Проблеми диверсифікування експортної діяльності ЗАТ «Галичина»

Проблеми диверсифікування експортної діяльності ЗАТ «Галичина»

1.      Експортна діяльність

(Антонюк Л.Л.. Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації , 2004)

Умови та результати експортної діяльності країни значною мірою визначають характер її участі в системі міжнародної торгівлі та інших форм співробітництва за її участі. Адже експортний потенціал не тільки значною мірою визначає можливості держави в цілому та окремих суб’єктів господарювання закуповувати товари по імпорту, а й прямо чи опосередковано впливає на всі інші форми національної участі в міжнародній економічній діяльності.

              Спочатку визначу, які саме форми господарської активності слід вважати експортом.

              Експорт товарів — це продаж та вивезення товарів за кордон з метою їх реалізації на зовнішніх ринках через передання у власність контрагенту в іншій країні.

Це — вузьке тлумачення експорту, оскільки йдеться тільки про експорт товарів (окремий предмет розгляду — експорт послуг та капіталів) у формі закордонної реалізації товарів за гроші. У більш широкому розумінні експортом можна назвати продаж товарів за кордон за будь-якої форми оплати, включаючи товарну, як це і зазначено, наприклад, в українському законі «Про зовнішньоекономічну діяльність».

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 1) дає таке визначення: «експорт (експорт товарів) — продаж товарів українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб’єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів».

Коментар: це визначення стосується тільки товарного експорту та поширюється на ті сфери, які за більш жорсткого трактування можуть належати до інших видів торговельних операцій (товарообмінні операції, реекспорт). Нарешті, цей закон трактує як експорт ті види торгівлі, які, з теоретичного погляду, взагалі не є предметом міжнародної економічної діяльності (продаж товарів іноземцям-резидентам без вивезення цих товарів за митний кордон), та не зараховує до експорту продаж та вивезення товарів за кордон у разі, коли контрагентами є фізичні, юридичні особи України. Ці моменти можна вважати ілюстрацією недосконалості вітчизняного законодавства та атавізмом радянських часів, коли на тлі неефективного виробництва не планово-директивний, а ринковий збут уже був своєрідним досягненням. Разом з тим слід ураховувати, що цілі практичного нормативного регулювання не обов’язково повинні відповідати чітким теоретичним схемам. Мета законотворчості інша — забезпечувати практичні цілі людей, і господарське право повинно гарантувати інтереси економічних суб’єктів. Щоправда, одна з проблем України полягає саме в тому, що законодавче та нормативне регулювання міжнародної економічної діяльності таким цілям та вимогам не відповідає.

Утім, у даному питанні мене цікавить експорт саме як продаж товарів за кордон, причому тільки в контексті проблематики грошової міжнародної купівлі-продажу. І саме під таким кутом зору розглянемо функціональну роль експорту.

Обсяги експорту визначають обсяги імпорту, і це є очевидним. Причому чим менш диверсифікована міжнародна економічна діяльність країни, тим жорсткіший зв’язок між цими основними напрямами зовнішньої торгівлі. За відсутності інших форм співробітництва у довгостроковій перспективі обсяги імпорту мають дорівнювати величині експорту. Точніше, можливі коливання двох показників, які за результатами окремого року можуть впливати на збільшення або зменшення зовнішньої заборгованості країни, або, навпаки, її кредитних активів. Але зростання значення інших сфер міжнародних послуг, передусім валютно-фінансових форм міжнародної економічної діяльності, веде до більшої «незалежності» імпорту товарів від їх експорту і до перенесення такої «залежності» на інші види господарської діяльності, результатом яких є приплив грошей, валютно-фінансових активів усередину країни.

На підприємницькому рівні економіки про мотивацію до експортної діяльності свідчить велика кількість практичних прикладів. Типовою для багатьох новоутворених господарських структур на Заході є орієнтація на зарубіжні ринки від самого початку. Це пов’язано, зокрема, зі значно більш жорсткою конкуренцією на національних ринках. Для великих корпорацій диверсифікація збуту за допомогою експорту є засобом гарантування стабільності на ринку, оскільки зниження попиту на одному ринку може бути компенсованим збутом на інших.

              Для практичного розуміння специфіки експортної діяльності ряду ключових господарських структур, які є основними «гравцями» на міжнародному ринку з української сторони, а також держави в цілому, слід враховувати його енерго- та матеріаломісткість. І тому для України є типовою ситуація, за якої для забезпечення експортних поставок необхідно здійснити великі закупівлі по імпорту енергоносіїв. Можна навіть констатувати своєрідну нееластичність функції поліпшення умов формування платіжного балансу відносно зростання валових показників експорту. Разом з тим і кількісні параметри експорту, зокрема його структура, мають безумовне значення для національної економіки, навіть з погляду здатності держави забезпечувати свій суверенітет.

              У плані організаційної підтримки, стимулювання та географічної диверсифікації вітчизняного експорту доцільним є розроблення програмних документів на кшталт концепцій освоєння перспективних для українських товаровиробників окремих регіональних ринків (наприклад, близькосхідного, латиноамериканського тощо). Важливим є укладання двосторонніх угод про торговельно-економічне співробітництво з окремими країнами світу. Взагалі в регулюванні експорту держава користується переважно методами стимулювання (прямого чи непрямого), хоча інколи використовується й експортне мито (зокрема, до цього вдається російський уряд, торгуючи нафтою, особливо коли зростають світові ціни на нафту) та нетарифні обмеження (вони застосовуються, зокрема, стосовно дотаційної соціально важливої продукції, наприклад хлібної, оскільки інакше це означало б дотування споживачів за кордоном за рахунок національного бюджету відповідних країн).

  Політика підтримки вітчизняного товаровиробника реалізується в кількох площинах, або за окремими напрямками державної політики. Основними інструментами підтримки експорту з території України на сучасному етапі є:

• стимулювання виробництва експортної продукції, зокрема продукції високого ступеня обробки, а також наукомісткої високотехнологічної продукції;

• сприяння модернізації та технічному переозброєнню експортоорієнтованих виробничих потужностей;

• оптимізація національного правового та нормативно-інституційного режиму здійснення експортних операцій;

• удосконалення механізму фінансування та кредитування виробництв, які здійснюють експорт;

• налагодження ефективної системи страхування експортних операцій;

• забезпечення достатньої правової підтримки національного виробника, зокрема при проведенні судово-арбітражних розглядів, антидемпінгових процесів;

• забезпечення отримання сертифікатів на продукцію вітчизняного виробництва, відповідності метрологічного та стандартизаційного оформлення вітчизняної продукції вимогам західних ринків;

• стимулювання інвестиційної діяльності як національних, так і іноземних фізичних та юридичних осіб в експортоорієнтованому секторі економіки за допомогою податкових, усього широкого спектра фінансових та організаційних механізмів;

• вироблення системи національних пріоритетів у міжнародній торгівлі та їх практична імплементація засобами державного регулювання.

Як показує досвід розвинутих країн, саме за рахунок стимулювання державою експортного, причому головне — експортного технологічного напрямку зовнішньоекономічної діяльності, їм вдається втримувати стабільну динаміку економічного розвитку. Тому в сучасних умовах ефективний розвиток українського експорту є важливим елементом довгострокової стратегії держави щодо ринкового реформування і структурної перебудови економіки.

Необхідність прийняття термінових заходів із підтримки промислового, особливо машинотехнічного, наукомісткого, збуту посилюється у зв’язку з усе помітнішими ознаками вичерпання екстенсивних факторів зростання українського експорту з його переважно сировинною структурою (відзначимо також і те, що до зниження конкурентоспроможності вітчизняних товарів, але конкурентоспроможності цінової, так само призводить невиправдана завищувальна курсова практика щодо гривні).

У цих умовах зростає значення цілеспрямованої державної підтримки експорту, яка пов’язана з нагальною потребою не тільки скасування тих чи інших обмежень на експорт (інституту «спецекспортерів», вивізного мита тощо), а й з необхідністю створення умов для активної, заінтересованої участі органів влади та підприємницьких структур у реалізації експортоорієнтованих проектів та просуванні української продукції на зовнішні ринки. Однак сьогодні в Україні, на жаль, відсутній єдиний пакет законодавчих актів, спрямованих на підтримку вітчизняних експортерів.

Для стимулювання структурної оптимізації експорту слід домогтися того, щоб усе валютне, митне, податкове й зовнішньоекономічне законодавство України орієнтувало виробника на збільшення експорту сучасних і прогресивних машин та обладнання. Зокрема, це має стосуватися наукомісткого машинотехнічного експорту. Для цього необхідно передбачити різні податкові пільги експортерам, збільшити розміри амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних виробничих фондів, прискорену їх заміну та запровадження все більш сучасних машин і технологій.

Усунення зазначених недоліків макроекономічного регулювання сфери міжнародного кредитно-фінансового та торговельного співробітництва за участі України, а також реалізація наведених пропозицій є важливим і перспективним напрямком підвищення ефективності державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності в умовах переходу до ринку.

(Андрійчук В., Бауер Л. Менеджмент: прийняття рішень і ризик. Навч. посібник — К.: КНЕУ, 1998. — 316 с.)

Важливою передумовою експортної діяльності є наявність у підприємства необхідних фінансових ресурсів. Експорт — це діяльність, яка вимагає більших витрат, ніж їх зазнає виробник, реалізуючи товар на внутрішньому ринку. Додаткових витрат підприємство починає зазнавати ще до початку експортних операцій: на вивчення міжнародного ринку,  на заходи щодо просування товару на ринок тощо. Крім того, експорт вимагає значних додаткових витрат на транспортування товару, оплату митних зборів, організацію продажу товару в країні імпортера та ін. Як захід у конкурентній боротьбі підприємство може використати поступки іноземному покупцю, надаючи відстрочку платежу за товар. Стає очевидним , що експорт вимагає більше готівки, ніж її необхідно мати при реалізації товару на внутрішньому ринку.

Успіх експортної діяльності значною мірою залежить від її кадрового забезпечення. На зовнішніх ринках значно вища конкуренція, ніж на вітчизняному ринку. Щоб за таких умов успішно продавати свій товар, потрібна висока кваліфікація в галузі міжнародної торговельної практики керівника підприємства, а також персоналу, якому доручено здійснювати експортні операції.

(Внешнеэкономическая деятельность: организация, управление, прогнозирование. Учебное пособие для студентов высших учебных заведений. Донецьк, „Донеччина”, 1999.- 545с.)

Виділяють шість етапів експортної діяльності, на кожному з яких у потенційного експортера виникають специфічні для зовнішньоекономічної діяльності труднощі та проблеми [31, c. 124].

1.      Пізнання ринку і умов діяльності на ньому. Складність на першому етапі полягає  у зростанні, порівняно з операціями на внутрішньому ринку, витрат для необхідної інформації про ринок.

2.      Підготовка експортної операції. На цьому етапі проблема полягає у порівняно великих витратах на встановлення необхідних контактів з потенційними клієнтами.

3.      Формування пропозиції. Проблема цього етапу експортної діяльності полягає в тому, що витрати на формування пропозиції або роблять її взагалі неможливою, або ж призводять до зростання ціни продукції.

4.      Фінансування замовлення. Тут необхідно зазначити, що за сучасних умов обсяг кредитування, строковість кредиту та його вартість у пропозиції експортера вважаються найважливішими факторами міжнародної конкурентоспроможності.

5.      Виконання замовлення та його гарантування. Найскладнішою проблемою тут є непередбачувані ризики, що виявляються саме на цьому етапі експортної діяльності. Серед них:

o        Торгівельні ризики. Йдеться про можливі державні обмеження імпорту (генеральну заборону, цілеспрямований бойкот), а також про експортні обмеження (експортне ембарго) [57]

o        Транспортні ризики. Це ризики у формі пошкодження, втрати товару або затримки поставки.

o        Монтажні ризики – виникають при наданні додаткових послуг, наприклад, у формі довгострокових монтажних робіт у інших країнах.

o        Ризики, пов’язані з гарантуванням. Отримання і розмір гарантійних вимог часто є спірним питанням. З’ясування і застосування на практиці прав і вимог експортера є справою складною і дорогою.

              Таким чином, при виконанні замовлення та його гарантуванні виникають різноманітні ризики, протистояти яким експортер самостійно не може.

6.      Оплата. Під час виникнення платіжних зобов’язань, особливо довгострокових, експортер зіштовхується з небезпекою невиконання їх вимог. Це може статися під дією чинників економічного або політичного характеру. Економічний ризик охоплює втрату платоспроможності імпортера та його готовності платити. Політичний ризик – це обмеження платежів з боку держави, заборона конвертації і трансферних операцій, а також платіжні мараторії.

2.      державне регулювання експртної діяльності

(ЗУ «Про державну фінансову підтримку експортної діяльності»)

Метою державної підтримки національного експорту є:

упровадження сучасних фінансово-кредитних технологій у зовнішній

торгівлі та механізмів державної підтримки експорту;

розвиток експорту українських товарів, насамперед зростання експорту

високотехнологічних товарів українських виробників;

поліпшення доступу українських виробників і експортерів до обігового

капіталу та інвестицій в основні фонди;

підвищення конкурентоспроможності українських товарів на світових

ринках, зокрема, шляхом надання підтримки національним підприємствам під час їх

участі у міжнародних тендерах за кордоном;

захист українських експортерів від ризику неплатежів та фінансових втрат.

1. Державна підтримка національного експорту України може здійснюватися

шляхом:

1) надання експортних кредитів:

українським експортерам для здійснення експортних операцій згідно з

укладеними зовнішньоекономічними договорами (контрактами);

українським виробникам на стадії виробничого циклу для забезпечення

виробництва продукції згідно з укладеними зовнішньоекономічними договорами

(контрактами);

іноземним покупцям або банкам іноземних покупців під зобов’язання

закупівлі ними українських товарів;

2) захисту українських експортерів від комерційних та некомерційних

ризиків для забезпечення відшкодування в разі невиконання іноземним покупцем

зобов’язань за зовнішньоекономічним договором (контрактом);

3) страхування експортних кредитів, наданих банками-кредиторами

(резидентами), від комерційних та некомерційних ризиків для забезпечення

відшкодування в разі невиконання іноземним покупцем зобов’язань за

зовнішньоекономічним договором (контрактом);

4) надання гарантій виконання зобов’язань українських експортерів під час їх

участі в тендерах за кордоном у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів

України;

5) часткової компенсації відсоткової ставки за експортними кредитами, які

надаються в національній та іноземній валюті, залежно від різниці кредитних ставок

у країні експортера та країні покупця у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів

України.

Законодавче регулювання експортних операцій в Україні Здійснення експортних операцій на Україні регулюється Законами України; Указами Президента України; Декретами Кабінету Міністрів України; Положеннями Міністерства економіки України, Міністерства Зовнішньоекономічних Зв'язків, інших міністерств і відомств, що регулюють окремі питання тарифного і нетарифного характеру; угодами, укладеними Україною з іншими державами і іншими законодавчими актами України. По-перше основою регулювання діяльності підприємств України на зовнішніх ринках є Закон "Про зовнішньоекономічну діяльність", який дає визначення основним термінам, застосовуваним у практиці зовнішньоекономічної діяльністі; закріплює основні принципи і правила здійснення зовнішньоекономічної діяльністі; визначає коло суб'єктів зовнішньоекономічної діяльністі, їх права та обов'язки; дає перелік можливих видів зовнішньоекономічної діяльністі; законодавчо закріплює регулювання зовнішньоекономічної діяльністі; регулює економічні відносини України з іншими державами та міжнародними міжурядовими організаціями; захищає права та інтереси держави і суб'єктів зовнішньоекономічної діяльністі; зумовлює відповідальність України як держави і суб'єктів зовнішньоекономічної діяльністі при порушенні ними Законів України чи обов'язків, пов'язаних з виконанням контракту, а також визначає застосовувані до них санкції. Згідно з даним законом до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльністі належать:

- фізичні особи, які мають цивільну правоздатність і дієздатність, а також постійно проживають на теріторії України;

- юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на теріторії України;

- об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб;

- структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності;

- спільні підприємства;

- Україна в особі її органів;

- інші держави та ін. Необхідною умовою перетинання митного кордону України при експорті продукції є виконання митних формальностей, порядок здійснення яких регулюється Законами України "Про митну справу в Україні” і "Про Єдиний митний тариф”, а також Митним Кодексом України. Згідно з законом "Про митну справу в Україні” Україна як суверенна держава самостійно створює власну митну систему і здійснює митну справу.

Згідно з законом "Про Єдиний митний тариф” : Єдиний митний тариф України - це систематизований звід ставок мита, яким обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі цієї території. Єдиний митний тариф України визначається згідно з цим Законом та міжнародними договорами України.

Мито, що стягується митницею, являє собою податок на товари та інші предмети, які переміщуються через митний кордон України. При укладенні договорів при здійсненні експортних операцій контрагенти зобов'язані використовувати затверджені Міністерством Зовнішньоекономічних Зв'язків "Положення про форму зовнішньоекономічного контракту”, яке закріплює основні умови укладання договорів купівлі-продажу. А деякі аспекти цих договорів закріплені у спеціальних правових актах. Здійснення платежів у іноземній валюті регулюється Декретами Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю” і «Про тимчасовий порядок використання надходжень в іноземній валюті», а також Законом України «Про порядок розрахунків в іноземній валюті». Перерахованими вище документами встановлений режим здійснення валютних операцій на території України, визначені принципи валютного регулювання, повноваження державних органів, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин.

Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю” експорт є валютною операцією, бо експорт пов'язаний з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу. При виборі базисних умов постачання підприємства користаються Указом Президента "Про використання Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів". Ці правила викладено у ІНКОТЕРМС-2000, згідно з якими існує 13 базисних умов постачання, які відрізняються за обов'язками, які несуть контрагенти. Оподаткування прибутку від експортних операцій здійснюється на підставі Закону України "Про податок на додану вартість”, згідно з яким при вивезенні товару з митної території України ставка податоку на додану вартість дорівнює нулю; а також Декрету Кабінету Міністрів України "Про податок на прибуток підприємств і організацій”, згідно з яким об'єктом оподаткування є валовий прибуток підприємства; визначення прибутку від реалізації продукції проводиться шляхом вирахування з одержаної виручки (без податку на добавлену вартість, акцизного збору) затрат на виробництво та реалізацію, що включаються до собівартості продукції (робіт, послуг). Порядок квотування і ліцензування експорту визначає Декрет Кабінету Міністрів України "Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)”, згідно з яким рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) приймається Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства економіки України з визначенням списку конкретних товарів (робіт, послуг), що підпадають під режим ліцензування та квотування, і строків дії цього режиму; а також щорічні Постанови "Про перелік товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню”. В основу законодавчої бази страхування експортних операцій покладено Декрет Кабінету Міністрів України " Про страхування” З ціллю запобігання демпінгу використовується Указ Президента України "Про заходи для попередження експорту товарів походженням з України за цінами, що можуть розглядатися як демпінгові, і врегулювання торгових суперечок".

3.диверсифікація

Поняття диверсифікації пройшло тривалий шлях розвитку, змінюючись під впливом зовнішній факторів економічного середовища та цілей підприємства. Еволюцію зміни та розуміння цього питання умовно можна розділити на 4 етапи [3, с. 13]( Орехов С.А. Диверсифицированые корпоративне объединения: проблемы статистического анали_

за / С.А. Орехов. – М. : Буквица, 2000. – 120 с.) (див. таблицю).

Отже, еволюція процесу диверсифікації відбувалась у такій послідовності: товарна диверсифікація,

галузева диверсифікація, міжгалузева диверсифікація, диверсифікація на рівні країни, світова

диверсифікація.

Традиційними визначеннями диверсифікації (від лат. diversus – різний та facere – робити) є: 1)

розширення асортименту, зміна вигляду продукції, що виготовляється на підприємстві, освоєння нових

видів товарів з метою підвищення ефективності виробництва та зниження ризиків; 2) розподіл грошових

коштів серед різних об’єктів з метою зниження ризику втрат та з метою отримання більш високого

прибутку [5, с. 83].( Райзберг Б.А. Современный экономический словарь / Б.А. Райзберг, Л.Ш. Лозовский,

Е.Б. Стародубцева. – 2_е изд., испр. – М. : ИНФРА_М, 1999. – 479 с.)

У “Великому економічному словнику” [9]( Большой экономический словарь. – М. : Советская энциклопедия, 1991. – Т. 1. – 389 с.) диверсифікація (від. лат diversificatio – зміна, розмаї_

тість) – це: 1) проникнення фірми в галузі, що не мають прямого виробничого зв’язку і функціональної

залежності від основної області її діяльності. Диверсифікація пов’язана з процесом концентрації

виробництва на міжгалузевому рівні, структурною перебудовою господарства. У результаті диверсифікації

монополістичні об’єднання перетворюються на складні багатогалузеві комплекси, утворюють

конгломерати; 2) у широкому розумінні – розширення господарської діяльності в нові сфери.

Згідно з “Великим економічним словником” А. Азриліяна [10, с. 132],( Большой экономический словарь / Под ред. А.Н. Азрилияна. – 3_е изд., стереотип. – М. : Институт

новой экономики, 1998. – 132 с.) диверсифікація – це об’єднання в рамках однієї управлінської структури (фірми, корпорації) виробництв, які відносяться до різних галузей

народного господарства.

На думку М. Корінько, диверсифікація – це інноваційний процес різностороннього розвитку

господарюючого суб’єкта шляхом перерозподілу ресурсів, проникнення в інші галузі виробництва та на

ринки нових товарів і послуг з метою зниження ризиків та збільшення доходу [2, с. 13].( Корінько М.Д. Диверсифікація: теоретичні та методологічні основи / М.Д. Корінько. – К. : ННЦ

ІАЕ, 2007. – 288 с.)

О. Савицька вважає, що диверсифікація – це розширення діапазону діяльності підприємства, фірми,

корпорації за межі основного бізнесу; проникнення їх в інші галузі виробництва й на ринки нових товарів

і послуг, найчастіше прямо не пов’язаних із основною сферою їх діяльності [11].( Савицкая Е.В. Экономический словарь [Електронный ресурс] / Е.В. Савицкая, О.В. Евсеев. –

URL:http://www.bashedu.гu/konkurs/luchenko/ rus/base/izdergkiproizvodstva.htm.)

Враховуючи все вищесказане та покладаючись на проведені дослідження праць вчених, можемо дати власне визначення цього поняття, а саме диверсифікація – це перехідний етап підприємства, коли воно починає працювати над багатопрофільністю свого виробництва, розширення асортименту продукції, надання послуг, тим самим збільшуючи свою ефективність і знижуючи ймовірність ризикованості отримання збитку.

Таблиця. Еволюція поняття диверсифікації виробництва

Виходячи з викладеного вище, явище диверсифікації варто розглядати як процес, а не як вид

діяльності. Тоді поняття “диверсифікований розвиток” можна охарактеризувати таким чином: це процес

розвитку декількох не пов’язаних або суміжних виробництв, розробки нових видів товарів, робіт, послуг,

що здійснюються суб’єктом господарювання для реалізації визначених ним економічних інтересів у

існуючих ринкових умовах.

На різних етапах життєвого циклу підприємство постійно змінює мету та мотиви свого існування, воно займається пошуком нових сфер діяльності.

У своєму дослідженні Р. Кунц визначив три групи мотивів, які спонукають підприємства до диверсифікації. Перша група мотивів пов‛язана безпосередньо з намаганням менеджерів підприємства здійснити диверсифікацію у власних інтересах. Наприклад, при розширенні підприємства менеджери отримують можливість розширити сферу свого впливу і на цій основі збільшити власні

прибутки. Крім того, у даному випадку «поведінка менеджерів не завжди може бути проконтрольована спостережною радою і підлегла жорсткій дисципліні, що дозволяє їм ставити власну вигоду вище за інтереси підприємства» [8, с. 96].( Лозовский Л.Ш. Универсальный бізнес-словарь / Л.Ш. Лозовский, Б.А. Райзберг,

А.А. Ратновский. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 640 с.)

Стосовно другої групи мотивів диверсифікації вчений зазначає, що вони визначаються умовами господарської діяльності підприємства, які мають зовнішній характер і що вона може знайти своє місце лише при високому розвитку економіки, прозорому та сприятливому правовому полі [8, с. 97].( Лозовский Л.Ш. Универсальный бізнес-словарь / Л.Ш. Лозовский, Б.А. Райзберг, А.А. Ратновский. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 640 с.)

Мотиви, які входять до третьої групи, мають великий вплив на розмір прибутку, його збільшення, зниження ймовірності ризиків. Ризик зниження прибутку диверсифікованого підприємства буде нижчим ніж зважений ризик окремих видів діяльності при відсутності, між ними позитивного кореляційного зв'язку [8, с. 99].( Лозовский Л.Ш. Универсальный бізнес-словарь / Л.Ш. Лозовский, Б.А. Райзберг, А.А. Ратновский. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 640 с.)

Необхідність диверсифікації діяльності сільськогосподарських суб’єктів

визначається комплексом мотивацій. Підприємство взаємодіє із зовнішнім та внутрішнім середовищем. Сукупність мотивів і умов зовнішнього та внутрішнього середовища визначають вибір одного чи декілька можливих напрямів диверсифікації. Основні мотивації на внутрішньому ринку можуть поділятися на економічні, технологічні та кадрові.

Економічна мотивація на внутрішньому ринку являє собою комплекс економічних показників, які характеризують виробничу діяльність підприємства. А саме рентабельність виробництва, прибуток, собівартість, якість продукції.