її вільному розвитку, веде до деградації, але перш за все християнська мораль співчуття, спокутування, любові до ближнього. А тому ніцшеанство нігілістично відносилося до існуючої моралі, воно прагнуло підірвати її в інтересах  якогось "майбутнього", - "тисячолітнього царства Заратустри", яке мислилося  як суворе ієрархічне суспільство з  чітким поділом на нову аристократію і рабів.

У книзі "По той бік  добра і зла" Ніцше стверджує, що "незалежність  - це доля дуже небагатьох, це переважне право сильних ...". Він переконаний, що "в наш занадто  народне, або краще сказати, простонародне  століття" виховання "та" освіта "по самій суті своїй мають  бути мистецтвом обманювати – обманювати щодо її походження чернь, що успадкувала  від предків свої тілесні й душевні властивості". У цьому зв'язку стало можливим розглядати культуру зі знаком "мінус", як досвід помилковий, що пригнічує і закріпачує людину. Та й "подолання моралі, у відомому сенсі навіть самоподолання моралі – нехай це буде назвою тієї довгої таємної роботи, яка представлена ​​найтоншій, найчеснішій і разом з тим злісній сучасній совісті як живому пробного каменю душі" [2, с. 267].

Ці ідеї "культурного  нігілізму" знайшли своєрідне  відображення в концепціях Зигмунда Фрейда (1856-1936). Ідеї ​​фрейдизму глибоко проникли в різні культурологічні вчення, теорії психології мас, в філософію, соціологію, естетику, вони широко використовувалися і використовуються для пояснення еволюції форми, змісту, тем, образів і словника сучасної як елітарного, так і масового мистецтва. Затвердження вирішального значення несвідомих, ірраціональних потягів зближує психоаналіз Фрейда з філософським ірраціоналізмом.

Солідаризуючись з французьким  психологом Г. Лебоном, Фрейд вважав головною особливістю індивіда, що знаходиться в масі,  орієнтацію думок і почуттів в одному і тому ж напрямку внаслідок "навіювання і зараження". У масі індивід не є самим собою – він стає "безвольним автоматом, що володіє спонтанністю, імпульсивністю, дикістю, а також ентузіазмом і героїзмом примітивних істот". Маса, стверджував Фрейд у роботі "Психологія мас і аналіз людського" Я ", імпульсивна, мінлива, збудлива, легко піддається впливу. Маси ніколи не прагнуть істини, а вимагають ілюзій. Ірреальність для них завжди має пріоритет над реальним.

Примітно, що люди, хоча й  не можуть існувати роз'єднано, писав  Фрейд в іншій роботі "Майбуття однієї ілюзії", в той же час  відчувають як важкий тягар ті жертви, які вимагає від них залучення  до культури, яка тільки й робить можливою їх спільне життя .

Вбачаючи зло переважно  в самій людині, розділяючи в ньому "природне"  і "культурне", Фрейд зробив висновок, що культура є щось, нав'язане більшості меншістю, яка зуміла привласнити собі засоби примусу до влади. Культура створюється примусом і придушенням "первинних поривів"; за відсутності примусу більшість людських індивідів навряд чи буде здійснювати свою діяльність. Отже, "всяка культура змушена будуватися на примусі і забороні потягів".

Важливо підкреслити, що фрейдистський  аналіз культури не є руйнівним, тобто  нігілістичним в тому сенсі, в  якому це формулював Ф. Ніцше. Це –  зовсім інша концепція, інший тип  підходу, інша оцінка традиційних цінностей  культури. Однак і він дивиться на культуру як мислитель, скептично  оцінює природу людини і культурні  способи її підвищення, плекання.

"Культурний нігілізм" знову активізувався в 50-60-ті  роки ХХ століття, насамперед  у молодіжних рухах. Зокрема,  Герберт Маркузе (1892-1979) – німецько-американський філософ і соціолог (формувався під впливом ідей Хайдеггера, але особливо Гегеля і Фрейда)  розробляв тему "одновимірної людини". У своїй книзі "Одновимірна людина. Нариси ідеології високорозвиненого суспільства" він прямо заявляв, що "одновимірна людина" – це занапащений телебаченням, рекламою, коміксами, той, хто живе в мареннях, індивід. Він позбавлений здатності самостійно оцінювати своє буття, оцінювати, "хто я", "навіщо я", що є "віра", "мета" для мене. Якщо висока культура минулого містила щирі духовні цінності, то в постіндустріальному (буржуазному) суспільстві масова, телевізійна культура насаджує стандартну свідомість.

Зі сказаного стає очевидним, що філософія "культурного нігілізму" ХХ століття насправді має різні  повороти та акценти. Від тотальної  відмови, що міститься у Ніцше, створення  глибинної протилежності культури і людини у Фрейда до пошуків доступних  форм гасіння агресивності "одновимірної людини" у Маркузе. Але всі ці підходи, що задали основні напрямки "культурного нігілізму", є  виразом кризи буржуазної культури кінця XIX-XX століть.

У 60-ті – на початку 70-х  років на Заході виникає потужний рух "контркультури", що спирався на погляди Ж.-Ж.Руссо, Ф.Ніцше, З.Фрейда. Особливою популярністю користувалася концепція Г.Маркузе, викладена ним у книзі "Ерос і цивілізація". Контркультура виступила з повним запереченням всієї західної цивілізації і буржуазної культури. Американський соціолог Д.Янкеловіч у роботі "Нова мораль: профіль американської юності 70-х" писав: "Саме в цей час наші дослідження суспільства показують, що" гігантські пласти "американської культури невблаганно зсуваються під нашими ногами. Ці зрушення створюють великі зміщення в нашому життя. Ті, хто знаходиться ближче всього до помилок суспільства, першими потрапляють у нові труднощі. Але навіть ті, хто відстоїть від них досить далеко, відчуває тремтіння " [8, с. 73]

Контркультура виступила  від технократизму, розуму та інтелекту, що сковують і обмежують чуттєвість, із запереченням техніки як загрози  мистецтву. Найбільш різка критика  була спрямована проти культу споживацтва  масового суспільства і масової  культури. З усієї існуючої культури, на думку прихильників контркультури, гідним збереження і подальшого розвитку оголошувалося мистецтво авангарду, яке являло собою справжнє "царство  свободи".