Проблеми й перспективи розвитку українського інформаційного простору. 2

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………….….……3-4

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ

 ДОСЛІДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ…………………..…5

1.1 Поняття «інформаційний простір » і його сутність…………………5-8

1.2 Правовий статус інформаційного простору………………………….8-10

РОЗДІЛ 2 ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР В ЗАСОБАХ

МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ТА ІНФОРМАЦІЙНА ІНФРАСТРУКТУРА..11

2.1 Інформаційна інфраструктура ……………………………………….11-15

2.2 вплив ЗМІ на інформаційний простір України

на прикладі Інтернет………………………………….……………..15-22 
2.3 Проблеми й перспективи розвитку українського інформаційного

 простору……………………………………………………………….…22-25

ВИСНОВКИ…………………………………………………………….…26-27

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………….……28-29

ВСТУП

Актуальність  теми. На Україну чекає інформаційний світ. Найближчою метою є європейський інформаційний простір. Для України інформатизація – шлях не лише до європейської інтеграції, але й до економічного добробуту. З українським науковим, кадровим, технологічним потенціалом долучитися до вигод, які мають розвинені країни від галузі інформаційно-телекомунікаційних технологій – справа кількох років цілеспрямованих системних зусиль. Вироблення дієвої, ефективної національної стратегії розвитку інформаційного суспільства – найважливіше завдання, від швидкості виконання якого залежать всі наступні кроки на шляху до глобального інформаційного суспільства. Саме цим викликана увага до інформаційного простору, в якому формується національний менталітет. Цим і зумовлений вибір теми курсової роботи «Інформаційний простір України. Проблеми та перспективи розвитку».

Об’єкт дослідження – інформаційний простір України.

Предмет дослідження – особливості функціонування українського інформаційного простору.

Мета дослідження – розглянути проблеми та перспективи розвитку інформаційного простору України.

Завдання роботи:

• розкрити суть поняття «Інформаційний простір»;
• розглянути правовий статус інформаційного простору;
• проаналізувати інформаційну інфраструктуру;
• виявити вплив ЗМІ на інформаційний простір на прикладі Інтернету;
• розглянути проблеми та перспективи розвитку інформаційного простору.

Методи дослідження обумовлені його предметом. Застосовано комплекс таких методів: порівняння та узагальнення для визначення основних особливостей функціонування українського інформаційного простору; спостереження; методи аналізу і синтезу.

Інформаційний простір України  розглядали наступні вітчизняні науковці та практики Драч І. [7], Лизанчук В. В. [11], Нагорняк М. В. [14], Чічановський А. А., Шкляр В. І.[20] та інші.

Структура курсової роботи складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дипломної роботи складає 30 сторінок. Список використаних джерел містить 20 найменуваннь.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ

1.   Поняття «інформаційний простір »  і його сутність

   Якщо виходити з латинського значення слова "інформувати" – це "зображати, складати уявлення про що-небудь", то неважко додуматися, що "інформаційний простір (поле)" якраз і означає те середовище, в якому виробляється, існує, циркулює, обертається інформація.

Інформаційний простір створюється державою та суспільством. Інформаційний простір – це простір, у якому циркулюють інформаційні потоки, топологічні властивості якого задаються інформаційною інфраструктурою. Інформаційний потік – інформація, яка переміщується у просторі й часі. Інформаційна інфраструктура є частиною інформаційного простору, яка забезпечує створення й циркуляцію інформаційних потоків у просторі. Вона має такі основні характеристики: якісний і кількісний склад елементів інфраструктури; просторове розташування елементів та їх взаємозв`язок; інформаційна виробність й пропускна спроможність елементів і всієї інформаційної інфраструктури в цілому.

До основних ознак інформаційного простору України можна віднести:

• єдині принципи і загальні правила взаємодії всіх суб'єктів інформаційної діяльності при оптимальному співвідношенні державного регулювання і саморегулюючих початків у формуванні й розвитку інформаційного простору держави;
• наявність умов для безпечної інформаційної взаємодії держави, організацій і громадян;
• максимально повне задоволення інформаційних потреб держави, організацій і громадян на всієї території держави;
• рівнодоступність суб'єктів інформаційної діяльності до відкритих інформаційних ресурсів та їхня правова рівність;
• збереження балансу інтересів держави і світового співтовариства при входженні України в глобальний інформаційний простір та забезпечення її національного інформаційного суверенітету.

До складу поняття «Інформаційний простір» входять його суб'єкти, все  матеріально-технічне середовище, вся  інтелектуально-інформаційна власність  цих суб'єктів. Отже, інформаційний  простір – це досить великий і  складний комплекс.

Суб'єктами інформаційного простору, є:

- державні та недержавні інформаційні агентства;

- органи державної влади, інші державні і недержавні установи (організації)

  через створені ними у встановленому порядку інформаційні служби; 
- державні та недержавні установи, служби і центри збирання, зберігання,                             дослідження та по ширення статистичної, соціологічної, економічної, іншої суспільне значущої інформації;          

- спеціальні галузеві та міжгалузеві (проблемні, банково-інформаційні, довідкові тощо) установи і центри (бюро) наукової та науково-технічної інформації; 
- державні та недержавні аудіовізуальні і друковані засоби масової інформації, структури, які їх об'єднують (компанії, корпорації, асоціації, спілки тощо)

- видавництва всіх типів, різних формвласності;

- професіональні творчі об'єднання громадян у галузях науки, літератури і мистецтва, винахідницької та раціоналізаторської діяльності, збереження й охорони історико-культурної спадщини, інформаційного обслуговування (творчі спілки, товариства, асоціації тощо);

- виставкові організації та центри;

- бібліотечні, музейні, клубні та інші культурно-просвітницькі установи, які використовуються в інформаційній діяльності;

- поліграфічні підприємства;

- підприємства зв'язку та іншого матеріально-технічного забезпечення життєздатності національного інформаційного простору, збирання, дослідження та поширення інформації;

- торговельні та інші установи з розповсюдження книжкової продукції і преси; 
- зарубіжні і міжнародні організації, представництва, спільні підприємства, належним чином зареєстровані (акредитовані) в Україні; 
- органи захисту державних таємниць, національного інформаційного простору та охорони інформації;

- філії (представництва) суб'єктів національного інформаційного простору України зарубежем;

- інші, причетні до збирання, зберігання, дослідження і поширення інформації, державні та не державні формування, створені і зареєстровані в Україні відповідно до чинного законодавства.

Суб'єктами національного  інформаційного простору визнаються також  окремі громадяни України та інших  країн, які здійснюють відповідно до законодавства України професіональну творчу діяльність у галузі інформації індивідуально.

Національний інформаційний  простір – надзвичайно важливе  політичне поняття, яке у вартісній  шкалі соціальних цінностей можна  поставити на друге місце після  державної незалежності. Держава  зобов'язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах  саме держави та її громадян. Якщо вона цього не зробить, то її інформаційний  простір буде використаний проти  неї самої.

Отже, під національним інформаційним простором розуміється вся сукупність інформаційних потоків як національного, так й іноземного походження, які доступні на території держави. До них належать потоки, що формує преса, електронні ЗМІ, та які циркулюють в інформаційних мережах тощо. Основними характеристиками інформаційного національного простору є протяжність простору, упорядкованість, інтенсивність інформаційних процесів.

   1.2  Правовий статус інформаційного простору

Чинне законодавство не визначає правовий статус інформаційного простору України – важливу ознаку й передумову формування інформаційного суспільства, входження України у світове інформаційне співтовариство, один із головних чинників збереження інформаційного суверенітету, зміцнення державності та забезпечення національної безпеки України. Існують різні підходи до вирішення цього питання. Так, у ст.4 проекту Закону України «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України» пропонується така редакція цього поняття: «Національний інформаційний простір України – сфера (об’ємний простір), у якій здійснюються інформаційні процеси і на яку поширюється юрисдикція України». У проекті “Концепції (Основах державної політики) інформаційної безпеки України”, розробленій УЦЕПД ім. Разумкова є таке визначення: “Інформаційний простір України – середовище, в якому здійснюється продукування, зберігання та поширення інформації і на яку розповсюджується юрисдикція України”  У монографії «Інформаційний простір як чинник забезпечення національних інтересів України» визначають так: «Під національним інформаційним простором будемо розуміти всю сукупність інформаційних потоків як національного, так й іноземного походження, які доступні на території держави. До них відносять потоки, що формує преса, електронні ЗМІ, та які циркулюють в інформаційних мережах тощо. Основними характеристиками інформаційного національного простору є протяжність простору (контрольованими державою безпосередньо чи опосередковано – каналами інформації користуються практично всі громадяни незалежно від регіону проживання), упорядкованість (наявність сукупного тексту вітчизняних мас-медіа, постійне підтримання основного масиву інформації), інтенсивність інформаційних процесів.

На рівні актів законодавства основними елементами інформаційного простору України доцільно визначити такі:

• Національні інформаційні ресурси України – це окремі документи і масиви документів, результати інтелектуальної, творчої та інформаційної діяльності, бази й банки даних, всі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та інші, що містять дані, відомості й знання, зафіксовані на відповідних носіях інформації, є об`єктами права власності всіх суб`єктів України і мають споживацьку вартість (політичну, економічну, соціокультурну, оборонну, історичну, ринкову, інформаційну тощо).
• Інформаційна інфраструктура, у складі якої є такі елементи:
• організаційні структури, що забезпечують формування, функціонування й розвиток інформаційного простору, а також збирання, обробку, зберігання, поширення та ефективне використання інформаційних ресурсів. Обслуговуючу роль щодо діяльності цих елементів виконують науково-методичне, інформаційне, матеріально-технічне, кадрове, фінансове забезпечення;
• інформаційно-телекомунікаційні структури – це територіально розподілені державні і корпоративні комп`ютерні мережі, телекомунікаційні мережі й системи спеціального призначення і загального користування, мережі й канали передачі даних, засоби комутації та управління інформаційними потоками;
• інформаційні технології – організована сукупність систем, засобів, методів і способів, яка на базі інформаційної інфраструктури забезпечує процеси обробки, зберігання, розвитку, поширення, використання та захисту інформаційних ресурсів;
• система засобів масової інформації – це сукупність друкованих і електронних засобів масової інформації – теле-, радіокомпаній, інформаційних агентств, комплексів книговидання, кінематографічного, бібліотечного, архівного тощо.

    Оскільки  інформаційний простір - важлива ознака суверенної й незалежної держави, яка дбає про формування й розвиток його на всій території України на основі єдиних принципів і за загальними правилами з додержанням балансу інтересів особи, суспільства, держави, на рівні законодавчого акту його слід визначити як сукупність національних інформаційних ресурсів та інформаційної інфраструктури, які дозволяють на основі єдиних принципів і загальних правил забезпечувати інформаційну взаємодію громадян, суспільства, держави з їх рівним правом доступу до відкритих інформаційних ресурсів та максимально повним задоволенням інформаційних потреб суб`єктів держави на всій її території з додержанням балансу інтересів на входження у світовий інформаційний простір та забезпечення інформаційної безпеки відповідно до Конституції України та міжнародних правових норм.

    Таким чином, подальше зволікання з визначенням інформаційного простору держави не сприяє подоланню розбіжностей у розумінні різними політичними силами напрямів державної діяльності щодо його забезпечення та наближає Україну до критичної межі, за якою втрата інформаційного суверенітету, неможливість захистити національні інформаційні ресурси, власну інформаційну інфраструктуру, свідомість суспільства від негативних інформаційних впливів як важливих складових національної безпеки держави. Крім того, огляд законопроектів, що знаходяться на опрацюванні у Верховній Раді України та інформаційних джерел свідчать, що концептуально й законодавчо в Україні не визначено поняття “інформаційна безпека” як системний комплекс взаємопов`язаних запобіжних заходів захисту інформаційного суверенітету та інформаційного простору України.

РОЗДІЛ 2 ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР В ЗАСОБАХ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ТА ІНФОРМАЦІЙНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ

   2.1 Національна інформаційна інфраструктура

     Особливе місце в  забезпеченні створення єдиного  інформаційного простору України  як цілісної держави  належить  національнїй інформаційній інфраструктурі (НII).                                                  

Розвиток інформаційної інфраструктури України багато в чому визначається сучасним рівнем розвитку вітчизняної  індустрії інформатизації. Головними завданнями державної політики в галузі індустрії інформатизації є:

• створення вітчизняних сучасних інформаційних технологій і розвиток виробництва засобів для їх реалізації;
• розвиток вітчизняного виробництва сучасних систем і засобів зв'язку, телекомунікаційних мереж;
• сприяння впровадженню інформаційних технологій, що використовуються в заруібжних інформаційних системах національного і транснаціонального масштабу;
• підготовка кваліфікованих кадрів для роботи в сфері інформатизації.

Вітчизняна інформаційна індустрія  повинна розвиватися з урахуванням  світових досягнень в галузі інформаційних технологій і засобів телекомунікаційного обміну. Це дозволить Україні вийти на світовий рівень технічного розвитку.

Створення ефективного єдиного  інформаційного простору припускає  активне використання телекомунікаційних систем і мереж інформаційного обміну, широкомасштабну комп'ютеризацію процесів обробки інформації у всіх сферах діяльності, використання передових інформаційних технологій. Сьогодні інформаційні технології (IТ) є систематизуючим елементом єдиного інформаційного простору, що визначає рівень реального використання інформації як ресурсу. Під час розгляду перспектив розвитку в Україні технологічного компоненту єдиного інформаційного простору необхідно враховувати таке:

• інформаційні технології є компонентом інформаційного простору, що розвивається найбільш динамічно;
• термін заміни існуючих технологій на більш ефективні постійно скорочується і складає сьогодні 3-5 років із тенденцією зменшення до 2-3 років;
• світовий і вітчизняний ринки інформаційних технологій сьогодні щільно насичені продукцією світових монополістів;
• реально можна говорити тільки про перспективу активної ролі українських технологій лише на ринку прикладних і, частково, так званих забезпечуючих інформаційних технологій; що стосується базових технологій, то тут на сьогоднішній день оптимістичні прогнози покі що відсутні;
• стан державної індустрії розробки інформаційних технологій, як і технічних, і програмних засобів, що їх утворюють, ставлять проблеми знаходження нових методів регулювання і забезпечення інтересів держави в умовах обмежень на бюджетне фінансування, ринкової економіки і конкуренції вітчизняних і зарубіжних виробників у стратегічно важливій для країни сфері;
• орієнтація українського ринку інформаційних технологій на технічні засоби зарубіжного виробництва призводить до зниження загальної частки вітчизняних розробок інформаційних технологій стосовно кількості адаптованих зарубіжних.

Відповідно до цього необхідно  передбачити такі організаційні  і правові заходи:

• здійснювати селективну державну підтримку пріоритетних інформаційних технологій;
• здійснювати відкрите конкурсне розміщення держзамовлень на нові інформаційні технології при гарантіях держзакупівель і відкритий конкурсний відбір інформаційних технологій при реалізації державних проектів зв'язку, телекомунікацій та інформатизації;
• забезпечувати розробку і реалізацію нормативних правових актів, що регулюють відносини в сфері розробки і використання перспективних інформаційних технологій;
• стимулювати застосування інформаційних технологій вітчизняної розробки при їх конкурентноздатності в різноманітних проектах і програмах зв'язку, телекомунікацій та інформатизації, що фінансуються з держбюджету.

 Суттєву роль у формуванні єдиного інформаційного простору повинно відігравати створення загальнонаціональної телекомунікаційної мережі країни. Вона дозволить об'єднати різноманітні мережі, системи і комплекси засобів зв'язку, що забезпечить споживачам доступ до відповідних територіально-розподілених інформаційних ресурсів, обмін інформацією в режимах передачі даних і електронної пошти. Під час створення такої телекомунікаційної мережі в умовах ринку значне місце можуть зайняти комерційні системи та мережі. При цьому створення первинних каналів і мереж зв'язку повинно випереджати формування телекомунікаційних мереж.

Державна політика вдосконалювання  інформаційної інфраструктури України  повинна враховувати територіальну  протяжність країни, а також різноманітний рівень розвитку інформатизації в окремих її регіонах. В умовах обмеженості бюджетних асигнувань доцільно запланувати такі заходи:

• установити пріоритети регіональної інформатизації;
• визначити оптимальні засоби зв'язку і передачі даних для кожного регіону з урахуванням очікуваного інформаційного навантаження і територіальної віддаленості суб'єктів телекомунікації (супутникові канали зв'язку, волоконно-оптичні лінії зв'язку, радіо і радіорелейні, телефонні, телеграфні  лінії зв'язку і т.ін.); організувати сервісне обслуговування користувачів, що застосовують вітчизняні технології.

При цьому вітчизняні підприємства інформаційної індустрії повинні взяти на себе функції супроводження та розвитку засобів інформатизації, що придбані користувачем, у міру появи нових технічних і програмних продуктів.

Розвиток єдиного інформаційного простору України потребує наявності  в країні необхідного науково-виробничого  потенціалу, що випливає з високої  наукоємності всіх технологічних складових, що утворюють єдиний інформаційний простір і забезпечують його ефективне функціонування. Необхідно надати (у різноманітних формах) державну підтримку розвитку вітчизняних організацій та підприємств, що забезпечують технологічну незалежність формування єдиного інформаційного простору України.

Відповідно до Завдань Національної програми інформатизації на

1999-2001 рр., необхідно розробити і  забезпечити розвиток телекомунікаційної  структури . Очікуваний результат від виконання цього завдання — оптимальна телекомунікаційна інфраструктура: концепція створення національної інформаційної інфраструктури, інфраструктура телекомунікацій для Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки та оборони України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Генеральної Прокуратури України, органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Згідно з цими же Завданнями, слід створити конкурентноспроможні засоби інформатизації та інформаційні технології. Передбачається, що державні замовники  одержать діючі зразки та прототипи  конкурентноспроможних засобів  і систем – високопродуктивні  оброблювачі інформації з макроконвеєрною  та нейромережевою архітектурою; проблемно-орієнтовані робочі станції, комп’ютери із захистом обробляємої інформації від несанкціонованого доступу; промислові зразки систем комп’ютерного зору для застосування в інформаційно-аналітичних системах різного рівня; інтелектуальні термінали та інтерфейси; таймерні засоби інформатизації; мережі програмно-технічних комплексів автоматизованого навчання для системи середньої освіти; нейрокомп`ютери та нейромережеві технології; налагодження серійного виробництва електронних карток; замкнутий технологічний цикл вітчизняного виробництва сучасних компакт-дисків і DVD–дисків; методичне та програмне забезпечення проектування й розроблення комп’ютеризованих систем для застосування в управлінні; програмно–технічні засоби підтримки експертного прийняття рішень; програмне забезпечення інформаційно-аналітичної обробки текстових, фактографічних і статистичних даних; конкурентноспроможні інформаційні технології з розпізнавання графічних документів і рукописних текстів, формування аналітичних електронних довідок і оглядів; засоби інтелектуалізації широкого застосування; технології створення і ведення повнотекстових баз даних неструктурованої інформації; технології для інтелектуальних робототехнічних комплексів, що функціонують в умовах агресивних середовищ; технології і системи комп`ютерної телефонії для локальних мереж.

     Отже, проаналізуємо  сьогоднішній стан і розвиток  інфраструктури інформатизації  в Україні. Розвиток телекомунікаційної  інфраструктури України базується  на стратегії входження до  Глобальної і Європейської інформаційних  інфраструктур та забезпеченні  органів управління державою, суб'єктів  господарювання різних форм власності,  засобів масової інформації і  населення країни інформаційними  послугами та послугами електрозв'язку  в необхідному обсязі, належної  якості і номенклатури.

    2.2  Вплив ЗМІ на інформаційний простір України на прикладі Інтернету

Засоби масової інформації формують специфічний інформаційний простір  ключовими характеристиками якого  є необмеженість просторовими рамками, незавершеність, постійне доповнення і реінтерпретація інформації. З цих позицій доводиться говорити про наявність гіпертекстового простору де інформація про подію існує не сама по-собі, а в тісному взаємозв’язку з іншими його частинами.    

 Іншою характеристикою інформації  що подається в ЗМІ є її спрямованість на широке коло споживачів. В даному випадку основним є характер матеріалу, з точки зору того на задоволення яких потреб він спрямований.

Роль ЗМІ може визначатися також  фактором впливу на них суб’єктів  які не пов’язані безпосередньо зі сферою продукування і поширенння інформації. Такими контролюючими структурами зазвичай виступають власники ЗМІ які зацікавленні в здійсненні координації діяльності медіа відповідно до необхідності захисту своїх інтересів. Характеристика даної проблематики стикається з необхідністю опрацювання достатньо великого предметного поля, яке визначається різноманітністю власників, інших структур що здійснюють вплив, і відповідно, різним характером цілей (за масштабом, строками втілення, галузевою специфікою, чи на основі інших ознак), на здійснення яких вплив направлений.   

Саме в демократичному суспільстві  прийнято говорити про ЗМІ, як про  ту ланку, яка пов’язує владні інститути  і представницство інтересів  громадян. Як політичне, через делегування політичним партіям і лідерам повноважень виражати інтереси виборців, так і неполітичне – через систему громадських організацій, рухів, тощо. ЗМІ, в даному випадку, повинні виконувати функції ретранслятора в обох напрямках. Знову ж таки, за відсутності вільного ринку інформації (на сьогодні це достатньо умовно внаслідок його глобалізації), недемократичності політичного режиму, інших обмежень, ця функція може ЗМІ не виконуватись, або виконуватися в недостатній мірі. Це веде до загрози делегітимації влади через розрив з суспільством, неможливістю усвідомити його реальні потреби і відтак до слабкості і можливості краху правлячого режиму.   

 Крім того ЗМІ великою  мірою виконують функції соціалізації, виховання особистості, розстановки  життєвих пріорітетів і цінностей.  Тому управління сферою медіа в обов’язковому порядку повинно враховувати довготривалі соціальні наслідки інформаційного впливу на суспільство. Цей вплив накладає свій відбиток на такий шар ментальних структур, що потім дуже важко і впрдовж тривалого часу піддаються трансформації. Інформація переходить в нову якість – внутрішнє переконання особистості, яке вже ніяк не детерміноване тим з якого джерела і якими каналами вона отримана. Таким чином, засоби масової інформації формують громадську думку з приводу актуальних суспільно-політичних питань, питань культури, духовних орієнтирів.   

 Необхідно чітко усвідомлювати  – коли інформація подається  споживачеві з позицій намагання  сформувати відповідний рівень  лояльності до органів влади,  чи певне ставлення до кокретних  подій, в довгостроковій перспективі  це може призводити до стійких  перешкод у розвитку суспільства.  З таких основних позицій можна  розглядати і перспективи розвитку  українського інформаційного простору.

Основною характеристикою що піддається виміру в дослідженні інформаційного простору є рівень довіри споживачів. В цьому плані ситуацію в Україні не можна характеризувати як однозначну. З одного боку 56% українців в цілому довіряють інформації ЗМІ, з іншого – 38,6% - не довіряють. Це може свідчити про недостатній рівень авторитету ЗМІ, але в той же час це непряме підтвердження того, що в країні немає домінування якоїсь одної нав’язаної точки зору яка б проходила всіма каналами поширення. Якщо порівнювати це з основними характеристиками які визначають для споживачів вибір тих чи інших ЗМІ для отримання інформації (це – достовірність, об’єктивність і оперативність інформації, відповідно – 66,3%, 52,8%, 36,9%) можна стверджувати, що ці запити достатньою мірою не забезпечуються. Також слід відзначити, що вибір матеріалу здійснюється з обмеженої кількості джерел через нерозвиненість в достатній мірі всіх каналів комунікації. Такі обмеження можуть виникати як через проблему доступності каналів передачі інформації, так і через відсутність у споживачів навиків для її отримання. Як результат, констатуємо, що крім українських засобів масової інформації в українському просторі достатньо відчутно представлені лише російські джерела. В цьому випадку об’єктивно необхідним є проведення власної інформаційної політики українськими медіа, без повної орієнтації на Росію.  
   Можна стверджувати що сприйняття західних медіа відбувається великою мірою за рахунок ретрансляції їх повідомлень українськими ЗМІ. Цьому сприяє фактор доступності каналів (56,6% респондентів відзначають відсутність доступу до ресурсів інтернет, 36,6% не мають доступу до західних ЗМІ) В той же час західні медіа мають найменший відсоток оцінки своєї некомпетентності. Можна констатувати що реальний рівень доступу до західних джерел інформації на порядок нижчий за наведений відсоток, опираючись на те, що переважна більшість опитаних не може дати оцінку їх об’єктивності. Це ще раз говорить про те, що оцінка західних ЗМІ відбувається через отримання їх повідомлень, ретрансльованих українськими медіа.