Проблема свідомості у вітчизняній психології
3
Вступ
Акутальність проблеми. Проблема свідомості – одна з вічних філософських проблем. Необхідність вивчення свідомості в природничо науковій методології зумовила виникнення психології в її сучасному статусі. Фундаментальність значення категорії свідомості в психології відображає основоположну роль психологічного фактору в розумінні, і, можливо, в регуляції біологічної і соціальної еволюції життя на певних його етапах. Практично з кожним роком з’являються нові принципіальні теоретичні і методологічні схеми аналізу і опису свідомості як загальнопсихологічного предмету. Однак досі в психології немає чіткого і одностайного визначення категорії свідомості.
Проблема свідомості пов’язана з необхідністю побудови відповідного до неї специфічного методологічного підходу, якого досі немає як в закордонній, так і у вітчизняній психології. Неспроможність спроб знайти такий підхід є системотвірною кризи теоретичної психології
Складність дослідження феномену свідомості полягає у тому, що явища свідомості, як правило, майже не підкоряються емпіричному дослідженню. Однак існування свідомості – головний і безумовний факт, і одне з основних завдань психології як науки – підкорити аналізу стани і змісти свідомості.
Мета дослідження – розглянути філософський бік питання свідомості, описати і проаналізувати концепції свідомості в класичній вітчизняній психології, розглянути питання самосвідомості у вітчизняній психології, а також більш сучасні теорії свідомості вітчизняної психології.
Практичне значення дослядження.Розгляд цих аспектів теорії свідомості, представлених у роботі, може допомогти у подальшому розвитку проблеми свідомості.
І.Свідомість як проблема
І.1.Проблема буття і свідомості. Філософські уявлення про свідомість
Людська свідомість – це складний феномен; вона багатомірна і багатоаспектна. Питання про природу свідомості виходить з основного питання філософії, що співвідносить категорії мислення і природи, матеріального і ідеального, буття та свідомості. Свідомість виступає як специфічно людська форма регуляції взаємодіїї людини з дійсністю, притаманний лише людині ідеальний спосіб відтворення буття. Стосовно буття свідомість передусім характеризується своєю пізнавальною функцією – функцією побудови образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.
Про значущість питання про природу образу світу свідчить поділ філософії на матеріалістичну (що визначає первинність буття) та ідеалістичну (що визначає первинність свідомості). Матеріалістична філософія прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Ідеалістична – констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження.
Вперше проблема ідеального була порушена Платоном. Він звернув увагу на існування надприродної субстанції – ідеї, що панує над людиною і диктує їй способи поведінки. Німецька класична філософія (Кант, Гегель, Фіхте, Шеллінг, Гуссерль[цит. з 7]), продовжуюючи ідеалістичний напрямок, вважала ідеальними всезагальні ідеї: причинно-наслідкові відношення, час і простір, математичні істини, поняття логіки, естетики, норми моралі й права.
За Гегелем, ці ідеї є проявом «об’єктивного духу», незалежного від людини, вони становлять культуру народу і через неї визначають життя людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю “Феноменологія духу”.
Під свідомістю феноменологія розуміє “чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Гуссерль [цит. з 7] вважав, наприклад, що свідомість є саме таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо.
За ідеалістичними теоріями ХХ століття, ідальну природу мають суспільні цінності, значення мови (Карнап, Уорф) [цит. з 7].
Згідно з дуалізмом у світі завжди існували дві самостійні субстанції — матерія і свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і матерія, є вічною, вона не виникала і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її походження.
Близькою до дуалістичного трактування свідомості є концепція французького філософа, вченого і богослова П'єра Тейяра де Шардена. Він вважав, що в земній матерії була замкнута деяка маса елементарної свідомості, психічної енергії. Отже, свідомість так само первісна, як і матерія. Тому не слід дивуватися, що вона пробилась на світ із темряви підсвідомості. Ніхто, у тому числі й наші предки, не помітив появи розуму на землі, "людина увійшла у світ безшумно". Свідомість виникла "між двома індивідами": на "точковому рівні" відбулася деяка "мутація від нуля до всього". Тому конкретний механізм розуму, свідомості, на думку Тейяра де Шардена, осягнути неможливо.
Є ще, власне, релігійна точка зору на проблему свідомості, в основі якої лежить уявлення про божественне походження останньої: “свідомість дав людині Бог”. Красномовним у цьому зв’язку є висловлювання Папи Івана Павла ІІ, котрий наголосив, що “еволюція людини – це щось більше ніж гіпотеза... Тіло людини земного походження. Творінням Господа є не людське тіло, а людський дух”.
Значний крок у розумінні природи свідомості здійснює матеріалізм XVII—XVIII ст. (Ламетрі, Юм, Фейєрбах [цит. з 7]). Він відкидає ідеалістичні та дуалістичні уявлення про свідомість, розглядає її як пізнавальний образ, як відображення світу в мозку людини, як функцію особливим чином організованої матерії. Матеріалісти завжди шукали спільність, єдність між явищами свідомості і об'єктивним світом. Вони намагались духовне вивести із матеріального як первісного, визначального щодо свідомості. Ідеальне розглядається як властивість психіки конкретної людини, як суб’єктивний образ об’єктивного світу, що пов’язувався з роботою мозку. Загальні ідеї тлумачились як форма існування ідеального. Такий погляд має місце і в сучасній матеріалістичній концепції, для якої ідеальне є суб’єктивною реальністю, якісно відмінною від реальності об’єктивної. За змістом це відображення об’єктивної реальності, за способом існування – свідомість. Функціонує ідеальне завдяки здатності людини оперувати інформацією, тобто знаннями про світ. Матеріальними носіями ідеального вважаються нейрофізіологічні коди мозку [цит. з 7].
Отже, у цій концепції ідеальне ототожнюється зі свідомістю і розглядається як залежне від роботи мозку. Проте це перешкоджає розумінню природи свідомості, яку також доведеться пояснювати з посиланням на нейрофізіологічні механізми мозку. Таким чином, психогностична проблема зводиться до психофізіологічної; рівень індивіда – до рівня організму. Проте сама свідомість є власне людською формою психіки, і її аналіз потребує засобів, відповідних рівневі, до якого вона належить. Тому її слід співвіднести з категорією ідеального, попередньо уточнивши змість останньої.
Питання про зв’язок психічного з матеріальним, про залежність психічного від матеріальних умов – це питання не тільки про пізнаваність, а й про керованість психічних процесів [9]. Таким чином, відповідь на це питання не лише дає знання про природу психічного, особливості його породження й функціонування, а й дає змогу оволодіти психічними явищами, керувати ними.
Як і поняття психіки, поняття свідомості пройшло складний шлях розвитку, мало різні трактування в різних авторів, проте досі ні в психології, ні в філософії немає єдиної теорії, яка б розкривала таємницю свідомості. Фундаментальне значення категорії свідомості в психології, філософії, для гуманітарних наук в цілому є безсумнівним. Ця фундаментальність відображає основоположну роль в розумінні і, можливо, в регуляції біологічної та соціальної еволюції життя на певних її етапах. Однак не варто забувати, що вихідним матеріалом для всіх планів дослідження свідомості є психологічний факт належності його людському індивіду, як вищого утворення в людській психіці, як вищої властивості людської особистості [11]. З цього можна зробити висновок, що найбільша роль у вирішенні проблеми свідомості відводиться психології, як науці, що вивчає психіку людини.
2)Свідомість як предмет психологічного аналізу.
Необхідність вивчення свідомості в природньо науковій методології зумовила виникнення психології в її сучасному статусі. У витоків цієї нової, наукової психології стоїть французький філософ Рене Декарт [цит. з 6]. В його ідеях міститься той основний постулат, з якого стала виходити психологія кінця ХІХ ст., - постулат, що стверджує, що перше, що людина виявляє в собі, - це її власна свідомість. Вільгельм Вундт, засновник якісно нового етапу розвитку психології, стверджував, що «психологія повинна вивчати стани свідомості, їх зв’язок і відношення, щоб знайти, врешті-решт, закономірності, що керують цими відношеннями» [5, с.7]. Так, «нова психологія», під впливом ідей Декарта, зробила своїм предметом свідомість.
Тим не менш, мусимо визнати, що таємниця людської свідомості так і не була розкрита. В історії сучасної психології, на жаль,надзивчайно мало конструктивних ідей і підходів до дослідження і опису свідомості як окремого психологічного феномену.
Важливе значення для розвитку уявлень про свідомість мала так звана психологія свідомості, представниками якої були Вільгельм Вундт, Уільям Джемс, Франц Брентано, а також Едуард Бредфорд Тітченер. Представників цього психологічного напрямку більше цікавило, що і як відбувається всередині свідомості, а не побудова моделі власне свідомості.Предметом психології свідомості були усвідомлювані явища. Психологія свідомості не представляла собою цілісного підходу, скоріше вона була конгломератом декількох парадигм дослідження, що об’єднані спільним предметом і узгодженням в погляді на психологію як на науку про «безпосередній досвід».
Уільям Джемс [7]був представником функціональної психології свідомості. Цей напрямок психології оголосив предметом психологічного дослідження фунції психічних процесів, свідомості в поведінці, в пристосуванні до середовища, до практичних ситуацій. За Джемсом, свідомість – це не структура, а процес (динамічне ціле).
Джемс [6]використовував метафору «потік свідомості», яка фіксувала динамічність психічних явищ. На його думку, «свідомість особистості полягає в усвідомленні потоку думки, в якому кожна частина в якості суб’єкта пам’ятає попереднє, знає відомі цим частинам об’єкти, зосереджує на деяких з них свої турботи як на своїй особистісній, і привласнює останній всі інші елементи пізнання».
Було виділено такі властивості свідомості:
1) кожний «стан свідомості» прагне бути частиною особистої свідомості;
2) в межах особистої свідомості її стани змінні;
3) будь-яка особиста свідомість представляє безперервну послідовність відчуттів;
4)деякі об’єкти свідомість сприймає охоче, інші відкидає і взагалі весь час робить між ними вибір.
У.Джемс виділяв два види станів свідомості: стійкі і мінливі.Свідомість порівнюється з життям пташки,її польотом: періоди спокійного ширяння в повітрі (стійкі стани) межуються з помахами крил (мінливі стани).
Свідомість уявляється як пристосувальний акт, що створений природою для виживання в змінних умовах. Свідомість, за У.Джемсом, не площинна картинка, а певний змінний, безперервний потік функціональних актів, зупинити який можна тільки виходячи з законів короткочасної пам’яті. Виконуючи фунцію пристосування, свідомість долає труднощі адаптації, коли запасу реакцій (рефлексів, навичок і звичок) недостатньо: фільтрує стимули, відбирає з них значущі, співставляє їх між собою і регулює поведінку індивіда. Будучи особистісно відокремленою, індивідуальна свідомість складає основу особистості як «емпірично даного агрегату об’єктивно пізнаваних речей».
Основними авторами структурної психології свідомості є Вільгельм Вундт, Едуард Бредфорд Тітченер. За В.Вундтом, головне завдання психології – експериментальне дослідження структури свідомості, аналіз її станів та змістів. Поняття структури передбачає елементи і їх зв’язок, тому зусилля структурної школи були спрямовані на пошук вихідних складових психіки (що ототожнювалась зі свідомістю) і засобів їх структурування.
Методом структурної психології слугує аналітична інтроспекція – опис переживань в категоріях елементів свідомості.Елементами свідомості вважаються відчуття, уявлення і почуття. Опис всіх видів почуттів здійснюється в рамках трьох параметрів:
задовлення – незадоволення;
напруги-розрядки;
збудження – заспокоєння.
Спираючись на результати своїх дослідів з метрономом, В.Вундт здійснює опис властивостей свідомості:
1)Обмеженість. Таким чином, свідомість вміщує обмежену кількість окремих простих вражень. Об’єм свідомості, за В.Вундтом, може дорівнювати від 16 до 40 елементів.
2)Неоднорідність. В «полі свідомості» можна виділити 2 області: центральна, найбільш яскрава і чітка область – «поле уваги», або «фокус свідомості»; за її межами знаходиться область смутної, нечіткої свідомості – «периферія свідомості».
3)Ритмічність. Окремі елементи свідомості мають тенденцію до утворення груп елементів, пов’язаних між собою. Це може бути мимовільно або керовано увагою. За рахунок групування об’єм уваги і свідомості можуть змінюватись.
Основними процесами психіки, результатом творчого синтезу яких і виступає свідомість, вважаються:
процес безпосереднього відображення об’єктивної дійсності органами чуттів (перцепції),що фактично є процесом входження якого-небудь змісту в поле свідомості;
процес аперцепції, в результаті якої відбувається малих одиниць свідомості у великі, здійснюється організація одиниць більш високого порядку, утворення осмислених і впорядкованих сукупностей психічних елементів.
В деяких галузях психології (фізіологічна психологія) теорія Вундта досі використовується.
Таким чином, в психології свідомості був здійснений опис загальної картини і властивостей свідомості: багатоманітності її змістів, динаміки, ритмічності, неоднорідності її поля, виміру її об’єму тощо. Однак явища свідомості вивчалися лише в описовому аспекті. До того ж, представники психології свідомості обмежувались таким вузьким колом явищ, як зміст і стан свідомості. Свідомість виступала лише як умова перетікання психічних процесів. Ідея розкладання психіки на найпростіші елементи виявилась помилковою і в результаті завела психологію у глухий кут. Також мала значення обмеженість методу інтроспекції. Однак мусимо визнати, що психологія того періоду описала багато важливих властивостей і феноменів свідомості, що призвели до постановки багатьох досі значущих проблем. Були задані перші наукові метафори свідомості, тому можна говорити про позитивний вплив цієї психологічної школи на розвиток теорії свідомості.
Дещо інша точка зору стосовно свідомості у представників французької соціологічної школи (Дюркгейм, Хальбвакс та ін.[цит. з 6]) Психологічна без’якісність свідомості тут зберігається, але свідомість розуміється як площина, на яку проектуються поняття, концепти, що складають зміст суспільної свідомості. Цим свідомість ототожнюється зі знанням: свідомість - продукт спілкування знань.
В західній психології впродовж всього ХХ століття переважаючим поглядом на свідомість був і залишається підхід З.Фрейда [цит. з ]. Він був першим, хто намагався побудувати не філософську, а власне психологічну теорію свідомості в рамках теорії психоаналізу. Для нього базовим є протиставлення Біологічного (природнього) і Соціального в житті людини. Між цими двома началами і розміщується Свідомість.
Згідно з метапсихологічною теорією З.Фрейда, свідомість є функцією визначеної системи – Сприймання-Свідомість. Ця система знаходиться на периферії психічного апарату і приймає інформацію з зовнішнього та внутрішнього світу, а це, в свою чергу, означає, що задоволення-незадоволення виникає одночасно з оживленням мнесичних слідів.
За такого способу ідеалізації свідомість має бути двоїстою, і Фрейд вводить поняття «его» і «супер-его». Взаємодія цих двох компонентів свідомості визначає те, що буде витіснено в сферу несвідомого, а що, навпаки, буде актуалізовано і раціоналізовано.Фактично вся теорія – це обговрення тих механізмів, за якими будується взаємодія біологічного і соціального посередництвом свідомості.
З.Фрейд [9]задав задав принципіально нову психологічну метафору свідомості і психіки в цілому. Згідно з цією метафорою, психіку можна уявити як систему сполучених посудин, чи, точніше, як систему «ящиків», з’єднаних напівпроникними мембранами.
Надзвичайно важливою змістовною, фактично методологічною частиною теорії є ствердження, що психіка і свідомість не можуть бути представлені як недиференційовані цілісності. Лише завдяки наявності функціонально різних «ящиків» виникає напруга між ними як структурними компонентами, що і викликає рух і перетворення різних змістів.
При всій змістовній критиці психоаналізу «ящикова» метафора свідомості не просто збереглась, вона стала мало не єдиною в психології ХХ-го століття.
Однак в теорії З. Фрейда спостерігається певна депсихологізація внутрішніх, ідеальних відношень свідомості. Свідомість розуміється як «зв’язана організація психічних процесів». Фрейд виводить проблему свідомості за сферу власне психології: головна інстанція, що, за теорією Фрейда, представляє свідомість, - «над-я», по суті є метапсихічним [6].
В західній психології до проблеми будови свідомості після робіт З.Фрейда фактично більше не повертались, в той час як у вітчизняній психології було здійсненно не одна серйозна спроба побудови цілісних теорій свідомості.
Таким чином, вище описані теорії свідомості не є досконалими і не в змозі вирішити проблему свідомості в психології. Ці теорії, як правило, були обмежені вивченням процесів і явищ на поверхні свідомості і не були здатні проникнути в її внутрішню будову. Труднощі у вивченні свідомості полягають і у виділенні категорії свідомості як власне психологічної. На думку Лєонтьєва, «хоча колишня суб'єктивно-емпірична психологія охоче називала себе наукою про свідомість, насправді вона ніколи не була нею. Свідомість незмінно виступала в психології як щось позаположне, лише як умова перетікання психологічних процесів ... Ідея позаположності свідомості полягає у відомому порівнянні свідомості зі сценою, на якій розігруються події духовного життя. Аби події ці могли відбуватися, потрібна сцена, але сама сцена не приймає участь у них» [6, с. 25]. «Свідомість або розглядалась як атрибут, ясність суб'єктивної представленості психічних образів, переживань (інтроспективна психологія), або його структури постулювали як безпосередня, нееволюціонуюча даність (закони феноменального поля в гештальтпсихології), або взагалі проблематика свідомості виносилася за рамки психологічної науки і покладалася як епіфеномен, ілюзія наївного життєвого досвіду (біхевіоризм)» [6, с. 28].
Отже, для розкриття «таємниці свідомості» недостатньо дослідження поверхневих процесів свідомості, саму свідомість не можна розглядати лише як поле з проеційованими на ньому образами і поняттями, що споглядається суб’єктом. Свідомість потрібно вивчати як продукт становлення праці і суспільних відносин, як особливий внутрішній рух, що породжується рухом людської діяльності. Саме таке завдання стояло перед вітчизняною психологією, і саме цим вона відрізняється від західної психології.
Основні підходи до проблеми свідомості у вітчизняній психології
1)Культурно-історична концепція Л.С. Виготського
У вітчизняній психології фактично першу певною мірою розгорнуту концепцію свідомості ми знаходимо у Л.С.Виготського [3]. Початково Л.С.Виготський намагався «вписати» свідомість в проблему поведінки і її фізіологічних механізмів. Він прагнув ствердити свідомість як справжній предмет психології і, за рахунок цього, відстояти саму психологію як науку. Праці середини 20-х років носили, скоріше, полемічний, ніж конструктивний характер, однак, і в них Л.С.Виготський формулює ряд важливих положень. Розробляючи концепцію цілісних актів поведінки, він намагався розмежувати психічні і психологічні функції: «Інакше кажучи, потрібно запитувати про...біологічне значення не психічних, а психологічних процесів, і тоді нерозв’язна проблема психіки... виявляється вирішуваною» [3]
Хоча початково Л.С.Виготський бачив цю цілісність як «цілісний психофізіологічний процес поведінки» [3, с.141], але згодом «фізіологічна» частина зникла, і на перше місце виступили власне психологічні процеси як цілісності, що об’єднують (співорганізують) систему психічних процесів і функцій, і лише в цій якості забезпечують цілісність поведінки. На цій підставі розробляється ідея психологічних систем і конструюється інструментальний метод. Подальший розвиток концепції свідомості призвело Л.С.Виготського до його структурування через значення і смисл і зумовило проблематику мислення і мовлення як центральну.
За Л.С.Виготським, свідомість – це рефлексія суб’єктом навколишньої дійсності, своєї діяльності, самого себе. "Свідомо те, що передається в якості подразника на інші системи рефлексів і викликає в них відповідь"[ 4, с. 187.] «Свідомість є як би контакт з самим собою» [там же, с.197]. Свідомість є спів-знання («со-знание»), але лише в тому сенсі, що індивідуальна свідомість може існувати лише за наявності суспільної свідомості і мови, що є її реальним субстратом.
Виготський стверджує, що досвід соціальної взаємодії
виступає необхідною умовою формування та розвитку свідомості. Сформульований Виготським, закон культурного розвитку говорить, що «кожна функція в культурному розвитку дитини з'являється на сцені двічі, в двох планах: спершу між людьми як категорія
інтерпсихічна, потім всередині дитини, як категорія інтрапсихічна». Таким чином, положення про соціальну, культурно-історичну природу людської психіки, уявлення про формування вищих психічних функцій шляхом інтеріорізації, «врощування» інтерсуб’єктних відношень в інтрасуб’єктні форми психічного, трактування свідомості як співзнання , що виступає в своїй зовнішній, екстеріорізованій формі як соціальний досвід, як людська культура, спонукали Л.С.Виготського до пошуку молярної одиниці, що дозволяє передавати соціальний досвід від суб’єкта до суб’єкта і привласнювати його. Такою одиницею, пов’язуючою ланкою процесів спілкування і узагальнення, на думку Л.С.Виготського, є значення. Прослідковуючи генезис значення від його найпростіших форм до найбільш розвинутої форми значення – наукового поняття, Л.С.Виготський тим самим досліджує становлення, онтогенез свідомості. Він формується завдяки використанню знаків в якості
психічних знарядь в процесі міжособистісного спілкування.Синонімом усвідомленості для нього виступає системність організації значень, можливість переформулювань змісту висловлювання, вираження одних значень через інші. Тобто, механізм свідомості також розуміється як означування.
Хоча Л.С.Виготський не залишив розгорнутого опису моделі свідомості, однак, саме ця проблема була центральною для його досліджень в 30-ті роки. В першу чергу, Л.С.Виготського цікавило питання онтогенетичного виникнення свідомості. Інструментальний підхід і ідея вищих психічних функцій логічно призвели до висновку, що свідомість саме й виникає в момент виникнення опосередкованих психічних функцій, як той орган, що забезпечує співорганізацію різнорідних елементів. «Свідомість визначає долю системи, як організм – функції» [3, c.157-158]. При цьому потрібно розуміти, шо свідомість знаходиться не всередині вищої психічної функції, а поза нею, як те, що забезпечує цілісність психічного процесу і опосередковуючого знака. Більше того, виникнення і розвиток вищих психічних функцій призводить до необхідності виникнення і нового способу їх співорганізації, що забезпечувала б внутрішню цілісність всього психічного життя людини. Ця фунція співорганізації і є свідомістю. Звідси випливають дві основні характеристики свідомості: цілісності і системності.
В праці Л.С.Виготського «Мышление и речь» досить чітко сформульована позиція автора з цього питання: «Свідомість розвивається як ціле, змінюючи з кожним новим етапом свою внутрішню будову і зв’язок частин, а не як сума часткових змін, що відбуваються в розвитку кожної окремої функції. Доля кожної функціональної частини в розвитку свідомості залежить від зміни цілого, а не навпаки: “зміна функціональної будови свідомості і складає головний і центральний зміст всього процесу психічного розвитку”[4, с. 215]. І тут виникає ще одна кардинальна проблема – для того, щоб в онтогенезі свідомість могла виконувати свою системоорганізуючу функцію, повинні змінюватися основи (чи способи) роботи власне свідомості.
Суттєвим аспектом онтогенезу свідомості є проблема джерел і механізмів її виникнення. Концепція Л.С.Виготського про перетворення інтерпсихічного в інтрапсихічне добре відома і була покладена в основу величезної кількості експериментальних і теоретичних праць. В той же час, якщо розглядати цей механізм з точки зору проблеми свідомості, то виникає ряд питань і труднощів, пов’язаних з розумінням інтерпсихічного. Сам Л.С.Виготський не говорив про інтеріорізацію як про привласнення предметних значень чи предметних дій. Експлікація ідей Л.С.Виготського про системно-організаційну функцію свідомості довзволяє говорити про те, що інтерпсихічним є спосіб і форма співорганізації поведінки дитини і дорослого. Очевидно, що при такому підході інтерпсихічне може існувати лише як взаємодія, що припускає активність всіх включених до нього суб’єктів.
Таким чином, метою досліджень Л.С.Виготського було розуміння свідомості, її природи, функцій, зв’язку з мовленням, словом тощо. Він стверджував, що всі психічні функції, включаючи свідомість, з’являються в спільній, сукупній дії індивідів. Подальший розвиток культурно-історичної концепції свідомості здійснювався, в основному, за лініям уточнення законів формування і функціонування окремих психічних функцій. Ідея цілісних психологічних процесів була на довгий час забута. Впродовж наступних 50-ти років теорія свідомості розроблялась в рамках діяльнісного підходу.
2)Діяльнісний підхід у вітчизняній психології
У радянській психології склалося загальноприйняте розуміння свідомості як вищої форми психіки, що виникла в людському суспільстві у зв'язку з колективною працею, спілкуванням людей, мовою і мовленням. Цей принцип викладений у роботах С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва [9;12;13]та ін. Сутність свідомості прийнято бачити в здатності людини до абстрактного вербального мислення, знаряддям і засобом якого є мова, що виникла в людському суспільстві, до пізнання на цій основі законів природи і суспільства. Абстрактне мовне мислення у багатьох працях розглядається як головна характеристика свідомості, з якою пов'язуються багато інших її особливостей та проявів. Однак загальне розуміння природи свідомості отримує дуже різну конкретизацію у різних авторів радянської психології.
Основні положення теорії свідомості були сформульовані С.Л.Рубінштейном в 30-40-ві роки. За С.Л.Рубінштейном, психічні явища виникають у процесі взаємодії суб’єкта з об’єктивним світом. Зв’язок психічних явищ з об’єктивною реальністю детермінує їх виникнення, фактично цей зв’язок і є основою існування психічних явищ. На думку С.Л.Рубінштейна, свідомість за своїм смислом та сутністю полягає в усвідомленні чогось, що лежить поза її межами. Свідомість пов’язана з виділенням із життя і безпосереднього переживання рефлексії навколишній світ та на самого себе. Таким чином, свідомість завжди передбачає відношення суб’єкта до об’єктивної діяльності.
С .Л.Рубінштейн стверджує, що розвиток свідомості у людини невідривно пов’язаний з виникненням суспільно-трудової діяльності. Саме трудова діяльність змінює реальне відношення людини до навколишнього середовища, і власне розвиток цієї діяльності і зумовлює всі специфічні особливост людської психіки. Впливаючи на природу, людина почала виділяти себе з неї і усвідомлювати своє відношення до навколишнього світу та інших людей. Шляхом посередництва свого відношення до інших людей людина стала все більш свідомо відноситися і до самої себе, своєї діяльності; сама діяльність людини ставала більш свідомою, все більше піддавалась регулюванню у відповідності до поставленої мети.
Слідом за працею в процесі спільної трудової діяльності виникає мовлення, що стає найсуттєвішим стимулом розвитку людського мозку і свідомості. Завдяки мовленню індивідуальна свідомість людини збагачується результатами суспільного досвіду.
С.Л.Рубінштейн наголошує на тому, що психічна діяльність людини не обмежується свідомістю. Функцією свідомості, як і психічного взагалі, він називає «регуляцію» поведінки, приведення її у відповідності до потреб людей і об’єктивних умов, в яких вона – поведінка – здійснюється.
В структурі свідомості було виділено два компоненти. З одного боку, свідомість визначалась через пізнавальну функцію, але лише як відображення дійсності. «Свідомість – це усвідомлення буття...Свідомість, теоретична свідомість людини в її специфічній відмінності від психіки взагалі – це убраний в форму слова, тобто такий, що має ту саму будову, що і мовлення, опосередкований суспільними відношеннями пізнавальний снаряд, включений в буття і звернений на нього» [12, с.149].
З іншого боку, виділяється «практична свідомість», яка є відношенням індивіда до буття. «Свідомість – це не лише відображення, а й відношення, не лише пізнання, а й оцінка»[12, с.23].
В основних визначеннях С.Л.Рубінштейна можна помітити певні внутрішні протиріччя. Фактично першу складову свідомості – відображення – він звів до мовленнєвого мислення, а друга складова – відношення – виражена в «життєво значущих переживаннях», взагалі не вміщується в рамки свідомості. Однак в праці «Человек и мир» була представлена зовсім інша концепція свідомості і людини в цілому. С.Л.Рубінштенй виділяє чотири типи відношень людини до світу: пізнавальне, естетичне, етичне і дієве. По відношенню до естетичного і етичного вводиться принципіально новий елемент в структурі свідомості – споглядання, що розглядається в функції дієвого об’єкта.
Етичне відношення виводиться з естетичного і визначається як «одухотворення», що протистоїть утилітарно-прагматичному і цільовому. «Елемент споглядання, сприймання того, що є насправді... є основою етичного відношення однієї людини до іншої. Основою цього відношення є не використання людини як засобу для досягнення тієї чи іншої мети, а визнання її існування як такого» [12, с.349].
Таким чином, С.Л.Рубінштейн виділяє три структурні елементи свідомості: пізнання, що здійснюється через мовленнєве мислення; споглядання, що визначає осягнення світу; дію, що виражається через систему знань і уявлень. Надзвичайно вижливим є ще один «поворот» в цій концепції свідомості. С.Л.Рубінштейн виділяє два шари свідомості через спосіб існування людини. «Перший – життя, що не виходить за межі безпосередніх зв’язків, в яких живе людина... Тут людина вся всередині життя, будь-яке його відношення – це відношення до окремих явищ, але не до життя в цілому... Другий спосіб існування пов’язаний з появою рефлексїі» [12, с. 351]. Це розрізнення буденного і рефлексивного шарів чи типів свідомості в поєднанні з трьома структурними компонентами утворює складну композиційну схему. Однак вона опиняється відірваною від системи мотивів і емоцій, а також від власне вольової поведінки особистості. Частково це пояснюється тим, що сам Л.С. Рубінштейн описав лише призначення структурних елементів свідомості, але не дав картини їх функціонування. На жаль, ця концепція свідомості не була сприйнята і осмислена у вітчизняній психології.
Широкого розповсюдження і визнання набула концепція свідомості О.М.Лєонтьєва. Його погляди на проблему свідомості багато в чому продовжують лінію Л.С.Виготського. А.Н.Лєонтьєв вважає, що свідомість в усій її безпосередньості – це картина світу, що відкривається суб’єкту; картина, в яку включений і сам суб’єкт, і його діїі та стани.
О.М.Лєонтьєв здійснив спробу розкриття принципу цілісності свідомості на основі ідей марксистської філософії про центрально значення діяльності в розвитку людини і суспільства. Згідно з положеннями марксизму, свідомість представляє собою якісно нову форму психіки і вперше виникає у людини в процесі становлення праці і суспільних відношень. Таким чином, свідомість початково є суспільним продуктом.
