Проблеми та шляхи вдосконалення дивідендної політики підприємств

66

Розділ 3

Проблеми та шляхи вдосконалення дивідендної політики підприємств

3.1.   Проблеми визначення оптимального варіанту дивідендної політики

Прибуток займає важливе місце у фінансовому житті компанії, оскільки він показує максимально можливе збільшення (приріст) потенційних майбутніх економічних вигод компанії. Очевидно, що, збільшуючи багатство власника, прибуток стає об'єктом власності останнього. Як наслідок, власник самостійно вирішує, яка частина цього прибутку повинна скеровуватись на його власне споживання, а яка реінвестуватися у виробництво. Тобто прибуток, як правило, розділяється на два різних за величиною потоки, один із яких скеровується в бізнес, а   другий — у кишеню власника.

Реалізація цього процесу в умовах існування акціонерних корпорацій із великою кількістю акціонерів призвела до виникнення механізму дивідендних виплат, який фактично, представляє собою розщеплення прибутку на велику кількість відносно малих грошових потоків власникам (акціонерам) та нерозподіленого прибутку, який залишається в розпорядженні компанії [31].

Можна сказати, що в українських умовах дивідендні виплати характерні для всіх підприємств взагалі, оскільки практично будь-яка форма організації бізнесу (господарські товариства та приватні підприємства) є юридичною особою, тобто особою об'єктивно відокремленою і незалежно існуючою від свого власника. І законодавством передбачено розподіл частини їхнього прибутку, що фактично є дивідендним розподілом. Проте на практиці ті товариства, які функціонують в умовах невеликої кількості власників, які самі активно займаються бізнесом (а це практично всі неакціонерні господарські товариства), рідко застосовують цей механізм через потребу проведення грошового потоку через стадію утворення прибутку, який обкладається податком. Тому більшість таких підприємств в Україні застосовують усі можливі законодавчо-податкові резерви для організації виключно внутрішнього перерозподілу багатств.

Більшість українських інвесторів вважає дивіденди одним із найважливіших індикаторів ефективності функціонування бізнесу. Проте, не применшуючи ролі дивідендів та дивідендної політики, зазначимо, що це не зовсім так [35].

Справа в тому, що дохід акціонера (інвестора) традиційно складається з двох важливих складових: власне дивідендних виплат та прибутків чи збитків, пов'язаних зі зміною капіталізаційної вартості фірми.

Таким чином, бачимо, що в цілому дохід інвестора складається не лише з дивідендних виплат, але і з капіталізаційних прибутків чи збитків, котрі виявляються в різниці цін акцій. Останні можуть становити значну величину в практиці ведення корпоративного бізнесу, чим власне і пояснюється більша стурбованість корпоративного менеджменту курсом власних акцій замість дивідендної політики. Оскільки зміни в капіталізації можуть бути як позитивними, так і негативними, крім того, значно перевищувати найщедріші дивідендні виплати, то стурбованість менеджерів курсом власних акцій виглядає абсолютно виправданою. Вони розглядають курс власних акцій як барометр, що індикує ефективність менеджменту компанії. Барометр, по суті, недосконалий, оскільки існують випадкові коливання (флуктуації) на ринку, проте кращого ніхто ще не придумав [18].

Важлива властивість даних коливань — часткове їх реагування на зміну капіталу, реінвестованому у фірму. Деякі менеджери, розуміючи це, взагалі не виплачують дивідендів. Прикладом може послужити всесвітньо відома корпорація «Microsoft».

Для більшості акціонерних товариств України характерним є функціонування в умовах закритості стосовно вторинного ринку. Таким чином, закриті акціонерні товариства не можуть скористатися з переваг ринкового регулювання курсу, а їхні акціонери свідомо чи несвідомо відмовляються від отримання можливих капіталізаційних прибутків. У таких умовах ставка робиться виключно на дивіденди, значення дивідендної політики суттєво зростає.

Практика та теорія реалізації дивідендної політики знають багато прикладів реалізації дивідендних виплат до зазначених вище політик, чи навіть відповідно до певних специфічних обставин, у яких перебуває дана корпорація. Науковці роблять спроби розкласифікувати теоретичні засади, відповідно до яких здійснюється на практиці та чи інша дивідендна політика. Так, відповідно до класифікації наведеної І.О. Бланком, теорії, котрі пробують пояснити, як «правильно» застосовувати дивідендну політику, висовують гіпотези стосовно поведінки інвесторів залежно від дивідендної політики. Це перш за все теорії: про незалежність дивідендів, про надання переваги дивідендам, про мінімізацію дивідендів, сигнальна теорія дивідендів (теорія сигналізування), теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів (теорія клієнтури) [34].

Як бачимо, серед теорій, згаданих вище, жодна не може остаточно та вичерпно пояснити, як «правильно» застосовувати різні види дивідендної політики. На думку автора, абсолютну відповідь можна знайти у сфері практичного застосування дивідендної політики українськими корпораціями.

Підприємства, що є об’єктом дослідження в даній  роботі (ВАТ «ЦГЗК» та ВАТ «ІНГЗК»), використовують найпоширенішу в Україні дивідендну політику - політику виділення на дивіденди фіксованого відсотка з прибутку.

Політику виділення на дивіденди фіксованого відсотка з чистого прибутку традиційно вважають найпоширенішою. Метод вирахування суми дивідендів, що належать виплаті з розрахунку на одну акцію за цієї дивідендної політики, відносять до класичних, оскільки його наводять у більшості підручників із корпоративного управління та фінансів. Сутність даної дивідендної політики визначається саме методом обчислення дивідендів із розрахунку на одну акцію. Для такого обчислення, початкове вирішують, яку частку (відсоток) чистого прибутку може бути виділено на виплату дивідендів. Потім знаходять абсолютне значення даної частки чистого прибутку. Це і буде сума виділена на виплату дивідендів за акціями. Для того, щоб знайти суму дивідендів, яка припадає на одну акцію, потрібно суму, виділену на виплату дивідендів за акціями, поділити на кількість звичайних акцій, що перебувають в обігу [31].

До позитивних моментів даної дивідендної політики варто віднести її простоту та зрозумілість у застосуванні. Ще однією перевагою можна вважати прозорість механізму нарахування. Акціонери корпорації, яка використовує цю дивідендну політику, розуміють що величина їхніх персональних дивідендних доходів залежить не від мінливих (та часом волюнтаристських) рішень менеджменту компанії, а від об'єктивних фінансових характеристик корпорації, перш за все величини отриманого в даному обліковому періоді чистого прибутку. Зважаючи на те, що чистий прибуток корпорації переважно має тенденцію до зростання в часі, акціонери часто очікують і зростання дивідендних виплат із розрахунку на одну акцію.

Один із важливих моментів даної дивідендної політики, який визначає його специфіку, — наявність сезонних аномалій у прибутках корпорацій залежно від специфіки їхньої операційної діяльності. Це пов'язано, перш за все, із сезонністю їхнього продажу. Чистий прибуток та сума, призначена для дивідендних виплат, виступають тісно пов'язаними величинами з продажами компанії, тобто вони переважно коливаються відповідно до сезонності продажу. Як результат, сезонні аномалії продажу відображаються в сезонних аномаліях дивідендів, коли здійснюється політика виділення на дивіденди фіксованого відсотка з прибутку [34].

Як бачимо з розрахунків, зроблених у підрозділі 2.2, розмір фіксованого відсотка, що вилучається на дивіденди не є досить високим по двом підприємствам. Таке положення призводить до уповільнення обігу акцій підприємств, які є відкритими акціонерними товариствами і вартість капіталізованого прибутку яких сильно залежить від продажу акцій на фондовій біржі.

В даній роботі підприємствам гірничодобувного комплексу пропонується докорінно змінити саму дивідендну політику. Для розгляду підприємства пропонується використати прогресивну дивідендну політику.

Прогресивна дивідендна політика — одна з найпопулярніших серед акціонерів. Перш за все тому, що вона передбачає поступове постійне збільшення дивідендних виплат із розрахунку на одну акцію. Дуже часто це поступове збільшення дивідендів проявляється постійним темпом приросту дивідендних виплат. Практика країн із розвинутими ринковими економічними системами показує, що більшість акціонерних корпорацій здійснюють поквартальну виплату дивідендів. Квартальні дивідендні виплати відображають сезонні аномалії продажу корпорації. Отже, для запровадження прогресивної дивідендної політики, треба забезпечувати приріст стосовно дивідендних виплат аналогічного кварталу попереднього року [35]. Отже, якщо акціонерна корпорація дотримується прогресивної дивідендної політики, то, перш за все, в процесі визначення величини поточних дивідендних виплат варто:

                    встановити величину дивідендних виплат на одну акцію в аналогічному кварталі минулого року;

                    прийняти рішення стосовно темпу приросту поточних дивідендних виплат порівняно з аналогічним кварталом минулого року;

                    на основі встановленого темпу приросту, визначити поточні дивідендні виплати на одну акцію;

                    визначити, яка сума грошей потрібна для забезпечення даних поточних дивідендних виплат, для цього треба поточні дивідендні виплати на одну акцію перемножити на кількість звичайних акцій в обігу;

                    визначити, який відсоток чистого прибутку становить сума потрібна для забезпечення поточних дивідендних виплат;

                    вирішити остаточно, чи може акціонерна корпорація виділити цю частину прибутку на дивідендні виплати.

Якщо дана частина чистого прибутку може бути виділена на дивідендні виплати, то переходять до реалізації дивідендної політики, а якщо ні, то зменшують темп приросту поточних дивідендних виплат та повторюють наведену вище послідовність дій, або навіть відмовляються від прогресивної дивідендної політики.

Але в сучасних умовах функціонування економіки України, яка до сих пір ще не вийшла з кризового стану, виплатами підприємствами великої суми дивідендів є досить проблематичним. Виплата великої суми грошових коштів готівкою наприкінці року може негативним чином вплинути на поточну ліквідність підприємств.

Тому, як альтернатива, підприємствам гірничодобувної галузі пропонується ще одна стратегія виплати дивідендів – політика не грошових виплат.

Іноді, за браком потрібних фінансових ресурсів, акціонерні корпорації вдаються до політики негрошових дивідендних виплат. У цьому випадку замість прямих грошових дивідендних виплат використовують, як правило, найближчі грошові замінники. Оскільки найцінніші папери володіють цілим спектром специфічних фінансових характеристик, то політика негрошових виплат може далеко виходити за рамки даного дослідження та звестися до пояснення характеристик цінних паперів взагалі.

Деколи, не бажаючи застосовувати політику негрошових виплат та не маючи достатніх фінансових ресурсів для грошових дивідендних виплат, корпорація вирішує застосувати політику нагромаджених грошових дивідендів. У цьому випадку дивіденди оголошуються, проте виплата їх відкладається до кращих часів [35].

3.2 Аналіз впливу запропонованих рекомендацій щодо дивідендної політики корпорацій

Формування ефективної дивідендної політики корпорації пов’язане із чималими труднощами. Акціонерна корпорація – це не лише суб’єкт господарювання, а й складний соціальний інститут, функціонування якого потребує насамперед  узгодження  й  компромісу  внутрішніх  економічних  інтересів. Разом з тим вирішення цієї проблеми може свідомо  спотворюватись,  оскільки  вище  керівництво корпорації,  деінде  у  зв’язці  з  її  домінуючими  акціонерами  як  реальними  власниками, користуючись  інформаційною  асиметрією,  спроможне  вдаватися  до  опортуністичних дій: маніпулювати свідомістю акціонерного загалу та нав’язувати йому свої  “правила гри”, зачіпаючи, звичайно ж, і питання доцільності та розмірів дивідендних виплат. 

Основними чинниками формування дивідендної політики можна визначити:

прибутковість діяльності корпорації;

потреба в інвестиціях, визначена економічною стратегією компанії;

можливості фінансування інвестицій у потрібному обсязі за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел;

наявність фінансової стратегії, складовою якої визначена дивідендна політика як інструмент підтримування або підвищення рівня капіталізації компанії;
структура наявного капіталу, а саме: частка боргових зобов’язань, заборгованість із фіксованими виплатами (за привілейованими акціями, облігаціями, кредитами);

структура власності, зокрема частка інсайдерів і аутсайдерів, їх реальний

вплив на фінансову стратегію корпорації; 

статутні вимоги щодо особливостей дивідендної політики;

режим оподаткування дивідендів тощо.

До факторів формування дивідендної політики слід віднести:

- фактори, які характеризують інвестиційні можливості підприємства: стадії життєвого циклу підприємства (виплата дивідендів можлива тільки на пізніших стадіях розвитку підприємства); необхідність розширення підприємством його інвестиційних програм (реалізація інвестиційних програм потребує збільшення капіталізації прибутку); рівень готовності інвестиційного проекту (реалізація інвестиційного проекту залежить як від його ефективності, так і від рівня готовності);

- фактори, які характеризують спроможність формування фінансових ресурсів з альтернативних джерел: достатність резервів власного капіталу, сформованих у попередні роки; вартість залучення додаткового акціонерного капіталу; вартість залучення додаткового позикового капіталу; доступність до кредитів на фінансовому ринку; рівень кредитоспроможності акціонерного товариства;

- фактори впливу об'єктивних обмежень: рівень оподаткування дивідендів; рівень оподаткування майна (нерухомості) підприємства; досягнутий рівень співвідношення власного та позикового капіталів; фактичний обсяг отримуваного прибутку та величина рентабельності власного капіталу;

- інші фактори: кон’юнктурний цикл товарного ринку, на якому реалізує продукцію акціонерне товариство; рівень дивідендних виплат компаній-конкурентів; необхідність погашення отриманих раніше кредитів тощо.

Більшість авторів наголошує на тому, що не існує ідеальної дивідендної політики й, цілком очевидно, що й бути не може. Вибір і реалізація її конкретного типу завжди визначаються багатьма факторами економічного, правового, соціального, психологічного, адміністративного характеру.  Утім це й зрозуміло, адже ефективність цієї політики має сенс тільки в контексті реалізації загальноекономічної стратегії розвитку конкретної корпорації, урахування реальної стадії життєвого циклу компанії [11].

На основі визначення ефективної прогресивної політики, доцільним було б розробити прогноз структури та динаміки джерел формування майна ВАТ «ЦГЗК» та ВАТ «ІнГЗК».

Виходячи з розрахунків та аналізу, що були отримані в другому розділі роботи, зробимо припущення, що підприємства збільшать виплати по дивідендам на одну акцію за рік на 9% ВАТ «ЦГЗК» та на 12% ВАТ «ІнГЗК» відповідно. При зміні дивідендної політики, має зрости розмір власного капіталу підприємств за рахунок залучення додаткових коштів, адже при збільшенні дивідендних виплат все більше інвесторів захочуть придбати акції підприємств, тому ринкова ціна акцій зросте. Прогнозуючи додаткові залучення коштів підприємств за рахунок  додаткового продажу акцій, приймемо наступні зауваження. Виробничо-господарська діяльність ВАТ «ІнГЗК» за період, що розглядається, є більш стійкою та ефективною, ніж діяльність ВАТ «ЦГЗК». Тому, логічним було б припустити, що тенденція зростання додаткового капіталу ВАТ «ІнГЗК» є більш стрімкою.

Для оцінки ефективності запропонованих заходів складемо прогнозні таблиці 3.1 і 3.2 відповідно структури джерел формування майна ВАТ «ЦГЗК» та ВАТ «ІнГЗК».  

Таблиця 3.1

Аналіз структури та динаміки джерел формування майна ВАТ «ІнГЗК»за 2009 та прогнозний 2010 роки

Продовження таблиці 3.1

Таким чином, аналізуючи дані таблиці, можна з упевненістю сказати, що на зростання загального розміру вартості джерел майна ВАТ «ІнГЗК» головним чином вплинуло зростання розміру власного капіталу підприємства. Це зростання, як уже зазначалося, викликане залученням додаткового капіталу (21489 тис. грн..) у вигляді додаткового продажу акцій з новими умовами сплати дивідендів.

Таблиця 3.2

Аналіз структури та динаміки джерел формування майна

ВАТ «ЦГЗК» за 2009 та 2010 прогнозний роки

Аналізуючи дані цієї таблиці, можемо бачити, що по ВАТ «ЦГЗК» зростання розміру власного капіталу прогнозується з меншими розмірами, ніж по ВАТ «ІнГЗК» (тобто це зростання відбулося лише на 9103 тис. грн..)

Таке положення викликано тим, що темпи зростання  ефективності господарської діяльності ВАТ «ЦГЗК» є нижчими, ніж по ВАТ «ІнГЗК».

Проаналізуємо зміну ефективності фінансової діяльності підприємств за допомогою показників фінансового стану ВАТ „ІнГЗК” та ВАТ «ЦГЗК» за 2009 та 2010 прогнозний роки, які наведені в таблиці 3.3.

Таблиця 3.3

Аналіз динаміки показників фінансової стійкості

ВАТ „ІнГЗК”  та ВАТ «ЦГЗК» за 2009 та прогнозний роки

Як бачимо, у перший рік здійснення нової дивідендної політики, зростання коефіцієнтів фінансового стану підприємств не є досить високими. Але таке положення викликано тим, що на теперішній час в Україні продовжується фінансова криза. Тому реалізувати у повному обсязі весь можливий обсяг акцій підприємств не є можливим.

Так, головним позитивним фактом є той, що на підприємствах збільшився коефіцієнт автономії. По ВАТ «ІнГЗК» у прогнозний рік указаний коефіцієнт зростає до рівня 0,77, тобто на 0,02 пункти. По ВАТ «ЦГЗК» таке зростання відбулося лише на 0,01 пункт, тобто до рівня 0,72.

Також, позитивною тенденцією є збільшення рентабельності власного капіталу як на ВАТ «ІнГЗК», так і на ВАТ «ЦГЗК» до 13,92 та 10,3 відповідно.

На основі коефіцієнтів, наведених в п.1.3, розрахуємо і проаналізуємо дивідендну політику ВАТ «ЦГЗК» та ВАТ «ІнГЗК» за 2009 та прогнозний 2010 роки. Результати занесемо до таблиці 3.4 .

Таблиця 3.4

Аналіз динаміки показників, що характеризують дивідендну політику ВАТ «ЦГЗК» за 2009 та прогнозний 2010 роки