Проблеми дослідження дієслова в сучасному мовознавстві

Міністерство освіти і науки  України

Рівненський державний гуманітарний університет

Кафедра української мови імені професора Шульжука К. Ф. 

Проблеми дослідження дієслова

 в сучасному мовознавстві.

Тематичні групи безособових дієслів

на матеріалі творів М. Коцюбинського

Курсова робота

студентки ІІІ курсу

факультету української філології

групи У-31

заочної форми навчання

Євгельчук Людмили

Науковий керівник –

к.ф.н., доц. Шкарбан Тамара Миколаївна

Рівне-2015 
План

Вступ

Розділ 1. Проблема дослідження дієслів у сучасній українській мові.

Розділ 2. Тематичні групи безособових дієслів у творчості Михайла Коцюбинського:

2.1. Загальна характеристика категорії особи;

2.2. Типи одноособових дієслів у прозі письменника.

Висновки

Джерела

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність роботи зумовлена недостатньою вивченістю тематичних груп безособових дієслів, зокрема у творчості Михайла Коцюбинського. Одноособові (традиційно безособові) дієслова в українській мові становлять порівняно невелику групу і «передають стани всеохопного характеру, що поширюються на навколишній світ, а також психічний, фізичний, моральний стан людини-суб’єкта» [22, с. 179]). Таке лексичне значення цих дієслів зумовлює їхню функційну специфіку в структурі речення – бути головним компонентом безособової конструкції.

Мета дослідження – аналіз тематичних груп безособових дієслів у творчості Михайла Коцюбинського, що дає змогу усвідомити специфіку, їх роль у створенні індивідуального стилю і творчої манери письменника.

Мета дослідження передбачає виконання таких конкретних завдань:

1. зробити огляд літератури про дієслово та з’ясувати стан вивчення проблеми в українському мовознавстві;
2. з’ясувати використання тематичних груп безособових дієслів письменником;
3. класифікувати віднайдені типи дієслів, здійснити їх якісно-кількісний підхід.

Об’єкт дослідження – дієслово у прозі Михайла Коцюбинського.

Предмет дослідження –тематичні групи безособових дієслів у творах письменника.

Науково-теоретичною основою дослідження стали праці І. Вихованця, О. Безпояско, А. Загнітка, К. Городенської, В. Горпинич, В. Русанівського та інші.

Методи і прийоми дослідження. У роботі використовується описовий метод із використанням елементів зіставного та статистичного аналізу, метод теоретичного аналізу наукової лінгвістичної літератури, літературознавчих праць, функціонально-стилістичний метод, а також метод структурного аналізу.

Матеріалом для дослідження стали повісті, новели та оповідання Михайла Коцюбинського.

Вибір джерел зумовлюється майстерністю автора, індивідуальною манерою письма, широкою репрезентативністю аналізованого граматичного матеріалу в творчості письменника та відсутністю лінгвістичних досліджень з проблеми використання безособових дієслів у його творчості.

Теоретичне значення дослідження полягає в системному дослідженні використання безособових у прозових творах Михайла Коцюбинського. Результати проведеного аналізу дозволять більш глибоко пізнати сутність таких одиниць морфології, як безособові дієслова.

Практичне значення роботи. Матеріал курсового дослідження може бути використаний у процесі викладання сучасної української літературної мови у вищих навчальних закладах, при вивченні української мови та літератури в школах, ліцеях, при вивченні мови письменників (зокрема, творчості Михайла Коцюбинського визначенні його індивідуального стилю, мови творів тощо).

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списків використаної літератури та джерел.

Розділ 1. Проблема дослідження дієслів у сучасній українській мові.

Дієслово – центральна частина мови, яка як основний клас ознакових слів найчіткіше протиставляється іменникові – класові слів на позначення предметів, а також іншим класам ознакових слів – прикметникам, числівникам, прислівникам. Центральна позиція зумовлена семантичними функціями, морфологічними категоріями та синтаксичним вживанням. Дієслівні предикати виконують активну організаційну роль у семантично елементарному реченні [4, с. 217].

На думку О. Безпояско, К. Городенської, В. Русанівського, дієслово – частина мови, призначення якої полягає в тому, що вона є носієм динамічної ознаки, семантичні складові якої передаються досить розгалуженою системою граматичних категорій і їх матеріальних виразників – граматичних форм [2, с. 157].

У навчальній і науковій літературі існує кілька визначень (дефініцій) дієслова:

1. частина мови, що означає узагальнене поняття дії якпроцесу, яке виражається в граматичних формах часу, особи, способу, стану і виду (М. Жовтобрюх);
2. частина мови, тобто клас слів, що виражають дію чистан як процес і характеризуються певними морфологічновираженими категоріями: стан, вид, час, спосіб і особа (II. Кузнецов);
3. частина мови, що виражає граматичне значення дії (тобто ознаки, рухомої в часі) і функціонує переважно як присудок (Ю. Маслов);
4. частина мови, яка означає процес і виражає це значення в формах виду, стану (активного, пасивного), особи, числа, роду, способу, виступає у функції простого дієслівного присудка (О. Тихонов);
5. частина мови, що служить для вираження динамічної ознаки (дії, стану) у процесі її тривання, розгортання або становлення (В. Русанівський).

Традиційна граматика визначає дієслово, як і інші частини мови, за чотирма ознаками (категоріальним значенням, морфологічними категоріями, синтаксичними властивостями, характером суфіксів), тому кожне з цих визначень у науковому плані є неповним, бо характеризує дієслово лише за двома-трьома ознаками. В. Горпинич вважає найповнішими дефініції М. Жовтобрюха і О. Тихонова, оскільки вони досить повно характеризують суттєві ознаки дієслова як частини мови. У свою чергу пропонує своє визначення: «Дієслово – частина мови, яка означає категоріальне значення процесуальної дії, вираженої в категоріях виду, стану, способу,часу, функціонує в реченні здебільшого як присудок і має свої суфікси» [8, с. 157].

На думку І. Вихованця, дієслово – це центральний клас ознакових слів, що виражають дії процеси та стани, виступають організаційним ядром елементарного простого речення, мають активну й широку валентність, найбільший набір морфологічних категорій і виконують у реченні основні формально-синтаксичні функції – присудка та головного члена односкладного речення [4, с. 218].

О. Безпояско, К. Городенська, В. Русанівський вважають дієслово найскладнішою частиною мови, оскільки до її вихідної парадигми належить п’ять докатегоріальних дієслівних утворень. По-перше, це дієвідмінюванедієслово (verbumfinitum), головною семантичною ознакою якого є матеріально виражений взаємозв'язок дії з її виконавцем або сприймачем – реальним або гіпотетичним. Цей взаємозв’язок експлорується завдяки категорії особовості/безособовості: особовість засвідчує безпосередній зв’язок з виконавцем, безособовість – опосередкований або гіпотетичний зв’язок. По-друге, це дієприкметник, який передає ознаку, що виникає внаслідок якоїсь дії чи процесу. Дієприкметник не пов’язаний безпосередньо з виконавцем, отже, в ньому не виявляється категорія особовості/безособовості, але він може використовуватися в особових дієслівних парадигмах (роль показника особовості в таких випадках бере на себе допоміжне дієслово). По-третє, це дієприслівник– засіб додаткової характеристики якоїсь дії чи певного стану завдяки вказівці на іншу динамічну ознаку, зв’язок дієприслівника з категорією особовості/безособовості здійснюється через дієвідмінюване дієслово, до якого він прилягає. По-четверте, це неозначенаформа (інфінітив).Вона є ніби вихідною для всіх дієслівних утворень і форм, оскільки на неї поширюється найменше дієслівних категорій – тільки  особовості/безособовості, аспектуальності й перехідності/неперехідності. П’ятим утворенням, співвідносним словотвірно з дієприкметником, але відмінним від нього категоріально, є присудкова форма на -но, -то, з допомогою якої утворюються безособові форми з нейтралізованою пасивністю [2, с. 157-158].

В. Горпинич зазначає, що залежно від сукупності морфологічних категорій, які виражають значення процесуальної дії, всі дієслова поділяють на фінітивні (verbumfinitum, у шкільній граматиці – особові форми дієслова) дієслова і нефінітивні, або вербоїдм і (verbum + суфікс -оїд- із значенням подібності).

У фінітивних дієсловах граматичнезначення процесуальної дії виражається в категоріях стану дії (пасивний, активний), способу дії (дійсний, умом ний, наказовий), виду дії (доконаний, недоконаний), часу дії (теперішній, минулий, майбутній), особи. Вони мають і такі форми: активного і пасивного стану; дійсного, умовного і наказового способу; доконаного і недоконаного виду, теперішнього, минулого і майбутнього часу.

Змінюються фінітивні дієслова за особами, числи ми (однина, множина) і родами (в минулому часі).

До нефінітивнихдієслів, або вербоїдівналежать невідмінювані, непредикативні, неособові форми:

• інфінітив (неозначена форма дієслова), який називає дію і має категорії виду (доконаного і недоконаного: прийти; йти), стану (активного і пасивного: читати; читатися), перехідності і неперехідності: будувати, спати.
• дієприкметник, що має дієслівні категорії часу (теперішнього і минулого (співаючий; нудьгуючий), виду (доконаного і недоконаного: викапаний; працюючий), стану (активного і пасивного: хитає; хитається) і прикметникові категорії роду, числа, відмінка (новий, -і, -их). Дієприкметник не має дієслівних категорій способу (дійсного, умовного і наказового) та особи;
• дієприслівник, який має форми доконаного і недоконаного виду (прочитавши/читаючи), активного і пасивного стану (хитаючи/хитаючись), прислівникову ознаку невідмінюваності (ідучи). Дієприслівник не має дієслівний категорій часу, способу дії і особи;
• безособові дієслівні форми на -но, -то (принесено, привезено, складено; збито, вбито, накрито).

Усі дієслівні форми (особова форма, інфінітив, дієприкметник, дієприслівник, форми на -но, -то) в сукупності формують дієслівну парадигму, кожний член якої має спільні (однакові) лексичні семи (спільну лексичну семантику) і спільні та відмінні граматичні семи (різнеграматичне вираження)[8, с. 159-161].

Дієслово, порівняно з іншими частинами мови, має найбільшу кількість граматичних категорій. За М. Жовтобрюхом, до них належить сім: вид, стан, спосіб, час, особа, число, перехідність/неперехідність; за В. Русанівським – одинадцять: категорії персональності/імперсональності, особи, часу, способу, перехідності/неперехідності, стану (активний/пасивний), аспектуальності (обмежена/необмежена дія), виду, способу дієслівної дії, числа, роду [8, с.  161].

Залежно від зв’язку із семантикою дієслова та за ознакою непохідності / похідності І. Вихованець поділяє категорії на власне- та невласне-дієслівні. Власне-дієслівні категорії – це семантично мотивовані граматичні категорії, що мають підґрунтя в плані  лінгвістичної онтології, формуються в дієслові й найповніше відображають його семантико-граматичну природу. До них належать категорії часу, способу та виду. Проте вони нерівноправні між собою. Час і спосіб є центральними власне-дієслівними категоріями. Вид щодо них виступає периферійнішою категорією.

Невласне-дієслівні категорії – це граматичні категорії, не пов’язані із семантикою дієслова, які є наслідком його функціонального зв’язку з іменником. До них належать категорії особи, числа та роду [4, с. 224].

В українському мовознавстві останнім часом переглянуто статус категорії перехідності/неперехідності та стану дієслова на тлі функціонування трьох граматичних підсистем – синтаксичну, морфології та словотвору. Їх віднесено до міжрівневих категорій, оскільки вони поєднують властивості всіх трьох згаданих граматичних підсистем, тобто пов’язані з власне-синтаксичними, власне-морфологічними та власне-словотвірними категоріями. На цій підставі І. Вихованець названі категорії кваліфікує як морфолого-словотвірно-синтаксичні [4, с. 223].

Категорію валентності серед дієслівних категорій виокремлено порівняно недавно. Її появу в українському мовознавстві пов’язують з іменами І. Вихованця, А. Загнітка, К. Городенської, Н. Іваницької та ін. У сучасному мовознавстві в характеристиці валентності як лінгвістичного явища спостерігаються істотні відмінності. Одні лінгвісти кваліфікують валентність як властивість значена самого слова, розглядаючи її як здатність слова сполучатися з певними семантичними класами слів. Тлумачення валентності як синтаксичної категорії зводиться до ймовірності появи після означуваного слова певної частини мови, чітко визначеної щодо граматичної форми, що пояснюється певним числом відкритих позицій. Ряд лінгвістів переконані вбезпосередньому зв’язку валентності з лексикою граматикою, і тому, на їх думку, валентність станови точку перетину синтаксису та лексичної семантики [28, с. 20]. Існує погляд на валентність як уміщену і лексичному значенні слова синтаксичну потенцію, тобто здатність слова приєднувати до себе категоріально визначене повнозначне слово. Такий підхід дає можливість розглядати валентність як семантико-граматичну категорію.

Незалежно від різних тлумачень валентності, залишається незмінною її сутнісний, засадничий критерій – наявність залежності між елементами певної структури, реалізованої зідповідними зв’язками [13, с. 100-101].

Особливу увагу лінгвісти звертають на валентність дієслова, що пояснюється найскладнішими та найрізноманітнішими сполучальними можливостями слів цієї частини мови порівняно з іншими. Глибокому аналізу з позицій взаємодії традиційних та сучасних теорій дослідження дієслова піддає категорію валентності А. Загнітко, трактуючи її як міжрівневу граматичну дієслівну категорію, статус і категоріальні значення якої об’єктивуються насамперед у реченнєвій парадигмі, що залежить від семантичної структури лексем [12, с. 268]. С. Кацнельсон, розглядаючипроблему валентності, зазначає, що дієслова є тим класом слів, які самі по собі дають відчуття неповноти висловлювання і вимагають заповнення у висловленні. Тому дієслівні лексеми своїм змістом не лише «передбачають наповнення значеннєвих «рубрик», а й визначають їхню формальну репрезентацію, прогнозуючи у структурі речення відповідні місця для предметів-учасників ситуації (актантів), детермінуючи їх кількість та ролі» [18, с. 21]. І. Вихованецьназиває валентність її семантико-синтаксичною, оскільки ознакові слова (як єдині носії валентності) вимагають певних «контекстних партнерів» з іншими семантичними ознаками [3, с. 41].

Н. Іваницька наголошує, щоурахування валентнісних параметрів дієслова не лише забезпечує проникнення в глибинну сутність цієї частини мови, але й дає змогу по-новому інтерпретувати структуру словосполучень та речень у взаємозв’язку їхньої формально-граматичної, семантико-синтаксичної, власне-семантичної та функціональної природи [13, с. 101].

Отже, дієслово – центральна частина мови, яка має найбільшу кількість граматичнихкатегорій. Серед них науковці виділяють власне-дієслівні і не-власне дієслівні. До перших належать категорії часу, способу, виду, до других – категорії особи, числа та роду. Порівняно недавно виділили категорію валентності – здатність приєднувати та керувати словами. Відповідно до якої виділяються одно-, дво-, три- і т. д. валентні дієслова. Категорії стану та перехідності / неперехідності кваліфікуються як морфолого-словотвірно- синтаксичні.

М. Жовтобрюх виділяє сім граматичних категорій: вид, стан, спосіб, час, особа, число, перехідність/неперехідність; В. Русанівський – одинадцять: категорії персональності/імперсональності, особи, часу, способу, перехідності/неперехідності, стану (активний/пасивний), аспектуальності (обмежена/необмежена дія), виду, способу дієслівної дії, числа, роду.

Дієслово – найскладніша частина мови, оскільки її вихідну парадигму утворюють п’ять докатегоріальних утворень. Це фінітивні і нефінітивні дієслова. До першої групи належать особові форми дієслів, до другої групи – інфінітив (неозначена форма дієслова), дієприкметник, дієприслівник та безособові дієслівні форми на -но, -то.Дієслово в українській мові має розгалужену систему словоформ.

Розділ 2. Тематичні групи безособових дієслів у творчості Михайла Коцюбинського:

2.1. Загальна характеристика категорії особи

Узагальнене поняття суб’єкта конкретизується в мовленні. В ньому й реалізуються різновиди суб’єкта, тобто називаються особи чи предмети, які виконують дію. Різновидами суб’єкта в українській мові є мовець, слухач (співрозмовник), відсутня особа чи предмет (об’єкт дії), про які говорять мовець і слухач.

Оскільки суб’єкт дії реалізується в трьох особах, то категорія особи має три грамеми:

• грамема 1-ї особи (вказує на мовця як виконавця дії).
• грамема 2-ї особи (вказує на слухача чи співрозмовника як виконавця дії).
• грамема 3-ї особи (вказує на відсутню особу як виконавця дії).

Кожна особа перебуває у відношеннях протиставлення іншим. Це особові дієслова. Крім них, у мові є ті, що не протиставляються за особою, – безособові дієслова: вечоріє, щастить, дощить, свербить[8, с. 206].

І. Вихованець, А. Загнітко, М. Мірченко називають безособові дієслова односособовими, або моноособовими [5, с. 105],[10, с. 82], [22, с. 179].

Категорію особи мають і інші частини мови – іменники та займенники. Іменники мають лише грамему 3-ї особи. Займенники мають три особи – 1-шу, 2-гу, 3-тю. Тому сучасний російський лінгвіст Ольга Ревзіна називає її суперкатегорією. Семантично категорія особи займенника повністю збігається з категорією особи дієслова, тому при особових дієсловах часто вживаються особові займенники. Але наявна й суттєва відмінність: категорія особи займенників виражається лексично (я, ти, він, вона, воно), а категорія особи дієслова – граматичними формами, тобто відповідними особовими закінченнями (дикту [й-у], дикту[й-еш], дикту[й-е]).

Оскільки при зміні особової форми дієслів не змінюється його лексичне значення, то категорія особи є категорією словозмінною, а не словотвірною.

Категорія особи, поряд з категоріями способу, часу, модальності, є елементом синтаксичної категорії предикативності як засобу вираження події, а отже, суттєвою ознакою речення. Цей компонент предикативності факультативний, оскільки притаманний лише особовим реченням. Він, на думку сучасного лінгвіста Миколи Баскакова, виконує узгоджувальну функцію, тобто виражає відношення між суб’єктом і предикатом.

У граматиці немає єдиного визначення категорії особи. За М. Жовтобрюхом, це граматична категорія дієслова, яка виражає відношення дії до дійової особи з погляду того, хто говорить. Сучасний російський учений Ігор Улуханов стверджує, що особа є граматичною категорією дієслова, яка виражає відношення виконавця дії до мовця. Згідно з визначенням О. Тихонова (воно збігається з визначенням категорії стану, яку нині розглядають як відношення дії до суб’єкта її) категорія особи виражає відношення дії до суб’єкта, що його встановлює мовець. В. Плотникова морфологічною категорією особи називає систему протиставлених один одному рядів форм, що виражають віднесеність або невіднесеність дії з учасниками мовленнєвого акту. В. Русанівський зазначає, що категорія особи виражає відношення дії до мовця і немовця (адресата і об’єкта). На думку О. Володіна, особа – граматична словозмінна категорія дієслова, ... що означає відношення суб’єкта дії (процесу, якості, інколи об’єкта) до мовця.

Найближчими до істини є ті дефініції, в яких дію відносять не до суб’єкта взагалі (це стан), а до різновидів суб’єкта – мовця і немовця (слухача, відсутнього об’єкта).

Грамеми особи мають такі головні значення:

1. Грамема 1-ї особи однини  означає, що дію виконує сам  мовець. Грамема 2-ї особи однини  означає, що дію виконує слухач (співрозмовник, адресат дії, немовець). Грамема 3-ї особи однини означає, що дію виконує відсутня особа  чи предмет (немовець, об’єкт мовлення). Грамема 1-ї особи множини означає, що дію виконує група осіб, серед яких є й мовець (мовець  разом зі слухачами та відсутніми, мовець і немовці).

2. Грамема 2-ї особи множини  означає, що дію виконує кілька  співрозмовників (слухачів та відсутніх, немовців) або предметів. Грамема 3-ї  особи множини означає, що дію  виконують немовці, неслухачі, неспіврозмовники, тобто група осіб чи предметів, про які йдеться.

Отже, оптимально повна семантико-граматична парадигма категорії особи складається із шести форм.

Поряд з головними існують і вторинні значення особових форм, які формуються в контексті. До них належать:

• означено-особове значення дії, яка стосується будь-якої особи (мовця, слухача і відсутньої особи). Воно виражається формою 1-ї особи однини;
• узагальнено-особове значення. Виражається формою 2-ї особи однини або 1-ї особи множини (дію виконує кожний – мовець і немовець);
• безособове значення, тобто значення дії, що здійснюється незалежно від будь-якої особи (виражається формою 3-ї особи однини): світає, темніє, гримить, трясе, нудить;
• значення авторського «я», що виражається формою 1-ї особи множини, але означає одного мовця (без одного чи кількох співрозмовників), вживається в науковому стилі;
• значення дії співрозмовника (слухача, немовця), поданої як такої, в якій ніби бере участь і мовець, тобто від імені мовця, виражається формою 1-ї особи множини;
• неозначено-особове значення у формі 3-ї особи множини, виконавець дії або не називається зовсім, або мислиться узагальнено.

Відношення між 1-ю, 2-ю, 3-ю особами неоднорідні і мають різне тлумачення. На думку авторів «Русскойграмматики» (1980), 1-ша і 2-га особи мають власне особову семантику, оскільки вони позначають мовця і слухача (співрозмовника) як реалізаторів дії, а 3-тя особа, якій семантично протиставляється 1-ша і 2-га особи, має предметно-особове значення. Французький мовознавець Еміль Бенвеніст і російський мовознавець Роман Якобсон (1896-1982) вважають, що особа (1-ша і 2-га) протистоїть «неособі» (3-й особі), тобто дієслова форми 1-ї і 2-ї особи мають особове значення, а дієслова форми 3-ї особи –  «неособове» значення.

Категорія особи тісно пов’язана з граматичними категоріями способу дії, часу, числа. Категорія способу дії зумовлює наявність або відсутність категорії особи.

Наявність чи відсутність категорії особи може бути зумовлена і категорією часу. Категорія особи властива дієсловам теперішнього і майбутнього часу, оскільки вони мають формальні засоби вираження – особові закінчення. Дієслова минулого часу, що за походженням є дієприкметниками з родовим закінченням, не мають граматичних засобів вираження категорії особи. У них вона виражається лексично – за допомогою особових займенників.

Не мають значення особи в українській мові безособові дієслова:світає, розвидняється, здається.

Складні відношення категорії особи до категорії числа. На думку Е. Бенвеніста, категорія особи настільки тісно злилася з категорією числа, що вони становлять єдину категорію. Її він поділяє на «власне особу» (однину) і на «розширену особу» (множину). Але в сучасній граматиці української мови ці дві категорії розмежовують, вказуючи на складність тісних відношень між ними.

Співвідношення однини і множини у дієслів (і займенників) не таке, як у іменників. Однина і множина іменників передає значення «один – багато», а множина дієслів і займенників значення «багато» зазвичай не передає: «ми» – це не багато «я», «ви»  –  не багато «ти». Множина дієслів 1-ї особи означає «я» і «ти», або «я» і «він» (тобто «ми»  –  це мовець і слухач або відсутній). Множина дієслів 2-ї особи означає «ти» і «він» (тобто «ви» – це слухач і відсутній).

Дієслово у формі 1-ї особи множини означає, що дію виконують мовець, слухач і відсутній (ми читаємо), а дієслово у формі 2-ї особи множини означає, що дію виконують слухач і відсутній (ви читаєте) незалежно від їх кількості. І лише дієслова у формі 3-ї особи множини передають значення «один – багато» (учень читає – учні читають). Тому граматичні засоби вираження множини мають лише особові займенники у формі 3-ї особи (він–вони). Але сема «він» (відсутній) входить у значення і множини, і 1-ї особи (мовець + слухач + відсутній; мовець +  відсутній), і 2-ї особи (слухач + відсутній), і 3-ї особи (відсутній + відсутній).

Особовим дієсловам протистоять дієслова, дія яких не пов’язана з жодним різновидом суб’єкта – ні з мовцем, ні зі слухачем, ні з відсутньою особою чи предметом. Наприклад, у реченні Здається, що буде дощ дієслово здається не стосується ні мовця, ні слухача, ні відсутньої особи. Пор. дієслова цього типу: вечоріє, смеркає, сіріє, розвидняється, дніє, уявляється, ввижається, називається, становить, трактується, хочеться, не спиться, не лежиться, морозить, нудить і под. Це безособові слова. Вони означають дію, що відбувається без участі мовця, слухача чи відсутньої особи або предмета.

Граматично вони відрізняються від особових дієслів тим, що не змінюються за особами, числами і родами, не мають форм наказового способу, дієприкметників і дієприслівників. Їх парадигма включає лише інфінітив, дві чи три форми часу і одну форму умовного способу. При безособових дієсловах не може бути підмета і вони виконують роль головного компонента у безособових конструкціях, напр.: Тоді чую, що під ногами шумить (3, с. 115); Пахне канатами, рибою, йодом (3, с. 117); А завтра ще нерозвиднілось добре, біжу на вчорашні стежки (3, с. 123); Куховарка з таким гуком жбурляла на лаву  чиїсь поламані ребра, що аж мене боліло (3, с. 58); Мені захотілось глянуть на небо (3, с. 103).

Заміна дієслів за особами формує особову парадигму, яка може бути повною і неповною. Повна парадигмамає всі шість особових дієслівних форм.

Парадигма, яка не має хоча б однієї з шести особових форм, називається неповною (дефектною). Парадигма, що складається з однієї словоформи, називається нульовою. Причинами неповних і нульових парадигм можуть бути: семантика граматичних категорій; семантика дієслів; неоднозначність утворюваних форм дієслова [8, с. 206-210].

Отже, категорія особи є тією диференціальною ознакою, яка сумісно з іншими категоріями виокремлює дієслова в самостійну частину мови.

2.2.Типи одноособових  дієслів у прозі письменника

Безособові дієслова у оповіданнях, новелах і повістях Михайла Коцюбинського мають такі форми:

• форму середнього роду однини минулого часу і умовного способу: смеркалося (смерклося), хотілося, мріялося, увижалося, здавалося; смеркалося б, хотілося б, мріялось би, увижалося б, здавалося б, напр., Соломії сьогодні щастило(1, с. 171); Що снилось? (1, с. 113); Смеркалось(1, с. 76); Їй хотілося швидше діждатися ранку (1, с. 6);Скоро розвиднилось, Яким пішов до сусіда прохати коней (1, с. 15); Ото снилось йому, що в його був трус, що при трусі тому знайдено кілька примірників збірника творів українського поета-самовродка Рябоклячки(1, с. 36); Йому забажалося самотини, бо полохливі люди, що стрічались по дорозі, стались йому гидкими (1, с. 49); Приклала, мої фіалки до того самого місця, де перед хвилею, були очі чужого, наче нічогоне сталось(3, с. 121); З башти продзвонило дванадцять (3, с. 114); Що ж таке сталось? (3, с. 117);
• форму інфінітива: смеркатися, хотітися, мріятися, увижатися, здаватися, напр.:А скільки страху треба набратися, скільки натремтітися, скільки обережності треба, щоб не зрадитися перед ворогами (1, с. 37);Тоді вони чимдуж поспішили назад у Галац, бо вже почало смеркати (1, с. 174); На другий день, коли почало розвиднюватись, Соломія вже була на березі (1, с. 177);
• форму 3-ї особи однини теперішнього і майбутнього часу: смеркається, хочеться, мріється, увижається, здається; смеркатиметься, хотітиметься, мріятиметься, уживатиметься, здаватиметься, напр.,  Що там робиться за вікном? (3, с. 111); Так мені уявляється острів, на який нині ступив я  й де маю жити (3, с. 107); Мені здається, що вона ворухнулась, збирається йти (3, с. 120).