Проблеми та шляхи вдосконалення розвитку регіональної економіки України

Вступ

Перехід економіки України до ринкових відносин зумовив об'єктивну необхідність системного дослідження регіональної економіки, аналізу недоліків та суперечностей, які існують між  центром і регіонами у сфері  міжбюджетних відносин, механізму організації  влади в регіонах, зокрема в  розмежуванні повноважень між місцевими  органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також  адміністративно-територіального устрою України.

Основними причинами такого стану є: нечітке  розмежування повноважень між місцевими  органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, велика кількість  так званих делегованих повноважень, що позбавляє суб'єктів місцевого  самоврядування організаційно-правової самостійності; недосконалість статусу  органів місцевого самоврядування регіонального рівня, які фактично позбавлені власних виконавчих органів; недосконалість правової бази; невизначеності з питань фінансово-економічних  основ розвитку місцевого самоврядування.

    Регіональна економіка є галуззю  наукових знань про економіку  регіонів . закономірості і особливості  розвитку господарства в умовах  конкретної території . Вона створює  теорію і методичні основи  комплексного аналізу  соціально-економічного  розвитку  регіону для обґрунтування  вирішення завдань регіональної  економічної політики в  Україні.

      Тема є актуальною , тому що  в сучасних умовах особливого  значення набуває використання  регіональних ресурсів і резервів  соціально-економічного розвитку  регіонів , що зумовлюють необхідність  диференційованого до визначення  і вирішення завдань їх розвитку  на основі всебічного врахування  особливостей природно-ресурсних  , демографічних , екологічних, інвестиційних  та інших умов.

         Об’єктом вивчення регіональної  економіки є національний господарський  комплекс як закономірна сукупність  регіональних господарських систем  в умовах повноцінного входження до світового економічного простору.

     Предметом  курсової роботи  виступають закономірності і  тенденції  просторово-територіальної  організації національного господарства  на основі аналізу  сукупного  впливу економічних , соціальних , демографічних , екологічних факторів  .

    Метою курсової роботи є засвоєння  основ територіальної організації  продуктивних сил України , регіонального  соціально-економічного розвитку.

      Головними завданнями , виконання  яких потребувала поставлена  мета, стали:

- збір  і обробка теоретичного матеріалу  з даної тематики;

- оцінка  нинішнього стану регіонального  соціально-економічного розвитку  України;

- збір  і обробка інформації про сучасні  тенденції, які можуть вплинути  на організацію продуктивних сил України;

- оцінка  соціально-економічних районів та їхній промисловий потенціал  .

Проблемам регіональної економічної політики присвячено численні публікації як молодих  науковців, так і досвідчених  вчених, зокрема М. Долішнього, І. Лукінова, С. Дорогунцова. Б. Данилишина, М. Паламарчука, Л. Чернюк, Л. Руденка, О. Шаблія та ін., які  створили теоретико-методичне підґрунтя  для подальших наукових пошуків  у цій галузі. Серед загальних  проблем у цій сфері - надмірність  бюджетних видатків на центральну владу, відсутність реального фінансового  забезпечення місцевого і регіонального  розвитку. 

Розділ 1 Теоретичні засади регіональної економіки України

та її основні аспекти 

1.1 Історія розвитку регіональної економіки як науки

      Формуванню науки регіональної економіки передував тривалий етап вивчення проблем регіонального розвитку іншими науками, насамперед соціально-економічною географією та розміщенням продуктивних сил.

В 50-х  роках відбувається значна диференціація  економічної науки і остаточно  виділилася наука регіональна економіка, спостерігаються інтегративні процеси  з іншими науками (екологією, соціологією  тощо), застосовуються нові парадигми (моделювання, системний аналіз тощо), збагачується методичний апарат (математичні  методи, ГІС-технології), спостерігається  зростання інтересу до регіональних досліджень (комплексного вивчення окремих  регіонів як у середині країни, так  і на міждержавному рівні), іде  процес гуманізації та соціологізації (вивчається спосіб життя, поведінка, несприятливі процеси у економіці та суспільстві  в цілому). Важливе місце займають дослідження англо-американських  вчених (Вільям Бунге, Ричард Чарлі, Пітер  Гаггет, Девід Гарвей, Чонсі Д. Гаріс, Артур Г. Робінсон, Волдо Тоблер та ін.) На межі регіональної економіки  та СЕГ працював американський учений Волтер Ізард (Айзард) – виходець із Білорусі. У книзі “Методи регіональної науки. Просторова економія.” він  широко використовує сучасний математичний апарат для моделювання розміщення національної економіки і окремих  її елементів з урахуванням міжгалузевих, міжрегіональних, міжнародних зв’язків.[6, c. 513]

      По суті мало не вся радянська соціально-економічна географія була регіоналістично-економічна і територіально-комплексна за спрямуванням. У 60-70-х роках на економічну регіоналістику заявили свої права економісти (Н. Нєкрасов – “Регіональна економіка”). Регіональна економіка стала досліджувати економічними методами і підходами традиційні в радянській географії економічні райони і ТВК.

        В результаті інтеграційних процесів між науками, у першій половині 50-х років на Заході сформувалася наука «регіоналістика». Її засновником був американський економіст Уолтер Ізард (Айзард), який очолював кафедру соціальної регіональної науки в Пенсильванському університеті. Завдяки йому в 1954 р. була утворена Асоціація регіональної науки з центром у Філадельфії. Її поява спричинила потребу в регіональному підході до економічного розвитку. Поняття "регіональна наука" ширше, ніж "регіональна економіка". Регіональна наука вивчає простори, регіони, локації та їхні системи. Регіональна наука є в основному синтезом багатьох традиційних наук. В міру її становлення постало питання про підготовку спеціального ученого — "регіоналіста".

       На регіональній основі будується більшість глобальних моделей ("Людство на роздоріжжі", "Світова модель ООН" тощо). М. Месарович і Е. Пестель вбачають стратегію виживання в різному, але збалансованому розвитку регіонів. Модель майбутнього світової економіки підготовлена групою експертів ООН на чолі з В. Леонтьєвим (США).

         У 1956 р. була опублікована книга У. Ізарда "Розміщення і просторова економіка", основна ідея якої полягала в зміцненні просторової й регіональної основи окремих спеціальних дисциплін за допомогою розробки більш адекватної загальної теорії розміщення і просторової економіки, пов'язаної з теорією виробництва, ціноутворення і торгівлі. Автор акцентував увагу лише на мікроекономічному принципі розміщення підприємств.

      У 1961 р. було опубліковано другу його книгу "Методи регіонального аналізу: вступ до науки про регіони". її завдання полягало в доповненні теорії прикладними методами регіонального аналізу і в розробці методики їх оцінки за допомогою методів основних параметрів просторової економіки. Регіональна наука концентрує увагу на дослідженні просторових явищ, взаємозв'язків поза їх генезисом. На думку У. Ізарда, в цій науці центральне місце має належати районним і міжрайонним структурам і функціям. Кількісні методи використовуються для вивчення просторових взаємозв'язків, а не причинних залежностей. Практичним виразом регіональної науки є регіональна економіка, наслідком розвитку якої є теорія зростання (полюсів зростання), а також аналіз агломераційного ефекту у розселенні.

     У 50—60-х роках в Європі набула широкого поширення концепція "полюсів зростання", розроблена французьким економістом Ф. Перру. На його думку, великі фірми (підприємства), що здатні сприймати і генерувати нововведення, утворюють полюси зростання, які домінують в економічному просторі. В цій концепції поєднуються чинник нерівномірності поляризованого розвитку та ідея генерування і запроваджування нововведень.

      Практично поняття "полюси зростання" включало конгломерат ідей та концепцій. Його зміст трансформувався із засобу опису економічного розвитку в абстрактному економічному просторі до розв'язання конкретних завдань вибору центрів концентрації капіталовкладень та інших організаційних заходів. Наприкінці 70-х років ця концепція вийшла з наукового обігу через нерозв'язність регіональних проблем [6, c. 527].

Т. Хегерстранд  створив географічну концепцію  дифузії нововведень — технічних, економічних, соціальних і культурних. Дифузія охоплює поширення інформації і здатність сприймати інновації.

    Регіональному напряму присвячена також книга Е. Гувера "Розміщення господарської діяльності" (1948), яку слід вважати піонерною в справі теоретичного аналізу впливу держави на розміщення продуктивних сил; тут застосовувався макроекономічний підхід до реалій процесу розміщення. У 1971 р. цей учений видав основоположну працю "Вступ до регіональної економіки".

        В цілому регіональна наука відобразила успіхи американських економістів у розробці методів дослідження внутрішньогалузевих і міжгалузевих зв'язків, в застосуванні математичних методів до кількісного аналізу. Ще у 1958 р. була опублікована книга американського економіста В. Леонтьєва "Дослідження структури американської економіки", яку вважають значним досягненням у розробці методів вивчення міжгалузевих зв'язків і міжгалузевого балансу за схемою витрати — випуск. З ім'ям Леонтьєва пов'язана ера американської емпіричної економічної науки.

     У 1968 р. У. Ізардом і його співавторами була видана книга "Загальна соціальна і регіональна теорія", в якій був зроблений крок у наближенні регіональної теорії до соціології, аналізу багаторайонної соціальної системи. В 1972 р. У. Ізард у співавторстві опублікував книгу "Еколого-економічний аналіз для регіонального розвитку", в якій на прикладі Кінгстонської затоки обґрунтував новий спосіб розрахунку економічних і екологічних зв'язків.

З середини 70-х років на Заході формується ідея розвитку регіональної теорії знизу  за принципом: "Мислити глобально  — діяти локально".

       Необхідність територіальної організації суспільства зумовила поширення ще  у повоєнний час регіонального планування. Ще на початку 80-х років у США діяли програми регіонального розвитку окремих районів (р. Теннессі, Аппалачів). В основі розробки цих програм лежала концепція Г. Одума про регіонально збалансовану економіку. В Україні сформувалася відома на весь світ школа районного планування Данила Богорада[4, c. 274].

      За останні десятиріччя основною формою зарубіжної регіональної політики стало регіональне програмування, що має елементи перспективності та орієнтованості в сфері розміщення продуктивних сил. В центрі уваги таких програм перебувають слаборозвинуті, депресивні чи нові райони.

        Регіональне програмування повинно сприяти локальному регіональному розвитку. Однак невисока ефективність у створенні нових робочих місць і відсутність критеріїв цієї ефективності зумовила припинення фінансування регіональних програм. Головними завданнями нової концепції була спроба протистояння всемогутності великих центрів, де концентруються влада, фінансові ресурси, люди і де приймаються рішення великої політики.

       Транснаціональні корпорації переводять за кордон старі традиційні галузі, що втратили конкурентоспроможність, брудні та трудомісткі ланки нових виробництв і галузей тощо. Однак суттєвого підвищення ефективності розміщення продуктивних сил розвинуті країни не добились.

У повоєнні роки в західних країнах (Великобританії, Франції, ФРН та ін.) активно розроблялись прикладні аспекти районування на локальному рівні в сукупності з міським і районним плануванням.

       Великими науковими центрами, що узагальнюють світовий досвід регіонального розвитку і планування під егідою ООН, є Женева і Нагоя.

1.2 Основні засади функціонування регіональної економіки

України, їх характеристика

    У сучасних умовах перебудови економіки України , становлення та розвиток ринкових відносин у державі поглиблюється міжнародний територіальний поділ праці, поширюються глобалізаційні процеси, швидкими темпами модернізує технологію виробництва науково-технічний прогрес. Входження країни до ринкової економіки ,поглиблення науково-технічного прогресу обов'язково пересуне акценти у системі передумов і факторів, що впливають на розміщення продуктивних сил країни. Раціональне розміщення продуктивних сил є одним з найголовніших чинників зростання економічної могутності України

      У класичному розумінні "економіка" — це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, — це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов'язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін "регіон" є синонімом терміна "район". Найважливіша характеристика регіону — його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність. [5,с.293]

З поняттям "регіон" пов'язаний термін "регіональна  економіка" — науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття "регіональна економіка" та "розміщення продуктивних сил" близькі за змістом; усе-таки регіональна економіка більше "прив'язана" до поняття "регіон", у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загально-регіональними проблемами. У сучасній літературі регіональну економіку прийнято вважати, перш за все, ужитковою наукою.

    У сфері регіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов'язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону. Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки.

     Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

— комплексність  екологічного, економічного та соціального  розвитку;

— єдність  процесів природокористування та охорони  навколишнього середовища;

— територіальна  спільність виробництва;

— відповідність  системи розселення демографічній  ситуації та розміщенню виробництва;

— цілісність системи соціальної інфраструктури;

— поєднання  територіального та галузевого управління об'єктами.

       Регіональна економіка — це система суспільних відносин, що історично склались у межах областей держави, і являє собою сукупність взаємопов'язаних ланок та зв'язків, які забезпечують її стійкість як на макрорівні, так і мікрорівні та цілісність.

       Регіональна економіка потребує визначення в широкому та вузькому аспектах. У вузькому значенні — це не що інше, як комплекс галузей по виробництву товарів і наданню послуг. У широкому значенні це система не тільки виробничих відносин, а й форм і методів організації виробництва та комплексного управління регіоном. [2, с.18]

          Економіка в наш час (перехід до ринкової економіки) як наука вивчає економічні відносини і закономірності становлення відтворювальних процесів виробництва, ефективність основних напрямків розвитку продуктивних сил та забезпечення життєдіяльності суспільства в умовах переходу до повноцінних конкурентних ринкових відносин.

         Основним завданням регіональної економіки є:

   • чітке   визначення взаємозв'язків між виробництвом і потребами соціально-економічного розвитку держави;

    • рекомендації щодо поточних та перспективних напрямків структурної перебудови господарства;

     • прогнозування розвитку виробництва і його відтворювальних процесів на основі впровадження нових технологій, інвестування в нове обладнання і техніку для виробництва конкурентоспроможної продукції, надання виважених пропозицій щодо розвитку продуктивних сил як у державі, так і в окремих її регіонах;

     •моделювання   єдиної територіально-галузевої системи виробничих, фінансово-кредитних, цінових, природних та інших чинників, направлених на стабілізацію і зростання виробничих і соціально-культурних процесів розвитку країни;

     •розробка основних вимог до приватизації, інвестування і ведення господарської діяльності держави; обґрунтування положень по вдосконаленню системи прогнозування, програмування перспектив розвитку продуктивних сил, проектів капітального будівництва виробничої сфери та технічного переобладнання виробництва;

•розробка фінансово-кредитних і передусім  податкових і бюджетних

важелів стимулювання виробничих процесів та ін.

     Одна з функцій регіональної економіки — створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових типів

сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У  галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптації досягнень науково-технічного прогресу до місцевих умов. На регіональному  рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація  їхніх зусиль на вирішення завдань  регіонального характеру

       Існуючий адміністративний поділ України на Автономну республіку Крим, 24 області, столичне місто Київ, місто Севастополь і близько 480 районів також не можна визнати досить обґрунтованим з сучасного погляду на проблему районування. Модель оптимального функціонування регіональної і місцевої економіки у складі єдиної соборної держави вимагає точного врахування специфіки умов господарювання, ресурсних можливостей та ринкових зв'язків на мікроекономічному рівні, з тим щоб забезпечити інтенсивний економічний і регіональний розвиток. [З, с.З]

      Запровадження ринкових відносин в регіонах, як і в державі взагалі, відбувається у боротьбі старого й нового на основі їх поєднання і суперечностей. Основою суперечностей є потяг до старого відпрацьованого роками розвитку галузей, виробництв, технологій тощо. Нова структура регіону потребує найширшого використання і швидкого впровадження знань, і досвіду через нові виробництва та послуги по створенню конкурентоспроможної продукції і послуг. Вона базується на впровадженні нових методів управління, розробці принципово інших видів техніки і технологій, які не поступаються зарубіжним аналогам. Такий концептуальний підхід до старих і нових структур і систем як на рівні регіонів, так і держави прискорює відмирання або зменшення ролі старих відносин і дає змогу створювати нові відносини і відповідні виробництва, нові сфери економічної діяльності та системи управління.

         Регіональна економіка як система охоплює виробничі, фінансові, кредитні та суспільні відносини, які виникають і розвиваються на території певного регіону.

Для того щоб успішно розвивалась економіка, і передусім виробництво, необхідно:

—     знайти організаційні форми для  впровадження у виробництво досягнень  науки і передових технологій, створити умови для розвитку всього нового і прогресивного;

—     впроваджувати нові методи виробництва, енергозберігаючі та ресурсозберігаючі  технології, різні форми організації  виробництва;

—     запровадити чітку систему заходів  на оновлення обладнання, залучення  інвестицій і на цій основі постійно вдосконалювати відтворювальні процеси  виробництва

Світовий  досвід показує, що глибока централізація  управління економікою регіону неефективна. Без ініціативи регіонів неможливо  забезпечити ефективний розвиток їхнього  господарства: з розвитком суспільства  децентралізація управління економікою, у тому числі регіональною, має  зростати. Одним з проявів цього  є зміна відносин місцевих господарських  органів та ланок вищого підпорядкування. Саме це висвітлює Закон України "Про державну владу і місцеве  самоврядування в Україні". Згідно з цим законом територіальною основою місцевого самоврядування є місто, район у місті, селище чи село. При цьому основна цінність децентралізації полягає у можливості враховувати специфічні місцеві  умови — як природні, так і  господарські.

У кожному  регіоні можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньо-регіональною, міжрегіональною  та міжнародною. Галузі спеціалізації  підрозділяються на профільні, що мають  значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу [15, c.56].

     Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону у територіальному поділі праці. Територіальний поділ праці — це одна з форм суспільного поділу праці, нерозривно пов'язана з галузевою її формою. Саме поділ праці диференціює процес виробництва, зумовлює глибину його спеціалізації, формує галузеву структуру, забезпечуючи тим самим високу ефективність індустріального розвитку. При цьому галузі розташовують свої підприємства на території, найбільш сприятливій для їхнього розвитку.

      До спеціалізованих належать ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших регіонів. Найбільш розвинуті міжрегіональні зв'язки у поливній, металургійній, машинобудівній, лісозаготівельній промисловості завдяки концентрації виробництва в обмеженій кількості районів. Завдяки широкому асортименту відбувається значний обмін продукцією легкої та харчової промисловості.

    Завдяки міжрегіональному обміну використовуються найбільш унікальні особливості природно-господарських регіональних комплексів, відбувається взаємодоповнення економіки. Спеціалізацією в широкому розумінні є визначення економічного профілю (індустріальний, індустріально-аграрний, аграрний). Докладніша спеціалізація характеризується галузями, підгалузями і, навіть, окремими виробництвами усередині сфери господарства. Таким чином, основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва у регіоні, а також ефективне обслуговування не лише своєї, але й інших регіональних структур, активна участь у загальнодержавному поділі праці. Для визначення спеціалізації регіонів країни застосовуються такі показники:

—  частка виробництва продукції галузей  спеціалізації (промисловості, сільського господарства) регіону стосовно загального по країні виробництва продукції  відповідної галузі;

—  коефіцієнт локалізації (зосередження) даної галузі (виробництва) на території регіону;

—  коефіцієнт виробництва продукції на душу населення; цей показник

обчислюється  за виробництвом продукції у вартісному та натуральному вираженні й розраховується як відношення виробництва на душу населення того або іншого продукту в регіоні до аналогічного показника по країні;

—  коефіцієнт товарності визначається як відношення вартості завезеної продукції до тієї, що виробляється у регіоні, а за деякими видами продукції — як відношення вивезення з району даної продукції до її виробництва у натуральних показниках. Формули розрахунку цих показників докладно описані у параграфі

Отже, виробниче  спеціалізованими можна вважати  галузі, що мають коефіцієнт локалізації  та виробництва продукції на душу населення понад одиницю та продукція  яких великою мірою задовольняє  потреби інших регіонів країни.[14.с.297]

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний  потенціал. Його основу становить економічний  потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.

    Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні випливає з єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

       Незалежно від конкретного регіону, до складу СЕП (соціально-економічного потенціалу) входять природно-ресурсний, демографічний,

науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний, культурний потенціал. Структура  СЕП пов'язана з особливостями  місця та ролі регіону у територіальному  поділі праці. Наприклад, виробничий потенціал  може бути розподілений згідно з галузевою  структурою матеріального виробництва.

        Виробництво матеріальних благ починається, як відомо, з вибору території, місця його організації. При цьому виникає низка складнощів, що мають життєво важливе значення: якими критеріями керуватися при виборі місця господарювання? Які природні ресурси Та господарські умови даної території можуть дати людині найбільшу користь? Як, у якій послідовності та навіщо використовувати ці ресурси та умови? Які види виробництва організувати на даній території та як їх сполучити тощо? Відповіді на ці запитання відбиті у регіональній політиці держави.