Проблеми та перспективи інтеграції України у світове господарство



ЗМІСТ

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  дослідження. Однією з основних складових фінансової стратегії України є поглиблення її інтеграції в міжнародний фінансовий простір. Необхідність цього визначається двома чинниками. По-перше, об’єктивними потребами в ресурсах. Як було показано раніше, внутрішні фінансові ресурси вкрай обмежені. Без виходу на міжнародні фінансові ринки, без залучення прямих іноземних інвестицій (а це можливо лише за умови підтримки ринкових реформ в Україні міжнародними фінансовими організаціями) забезпечити стабільну динаміку економічного зростання буде надзвичайно складно. По-друге, об’єктивними закономірностями розвитку сучасної економіки. В умовах її глобалізації подальший розвиток фінансової системи України можливий тільки на основі інтеграційних процесів.

Об’єкт  дослідження: процес інтеграції України в міжнародний фінансовий простір.

Предмет дослідження: особливості правового регулювання та сучасний стан інтеграційних процесів України як фактор розвитку її фінансової системи.

Метою курсової роботи є дослідження основних принципів світової економічної інтеграції, а також визначення нормативної бази та основних векторів економічної інтеграції України.

Реалізація мети передбачає виконання таких завдань:

  • розглянути теоретичні основи міжнародної економічної інтеграції;
  • проаналізувати економічні наслідки вступу країн до торгово-економічних інтеграційних об’єднань;
  • охарактеризувати нормативну базу правового регулювання міжнародних фінансових зв¢язків України;  
  • з¢ясувати особливості структури та функціонування системи права;
  • дослідити участь України в процесах світової економічної інтеграції. 

Ступінь дослідження. Дослідженням питання інтеграції України в міжнародний фінансовий простір займаються науковці різних галузей знань. Так, Козик В. В. у своїй парці «Міжнародні економічні відносини»  досить детально розглядає принципи, основи , та проблеми світової економічної інтеграції; А. С. Філіпченко у підручниках «Світова економіка», «Економіка зарубіжних країн», «Міжнародні економічні відносини» дослідив сутність економічної інтеграції, причини її виникнення, цілі, проблеми;          Румянцев А.П., автор навчального посібника «Зовнішньоекономічна діяльність», а також Макаренко Є. у статті «Політичні стратегії інформаційного суспільства: специфіка національних моделей» аналізують найбільш актуальні проблеми економічних відносин, а зокрема – інтеграції.

Інформаційна база дослідження – нормативні документи, матеріали наукових конференцій, статті та наукові дослідження зарубіжних та вітчизняних авторів, підручники, методичні рекомендації та інші документи, а також Інтернет-ресурси, у яких розглянуті особливості перебігу інтеграційних процесів, що відбуваються в Україні, а також їх нормативне забезпечення.

Структура. Для глибшого дослідження обраної теми у роботі виділено 3 розділи. Перший розділ присвячений розгляду теоретичних основ міжнародної економічної інтеграції, в ньому висвітлені основні цілі, форми, етапи економічної інтеграції, а також наслідки вступу країни до міжнародних інтеграційних об’єднань. Другий розділ розглядає правове регулювання міжнародних фінансових зв’язків України. У третьому розділі наведені зовнішні чинники та внутрішні передумови економічної інтеграції України в міжнародний фінансовий простір, а також особливості перебігу сучасних інтеграційних процесів в Україні. Наприкінці кожного розділу наведені висновки.

 

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІЖНАРОДНОЇ ФІНАНСОВОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

 

Міжнародний фінансовий ринок / глобальний ринок, з’явився у 1950-х  роках у формі ринку євровалют, коли кредитні інститути почали видавати, а їхні клієнти одержувати фінансові  послуги одночасно в кількох іноземних валютах на пільгових умовах. Він виник на основі інтеграційних процесів між національними фінансовими ринками, які зумовлені результатами подальшого поглиблення економічних та фінансових зв’язків між країнами, лібералізацією цін та інвестиційних потоків, створенням глобальних транснаціональних фінансових груп. Окрім іншого, це було пов’язано із значною мінливістю обмінного курсу іноземних валют, з часу колапсу Бреттонвудської міжнародної валютної системи. Така мінливість валютних курсів обумовила широко масштабне хеджування ризиків і валютні спекуляції.

Міжнародна фінансова  інтеграція поступово стирає інституційні бар’єри для руху коштів на національних ринках та поза ними. З 1970 – х років  такі бар’єри були ліквідовані в провідних країнах світу шляхом: по-перше, лібералізації національних фінансових ринків, тобто зниження цін на фінансові продукти (під впливом конкурентної ситуації) шляхом зменшення банківської маржі (різниці між процентними ставками за кредитами і депозитами). Одночасно спостерігається зростання витрат на оплату праці персоналу та матеріальне забезпечення фінансової індустрії.

Другим шляхом стало дерегулювання фінансових ринків – це процес запровадження  реформи та законодавчих актів, які  спрямовані на пом’якшення чи повне скасування обмежень у валютно – фінансовій сфері з метою залучення іноземного капіталу. Дерегулювання дало можливість власникам фінансових активів мобільно перекидати їх з однієї країни в іншу в пошуках вищих прибутків і меншого ризику. Висока мобільність капіталу призвела до посилення взаємозалежності національних економік, а тому послабила автономію національних ринків і сприяла створенню глобального фінансового ринку.

Третій шлях – це технічні вдосконалення у  сфері електронного зв’язку, що знизило вартість і підвищило швидкість міжнародних платежів. Електронні платежі витіснили чеки, як головний засіб платежу та прискорили вцілому систему міжнародних розрахунків.

1.1. Сутність та цілі  міжнародної економічної інтеграції

 

Фінансова інтеграція – це процес економічної взаємодії країн, що приводить до зближення господарських механізмів, який приймає форму міждержавних угод і узгоджено регульований міждержавними органами.

Фінансова інтеграція характеризується деякими істотними ознаками, що у  сукупності відрізняють її від інших форм економічної взаємодії країн:

  • взаємопроникненням і переплетенням національних виробничих процесів;
  • широким розвитком міжнародної спеціалізації і кооперації у виробництві, науці і техніці на основі найбільш прогресивних і глибоких їхніх форм; глибокими структурними змінами в економіці країн-учасниць;
  • необхідністю цілеспрямованого регулювання інтеграційного процесу, розробки скоординованої економічної стратегії і політики;
  • регіональністю просторових масштабів інтеграції, тому що необхідні передумови першорядно складаються між країнами, де установилися тісні господарські зв'язки.

За змістом інтеграція являє собою переплетення, взаємопроникнення  і зрощування відтворювальних процесів країн регіону. З 1947 р. у світі  було створено більш 60 інтеграційних угруповань, що визначалося цілим рядом передумов.

Передумови інтеграції:

  • близькість рівнів економічного розвитку і ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються. За рідкісним винятком (НАФТА) міждержавна інтеграція розвивається або між промислово розвинутими, або між країнами, що розвиваються;
  • географічна близькість країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків загального кордону й історично сформованих економічних зв'язків;
  • спільність економічних і інших проблем, що постають перед країнами в області розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва і т. д. Економічна інтеграція покликана вирішити набір конкретних проблем, що реально постають перед країнами, що інтегруються;
  • демонстраційний ефект. У країнах, що створили інтеграційні об’єднання, звичайно відбуваються позитивні зрушення (прискорення темпів економічного зростання, зниження інфляції, зростання зайнятості і т. д.), що робить певний психологічний вплив на інші країни. Демонстраційний ефект виявив себе, наприклад, у бажанні країн колишнього СРСР якнайшвидше стати членами ЄС, навіть не маючи для цього макроекономічних передумов;
  • «ефект доміно». Після того, як більшість країн того чи іншого регіону стали членами інтеграційного об'єднання, інші країни, що залишилися за його межами, зазнають деяких труднощів, пов’язаних з переорієнтацією економічних зв'язків країн, що входять в угруповання, одна на одну. Це нерідко приводить навіть до скорочення торгівлі країн, що залишилися за межами інтеграції. У результаті вони також змушені вступити в інтеграційне об’єднання [ 1,ст.50].

Спираючись на зазначені  передумови, країни утворюють інтеграційні об’єднання, що, незважаючи на їх численність  у сучасній світовій економіці і  на різні рівні розвитку, переслідують приблизно однакові цілі. Основними цілями інтеграції можуть бути наступні:

    1. Використання переваг економіки масштабів, що забезпечує розширення розмірів ринку, скорочення трансакційних витрат, часток прямих іноземних інвестицій. Цілі збільшення національних масштабів особливо чітко виражені в інтеграційних угруповань Центральної Америки й Африки.
    2. Створення сприятливого зовнішньополітичного середовища. Така мета особливо характерна для країн ПСА і Близького Сходу. Тут важливе зміцнення взаєморозуміння і співробітництва в політичній, військовій, соціальній та інших неекономічних областях.
    3. Рішення завдань торговельної політики. Регіональна інтеграція розглядається як спосіб зміцнити переговорні позиції країн, що беруть участь, у рамках багатосторонніх переговорів у СОТ. Крім того, регіональні об'єднання дозволяють створювати більш стабільну основу для взаємної торгівлі, про що вже говорилося раніше.
    4. Сприяння структурній перебудові економіки. Залучення країн, що створюють ринкову економіку або здійснюють глибокі економічні реформи, до регіональних торговельних угод країн з більш високим рівнем ринкового розвитку розглядається як найважливіший канал передачі ринкового досвіду. Більш розвинуті країни, залучаючи своїх сусідів до процесів інтеграції, також зацікавлені в прискоренні їхніх ринкових реформ і в створенні там повноцінних містких ринків.
    5. Підтримка молодих галузей національної промисловості, тому що для них виникає більш широкий регіональний ринок. Ця мета була провідною для інтеграційних об'єднань країн Латинської Америки й Африки до півдня від Сахари [ 2,ст.46].

Об’єктивний зміст інтеграції складає переплетення, взаємопроникнення  і зрощування відтворювальних процесів, що забезпечує більш ефективну взаємодію  між країнами. Таким чином, економічна інтеграція має ряд сприятливих умов для взаємодіючих сторін:

      • інтеграційне співробітництво дає суб’єктам, що хазяюють (товаровиробникам) більш широкий доступ до різного роду ресурсів: фінансових, трудових, матеріальних, до новітніх технологій; а також дозволяє робити продукцію в розрахунку на більш місткий ринок;
      • економічне зближення країн у регіональних рамках створює привілейовані умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, захищаючи їх деякою мірою від конкуренції з боку фірм третіх країн;
      • інтеграційна взаємодія дозволяє вирішувати найбільш гострі проблеми соціального характеру.

Таким чином, у результаті інтеграції окремі групи країн створюють  між собою більш сприятливі умови  для торгівлі і для міжрегіонального пересування факторів виробництва, ніж для всіх інших країн. Подібні регіональні утворення оцінюються позитивним фактором світової економіки, але за умови, що група країн, що інтегруються, лібералізуючи взаємні економічні зв’язки, не встановлює менш сприятливих, ніж до початку інтеграції, умов  для торгівлі з третіми державами[ 3,ст.31].

1.2. Форми та етапи міжнародної економічної інтеграції

 

Розвиток інтеграційних  процесів передбачає певне їх правове  закріплення або інституціоналізацію. Основними типами торгово-економічних  союзів є :

1) зона вільної торгівлі;

2) митний союз;

3) спільний ринок;

4) економічний союз;

5) повна економічна  інтеграція.

Це – п’ять щаблів чи п’ять послідовних етапів розвитку інтеграційних процесів.

Відзначимо, що в сучасному  світі лише одне міжнародне інтеграційне угруповання пройшло реально чотири етапи – Європейський союз. Інші інтеграційні об’єднання поки що пройшли в своєму розвитку 1-й та 2-й етапи.

При створенні зони вільної  торгівлі учасники домовляються про  взаємне скасування митних тарифів  та квот. Разом з тим по відношенню до країн-нечленів об’єднання кожен учасник зони вільної торгівлі має право проводити власну політику.

Як правило, конкретні  угоди передбачають створення зони вільної торгівлі промисловими товарами протягом обумовленого терміну (декількох  років) шляхом поступового зменшення та скасування мита та інших нетарифних обмежень. По відношенню до сільськогосподарських товарів лібералізація носить обмежений характер.

Відмінність митного  союзу від зони вільної торгівлі полягає в тому, що його учасники не тільки скасовують тарифи і квоти в торгівлі між своїми країнами, а й проводять узгоджену зовнішньоторговельну політику щодо третіх країн (єдиний зовнішній митний тариф).

Відзначимо, що митний союз – більш досконала, порівняно  з зоною вільної торгівлі, інтеграційна структура. У межах митного союзу відбуваються істотні зміни в структурі виробництва і споживання країн-учасниць. По-перше, єдиний зовнішній митний тариф регулює товарні потоки. По-друге, спричиняє переорієнтацію ресурсів, зміни в структурі виробництва і споживання.  Використання єдиного зовнішнього митного тарифу може призвести до наступних наслідків :

1) якщо зовнішній тариф  на певний товар встановлюється  вище середнього тарифу, що існував  до виникнення інтеграційної  структури, то країнам-членам митного союзу потрібно відмовитись від дешевшого зовнішнього товару на користь внутрішньосоюзних ресурсів;

2) якщо зовнішній тариф  встановлюється нижче існуючого,  то відбувається переорієнтація  зовнішньої торгівлі країн-членів  об’єднання на ринки третіх країн.

Досвід показує, що регулювання  зовнішнього тарифу в цілому сприяє розвиткові ринку товарів та послуг. Відбувається зниження або уповільнення зростання цін, посилюється конкуренція  між товаровиробниками і постачальниками  імпортних товарів. Маніпулювання із зовнішнім митним тарифом дозволяє створити сприятливі умови для залучення іноземних інвестицій. Важливе значення для ефективного функціонування митного союзу має наявність в його складі однієї-двох крупних держав.

Відзначимо, що функціонування митного союзу потребує наявності  певних регулюючих інститутів, оскільки:

а) перехід до спільних митних тарифів потребує перегляду  підходів щодо розвитку багатьох галузей  національної економіки в кожній країні;

б) виникає потреба в координації розвитку окремих галузей на макроекономічному рівні;

в) виникає потреба  в переговорах з приводу узгодження не тільки митно-тарифної політики, а  й координації та пристосування  внутрішніх ринків до зміни економічної  ситуації;

Відзначимо, що функціонування митного союзу не передбачає уніфікації митної політики абсолютно для всіх товарів, що виробляються і споживаються. У сферу інтеграційної діяльності поступово підключаються різні галузі.

Третім етапом у розвитку міжнародної економічної інтеграції є спільний ринок. На сьогодні цей тип торгово-економічних союзів реалізований в ЕС, на досвіді якого зроблені практичні і теоретичні висновки (ЕС оголосив про створення спільного ринку в 1993 р.).

До тих характеристик, які притаманні митному союзу, даний тип передбачає скасування перешкод для вільного переміщення між країнами всіх факторів виробництва. Досвід показує, що створення спільного ринку передбачає узгодження наступного кола питань:

• розробка спільної політики розвитку окремих галузей та секторів економіки. Їх вибір здійснюється, виходячи з їх значення для наступного закріплення інтеграції та соціального резонансу після прийняття відповідних заходів (в ЕС такими секторами були сільське господарство та транспорт); 
• формування спільних фондів сприяння соціальному та регіональному розвитку, орієнтованих на задоволення «потреб на місцях», які б дозволили реально відчути переваги інтеграції;

• впровадження системи  заходів для запобігання порушенню  норм, які регулюють конкуренцію. Тим самим обумовлюється необхідність формування спеціальних органів управління та контролю. В ЕС це – Європарламент, Рада Міністрів, Єврокомісія, Суд, Рада Європи.

Створення економічного союзу передбачає, крім ознак, притаманних  спільному ринку, проведення країнами-членами узгодженої економічної політики. Теоретичних розробок, які стосуються проблематики створення та функціонування економічного союзу, дуже мало, практично відсутній досвід для узагальнень і висновків.

Єдиний приклад –  інтеграційне угруповання країн  Західної Європи – Європейський союз, який, до речі, ще повною мірою не сформований. У практиці функціонування ЄС основні напрямки політики країн-членів та Союзу визначаються спільно у вигляді рішень Ради Міністрів, який також контролює хід економічного розвитку кожної країни і Союзу в цілому. У випадках невідповідності економічної політики певної країни основним напрямкам ЕС, Рада Міністрів приймає відповідні рішення.

Для досягнення повної економічної  інтеграції необхідно не просто узгодження, а проведення практично єдиної економічної політики, яка потребує уніфікації законодавчої бази з таких напрямів:

а) податкового, що передбачає ідентичні рівні податків у всіх країнах, що входять до угруповання;

б) стандартизації (наприклад, для консервантів, що входять до складу продуктів харчування, вимог щодо токсичності вихлопних газів, розміру обладнання)

в) спільних правил техніки  безпеки;

г) трудового (правила  прийому на роботу та звільнення, єдиний пенсійний вік);

е) відношення до різних форм злиття та поглинання фірм;

є) антимонопольного;

ж) правил створення і  реєстрації нових фірм;

з) монетарного (наявність  єдиного Центрального банку, єдиної валютної системи з єдиною валютою);

и) відмова в рішеннях, що приймаються відповідними урядовими  структурами, від протекціонізму і  будь-яких форм преференції щодо національних суб’єктів господарювання [ 4,ст.256].

Особливістю сучасного  періоду є поглиблення інтернаціоналізації та глобалізації фінансових ринків. Інтернаціоналізація чи „глобалізація” (від лат. globus – земна куля) – це процес лібералізації та розширення сфери діяльності фінансових інститутів за межі національних кордонів, який супроводжується створенням мережі зарубіжних філіалів, представництв і підвищенням частки іноземних операцій у фінансовому бізнесі. 
   Сучасний процес глобалізації відбувається під впливом таких чинників: 
- дерегулювання і відмінення бар’єрів у сфері валютних та кредитних операцій; 
- зростання міжнародного обміну і активізації потоків капіталу між країнами; 
- посилення інтенсивності міжбанківської конкуренції за ринки збуту позичкових капіталів та надання фінансових послуг; 
- впровадження нових електронних технологій, комунікаційних засобів та інформатизації. Процесу інтернаціоналізації фінансових ринків також сприяло прийняття фінансовими центрами загальних норм банківського регулювання і контролю на основі Базильської угоди з уніфікації міжнародних стандартів капіталу, банківського обліку та оприлюднення фінансової інформації. Інтернаціоналізація фінансових ринків приводить до концентрації капіталів та до виникнення міжнародних об’єднань (комплексів), національна належність, яких переступає державні кордони. Сьогодні найбільші банки провідних країн мають розгалужену мережу закордонних філій та відділень, через які вони контролюють фінансові операції на міжнародних ринках. Це транснаціональні банки (ТНБ), основною клієнтурою яких є промислові транснаціональні корпорації (ТНК). Ці комплекси інтегруються в міжнародну транснаціональну систему, в якій провідна роль переходить від торговельного і промислового капіталу до фінансового капіталу. Одержуючи високі прибутки з різних країн світу, ТНК накопичили різні резерви валютних коштів, які за своїми розмірами навіть перевищують валютні резерви всіх центральних банків світу. А тому більшість ТНК не відмовляються від спокуси вигідно розмістити свої капітали і одержати прибуток на валютних операціях та на операціях з цінними паперами,або на ринках позичкових капіталів. 
   Крім того, існує ціла система міжнаціональних банківських інститутів серед, яких група Світового банку, що спеціалізується на наданні пільгових кредитів окремим країнам для економічного розвитку. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), який здійснює кредитну підтримку країн східної Європи, Банк міжнародних розрахунків (БМР) відіграє значну роль у вирішенні проблеми взаємної заборгованості між країнами та інші. 
   Значно активізували процес глобалізації фінансових ринків новітні технологічні інновації у фінансовій сфері. Комп’ютери і розвинуті телекомунікації є рушійним фактором, що лежить в основі інтернаціоналізації фінансових ринків. Так, новітні засоби зв’язку підвищили швидкість міжнародних фінансових операцій та зростання їх обсягів. Сучасні телекомунікації дають змогу банкам залучати грошові заощадження практично з усіх кутків світу і переправляти фінансові ресурси інвесторам на умовах ринкової кон’юктури. 
   Технологія миттєвої передачі даних про курси акцій та інформації на весь світ спричинилась до того, що ділери в Нью-Йорку або Токіо не обмежені годинами праці організованих бірж. Вони можуть купувати і продавати цінні папери в будь-який час дня і ночі на всій планеті. 
   Таким чином, у світі склався цілодобово діючий міжнародний ринковий механізм, який є ефективним засобом управління світовими фінансовими потоками. На моніторах спеціальних інформаційних агентств у режимі реального часу (відтворюються ринкові ціни, валютні курси, процентні ставки та інші фінансові умови міжнародних операцій незалежно від місця їх проведення). 
   Наслідки глобалізації фінансових ринків. Процес інтернаціоналізації фінансових ринків означає, що ринки різних країн, взяті в сукупності, інтегруються в глобальну цілісну систему, об’єднану спільними умовами функціонування для доступу до фінансових ресурсів і фінансування міжнародних проектів. Глобалізація фінансових ринків веде, з одного боку, до значної концентрації фінансових ресурсів у світових фінансових центрах, а з іншого – розширює можливості використання тимчасово вільних коштів тими країнами, котрі відчувають їх дефіцит. Зокрема, зовнішні запозичення широко використовуються країнами з перехідною економікою шляхом продажу цінних паперів, розміщення облігаційних позик на глобальних фінансових ринках, отримання міжнародних кредитів тощо. Потенційно сам процес глобалізації надає значні переваги, як інвесторам так і позичальникам, оскільки, надаючи суб’єктам ринку максимально різнобічний вибір, дозволяє укладати більш ефективні міжнародні валютні угоди, а також завдяки високій глибині й високій ліквідності глобальних ринків швидко і мобільно переключатися з одних операцій на інші вчасно реагуючи на зміну фінансового довкілля в режимі реального часу. 
   Підводячи підсумок можна підкреслити, що глобалізація фінансових ринків, як результат сучасної фінансової інтеграції сприяє розвитку світової економіки, оскільки дає можливість більш оптимального розподілу фінансових ресурсів у глобальному масштабі. Водночас вона робить більш взаємозалежними економіки різних країн і обмежує можливості урядів країн у регулюванні діяльності суб’єктів національних фінансових ринків.    
   Тенденція до глобалізації, звичайно не означає зникнення ринків окремих країн і повного стирання різниці між ними, оскільки фінансова інтеграція ще залишається незавершеною поки більшість країн світу мають незалежну валютну систему зі своєю власною валютою. 
   Внаслідок того, що глобальний фінансовий ринок залишається сегментованим різними національними валютами, переміщення капіталів з одного національного ринку до іншого передбачає валютний ризик та розбіжності у процентних ставках. Поки глобальний фінансовий ринок не сягне повної інтеграції на основі єдиної валюти, він не зможе ліквідувати відмінності у валютних курсах та відсоткових ставках у різних країнах. Підтвердженням цієї тези є запровадження єдиної валюти “євро” в рамках ЄВС, коли євроринок став повністю інтегрованою системою, для якої притаманні такі інтеграційні вигоди: 
- мінімізація валютного ризику за рахунок здійснення всіх фінансових операцій в одній валюті; 
- забезпечення вільного переміщення (руху) грошових коштів та диверсифікації банківських операцій в межах Євросоюзу. 
   Все це дає можливість значно скоротити трансакційні витрати і збільшити алокаційну (за рахунок оптимального розміщення капіталу) ефективність на европейському фінансовому ринку.

1.3. Економічні наслідки  вступу країн до торгово-економічних інтеграційних об’єднань

Приєднання будь-якої країни до торгово-економічного союзу, безумовно, здійснює певний вплив на параметри її економічного функціонування.

Виділяють два основних напрямки, за якими здійснюється дослідження наслідків входження держав до інтеграційних угруповань:

• статичний;

• динамічний аналіз.

У межах статичного аналізу  можна прослідкувати два варіанти наслідків вступу до торгово-економічних  союзів:

• потокоутворюючий ефект,

• потоковідхиляючий  ефект.

Потокоутворюючий ефект означає переключення, внаслідок приєднання до інтеграційного угруповання, її попиту і, відповідно, споживання від виробника з вищими витратами до виробника з нижчими витратами (мова йде про витрати на виробництво, а транспортні витрати та витрати трансакцій вважаються рівними 0).

Потоковідхиляючий ефект  означає спричинене приєднанням  до інтеграційного об’єднання переключення попиту від виробника за межами об’єднання, який має нижчі витрати, до виробника, який має вищі витрати, але є членом інтеграційного об’єднання.

Відзначимо, що потоковідхиляючий  варіант матиме місце за умов, коли імпортне мито по відношенню до країн-нечленів угруповання буде занадто високим, або якщо різниця у витратах виробництва  даного товару всередині і за межами об’єднання невелика. У цьому випадку скасування навіть невисоких митних ставок зробить його виробництво всередині об’єднання дешевшим порівняно з виробництвом за межами об’єднання.

Недолік статичного аналізу  полягає в тому, що одним із його припущень є незмінне положення кривих попиту і пропозиції в умовах зміни характеру і напрямку експортно-імпортних операцій.

У реальній же дійсності, якщо країна приєднується до інтеграційного об’єднання, то криві попиту і пропозиції зміщуються. Тобто приєднання до інтеграційних угруповань значно різноманітніше за своїми наслідками, ніж це було показано в межах статичного аналізу.

З точки зору динамічного  аналізу можна виділити наступні переваги приєднання країни до інтеграційного об’єднання:

1) збільшення розміру  ринку дозволить вітчизняним фірмам одержувати ефект від збільшення масштабів виробництва (що має особливе значення для невеликих країн);

2) зовнішня економія. Мова йде про те, що розширення  міжнародної торгівлі спричиняє  вдосконалення інфраструктури країн-учасників  союзу, що, в свою чергу, скорочує витрати на експортно-імпортні операції;

3) позиція кожної країни-члена  інтеграційного угруповання як  учасника різноманітних торгових  та економічних переговорів є  більш виграшною порівняно з  позицією окремої країни, що не  входить до жодного з об’єднань. Це дозволяє забезпечити країнам-членам певні переваги;

4) більша конкуренція  між країнами-учасниками союзу  стимулює ділову активність та  послаблює рівень монополізації;

5) приєднання до інтеграційних  угруповань сприяє швидкому розповсюдженню інформації та передової технології.

У межах динамічного  аналізу досліджуються не тільки позитивні, але й негативні наслідки приєднання країни до інтеграційного об’єднання. До них можна віднести:

1) певний збіг обставин  може спричинити відтік ресурсів з менш розвинутих країн до більш розвинутих в економічному відношенні членів союзу;

2) може відбутися розповсюдження  олігополії з однієї країни  на всю територію інтеграційного  об’єднання;

3) може виникнути ефект  втрат від збільшення масштабів  виробництва, пов’язаний з виникненням занадто великих компаній, що стають занадто забюрократизованими і тому неефективними;

4) країнам-членам інтеграційного  об’єднання необхідно частину  своїх бюджетів витрачати на  функціонування інтеграційного  об’єднання.

Отже, у результаті інтеграції окремі групи країн створюють між собою більш сприятливі умови для торгівлі і для міжрегіонального пересування факторів виробництва, ніж для всіх інших країн.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ  РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ФІНАНСОВИХ ЗВ’ЯЗКІВ УКРАЇНИ

2.1. Зовнішньоекономічна  діяльність України та її регулювання

Законом України "Про  економічну самостійність України" від З серпня 1990 р. встановлено, що Україна самостійно здійснює керівництво  зовнішньоекономічною діяльністю, бере безпосередню участь у міжнародному поділі праці та розвиває економічне співробітництво з іншими державами на основі принципів заінтересованості, рівноправності і взаємної вигоди. Підприємства і організації мають право вступати у прямі господарські зв'язки та співробітничати з підприємствами та організаціями інших держав, створювати з ними спільні підприємства, асоціації, концерни, консорціуми, союзи, інші об'єднання (ст. 12 Закону).

Зовнішньоекономічна діяльність підприємства, як зазначається у ст. 25 Закону України "Про підприємства в Україні", є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України. Чільне місце серед цих законів посідає Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р., який визначає зовнішньоекономічну діяльність як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудовану на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

Зазначений Закон закріплює  принципи, якими керуються українські та іноземні суб'єкти господарської діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності:

а) принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

б) принцип свободи  зовнішньоекономічного підприємництва;

в) принцип юридичної  рівності і недискримінації;

г) принцип верховенства закону;

д) принцип захисту  інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

е) принцип еквівалентності  обміну, неприпустимості демпінгу при  ввезенні та вивезенні товарів.

Коло суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в Україні досить широке. До нього входять:

- фізичні особи - громадяни  України, іноземні громадяни та  особи без громадянства, які мають  цивільну правоздатність і дієздатність  згідно з законами України  і постійно проживають на її території;

- юридичні особи, зареєстровані  як такі в Україні і які  мають постійне місцезнаходження  на території України, в тому  числі юридичні особи, майно  та/або капітал яких є повністю  у власності іноземних суб'єктів  господарської діяльності;

- об'єднання фізичних, юридичних, фізичних та юридичних  осіб, які не є юридичними особами  згідно з законами України,  але мають постійне місцезнаходження  на території України і яким  цивільно-правовими законами України  не заборонено здійснювати господарську діяльність;

- структурні одиниці  іноземних суб'єктів господарської  діяльності, які не є юридичними  особами згідно з законами  України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження  на території України; 

- спільні підприємства  за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на її території;

- інші суб'єкти господарської  діяльності, передбачені законами  України.

При цьому всі зазначені  суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати  будь-які прямо не заборонені законами України її види незалежно від  форми власності та інших ознак.

Фізичні особи мають  право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно із законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з Законом України "Про підприємництво", а фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є.

Проблеми та перспективи інтеграції України у світове господарство