Проблеми фінансування охорони здоров’я

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

ФІНАНСІВ ТА МІЖНАРОДНОЇ  ТОРГІВЛІ

фінансово –  економічний факультет

кафедра фінансів, грошового обігу та кредиту

Курсова робота

з дисципліни “бюджетна система”

на тему “Проблеми фінансування охорони здоров’я”

Виконала

студентка  4 курсу 2 групи

спеціальності “Фінанси”

денної  форми навчання

Науковий  керівник

Київ – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність роботи: Система охорони здоров’я відіграє виняткову роль у забезпеченні належного рівня життя. Здоров'я людини визнається настільки важливим, що цей показник першим входить до Індексу людського розвитку – універсального визначника рівня суспільного розвитку тієї чи іншої країни. Система охорони здоров'я громадян є однією з найважливіших внутрішніх державних  функцій України.

Основними завданнями держави є  забезпечення населення високоякісною  медичною допомогою, розвиток системи  охорони здоров'я з орієнтацією  на запобігання захворюванням, популяризацію  здорового способу життя, забезпечення доступності медичної допомоги, реформування механізмів фінансування і управління галуззю.

Ефективний розвиток економіки  неможливий без здорового суспільства, що є основою національного добробуту. Серед проблем охорони здоров'я  в Україні саме фінансова проблема потребує негайного вирішення, тому що одним із найвагоміших чинників, який сприяє розвитку й ефективній діяльності системи охорони здоров’я та її соціально-економічній результативності, є фінансове забезпечення галузі, яке, використовуючи економічні важелі підвищення усіх параметрів діяльності, повинно покращувати медичний, соціальний та економічний ефекти, якість надання медичної допомоги та успішність усіх ланок функціонування галузі, базуватися на соціальному принципі доступності фінансових ресурсів і ринковому принципі стимулювання ефективності їх використання.

Для подолання наявних проблем  у галузі охорони здоров'я слід визначити порядок  і механізм пріоритетного фінансування, кадрового  та матеріально-технічного забезпечення закладів охорони здоров'я.

За умов обмеженості фінансових ресурсів ефективне використання бюджетних  коштів має забезпечувати не лише державне управління, безпеку, фінансову  стійкість економіки, але й стабілізацію соціальної сфери та розвиток людського  капіталу.

Раціонально розроблена система фінансування охорони здоров'я є однією з умов ефективного функціонування цієї галузі. Ефективність системи фінансування залежить не тільки від її основних структурних елементів, а й від обсягу цього фінансування, розподілу коштів та регулювання з боку держави.

Мета курсової роботи: Теоретичне обґрунтування фінансування охорони здоров'я та дослідження сучасного стану фінансування галузі охорони здоров'я в Україні, а також виявлення проблем у даній сфері та перспектив перейняття зарубіжного досвіду.

Завдання курсової роботи:

• з’ясувати теоретичні основи фінансування охорони здоров'я;

• проаналізувати структуру бюджетних і позабюджетних джерел фінансування охорони здоров'я;

• дослідити зарубіжний досвід фінансування охорони здоров’я з метою його адаптації до українських умов
• обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення фінансово-економічного механізму розвитку охорон  здоров'я та його реформування

Об'єкт дослідження: система фінансування охорони здоров'я в Україні.

Предмет дослідження: фінансові відносини, що виникають у сфері охорони здоров'я .

Інформаційна база дослідження: Ряд теоретичних і практичних аспектів, пов’язаних з дослідженням проблем фінансування охорони здоров’я в Україні віднайшли відображення у науковій літературі, зокрема у публікаціях О. Баєвої, К. Вишньовської, М. Волошин, Ю. Гайдаєва, Н. Карпишин, М. Комуніцької, З. Лободіної, Б. Мишолівського, О. Петренка, Т. Попченко.

РОЗДІЛ 1. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ФІНАНСУВАННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я В УКРАЇНІ

1.  Поняття, принципи та форми фінансування охорони здоров’я

Конституцією України визначено, що найвищою соціальною цінністю в  державі є людина, її життя та здоров’я. При цьому кожна людина має природне невід’ємне й непорушне  право на охорону здоров’я.

Велике значення таких благ, як життя та здоров’я, зумовлює необхідність їх охорони. Забезпечення населення лікувально-профілактичною допомогою в достатньому обсязі та високої якості залежить від адекватності матеріально-технічної бази закладів охорони здоров’я, професіоналізму і кваліфікації лікарів, психологічної готовності населення піклуватися про стан свого здоров’я. Але серед обов’язкових умов належної якості медичного обслуговування – фінансове забезпечення, один із основних чинників, що впливає на розвиток охорони здоров’я й соціально-економічну результативність галузі.

Фінансове забезпечення – це метод фінансового механізму, з допомогою якого формують і використовують фонди коштів і який характеризує зміст впливу фінансів на різні аспекти розвитку суспільства.

А фінансове забезпечення охорони здоров’я – це метод фінансового механізму, що визначає принципи, джерела й форми фінансування суб’єктів господарювання, чия діяльність спрямована на охорону, збереження, зміцнення та відновлення здоров’я громадян. Схема руху фінансових коштів у галузі охорони здоров'я наведена у Додатку 1.

У світовій практиці фінансові ресурси  охорони здоров’я формуються за рахунок чотирьох джерел: оподаткування; система державного соціального страхування; добровільне медичне страхування; прямі платежі населення.

З огляду на пріоритетність у кожній країні певної складової, у сучасній науковій літературі виділено три основні системи фінансування охорони здоров’я:

1. Державна (бюджетна, моделі Семашка та Беверіджа). Характеризується пріоритетним значенням у фінансуванні охорони здоров’я коштів державного та місцевих бюджетів (50–90 %). Застосовується у Великобританії, Ірландії, Данії, Португалії, Італії, Іспанії, Греції.

2. Страхова (соціально-страхова, модель  Бісмарка). Фінансування охорони  здоров’я відбувається переважно  за рахунок коштів страхових фондів, створених державою за принципами соціального страхування (обов’язковість та солідарність). Є характерною для Німеччини, Франції, Голландії, Австрії, Бельгії, Швейцарії, Японії, Канади.

3. Приватна (приватно-страхова, ринкова, платна, американська модель). В її основі лежить фінансування медичних послуг за рахунок коштів громадян та суб’єктів господарювання безпосередньо або через систему приватних страхових фондів. [13]

У деяких дослідженнях виокремлено  також муніципальну та змішані системи [12], радянську систему охорони здоров’я Семашка (більшість дослідників відносять її разом з моделлю Беверіджа до державної системи) та перехідні системи [23].

Основними формами фінансового  забезпечення охорони здоров’я в  Україні є: бюджетне фінансування, добровільне медичне страхування, самофінансування, благодійництво та спонсорство. Такі форми, як кредитування й інвестування, характерні для юридичних і фізичних осіб, котрі займаються приватною медичною практикою.

Традиційно найвагомішим джерелом фінансового забезпечення охорони здоров’я є кошти державного та місцевих бюджетів, тоді як кошти, отримані з інших джерел – лише додатковий фінансовий ресурс. Тому основною формою фінансового забезпечення охорони здоров’я виступає бюджетне фінансування.[10, с.148]

Бюджетне фінансування, як інструмент механізму виконання бюджету, базується  на наукових принципах, до яких належать:

1.   безповоротність — безповоротне виділення бюджетних коштів відповідним розпорядникам у межах затверджених сум;
2.   безоплатність — відсутність плати у вигляді відсотків за виділені бюджетні призначення;
3.   безстроковість — відсутність часових обмежень, у межах яких можна користуватися бюджетними коштами;
4.   плановість — виділення бюджетних коштів у межах, встановлених бюджетом відповідно до обсягів видатків, затверджених у фінансових планах розпорядників коштів;
5.   цільове спрямування — кошти з бюджету плануються й відпускаються на заздалегідь визначені цілі згідно з фінансовими планами;
6.   поєднання різних джерел покриття витрат, пов’язаних із основною діяльністю, полягає в тому, що бюджетні кошти виділяються з урахуванням власних джерел, коштів вищих організацій, кредитних джерел і за умови їхнього найефективнішого використання;
7.   фінансування з бюджету здійснюється в міру виконання планів виробничих показників і надходження доходів;
8.   ефективне, раціональне й економічне використання коштів полягає в досягненні максимального ефекту за мінімальних витрат;
9.    кошти на проектування витрат виділяються лише з одного бюджету за підпорядкованістю установи, організації, за винятком фінансування загальнодержавних заходів (епідемія, ліквідація наслідків катастроф, стихійного лиха тощо);
10. фінансування бюджетних установ здійснюється на основі встановлених економічних нормативів залежно від сфери діяльності;
11. контроль за використанням бюджетних коштів означає використання всіх видів, форм і методів бюджетного контролю стосовного кожного розпорядника бюджетних коштів.

Функціонування механізму бюджетного фінансування пов’язане з використанням  його різних форм і методів. У вітчизняній фінансовій літературі виділяють такі форми бюджетного фінансування: кошторисне фінансування, бюджетні інвестиції, бюджетні кредити, державні трансферти.

Така форма бюджетного фінансування, як державні трансферти, цілковито відповідає вимогам бюджетного фінансування, оскільки це невідплатні й безповоротні платежі з бюджету юридичним і фізичним особам, які не призначені для придбання товарів чи послуг, надання кредиту або виплату непогашеного боргу.

Кошторисне фінансування — найпоширеніша форма, що полягає у виділенні бюджетних коштів установам соціально-культурної сфери, оборони й управління в межах їхніх кошторисів доходів і видатків [10, c. 152].

На рівні бюджетних установ  відбувається процес поєднання бюджетного фінансування з системою некомерційного самофінансування для виконання ними намічених завдань і функцій. Такі заклади фінансуються лише частково за рахунок коштів бюджетів, утворених у результаті перерозподілу валового внутрішнього продукту, і за джерелом походження є справді бюджетними.

Кошти та доходи в матеріальній чи нематеріальній формі, отримувані бюджетним  закладом завдяки самостійній фінансово-господарській  діяльності, інші за своєю природою. Некомерційна діяльність бюджетних  установ і організацій не має на меті отримання прибутку, і її здійснюють у загальнодержавних інтересах для залучення додаткових фінансових ресурсів [14, с. 32].

Іще одним з альтернативних джерел фінансового забезпечення охорони  здоров’я виступає благодійництво та благодійна діяльність. Надходження від спонсорських і доброчинних внесків розглядаються як «інвестиції в соціальну сферу» взагалі та в охорону здоров’я зокрема. Благодійна діяльність регулюється Законом України «Про благодійництво та благодійні організації». Він закріплює основні принципи й форми благодійності, напрями діяльності благодійних організацій.

Фінансування охорони здоров’я надається:

• медичним установам (поліклініки, лікарні, госпіталі);
• санітарно-епідеміологічній службі;
• іншим медичним установам.

Фінансування медичних установ ґрунтується на таких показниках:

1. По стаціонару – кількість ліжок і ліжко-днів.
2. По поліклініках – кількість лікарських відвідувань.

Кількість ліжок характеризує кількість  лікарських місць. Розрізняють нормативну потребу і фактичну їхню наявність. Нормативна потреба визначається, виходячи з чисельності жителів населеного пункту і показника госпіталізації в розрахунку на рік. Кількість ліжко-днів – це добуток від множення кількості ліжок на кількість днів функціонування одного ліжка в день.

Кількість лікарських відвідувань визначається шляхом розподілу чисельності жителів у районі обслуговування на середню кількість відвідувань поліклінік на рік.[7,с.178]

2. Механізм бюджетного фінансування охорони здоров’я

Право кожного в Україні на охорону  здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування встановлено статтею 49 Конституції України. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Конституцією також закріплено, що медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров’я надається безплатно, а держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

 За функціональною структурою, ці видатки поділяються на  такі підрозділи:

• фінансування лікарень широко профілю;
• видатки спеціалізованих медичних закладів;
• асигнування на поліклініки, амбулаторії,
• спеціалізовані поліклініки, фельдшерсько-акушерські пункти;
• видатки на загальні і спеціалізовані стоматологічні поліклініки;
• утримання санітарно-епідеміологічної служби, закупівлю та виготовлення медичного обладнання, інструментів, протезів, іншої продукції, що використовується у медичній практиці тощо.

У більшості країн використовуються всі можливі джерела фінансування охорони здоров’я, проте роль держави  у країнах з бюджетною або  соціально-страховою моделями все  одно залишається значною.[15,с.95]

Джерелами фінансування медичної допомоги в Україні є:

1) Державний і місцеві бюджети;

2) Доброчинні внески юридичних  і фізичних осіб;

3) Особисті (приватні) внески фізичних  та юридичних осіб за послуги,  надані медичним установами;

4) Безпосередня плата (гонорари) за послуги медичним працівникам;

5) Фонди добровільного та обов’язкового медичного страхування.

В Україні державне фінансування охорони  здоров’я відбувається за рахунок  коштів державного та місцевих бюджетів. Відповідно до Бюджетного кодексу України розподіл коштів між рівнями бюджетної системи відбувається з урахуванням принципу субсидіарності, тобто базується на максимальному наближенні надання послуг до споживача:

— за рахунок коштів державного бюджету фінансуються багатопрофільні лікарні та поліклініки, що виконують специфічні загальнодержавні функції; клініки науково-дослідних інститутів, спеціалізовані лікарні, центри, лепрозорії, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, спеціалізовані медико-санітарні частини, спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані стоматологічні поліклініки згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України; загальнодержавні санаторії для хворих на туберкульоз, загальнодержавні спеціалізовані санаторії для дітей та підлітків, спеціалізовані санаторії для ветеранів війни; санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, заходи боротьби з епідеміями; інші програми в галузі охорони здоров’я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

— за рахунок коштів бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів фінансуються (з подальшим урахуванням при визначенні міжбюджетних трансфертів) лікарні республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення; спеціалізовані лікарні, поліклініки, включаючи стоматологічні, центри, диспансери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові; санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації; медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази спецмедпостачання, центри здоров’я і заходи санітарної освіти, регіональні заходи з реалізації державних програм, інші програми і заходи;

— за рахунок коштів районних бюджетів та бюджетів міст республіканського  Автономної Республіки Крим і обласного значення фінансуються (з подальшим урахуванням при визначенні міжбюджетних трансфертів) лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги, поліклініки і амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки, а також дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти; міські та районні центри здоров’я і заходи з санітарної освіти;

— за рахунок бюджетів сіл, їх об’єднань, селищ, міст районного значення відповідно до положень Бюджетного кодексу України в редакції від 8 липня 2010 року не передбачається фінансувати заклади охорони здоров’я.

Зазначений розподіл повноважень  між бюджетами в Україні спричиняє  пріоритетність місцевих бюджетів у  фінансуванні охорони здоров’я: близько 80% обсягів державного фінансування охорони здоров’я в Україні відбувається саме за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Повністю за кошти Державного і  місцевих бюджетів утримуються санаторії  для хворих на туберкульоз (для дорослих і дітей), станції переливання крові, дитячі садки та будинки дитини, а також санітарно-профілактичні установи дезінфекційні станції. За рахунок коштів бюджету проводятся заходи для боротьби з епідеміями.

 Будівництво об’єктів охорони  здоров’я здійснюється як за рахунок коштів бюджетів, так і за рахунок коштів соціального розвитку підприємств і об’єднань.[5]

Заклади мають витрачати кошти  саме на те, на що вони виділяються. Вони не мають гнучкості перевести  гроші з однієї позиції на іншу, навіть якщо є потреба у терміновому перерозподілі коштів, щоб відповісти на якесь пріоритетне завдання з охорони здоров'я. Будь-яка зміна в кошторисі доходів та видатків закладу повинна бути схвалена спочатку головними розпорядниками бюджетних коштів і відповідними фіскальними органами. Якщо в кінці року залишаються невитрачені кошти, то фіскальні органи скорочують на цю суму бюджетні асигнування по цьому закладу на наступний рік.

 Відомчі та інші заклади  охорони здоров'я, що обслуговують  лише окремі категорії населення  за професійною, відомчою або іншою, не пов'язаною із станом здоров'я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ та організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.[9, с. 556]

 Обсяг фінансування за Державним  та місцевими бюджетами на  утримання лікарень визначається  за економічними нормами та нормативами, виходячи з чисельності розгорнутих ліжок за профілем захворювань (терапевтичних, хірургічних, онкології, гінекології тощо). За цими нормативами визначається необхідна кількість лікарів, середнього та молодшого обслуговуючого персоналу, фонди заробітної плати, витрати на медикаменти і на харчування. У поліклініках кількість медичного персоналу встановлюється на основі даних про чисельність населення на території, яка обслуговується, у сільській місцевості на кожен населений пункт.

Основними сітковими показниками, які враховуються під час визначення витрат на утримання установ охорони  здоров'я, є такі: кількість лікарняних ліжок, кількість лікарських посад, кількість лікарських відвідувань (поліклінік), кількість ліжко-днів. Кількість лікарняних ліжок розраховують згідно з прогнозом економічного і соціального розвитку з урахуванням демографічних, соціально-економічних, культурно-побутових та інших умов розвитку певного регіону. Відповідно до кількості ліжок у лікарні визначають штати лікарів, середнього і молодшого медичного персоналу.

Кількість лікарських відвідувань  — це показник, що використовується для визначення витрат на придбання  медикаментів і перев'язувальних засобів  під час амбулаторного обслуговування населення. Кількість лікарських відвідувань у поліклініці визначають відповідно до кількості середньорічних лікарських посад, кількості годин роботи лікаря цієї спеціальності на день (наприклад, 6 год 30 хв для дільничного терапевта), норми прийому хворих за годину та кількості робочих днів на рік. Так, норма прийому дільничного терапевта дорівнює 22 осіб за день (15 осіб за 3 години роботи в поліклініці та 7 осіб за 3,5 год при наданні допомоги вдома).

Оплата праці медичних працівників здійснюється за фактично відпрацьований час, відповідно до посадового окладу з урахуванням доплат, надбавок та інших підвищень, передбачених українським законодавством. Схемні посадові оклади лікарів-хірургів усіх спеціалізацій, лікарів-анестезіологів та лікарів-ендоскопістів підвищуються за здійснення оперативних втручань від 15 до 40 %.

Крім того, медичним працівникам  передбачені такі види доплат:

• за роботу в нічний час (до 35 % годинної тарифної ставки за кожну годину роботи);
• за суміщення професій і посад (до 50 % посадового окладу відсутнього працівника) та інші.

Працівники медичних закладів можуть преміюватися за досягнення кращих результатів  у роботі за встановленими показниками.[8]

Нині вся галузь охорони здоров'я  фінансується не більш як на 60 % від  потреби, і 80 % коштів йдуть на заробітну плату медичним працівникам. Сьогодні в галузі працює 1 млн. 300 тис. співробітників, а рівень зарплати — найнижчий серед бюджетних професій, на 27-му місці, що провокує хабарництво в галузі.

В Україні, при багатоканальному надходженні  коштів, фінансування значною мірою орієнтоване й переважно здійснюється за рахунок бюджетних ресурсів, що при їх обмеженості погіршує кризову ситуацію в ресурсоємній галузі охорони здоров'я.

3. Медичне страхування, як джерело фінансування охорони здоров’я

Оскільки бюджетне фінансування державних і комунальних медичних закладів є недостатнім для задоволення усіх існуючих потреб громадськості в послугах з охорони здоров’я, закономірним є пошук цими закладами законодавчо прийнятних механізмів залучення додаткових ресурсів з інших джерел. Такими джерелами на сьогоднішній день є фонди обов’язкового та  добровільного медичного страхування. Як правило, мінімум медичних послуг забезпечується обов’язковим страхуванням, додаткові – добровільним.

Наразі медичне страхування  в Україні знаходиться на стадії формування, незважаючи на те що тривалий час існує проблема підвищення рівня медичного обслуговування, внаслідок чого постає питання щодо збільшення фінансування галузі, а це вимагає пошуку додаткових джерел. Одним із них є медичне страхування.

Медичне страхування - система організаційних та фінансових заходів щодо забезпечення діяльності страхової медицини.

Мета страхової медицини та медичного  страхування - забезпечення громадянам соціальних гарантій та прав на отримання  медичної допомоги за рахунок накопичення коштів при виникненні страхового випадку або для фінансування профілактичних заходів.

Завдання медичного страхування:

• посередницька діяльність в організації та фінансуванні медичної допомоги населенню;
• контроль за якістю та обсягом медичної допомоги населенню;
• розрахунок за надання медичної допомоги через страхові фонди.[4, с. 124]

Страхувальником у медичному страхуванні  може бути держава (обов’язкове страхування за рахунок бюджету) і недержавні страхові компанії (роботодавці і громадяни страхуються за рахунок власних коштів).[6, с.181]

Сьогодні медичним страхуванням охоплено лише 5 % українців, велика частина з  яких застрахована по корпоративних  програмах, оплачуваних роботодавцями [22, с. 51]. Вважається, що кошти від обох видів медичного страхування (добровільного та обов’язкового) здатні зміцнити економічну основу галузі та підвищити якість медичних послуг.

До цього можна додати й те, що в межах добровільного медичного  страхування міститься можливість отримати соціальний та економічний ефекти одночасно для всіх його учасників за умови організації їх ефективної взаємодії. Це зумовлено тим, що у споживача медичних послуг є зацікавленість у збереженні та підтримці власного здоров’я, а у страховика – стимули для проведення профілактичних обстежень, що призведе як до економії коштів, спрямованих на охорону здоров’я, так і до додаткового фінансування цієї галузі.

Об’єктом добровільного медичного  страхування є життя і здоров’я громадян. Метою проведення медичного  страхування є забезпечення громадянам у разі виникнення страхового випадку одержання медичної допомоги за рахунок накопичених коштів і фінансування профілактичних заходів.

Сьогодні в Україні діє лише добровільне медичне страхування, однак і воно користується невеликим  попитом у населення. Серед основних причин такого стану – низька платоспроможність населення, складність формування договірних цін на додаткові послуги застрахованим, зокрема, відсутність уніфікованої методики визначення вартості медичних послуг та єдиних тарифів ціноутворення, недосконалість нормативно-правової бази в сфері страхової медицини, недостатня мотивація працівників медичних установ унаслідок низької оплати праці тощо.

Як свідчить світовий досвід, одночасно  із добровільним медичним страхуванням у значно більших масштабах почало розвиватися обов’язкове медичне страхування. Запровадження обов’язкового медичного страхування, доцільність якого є предметом широкої дискусії в Україні, насамперед через низьку платоспроможність населення, вимагає створення адекватної нормативно-правової бази щодо умов такого запровадження, порядку надання медичних послуг на платній основі, їх переліку тощо.

Впровадження загальнообов’язкового  медичного страхування сприятиме  збільшенню фінансових надходжень у  галузь охорони здоров’я в межах існуючого законодавчого поля, оптимізації їх використання, забезпеченню гарантування якісної медичної допомоги кожному громадянину, а також подальшому розвитку добровільного медичного страхування.