Проблеми безробіття та зайнятості в Україні і шляхи їх вирішення
ЗМІСТ
Стор.
Вступ 3
- Інфляція, її суть та типи. Наслідки та шляхи регулювання
інфляційних процесів.
- Сутність та види інфляції 5
- Антиінфляційне регулювання 9
- Монетарна політика 9
- Фіскальна політика 15
1.3. Антиінфляційне регулювання в Україні 18
- Безробіття як макроекономічне явище 22
- Форми безробіття та причини його виникнення 22
- Зв’язок між інфляцією і безробіттям. Крива Філіпса 27
- Проблеми безробіття та зайнятості в Україні і шляхи їх вирішення 36
Висновки 42
Список використаної літератури 44
ВСТУП
Центральною проблемою економіки є проблема рівноваги, взаємодії різних її елементів. З цього боку економіку можна уявити як систему терезів еластичне зв'язаних між собою. Доторкнувшись до однієї шальки, ми спричинимо рух не лише якихось певних терезів, а й усієї системи. Тому той, хто хоче керувати всією системою повинен розуміти суть головних зв'язків, що існують у цій системі.
Економічна стабільність, рівновага, достатні темпи економічного зростання належать до найважливіших суспільних благ що їх спроможні створити для своїх громадян уряд країни.
Болючим та небезпечним процесом економіки є інфляція, яка негативно впливає на фінанси, грошову та економічну систему в цілому, а також безробіття, яке спричиняє як недовиробництво національного продукту порівняно з потенційним рівнем, так і соціальну напруженість. Інфляція не тільки означає зниження купівельної спроможності грошей але й підриває можливість господарського регулювання, зводить нанівець зусилля по проведенню структурних перетворень, відтворенню порушених пропорцій. Безробіття приводить до падіння сукупного попиту, що негативно відбивається на виробництві, веде до збільшення злочинності, числа самогубств, шкодить фізичному та психологічному здоров’ю нації.
У світі майже немає країн, де у другій половині 20 ст. не було інфляції чи безробіття. І одним із складних питань економічної політики є управління цими явищами. Способи управління ними не однозначні, суперечливі по своїм наслідкам і припускають використання комплексу заходів, які допомагають у конкретній мірі сполучати ріст цін (незначний) зі стабілізацією доходів.
Подолати інфляцію, а також безробіття можливо лише перебудувавши господарський механізм, додавши державне регулювання до ринкового механізму. Рішення цієї непростої проблеми припускає досягнення політичної стабільності і домовленості, згоди та підтримки населенням заходів регулювання. Без цього найрозумніші (з позиції економічної теорії) рекомендації не спроможні надати бажаного результату.
1. ІНФЛЯЦІЯ, ЇЇ СУТЬ ТА ТИПИ. НАСЛІДКИ ТА ШЛЯХИ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ
- Сутність та види інфляції
Інфляція як специфічна властивість економіки відома вже декілька століть. Однак, попри це в економічній теорії не існую єдиного погляду на суть цього надзвичайно складного економічного явища, визначення чинників, що впливають на його розвиток.
Для кожного з нас очевидним є те, що інфляція пов'язана з ростом цін. Але виникає цілком природне питання: чи всяке зростання цін є інфляційним за своєю суттю? Економісти монетаристської школи економічної думки дають на це запитання стверджувальну відповідь. Однак існує й інша концепція. Інфляційним вважається лише зростання цін, породжене суто монетарними чинниками - розбалансуванням грошової системи, надмірною грошово-кредитною емісією, валютними відносинами. І тут справді є проблема. Одна справа, коли ціни виросли під впливом диктату монополії чи здороження товарів критичного імпорту - енергоносіїв, сировинних матеріалів, і зовсім інша - коли це сталося через порушення закону грошового обігу.
Як же в такому разі дати визначення інфляції і що є визначальним у характеристиці цього економічного поняття?
Якщо розглядати цю проблему з суто монетарних позицій, то інфляція може бути представлена як процес знецінення грошей. Йдеться про визначення цього поняття у вузькому розумінні. Коли ж говориться, що інфляція - це зростання цін взагалі, то тут мається на увазі не вузько монетарне, а широке загально економічне тлумачення цього поняття. [1]
Перевищення
кількості грошових одиниць, які знаходяться
у обігу, над сумою товарних цін і поява
в наслідку цього грошей, не забезпечені
товарами, означає інфляцію, таке визначення
найточніше передає зміст цього поняття.
Вона може викликатися різноманітними
факторами: випуском надмірної кількості
грошових одиниць;
відставанням випуску товарів від росту платоспроможного попиту; надходженням на ринок товарів, які не користуються попитом. Кількість грошових одиниць, необхідних для обігу, залежить від використання грошей у функції засобів платежу, розвиток котрої, у свою чергу, призводить до вексельного (вексель - боргове зобов'язання) обороту.
Класична формула кількості грошей, необхідних для обігу, має наступний вигляд:
(1)
де Д - кількість грошових одиниць, необхідних для обігу в даний період;
ЦТ-сума цін товарів;
К - сума цін товарів, платежі по яким виходять за рамки цього період);
П - сума цін товарів, терміни платежем по котрим настав;
ВП - сума взаємопогашених платежів;
О - швидкість обігу грошей.
З формули видно, що кількість грошей в обігу повинна бути значно меншою наявної, оскільки віднімаються зарахування, векселі, бартерні операції, а скорочення виробництва призводить до зменшення кількості товару. [2]
Залежно від сили згубної дії на економіку розрізняють інфляцію: повзучу, галопуючу і гіперінфляцію.
Повзуча інфляція - така інфляція, що досягає щорічно не більше одноцифрового числа (наприклад, 5%) і проявляється у постійному зростанні цін. За повзучої інфляції безгосподарність і марнотратство, некомпетентність та економічна неграмотність керівництва країни покиваються за рахунок народу.
Деякі економісти вважають, що повзуча інфляція до 5% на рік не є серйозною загрозою, бо має такі позитивні наслідки, які абсолютно переважають негативні. До того ж вона піддається контролю, може бути регульована, за умов ринкової економіки непомітне зростання цін є важливим важелем збалансування попиту та пропозиції. Проте вказаних переваг повзучої інфляції можна досягти лише за умов вільного ринку, конкуренції й підтримання рівноваги попиту - пропозиції.
Галопуюча інфляція - це така інфляція, яка набуває розміру двозначного числа щорічно. Вона супроводжується стрімким, стрибкоподібним підвищенням цін, охоплює всі сфери господарського життя й викликає серйозні негативні насліди в економіці та соціальній сфері. Зростання індексів галопуючої інфляції практично не кероване і набуває хронічного характеру.
Гіперінфляція - надвисока і вкрай небезпечна інфляція, що, як привило, веде до економічного паралічу, провокуванню гострих соціальних конфліктів та непередбачених катаклізмів. На передній план діяльності уряду висувається емісійна діяльність, потужність друкарського верстата. За умов гіперінфляції гроші починають втрачати свою функцію, падає їх роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зв'язків на основі бартерного обміну, порушується механізм дії фінансів і кредиту, розвиваються інші стихійні процеси в економіці. [4]
Історії відомі випадки, коли інфляція досягала катастрофічних розмірів. Так, у період Французької революції за 8 років (1790 - 1797 pp.) було випущено в обіг 45 млрд. франків, в наслідок чого вони втратили усяку вартість. Астрономічних розмірів досяг випуск паперових грошей в Німеччині після першої світової війни. В листопаді 1923 р. при проведенні грошової реформи 1 золота марка дорівнювалася к 1 млрд. паперових грошей. У кінці громадянської війни ціни на елементарні товари обчислювалися в мільйонах рублів. Та й в нашій країні перед введенням національної валюти майже все населення країни було „мільйонерами", а при введенні гривні за 100000 крб. давали 1 грн. Як бачимо, раніше інфляція виникала головним чином в надзвичайних обставинах (у війну), коли країна „пускала в хід" друкуючий верстат, тобто розраховувалося, випускаючи все
більше й більше грошей. На даний час інфляція - постійний атрибут відтворення: вона приймає „повзучий" (помірний) характер, коли ціни зростають на 2 - 4% за рік або становиться „галопуючою", коли ціни підскакують на 10% зарік. [2]
Світовий досвід країн ринкової економіки знає два основних способи регулювання інфляційного процесу: кейнсіанський і монетаристський. Кейнсіанський метод передбачає розширення впливу держави на економіку, підвищення її регулюючої ролі в кредитно-відсотковій політиці, а монетаристський, проти якого виступають усі прихильники унітарної держави, - впровадження таких дій, як самоусунення держави з економічного життя, відмова від дотацій на соціальні та інші потреби. Звичайно, в країнах, де такі дотації не мають істотного значення, монетаристські дії дають значний позитивний ефект. Однак очевидно, що застосування цього методу у нас нині неможливий, бо неможливо раптово припинити субсидії на культуру, сільське господарство чи багатодітним сім'ям.
Кредитна політика держави має бути обов'язково вигідною як для боржника, так і для кредитора, щоб забезпечити останньому кошти на покриття витрат і дотацій, прибуток для вдосконалення матеріально-технічної бази кредитного закладу. Економічно обґрунтована ставка негайно дала б позитивні результати тому що підвищення плати за кредит на кожен відсоток, як свідчить світовий досвід, веде до зменшення кількості грошей обігу відповідно на 4%, а грошей - готівки на руках громадян - 2%. Ще сильніший ефект у здійсненні контролю над інфляцією дало б встановлення норми відсотку вищого інфляційного індексу на 2 - 4%.
Змінюючи нормативи резервів та ставки операцій рефінансування. Національний банк зможе збільшувати (зменшувати) величину ліквідності комерційних банків і тим активно впливати на інфляційний процес. При цьому основою регулювання грошової системи України має стати насамперед ліквідація штучного поділу готівкового й безготівкового обігу та перехід до цивілізованого регулювання сукупного грошового обігу. Гривня мусить мати однакову купівельну силу в будь-якій формі і в будь-яких операціях. Світова практика свідчить, що для цього потрібно зняти всі необґрунтовані обмеження з безготівкових платежів та розрахунків і паралельно ввести граничні межі загального зростання грошової маси в обігу.
Чіткішим
має бути розмежування сфер діяльності
Національного банку та державного
бюджету; без цього грошова система будь-якої
країни ніколи не стане безінфляційною.
Необхідно законодавче заборонити пряме
фінансування державного бюджету з коштів
Національного банку, а також купівлю
за його кошти державних облігацій Міністерства
фінансів, тому що це рівнозначно емісії
порушує нормальне регулювання грошового
обігу й неухильно веде до інфляції. [4]
1.2. Антиінфляційне регулювання.
1.2.1. Монетарна політика
Грошово-кредитне регулювання, яке здійснюється Центральним банком (ЦБ), є елементом економічної політики держави і являє собою сукупність заходів, спрямованих на забезпечення нормального функціонування грошового обігу, стійкості національної грошової одиниці, стабільності її купівельної спроможності, рівноважного розвитку економіки в цілому. Спрямованість грошово-кредитної політики не тільки на стабілізацію цін, а й на забезпечення повної зайнятості та економічного зростання є загальноприйнятою. Маються на увазі так звані „кінцеві" цілі, які збігаються з цілями економічної політики держави у цілому і досягаються шляхом реалізації заходів як монетарної, так і фіскальної, структурної, зовнішньоекономічної та ін. політики. Під кінцевими, як правило, розуміють такі цілі: економічне зростання, повна зайнятість, стабільність цін, урівноважений платіжний баланс.
Будь-яка економічна політика містить значний елемент невизначеності, що пояснюється труднощами точного визначення як цільових показників, так і ступня ефективності заходів, що здійснюються; періоду часу впливу на цілі, впливу на економічні процеси різноманітних зовнішніх факторів. Усі ці моменти є суттєвими і повинні братися до уваги при розробці монетарної політики, визначенні її цілей та інструментів.
Завдання,
які ставляться безпосередньо грошово-
Проміжні цілі можуть бути різними: темп зростання грошової маси, обсяг кредиту, що надається процентна ставка, темп зростання номінального ВВП, індекс цін, величина валютного курсу. Вибір цілей - це досить складна проблема, оскільки він повинен здійснюватися з урахуванням внутрішньої та зовнішньої економічної ситуації., пріоритетів у кінцевих цілях, а також у залежності від ступеня зміни попиту на гроші та швидкості їх обігу, реакції економічних змінних на динаміку процентних ставок.
Розглянемо конкретніше „позитиви" та „негативи" проміжних цілей. У 90-х роках XX ст. деякі індустріально розвинуті країни зосередили свою увагу на показнику інфляції. Цей підхід к контролю над інфляцією отримав назву „інфляційне таргетування".
Чому ж ряд країн обрали інфляційне таргетування? Скоріше за все, їх керівництво виходило з того, що досягнення стабільності цін (тобто низького і постійного рівня інфляції) є найважливішим фактором, який забезпечує економічне зростання.
Інфляційне таргетування дозволяє уникнути конфліктів інтересів, оскільки головною ціллю грошово-кредитної політики становиться не стимулювання високого рівня зайнятості або росту виробництва, а планове „творення" інфляції. Крім цього, на його основі можна прийняти антиінфляційні заходи що до настання інфляції.
Суть інфляційного таргетування складається з наступного. Центральний банк прогнозує майбутню динаміку інфляції; прогноз порівнюють з цільовими значеннями інфляції, котрих бажано досягти; різниця між прогнозом та ціллю свідчить про необхідні масштаби коректування грошово-кредитної політики. Таким чином, грошова влада установлює плановий рівень інфляції і використовує усі методи для його досягнення.
Розглянемо головний аргумент проти використання інфляційного таргетування. Його головна перевага, як не рідко стверджується, полягає в тому, що головна ціль довгострокової стабільності цін може бути досягнута у комбінації з іншими короткостроковими цілями, такими як рівень виробництва або зайнятості. Але в економічній літературі не має єдиної точки зору з цьому питання. Наприклад, співробітники Прінстонського університету пишуть: „... Значимість контролю над інфляцією підвищилась не тому, що безробіття і пов'язані з нею проблеми стали менш невідкладними, але тому, що економісти та політики сьогодні значно менше, ніж тридцять років тому, упевнені в тому, що грошово-кредитна політика може ефективно використовуватись для згладжування короткострокових коливань в економіці". Але далі автори визначають інфляційне таргетування як грошово-кредитну політику з великою кількістю відносно рівноправних короткострокових цілей: „Якщо розглядати інфляційне таргетування у класичному значенні як емпіричне правило, то воно стає дуже уразливим до критичних нападів. По-перше, ідея, що грошово-кредитна політика не має ніяких інших цілей, крім контролю за інфляцією, знайде слабку підтримку в суспільстві, керівництві центральних банків або у фахівців з фінансів. По-друге, коли влада і центральні банки турбуються, крім інфляції, також про виробництво, зайнятість, валютні курсі та інші змінні, інтерпретація інфляційного таргетування як правило проведення політики може призвести до дуже незнаних економічних досягнень".
Серед американських фахівців більш за все критиків інфляційного таргетування. В країнах Європи до нього відносяться більш лояльно. М.Гессен з дослідного департаменту Ріксбанку провела детальний аналіз наслідків того чи іншого варіантів інфляційного таргетування: у випадку застосування жорсткого інфляційного таргетування, орієнтованого на короткостроковий період, коли влада не турбується про стабільністі ВВП, грошово-кредитна політика робиться більш волатильною; коли грошова влада надає деяке значення стабільності ВВП (так зване гнучке інфляційне таргетування), то в середньостроковій перспективі грошово-кредитна політика також є волатильною, але в довгостроковому періоді вона становиться „обережною"; якщо інфляційне таргетування в довгостроковому періоді орієнтується на економічний зріст, грошово-кредитна політика приймає м’який характер і згладжує коливання ВВП, але витрати корегування відхилень від цільових орієнтирів доволі великі. [3]
Існують пропозиції, зробити орієнтиром грошово-кредитної політики обсяг кредиту, що надається. Інвестиційні процеси є основою стабільного економічного розвитку інвестиції здійснюються за допомогою позичок, отже, між обсягами кредиту і виробництва існує тісний зв'язок. Банки впливають на розмір кредиту, що надається не тільки через зміни процентної ставки, а й через норми кредитування. Нормування здійснюється залежно від ступеня надійності клієнта, можливих доходів від проектів, перспектив господарського розвитку, фази циклу, змін у грошово-кредитній політиці. ЦБ може встановлювати кількісні обмеження на розміри позичок комерційним банкам, але в ринковій економіці він не спроможній встановити безпосередньо контроль над загальним обсягом кредиту. До того ж співвідношення між ВВП і кредитом може бути і нестабільним. Водночас пряме кредитне нормування може швидко дати результат, але тут існує не безпека його надмірності.
Недолік процентної ставки як цільового орієнтира полягає в тому, що для її підтримки на певному рівні слід змінювати кількість грошей, що загрожує інфляційними наслідками у довгостроковій перспективі, хоча у короткостроковому плані таке регулювання може принести користь. Водночас треба зважити і на відносно тривалість часу, необхідного для того, щоб зміна процентних ставок вплинула не економіку.
З ортодоксальної точки зору, необхідно орієнтуватися на фіксацію або пропозиції грошей, або процентної ставки. Правда, наприклад, американський економіст В. Пул, що досліджував проблему вибору оптимального варіанту монетарної політики, не виключав можливості реалізації „комбінованої політики", хоча при цьому і вказував на складність її здійснення.
Зміни швидкості обігу грошей, значна реакція грошового попиту на коливання процентних ставок сприяли появі на при кінці 70-х років у деяких економістів - як кейнсіанців, так і монетаристів - альтернативних пропозицій, що орієнтують на номінальний валовий продукт та індекс цін як на проміжні цілі. Ще раз підкреслимо: коли показники наближаються до кінцевих цілей економічної політики, то можливості впливу ЦБ на них будуть досить обмеженими, а тому розпочалися дискусії з приводу доцільності їх використання. Номінальний валовий продукт визначається як результат множення реального доходу на рівень цін, тому внутрішня суперечність даної мети полягає у невизначеності останнього. Формально тут можливі будь-які комбінації між величинами реального доходу та інфляції, але фактично пропонується встановлення показника грошової маси, який би відповідав необхідному рівню цін. Результатом маємо те, що номінальний валовий продукт включає одразу дві кінцеві мети: реальне зростання та інфляцію. Однак при здійсненні політики такий поділ показника на два компоненти може й не відігравати істотної ролі, тому його інколи класифікують як „квазікінцеву мету".
Якщо темп зростання номінального валового продукту зафіксований, то зміни у швидкості обігу грошей слід компенсувати змінами в їх кількості. Та якщо реальний обсяг виробництва перевищить цільовий показник - це загрожуватиме виникненням безробіття; якщо ж буде нижчим від нього - наслідком стане інфляція. Інформація ж про рівень виробництва надходить з певним запізненням. Крім цього, коли кількість грошей компенсує зміну швидкості їх обігу, то крива сукупного попиту стає одинично еластичною, а „у цьому випадку економічна система у відповідь на несприятливі зміни пропозиції реагує скороченням реального випуску продукції суворо пропорційно зростанню рівня цін".
Оскільки використання показника номінального валового продукту опосередковано включає і визначення рівня цін, то деякі економісти пропонують використати як мету грошово-кредитної політики індекс цін (дефлятор ВВП). [6]
Індекс-дефлятор ВВП (GDP deflator) відображає зміну агрегованих ринкових цін на вироблену в країні продукцію, за винятком проміжного споживання, та вироблених раніше активів. Індекс-дефлятор ВВП враховує ціни на товари і послуги, що споживаються загальнодержавним та приватним секторами економіки, інвестиційні та експортовані товари і послуги. Індекс-дефлятор ВВП вимірюється на основі ринкових цін і, таким чином, включає всі непрямі податки. [7]
Така мета передбачає зміну кількості грошей в обігу, якщо рівень цін змінюватиметься, однак при постійних цінах можливі шоки пропозиції викличуть значне скорочення реальних обсягів виробництва, тоді як певне зростання цін пом'якшило б їх падіння.
Слід
також зауважити, що індекс цін є
результатом усереднення
Крім усього іншого важливим недоліком номінального продукту та індексу цін як цілей грошово-кредитної політики є той факт, що встановлення впливу грошової маси на ці показники вимагає значного часу. Обсяг виробництва реагує, як правило, через кілька місяців, а рівень цін - від 2 до 3 років.
Ще одним з проміжних завдань грошово-кредитної політики може виступати фіксований валютний курс як номінальний антиінфляційний „якір". Коли ЦБ заявляє як цільовий показник валютний курс, то він дає чітку і зрозумілу інформацію для господарюючих агентів і населенню про майбутні темпи інфляції і створює цим атмосферу визначеності, що важливо при прийняті господарських рішень. Цей показник викликає і більше довіри, оскільки кожен може щодня контролювати його зміну, отже, і ЦБ важко в цих умовах піти на порушення заявлених цілей монетарної політики. Проте у випадку фіксованого курсу повністю автономна внутрішня грошово-кредитна політики виявляється теоретично неможливою, оскільки його підтримання пов'язано з купівлею-продажем іноземної валюти на ринку, що
обов'язково спричинить зміну кількості грошей в обігу. Для нейтралізації коливань грошової маси ЦБ повинен проводити так звану „стерилізацію" припливу або відпливу іноземної валюти шляхом скорочення чи збільшення кредиту. Тут економічна політика стикається ще з однією значною проблемою - суперечливими тенденціями розвитку внутрішньої та зовнішньої сфер економіки. Свого часу ще Дж. Кейнс підкреслював, що оскільки валютний курс залежить від співвідношення між внутрішнім і зовнішнім рівнем цін то „валюта тільки тоді може бути стійкою коли як внутрішній так і зовнішній рівні цін зберігають стабільність. Тому, якщо зовнішній рівень цін виходить з-під нашого контролю то ми повинні зосередитися на внутрішньому рівні або ж змиритися з тим, що наш валютний курс перебуватиме під зовнішніми впливами. Коли зовнішній рівень цін не стійкий ми не можемо одночасно зберігати стійкість як нашого власного рівня цін. так і валютного курсу. Ми вимушені вибирати одне з двох". І все ж таке в реальній практиці одночасно використання цільових орієнтирів щодо грошової маси і валютного курсу застосовується доволі часто. Економіка в кінцевому підсумку, єдина, і відокремити її внутрішню та зовнішню сфери одну від одної неможливо. Тому не завишається нічого іншого як одночасно використовувати регулювання в обох напрямках. [6].
1.2.2. Фіскальна політика
Інфляція у фіскальній сфері пов'язана насамперед із дефіцитом державного бюджету. Як відомо, ідеї дефіцитного бюджетного фінансування розвивала кейнсіанська теорія. Ліберальні економісти-неокласики, зокрема Дж. Б'юкенен, навпаки, заперечували необхідність боргового фінансування державних потреб і виступали за конституційну заборону бюджетних дефіцитів.
Кейнсіанці традиційно особливо важливе значення надавали управлінню бюджетним дефіцитом із метою розширення або скорочення сукупного попиту. При цьому монетарна політика повинна була пристосовуватися до податково-бюджетної: бюджетна експансія підкріплювалася розширенням грошово-кредитної пропозиції, а бюджетне стримування - обмеженням грошової пропозиції. Загрозливим із точки зору кейнсіанської теорії є лише безконтрольне зростання бюджетних дефіцитів і державних видатків. [8]
Під дефіцитом бюджету розуміють такі об'єктивні економічні відносини, які виникають між учасниками суспільного виробництва щодо використання коштів понад наявні закріплені джерела доходів бюджету в силу зростання граничних витрат виробництва. Бюджетний дефіцит, як правило, виникає внаслідок незбалансованості бюджету, тобто нестачі бюджетних коштів порівняно з потребою в них для фінансування необхідного обсягу державних витрат.
За своєю природою бюджетний дефіцит, як і будь-яка інша економічна категорія, має конкретний інтервал дії, що визначається, з одного боку, законами зростання вартості (капіталу), з другого - законами інфляції. Якщо бюджетний дефіцит тяжіє до законів зростання вартості, він об'єктивно набирає активної економічної форми, якщо ж до законів інфляції - то пасивної. Регулювання бюджетного дефіциту в тому й полягає, щоб за умов готівково-грошового потенціалу за допомогою фінансового маневру активною і пасивною формами бюджетного дефіциту ефективно адаптуватися до тенденції зростання граничних суспільних витрат виробництва. Водночас це означає стимулювання розвитку продуктивних сил країни. Оволодіння такою політикою дає змогу суспільству залежно від рівня економічного розвитку і потенціалу грошового господарства знаходити прийнятний розмір дефіциту бюджету.
Варто зазначити, що дефіцит бюджету не таке вже й „безневинне" явище. Бюджетні дефіцити значно посилюють напруження на ринку позичених капіталів, спричиняють зростання позичкового відсотка, перешкоджають зниженню високих процентних ставок. Резонанс від таких дій урядів багатьох країн виходить за межі національної політики. Наприклад, високий позичковий відсоток, встановлений у США в середині 80-х років, викликав значний відплив капітанів із Західної Європи. За оцінками західних економістів, нині США поглинає до 15% усіх нагромаджень капіталістичного світу.
