Проблема торгівлі людьми

ЗМІСТ

ВСТУП

Проблема торгівлі людьми – одного з найнегативніших  явищ сучасного суспільства –  уперше була піднята правозахисниками на початку ХХ століття. У той  час особлива увага приділялася  жінкам з Великобританії, яких змушували до проституції в країнах континентальної Європи. Так з'явився термін ”біле рабство”, який пізніше поширився на загальне поняття торгівлі людьми.

З тих пір  феномен торгівлі людьми піддається постійному аналізу і є предметом  багатьох суперечок і дискусій. Однак якщо подивитися на більшість документів, публікацій, виступів з проблеми, то стане очевидно, що часто поняття ”торгівля людьми” обмежується ”торгівлею жінками”. При цьому в більшості випадків мова йде про торгівлю жінками з метою використання в проституції, порнобізнесі, сексуальній сфері тощо. Безумовно, торгівля жінками є складовою частиною злочину ”торгівля людьми”. Однак поняття ”торгівля людьми” є більш широким: об'єктом цього злочину може бути будь-яка особа, незалежно від статі і віку.

Метою торгівлі жінками може бути насильницький  шлюб, примусова праця, використання в домашньому господарстві і промисловому чи сільськогосподарському секторах, народження дитини примусово чи за замовленням, використання в сексуальному бізнесі. Чоловіків переважно використовують на будівництвах, у промисловості, сільському господарстві, дітей – у жебрацтві, осіб будь-якої статі і віку – для вилучення і трансплантації органів.

У даний момент найбільш повне визначення торгівлі людьми дає ”Протокол з попередження торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми”, який доповнює Конвенцію ООН про боротьбу з транснаціональною організованою злочинністю. Протокол є основним сучасним документом, спрямованим на боротьбу з цим злочином. Він визначає торгівлю людьми як: Здійснення з метою експлуатації вербування, перевезення, передачі, приховання чи отримання людей шляхом погрози силою або її застосування чи інших форм примусу, викрадення, шахрайства, обману, зловживання владою чи вразливістю стану або шляхом підкупу у вигляді платежів чи вигод для одержання згоди особи, яка контролює іншу особу.

З приведених вище визначень випливає, що торгівля людьми – це сукупність таких ознак: вербування, перевезення, передача, продаж, усиновлення (удочеріння) у комерційних цілях, використання в порнобізнесі, використання у військових конфліктах, залучення до злочинної діяльності, трансплантація чи насильницьке донорство, примус до заняття проституцією, рабство і ситуації, подібні до рабства, примусова праця, залучення в боргову кабалу, використання шантажу, погроз, насильства.

Актуальність  теми. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини є злочином, що грубо порушує передбачені Конституцією України права на свободу, волю та особисту недоторканність людини. Щороку у світі жертвами торгівлі людьми стають близько 4, 5 млн. осіб. При цьому, згідно останньої доповіді Державного департаменту США про торгівлю людьми від 05.07.2012 р., Україна є державою походження, транзиту й призначення чоловіків, жінок, дітей для сексуальної експлуатації і примусової праці, та, незважаючи на здійснювану в країні з 1998 р. протидію торгівлі людьми, заходи цієї протидії є неналежними.

У 1998 р. Кримінальний кодекс (далі – КК) України було доповнено  ст. 124¹ «Торгівля людьми», але  вже під час дії цієї норми притягнення винних осіб до відповідальності за вчинення вказаного злочину викликало проблеми, що спонукало законодавця до внесення змін, спрямованих на її удосконалення. З 1 вересня 2001 р. набув чинності новий КК України, у ст. 149 якого встановлювалася відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини. Однак, і нова норма не була досконалою, що зумовило внесення до неї у 2006 р. суттєвих змін.

Вивчення слідчо-прокурорської  та судової практики підтверджує, що під час кваліфікації торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини виникають певні труднощі, причому кількість таких злочинів, хоча й має тенденцію до зменшення, залишається значною. Так, у 1998 році було зареєстровано 2 такі злочини, у 1999 р. – 11, 2000 р. – 42, 2001 р. – 91, 2002 р. – 169, 2003 р. – 289, 2004 р. – 269, 2005 р. – 415, 2006 р. – 376, 2007 р. – 359, 2008 р. – 322, 2009 р. – 279, 2010 р. – 250, 2011 р. – 311, 2012 р.  – 459.

Проблеми торгівлі людьми або іншої незаконної угоди  щодо людини досліджували О. Бандурка, В. Батиргареєва, І. Богатирьов, В. Борисов, Т. Возна, Н. Гуторова, Т. Денисова, О. Житний, В. Іващенко, М. Клейменов, О. Козак, В. Куц, Я. Лизогуб, А. Орлеан, В. Пясковський, Т. Матвеєва, В. Навроцький, О. Наден, М. Підгородинський, П. Фріс, М. Хавронюк, С. Шуршалов та ін. Останніми комплексними теоретичними дослідженнями, в яких розглядалися питання кримінальної відповідальності за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини за ст. 149 КК України в редакції 2006 р. є кандидатські дисертації А. Політової «Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи за законодавством України» (2007 р.) та Д. Негодченко «Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми в Україні та інших країнах: порівняльно-правовий аналіз» (2011 р.). Проте, згідно змісту, мети та завдань зазначених досліджень не всі питання цієї проблематики знайшли своє теоретичне розв’язання. Потребують подальшого осмислення й вирішення проблеми вироблення поняття торгівлі людьми на підставі його історичного та міжнародного аналізу, вивчення об’єктивних та суб’єктивних ознак основного, кваліфікованого та особливо кваліфікованого складу цього злочину, їх поглиблена характеристика, розв’язання проблем застосування ст. 149 КК, які перебувають у площині способів, форм об’єктивної сторони та мети передбаченого нею злочину. Необхідність розгляду цих, а також інших питань обумовлює актуальність та новизну одержаних результатів дослідження.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають з приводу торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини.

Предметом дослідження є кримінально-правова характеристика торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини в міжнародному та національному аспекті.

        Метою роботи є комплексний аналіз ознак складу торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини.

Відповідно  до поставленої мети були поставлені та вирішені наступні завдання:

- розглянути  історію виникнення кримінальної  відповідальності за торгівлю  людьми або іншу незаконну  угоду щодо людини;

- виявити об’єктивні ознаки торгівлі людьми;

- визначити  суб’єктивні ознаки торгівлі  людьми;

- надати кваліфікуючи  ознаки торгівлі людьми;

- здійснити  порівняльно-правовий аналіз  кримінальної відповідальності за торгівлю людьми та за інші суміжні злочини;

- проаналізувати генезис  прийняття ключових законів та підзаконних актів у сфері торгівлі людьми;

- визначити  міжнародно - правові та організаційні  аспекти співробітництва України  у боротьби з торгівлею людьми;

Методи  дослідження. У процесі дослідження застосовувались такі методи: діалектичний – при вивченні юридичної природи кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 149 КК України, як кримінально-правового явища, визначенні його ознак та структурних елементів; історичний – під час виявлення генезису кримінального законодавства України стосовно встановлення відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 149 КК України; логіко-граматичний метод сприяв встановленню змісту ряду понять КК України, зокрема «торгівля людьми», «інша незаконна угода щодо людини», «переміщення» тощо; статистичний метод застосований для опрацювання статистичних даних та вивчення кримінальних справ за вчинення торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини; конкретно-соціологічний метод використовувався при анкетуванні 47 потерпілих від торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини осіб.

Теоретичною основою дослідження стали праці відомих вітчизняних і зарубіжних учених, присвячені як загальним проблемам кримінального права, так і кримінальній відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи, за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини.

Нормативну  базу дослідження становлять Конституція України, КК України, Кримінально-виконавчий кодекс України, Закони України, а також міжнародно-правові акти.

РОЗДІЛ I. ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ ЯК ЗЛОЧИНУ ПРОТИ ВОЛІ ОСОБИ

Торгівлю людьми не можна вважати лише надбанням  сучасності. Проституція та рабство, як відомо, явища давні. Проте, якщо до проституції ставлення сучасних громадськості та законодавців неоднозначне, то рабство вважається злочином в усіх державах світу.

Боротьбу зі злочинністю держави, як правило, здійснюють шляхом застосування внутрішньодержавних  санкцій. Але злочини, які порушують основні права та свободи людини, передбачені нормами міжнародного права. Однією з перших спроб запобігти торгівлі людьми була декларація, прийнята на Віденському конгресі 1815 р., яка містила спроби обмежити торгівлю невільниками. Увагу міжнародної громадськості торгівля людьми, особливо жінками, привернула в кінці ХІХ –– початку ХХ ст. у зв’язку із загрозливим поширенням цього явища. Результатом стало скликання в Лондоні Міжнародного Конгресу з питань боротьби з торгівлею жінками, пов’язаної з проституцією. Учасники Конгресу звернулися із закликами до всіх держав про створення національних комітетів для боротьби з торгівлею жінками, про необхідність укладення міжнародних договорів з цього питання. Наступним кроком було скликання у Франції міжнародної конференції у 1902 р. Її учасниками стали 16 держав. Саме нею вперше в історії було розроблено низку правових заходів щодо боротьби з торгівлею жінками, до яких належать:

1) створення  на території кожної держави  центрального органу по збору  та систематизації повідомлень про факти схиляння жінок і дівчат до розпусти;

2) прийняття  необхідних мір для виявлення  осіб, які займаються торгівлею  жінками.

Ці положення  були викладені у Міжнародному договорі про боротьбу з торгівлею білими рабинями від 18 травня 1904 року. Уперше проблему транснаціонального характеру торгівлі жінками і дітьми було вирішено на правовому рівні Міжнародною конвенцією про боротьбу з торгівлею білими рабинями, схваленою 4 травня 1910 року. Так, держави-учасниці зобов’язувалися встановити кримінальну відповідальність за торгівлю жінками і дівчатами і в тому разі, коли окремі дії, що складали цю діяльність, були вчинені на території різних країн.

Міжнародна  конвенція про боротьбу з торгівлею  жінками та дітьми від 30 вересня 1921 року містила зобов’язання держав щодо розробки законопроектів, які б встановлювали кримінальну відповідальність осіб, які втягують жінок у проституцію та займаються торгівлею жінками та дітьми. У цьому документі вперше була виділена відповідальність не лише за звідництво для заняття проституцією, але і за власне торгівлю жінками та дітьми.

Першим самостійним  міжнародно-правовим документом, що містить  норми про торгівлю дітьми, стала  Женевська декларація прав дитини, прийнята Лігою Націй у 1924 році. Ці норми стосувалися боротьби з торгівлею людьми та закабаленням їх в непосильні праці.

Згідно Женевської конвенції відносно рабства 1926 року при Лізі Націй створювався спеціальний  Дорадчий комітет з боротьби з  торгівлею жінками. Інформація про  професійних торговців жінками, за Міжнародною конвенцією про боротьбу з торгівлею повнолітніми жінками, потрапляла в сферу обміну між державами-учасницями. Подальша законотворча діяльність по боротьбі з торгівлею людьми втілилась у Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами від 2 грудня 1949 року. Україною вона була ратифікована 15 лютого 1955 року.

Вона стала  підсумком попередньої нормотворчої діяльності по торгівлі людьми на міжнародному рівні. Конвенцією були визнані злочинними такі діяння:

1) звідництво, схиляння  до проституції або розбещення  з цією метою іншої особи,  навіть за згодою цієї особи  (п.1 ст.1);

2) експлуатацію проституції  іншої особи навіть за згодою  цієї особи (п.2 ст.1);

3) утримання будинку  розпусти або управління ним,  а також свідоме фінансування та участь у фінансуванні будинку розпусти (п.1 ст.2);

4) передачу в оренду  або найом будівлі чи іншого  місця, чи його частини за  умови, що особа знала про  цілі їхнього використання для  проституції третіми особами  ( п.2 ст.2);

5) замах на вчинення вказаних дій, підготовку до них (ст 3);

6) умисну співучасть  у діях, перелічених у пунктах  1-5.

За вчинення цих діянь  винні особи повинні нести  відповідальність відповідно до внутрішніх законів держави. Недоліком цього  акту можна вважати те, що в ньому не була передбачена відповідальність за власне торгівлю людьми, а також те, що в ньому не було враховано іншої, крім сексуальної експлуатації, мети торгівлі “живим товаром”. Позитивним моментом є те, що Конвенція встановила зобов’язання вжиття заходів для реабілітації жертв торгівлі людьми.

У серпні-вересні 1956р. була проведена Женевська конференція  з боротьби з рабством. Результатом  її роботи стало прийняття у вересні 1956р. Додаткової конвенції про скасування рабства, работоргівлі та інститутів та звичаїв, подібних до рабства. Відповідно до цього документа дії, що прирівнюються до рабства, можна охарактеризувати як боргову кабалу, закріпачення, примусовий шлюб чи інша незаконна передача, фактично, права власності на жінку, продаж чи інша оплатна передача дитини законними представниками з метою подальшої її експлуатації. Конвенцією визнано злочинами також перевезення чи спроба перевезення рабів, співучасть в цій діяльності.

Цей документ був ратифікований  Україною 31 жовтня 1958 року.

Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, прийнятим у 1956 році, було проголошено, що нікого не можуть утримувати в рабстві, рабство і работоргівля забороняються в усіх видах; ніхто не повинен утримуватися в підневільному стані [3, стаття 8].

Черговим кроком стало прийняття Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1979 року Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (для України набула чинності 3 вересня 1981 року). Вона містила комплекс заходів для припинення торгівлі жінками та експлуатації проституції, зокрема надання жінкам державами всіх прав, передбачених Конвенцією у повному обсязі, усунення всіх форм дискримінації. Однак, у цьому документі відсутні будь-які механізми втілення цих норм на практиці та їх імплементації в національне законодавство.

Важливим документом, який містить норми про торгівлю дітьми, стала Конвенція про права  дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю  ООН 20 листопада 1989р. (для України  вона набула чинності з 27 вересня 1991 року).

Цим документом встановлено, що держави-учасниці вживають на національному, дво- та багатосторонньому рівнях усіх необхідних заходів для відвернення викрадень дітей, торгівлі дітьми чи їх контрабанди у будь-яких цілях і в будь-якій формі.

Документом, що стосується боротьби з торгівлею людьми, зокрема жінками, є Декларація про викоренення насильства проти жінок (1993р.)

15 листопада 2000 року  було прийнято Протокол про  запобігання та припинення торгівлі  людьми, особливо жінками та дітьми, і покарання за неї, який  доповнює Конвенцію ООН проти  транснаціональної організованої злочинності. Цінність його полягає в тому , що він містить визначення терміну “торгівля людьми”, заходи щодо захисту жертв торгівлі людьми, їх реабілітації, попередження, співробітництво (обмін інформацією і підготовка кадрів) та інші міри, що їх застосовують держави-учасниці для боротьби з цим злочином.

Аналіз норм міжнародного права дозволяє стверджувати, що міжнародна громадськість вживає заходів проти  торгівлі людьми. Проте, хоча норми  законодавства і змінюються, відповідно до сучасних умов і ситуацій на ринку “живого товару”, транснаціональна злочинність постійно знаходить все нові й нові шляхи і способи вчинення цього злочину. І, незважаючи на розмаїття нормативно-правових актів, покликаних боротися з торгівлею людьми, ситуація у цій сфері продовжує погіршуватися.

1.1. Основні  тенденції торгівлі людьми. Причини  та умови її виникнення.

Торгівля людьми є однією з найжорстокіших форм порушення  основних прав та свобод людини у XXI столітті. Незалежно від виду експлуатаційної мети, торгівля людьми має тяжкі, а часом фатальні наслідки для постраждалих. У глобальному масштабі не існує жодної країни у світі, яка б мала імунітет до цієї категорії злочинів. Україна не є винятком, залишаючись однією з головних країн походження постраждалих від торгівлі людьми в Європі.

Злочин торгівлі людьми постійно еволюціонує услід  за прагненнями злочинців отримати щонайвищі прибутки від експлуатації постраждалих та протистояти викликам, які становлять для них зусилля  правоохоронних органів з протидії їх злочинній діяльності. Серед сучасних світових тенденцій торгівлі людьми необхідно зазначити те, що країни походження та транзиту стають країнами призначення, зростає внутрішня торгівля з сільської місцевості до міст, набувають все більшого поширення форми торгівлі людьми, не пов'язані з сексуальною експлуатацією, такі як трудова експлуатація та вилучення органів.

Україна є країною  походження, транзиту та призначення  для чоловіків, жінок та дітей, які  вивозяться за кордон з метою сексуальної  експлуатації та примусової праці. Головними країнами призначення для вивозу жінок, постраждалих від торгівлі людьми, з України є Росія, Туреччина, Чехія, Об'єднані Арабські Емірати, Польща, Італія, Ізраїль, Німеччина, Болгарія та Греція. Більшість українських постраждалих від торгівлі людьми з метою трудової експлуатації складають чоловіки, яких піддають експлуатації в Росії, Чехії та Польщі, де вони працюють переважно на виробництвах, будівництвах та в сільському господарстві. Окрім того Україна є країною призначення для громадян з інших країн, таких як Китай, Молдова, Монголія, Узбекистан, яких піддають трудовій та сексуальній експлуатації в нашій країні.

В Україні, на жаль, не є поодинокими факти внутрішньої  торгівлі людьми, коли самі українці продають своїх співгромадян з метою їх трудової експлуатації у сільському господарстві, сфері послуг, сексуальної експлуатації та примусового жебрацтва. Торгівля людьми дедалі більше стає підконтрольною транснаціональним злочинним угрупованням, оскільки є видом злочинної діяльності, який приносить високий прибуток від експлуатації постраждалих та має низький ризик розкриття та висунення звинувачення проти злочинців. Навіть якщо справи про торгівлю людьми і доводяться до суду, покарання злочинців зазвичай не є суворим. Це спричинене певними особливостями цієї категорії злочинів, які обумовлюють складність їх розкриття та розслідування.

 Аналіз справ  цієї категорії свідчить, що зазвичай  вербування постраждалих від  торгівлі людьми здійснюється  на території  України, тоді  як експлуатація відбувається закордоном. Вербування, перевезення та експлуатація постраждалих здійснюється різними особами, які на час виявлення факту злочину можуть перебувати на території різних держав - походження, транзиту та призначення. Справи значно розтягнуті у часі та просторі: інколи від моменту вербування до продажу проходять декілька місяців. Постраждалі, як правило, з недовірою ставляться до правоохоронців, побоюються розголосу обставин експлуатації та покарання з боку злочинців, і через це відмовляються звертатися до правоохоронних органів і свідчити в суді. За таких обставин дуже складно зібрати достатні докази незаконної діяльності торгівців людьми, які можуть бути ефективно використані проти них у судовому процесі. Недостатня доказовість, латентність потерпілих та помилки, яких припускаються правоохоронці та судді через недостатнє знання специфіки розслідування та судового переслідування по цій категорії злочинів, є головними причинами низької ефективності судового розгляду справ, порушених за фактами торгівлі людьми.

Органами внутрішніх справ україни постійно вживаються організаційні та практичні заходи, спрямовані на перекриття каналів вербування та переміщення українських громадян за кордон з метою експлуатації. Головна роль на даному напрямку оперативно-розшукової діяльності належить створеному у 2005 році Департаменту боротьби зі злочинами, пов'язаними з торгівлею людьми, та відповідним управлінням (відділам) головних управлінь та управлінь МВС України в областях, містах Києві та Севастополі.

На сьогоднішній день Департамент боротьби зі злочинами, пов'язаними з торгівлею людьми, МВС України, та його регіональні підрозділи - це самостійна оперативна служба, головним завданням і пріоритетом роботи якої є виявлення та припинення діяльності злочинних груп у тому числі і транснаціонального характеру, які діють у сфері торгівлі людьми, та попередження злочинів зазначеної спрямованості.

Нагляд за розслідуванням кримінальних справ, пов'язаних з торгівлею  людьми, здійснюється спеціалізованим  відділенням у складі головного слідчого управління МВС України. Розслідуванням справ зазначеної категорії займаються спеціалізовані слідчі органів внутрішніх справ.[17, ст. 85]

Причини торгівлі людьми.

Торгівля людьми є високоприбутковим економічним  злочином, що ґрунтується на принципах попиту й пропозиції, та використовує низку чинників «притягування та виштовхування» в країнах походження і призначення.

Злочин має  місце, оскільки засадами для нього  є одночасне поєднання трьох  ключових елементів:

■ У країнах походження існує постійна пропозиція майбутніх об'єктів експлуатації;

■ У країнах призначення зростає попит на послуги постраждалих;

■ Організовані злочинні мережі контролюють ці два чинники.

Торгівля людьми не може здійснюватися без пропозиції постраждалих для забезпечення попиту в країнах призначення. На додаток до відносно незначної кількості постраждалих, які стають об'єктом насильницького продажу, є певний ресурс пропозиції, що становлять особи, які готові залишити свої домівки задля пошуку ліпшого життя.

Ця мережа пропозиції продовжує збільшуватися, незважаючи на цілеспрямовані інформація кампанії, що проводяться аби попередити потенційних постраждалих про ризик, якому вони піддаються, погоджуючись на сумнівні пропозиції працевлаштування.

Щоб зрозуміти  явище торгівлі людьми, важливо розглянути низку чинників «притягування і виштовхування», що зумовлюють попит та пропозицію. Серед чинників виштовхування:

■ Бідність;

■ Недостатність освіти;

■ Безробіття;

■ Тендерна дискримінація;

■ Домашнє насильство;

■ Проживання у неблагополучних сім'ях;

■ Вплив конфліктів або економічних перехідних періодів;

■ Недостатні можливості для легальної міграції.

Більшість постраждалих походять переважно з незаможних сімей, і тому, що вони стають постраждалими  від торгівлі, часто не можна запобігти, оскільки для них не існує іншої досяжної альтернативи поліпшити своє становище. Можливість вирватися зі щоденної бідності та змінити своє життя на краще часто жорстко обмежена різними чинниками, зокрема недостатністю освіти, відсутністю вільних робочих місць в умовах економічної кризи, за якої рівень безробіття є постійно високим.

Однак необхідно  зауважити, що в деяких країнах, особливо пострадянського простору, серед  осіб, які мають найбільший ризик  стати постраждалими від торгівлі людьми, також є високоосвічені молоді жінки, які погоджуються на шахрайські пропозиції торгівців, оскільки економічні умови та умови ринку праці, що переважають в їхніх країнах, не створюють умов для кар'єрного зростання, що відповідає їхньому рівню освіти та професійної підготовки. Також варто наголосити, що ті самі чинники, хоча й меншою мірою, можуть мати вплив на високоосвічених молодих чоловіків.

У світовому  масштабі кількість жінок та дівчат серед постраждалих від торгівлі людьми переважає, тому наслідки ґендерної дискримінації не можна переоцінити. Вона має критичне значення для виникнення сукупної пропозиції.

У країнах походження жінки та дівчата мають менше  перспектив для отримання освіти і працевлаштування, вони піддаються дискримінації на ринку праці. Для  жінок також існує більша вірогідність звільнення з місця роботи, особливо під час економічних криз, та менша можливість соціального захисту від безробіття. Наслідки такої ґендерної дискримінації на ринку праці змушують жінок шукати альтернативних шляхів працевлаштування на чорному ринку праці, що підвищує ризик стати постраждалими від торгівлі людьми.

Іншим важливим чинником у проблемі ґендерної дискримінації  є домашнє насильство та життя  у неблагополучних сім'ях, що знов-таки сприяє дискримінації жінок та дітей і робить їх вразливішими для втягнення у торгівлю людьми. Багато постраждалих походять із сімей, в яких постійне домашнє фізичне або сексуальне насильство та примушування до домашньої праці батьками або чоловіками є значним фактором, що сприяє їхньому бажанню піти з дому.

Недостатність можливостей для легальної міграції, з якою стикаються типові постраждалі  від торгівлі людьми, є завершальним етапом у поєднанні «чинників  виштовхування», що посилюють загальну пропозицію. Нині легальна міграція можлива  лише для осіб, які мають професійні навички, що користуються попитом у країнах призначення. Більшість потенційних постраждалих від торгівлі людьми ними не володіють. Тому вони й шукають незаконні канали міграції, більшість з яких перебуває під контролем торгівців людьми. Саме відсутність легальної альтернативи спричиняє та підтримує постійну наявність потенційних постраждалих від торгівлі людьми. [5, ст.30]

Невірно припустити, що всі з вищезазначених чинників мають вплив лише на жінок та дівчат. Вони також притаманні чоловікам та хлопцям, які є вразливою ланкою у ланцюгу пропозиції - молоді чоловіки та хлопці також страждають від недостатньої освіти, обмежених можливостей для працевлаштування та насильства у неблагополучних сім'ях.

Чинники притягування існують як у країнах походження, так і у країнах призначення та відображають економічний вимір злочину, що формується співвідношенням попиту й пропозиції.

У країнах походження поєднання «чинників виштовхування», що створюють сукупну пропозицію, посилюється «чинниками притягування», що приваблюють осіб, які перебувають в уразливому стані, у процес торгівлі людьми. Серед чинників притягування: