Проблеми вікової неосудності
План
Вступ
Розділ 1. Загальна характеристика неосудності у кримінальному судочинстві. Історичні етапи розвитку.
Розділ 2. Критерії неосудності
2.1 Медичний (біологічний) критерій неосудності
2.2 Юридичний (психологічний) критерій неосудності
Розділ 3. Процес встановлення неосудності особи
Розділ 4. Відповідальність за злочини,які були вчинені в стані сп'яніння
Розділ 5. Розгляд кримінальних справ неосудних осіб і осіб , які захворіли душевною хворобою після вчинення злочину в судах України
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
На перший погляд здається, що всі основні питання цієї складної, багатогранної, міждисциплінарної і дуже цікавої проблеми достатньо проаналізовані і дослідженні, і що дискусія точиться лише довкола окремих положень, однак це – на перший погляд, про що свідчить вивчення протягом тривалого часу значного за обсягом, багатого за змістом і різноманітного за характером матеріалу в юридичних та медичних виданнях.
На сьогодні багато надзвичайно важливих питань, пов’язаних з неосудністю, все ще лишаються дискусійними, деякі – лише окреслені без належного їх розвитку і дослідження, деякі – взагалі не були висвітлені.
Актуальність теми даної роботи визначається, по-перше, тим, що особа може мати психічні розлади, що не позбавляють її здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними. Майже 40% осудних осіб із числа тих, кому призначено судово-психіатричну експертизу виявляють ознаки психічних порушень непсихотичного рівня (так звані психічні аномалії), внаслідок яких може бути суттєво обмежена здатність особи усвідомлювати свої дії та/ або керувати ними.
Метою даною роботи є теоретичний огляд неосудності.
Враховуючи мету дослідження були поставлені наступні завдання:
-дати загальну характеристику понять неосудності,
- визначаючи критерії неосудності і їх значення;
- визначити правові наслідки неосудності.
Об’єктом дослідження є теоретичні положення кримінального права.
Предметом дослідження є аналіз неосудності.
Досконала розробка проблеми неосудності, деталізація її ознак (критеріїв), вироблення пропозицій щодо її застосування тощо необхідні для того, щоб уникнути можливих зловживань та суб`єктивних помилок при врахуванні обмеженої осудності судом при призначенні покарання, та для обґрунтування того, що злочин, вчинений неосудною особою, визнається вчиненим за пом`якшуючих покарання обставин. Поєднання цих обставин визначає головну мету введення категорії неосудності: визначення юридичних підстав і механізму, через які судово-психіатрична експертиза може зробити зрозумілим для суду значення хворобливих розладів психічної діяльності особи, що не виключають осудності, для вирішення питання щодо її вини та відповідальності.
При дослідженні, використані наступні наукові методи: метод системно-структурного аналізу – при розгляді окремих статей Кримінального кодексу України; формально-логічний – при здійсненні аналізу теоретичних положень кримінального права; логіко-семантичний – при визначенні та розмежування понять окремих категорій медичного характеру захворювання.
Всі зазначені методи застосовувалися у взаємодії один з іншим.
Структура. Дана робота складається з чотирьох розділів, що дозволяють ґрунтовно ознайомитися з темою і систематично відобразити матеріал, а також викласти думки науковців.
Теоретична і практична зацікавленість проблемою неосудності обумовлена перш за все тим, що вона пов’язана зі складною формою суспільного буття і соціальної діяльності людей, а саме – їх здатністю бути винними і відповідальними за свідомі й цілеспрямовані вольові вчинки.
Численні дослідження, здійснені філософами, психіатрами, психологами, статистиками і правознавцями, показують, що фізична й духовна сфери людини знаходяться, по-перше, в сфері загальних законів природи, і по-друге, в сфері причин, притаманних лише людині як мислячій істоті, її розуму й всім, пов’язаним з нею, психічним діянням.
Розділ 1. Загальна характеристика неосудності у кримінальному судочинстві. Історичні етапи розвитку.
Проблема неосудності в сучасній постановці питання виникла на межі 18 – 19 століть. Ще в середині 18 ст. у Західній Європі та Російській імперії важко психічно хворі засуджувались й карались, як і здорові люди. Перед судом не ставилося завдання з’ясовувати, чи не перебував неосудний при вчиненні злочину в стані психічного здоров’я, чи ні.
Уперше формула неосудності була наведена у французькому Кримінальному кодексі 1810 р. У концепції використовувався лише медичний критерій. Мова йшла лише про те, що немає ні злочину, ні вчинку, якщо під час вчинення діяння звинувачений перебував в стані божевілля. У цій формулі хоча й використовувався лише один медичний критерій, але значення її появи в кримінальному праві важко переоцінити. Новела була сприйнята, а потім й удосконалена у Кримінальних кодексах деяких європейських держав.
Так, у Зводі законів Російської імперії, виданому у 1832р., уже визначалось, що злочин, вчинений у божевіллі, не ставиться у вину.
Це принципове положення зафіксоване і в сучасному українському кримінальному законі, починаючи ще з першого акта радянського кримінального законодавства, в якому вирішувались питання Загальної частини кримінального права – в Керівних началах по кримінальному праву, прийнятих у 1919р. У них зазначалось, що суду й покаранню не підлягають особи, які вчинили діяння в стані душевної хвороби або взагалі в такому стані, коли ті, що вчинили його, не усвідомлювали своїх діянь. Ці положення були повторені в перших Кримінальних кодексах союзних республік, наприклад Української РСР 1922р. Однак критерії неосудності не лишались незмінними в міру розробки доктрини кримінального права і кримінального закону.
Разом з тим слід зазначити, що проблемні питання теорії неосудності розроблялися вкрай повільно. Розвиток теорії стримувався в певні періоди радянської влади, хоча й висувалися тези, що проблема неосудності здобула своє наукове вирішення тільки на підставі марксистсько-ленінської філософії.
Відносно розгорнута формула
неосудності була наведена в Основних
началах кримінального
Прийняті в 1958 р. Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік дали більш повну характеристику поняття неосудності.
Ця формула неосудності була відтворена в усіх Кримінальних кодексах союзних республік, прийнятих у 1959-1961 рр. Фактично залишилось таке визначення неосудності і у кримінальному законі України 2001 р.
Про так звану “обмежену” або “зменшену”, “пограничну”, “відносну”, “часткову”, “спеціальну”, “незначну”, “суміжну” осудність вперше згадують Кримінальні кодекси німецьких держав: Брауншвейгський 1840 р., Гессенський 1841 р., Саксен-Альтенбургський 1841 р., Баденський 1845 р., а взагалі сам термін “зменшена” осудність вперше був виголошений на Інсбрукському з’їзді юристів у 1904 р.
Виділяють фактори, що обумовлювали обмежену осудність: слабоумство, стан сп’яніння, недостатній психічний розвиток, надто несприятлива і така, що розбещує обстановку в дитинстві тощо. У всіх випадках передбачалось зменшення покарання. Питання про обмежену осудність по-різному вирішувалось у кримінальному законодавстві європейських країн в минулому.
Російському кримінальному законодавству термін обмеженої осудності не був відомий, але у Зводі кримінальних законів 1857 р. в числі обставин, які пом’якшують вину, визначали слабоумство, легковажність, крайню неосвіченість.
“Руська правда” передбачала лише зменшення відповідальності залежно від психофізіологічного стану Суб’єкта. Так, якщо вбивство сталося під час сварки на бенкеті у стані сп’яніння, то в цьому разі застосовувалась відповідна норма, якою передбачалась зменшена відповідальність. В Артикулі військовому Петра І також передбачалось зменшення покарання, якщо злочин вчинено, за сучасною термінологією, у стані крайнього збудження (афекту).
Надалі визнали обмежену
осудність за кримінальним законодавством
таких держав, як Швеція 1864 р., Данія
1886 р., Фінляндія 1889 р., де передбачалось
і пом’якшення покарання
Серед різних шкіл кримінального права (класичної, соціологічної, антропологічної та вульгарно-соціологічної) не було єдиної думки щодо обмеженої осудності.
Давньонімецький криміналіст Клейшнод розрізняв кілька ступенів осудності –на Ѕ; 1/3; ј/.
За радянських часів питання про “динаміку” осудності (неосудності) як юридичне поняття виникло кримінально-правовій доктрині в 20-х роках. М.Паше-Озерським була висловлена думка, що осудність (неосудність) є поняттям рухомим, динамічним.
На захист поглядів Клейшнода виступав за радянських часів і Ю.Сущенко, який виокремлював повну, зменшену і часткову осудність. Дехто з прихильників обмеженої осудності відносив її до неосудності, дехто – до межового стану між осудністю та неосудністю.
Незважаючи на те, що ідея невизначених критеріїв неосудності була піддана різкій, але справедливій критиці і відхилена юридичною наукою і практикою, питання про динаміку неосудності залишилося без відповіді. Це дало підстави деяким фахівцям пізніше стверджувати, що поняття неосудності динамічне, що між осудністю і неосудністю або між особами психічно здоровими і хворими є щось середнє, проміжне, що є низка перехідних ступенів тощо.
Ті вчені, юристи і психіатри, які за часів виступали проти обмеженої осудності, вважали, що ніхто не може бути суб’єктом злочину частково, в зменшеному розмірі, що неможливе визначення критеріїв обмеженої осудності, бо діагностування психічних захворювань взагалі важка справа при їх численності, й відповідно неможливо встановити відтінки, ступені обмеженої осудності, зафіксувати її межі, що в обмежено осудної особи можливість усвідомлювати характер своїх дій та керувати ними хоча й знижена, зменшена, але зберігається. Якщо в особи така здатність є – то вона осудна, винна, бо вина неподільна. Якщо ж особа такої здатності не має – то вона неосудна.
Обгрунтувавши думки багатьох вчених криміналістів , можна дати визначення поняття «неосудністі» , що вказує на неможливість покладання на неосудного вини і, отже, притягнення його до кримінальної відповідальності.
Згідно чинного законодавства не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Із законодавчого визначення неосудності випливає, що питання про неосудність особи виникає лише у зв'язку із вчиненням нею суспільно небезпечного діяння.
Законодавча формула неосудності складається з трьох критеріїв: юридичного, психологічного і медичного.
Юридичним критерієм неосудності є факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, за наявності доказів скоєння його особою, стосовно якої вирішується питання про неосудність.
Психологічний критерій неосудності, на відміну від такого ж критерію осудності та обмеженої осудності, полягає у негативному змісті його інтелектуальної і вольової ознак.
Інтелектуальна ознака психологічного критерію неосудності означає, що особа не могла (нездатна була) усвідомлювати свої дії (бездіяльність), тобто усвідомлювати фактичний характер своїх діянь та їх суспільну небезпеку.
Вольова ознака неосудності полягає у неможливості (нездатності) особи керувати своїми діями (бездіяльністю). Для наявності психологічного критерію неосудності достатньо однієї із зазначених ознак. Підставою для такого твердження є сполучник «або», який стоїть між інтелектуальною і вольовою ознаками розглядуваного критерію неосудності .
Причиною нездатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними є наявність хоча б однієї з ознак медичного критерію неосудності.
Медичний критерій неосудності характеризується наявністю в особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, одного з різновидів розладу психічної діяльності. Роль медичного критерію неосудності - передбачити всі можливі клінічні форми хворобливих розладів психічної діяльності (психотичного рівня), Що виключають можливість особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
Такими розладами (ознаками) законодавство називає:
а) хронічне психічне захворювання;
б) тимчасовий розлад психічної діяльності;
в) недоумство;
г) інший хворобливий стан психіки.
Хронічним психічним захворюванням є довготривале захворювання психіки, що має тенденцію до наростання хворобливих явищ (наприклад, шизофренія, прогресивний параліч, епілепсія, маніакально-депресивний психоз).
У деяких випадках захворювання може протікати у формі окремих приступів, але при припиненні цих приступів стійкий психічний дефект зберігається.
До тимчасових розладів психічної діяльності психіатри відносять різноманітні форми порушення психічної діяльності, що можуть тривати певний час і закінчуються повним видужанням (наприклад, реактивні стани, патологічний афект, патологічне сп'яніння).
Недоумство - це уроджений (олігофренія) чи придбаний (деменції) хворобливий стан психіки, що характеризується неповноцінністю розумової діяльності. Виділяють три ступеня олігофренії: найбільш легкий - дебільність; середній — імбецильність; важкий -ідіотія.
При ідіотії та імбецильності людина завжди визнається неосудною. Практика показує, що дебільність у легкій формі в принципі не виключає стану осудності та обмеженої осудності. Іншим хворобливим станом можуть визнаватися розлади психічної діяльності, які не підпадають під ознаки перших трьох категорій психічних захворювань. Це, наприклад, маревні явища на ґрунті важкого інфекційного захворювання[16;18].
Для визнання особи неосудною необхідно, щоб був встановлений факт вчинення нею суспільно небезпечного діяння, наявність доказів скоєння його саме цією особою (юридичний критерій) та наявність хоча б однієї ознаки медичного критерію та однієї ознаки психологічного критерію.
Оскільки для визначення психічного стану конкретної особи (підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного) необхідні спеціальні знання, то у випадках наявності у судді, слідчого, адвоката обґрунтованих даних, що ставлять під сумнів осудність чи обмежену осудність особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, у справі призначається судово-психіатрична чи комплексна психолого-психіатрична експертиза.
Відповідно особа, яка перебувала під час вчинення суспільно небезпечного діяння у стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності.
Разом з тим можлива ситуація, коли особа під час вчинення такого діяння була осудною, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.
До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.
Розділ 2 . Критерії неосудності
Неосудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення суспільно-небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Неосудність виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності, що прямо зазначено в законі: "не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру".
Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як медичні, так і юридичні ознаки. У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності. Поєднавши в цій формулі медичні та юридичні ознаки, законодавець у такий спосіб увів поняття неосудності в чіткі, суворо окреслені законом рамки. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про неосудність конкретної особи.
2.1 Медичний (біологічний) критерій неосудності
Медичний критерій неосудності характеризується наявністю в особи одного із чотирьох видів психічних захворювань.
Хронічне психічне захворювання - це розлад психічної діяльності, що має тривалий перебіг і тенденцію до наростання хворобливих явищ.
В окремих випадках спостерігаються періоди тимчасового покращення стану хворого, так звані ремісії, але це не означає видужання.
До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч, тощо.
Тимчасовим розладом психічної діяльності визначається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів.
Це захворювання раптово виникає, часто як наслідок тяжких душевних травм, і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та інші.
Недоумство (олігофренія) — це стійкий і такий, що характеризується неповноцінністю розумової діяльності, хворобливий стан психіки. Розрізняють три ступені недоумства: легкий (дебілізм), середній (імбецильність) і глибокий, тяжкий ступінь розумової недорозвиненості (ідіотія).
Під іншим хворобливим станом психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абсистенції при наркоманії (наркотичне голодування) та інші. Це не психологічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівнені до них.
Передбачені законом в альтернативі ознаки медичного критерію охоплюють всі можливі випадки хворобливого стану психічної діяльності людини. Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільно-небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із зазначених захворювань[11;429].
Медичний критерій виражено, таким чином, у діагнозі захворювання. Інші можливі психічні стани, які негативно впливають на поведінку особи, наприклад фізіологічний афект, не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом'якшують відповідальність (наприклад, стан сильного душевного хвилювання при умисному вбивстві ).
Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільно-небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом.
Наявність цього критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності.
2.2 Юридичний (психологічний) критерій неосудності
Юридичний критерій неосудності виражається в здатності особи під час вчинення суспільно-небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного.
Юридичний критерій неосудності включає в себе дві ознаки: інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна ознака вказує на нездатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своєї дії (бездіяльності) на момент вчинення нею конкретного суспільно-небезпечного діяння. Вольова ознака полягає в нездатності особи керувати своїми діями (бездіяльністю), передбаченими законом як суспільне небезпечні.
Інтелектуальна ознака критерію неосудності знаходить свій вияв, по-перше, в тому, що особа не здатна усвідомлювати фактичну сторону, тобто не розуміє справжнього змісту своєї поведінки (не розуміє, що скоює вбивство, підпалює будинок і т.ін.), а тому не може розуміти і його суспільну небезпечність.
Так, душевнохвора мати під час купання своєї малолітньої дитини вводила їй в тіло звичайні швейні голки, думаючи, що таким чином вона вилікує її від тяжкої недуги. Зрештою це призвело до смерті дитини, а в її тілі було знайдено понад сорок голок.
По-друге, інтелектуальна ознака знаходить свій вияв ще і в тому, що особа не здатна усвідомлювати того, що її дія має суспільно-небезпечний характер. У ряді випадків це не виключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторону своєї поведінки.
Так, хворий, який страждає на олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити вулицю, де розважалася молодь.
Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, однак внаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності.
Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю), передбаченими законом як суспільне небезпечні.
Відомо, що вольове сфера людини завжди органічно пов'язана зі сферою свідомості. Тому у всіх випадках, коли особа не усвідомлює своїх дій (бездіяльності), вона не може і керувати ними.
Однак можливі й інші ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх наслідків, проте не може керувати своєю поведінкою.
Такий стан спостерігається в піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абсистенції. Ці хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторону діяння, що вчиняється, і навіть розуміти його суспільну небезпечність, ознак вони втрачають здатність керувати своїми вчинками.
Піроман, наприклад, під час підпалу житлового будинку розуміє фактичну сторону своєї поведінки, правильно оцінює суспільну небезпечність діяння і його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може утримати себе і клептоман, коли трапляється нагода, від спокуси вчинити крадіжку чужого майна.
Зазначені особливості інтелектуальної і вольової ознак зумовили те, що в кримінальному законі вони розділені між собою сполучником "або". У такий спосіб законодавець підкреслив не тільки їх відносну самостійність, але, головне, він закріпив їх рівне значення при визначенні неосудності особи.
У літературі зазначається, що юридичний критерій неосудності відіграє подвійну роль:
1) визначає справжній зміст неосудності, бо тільки він дозволяє визначити, чи усвідомлювала особа в момент вчинення суспільно-небезпечного діяння своєї дії (бездіяльність) і чи могла вона в цей момент керувати ними;
2) встановлює межі дії медичних критеріїв і таким чином проводить межу між осудність і неосудністю.
Для визнання наявності юридичного критерію достатньо встановити одну із названих його ознак -- інтелектуальну чи вольову. Сукупність медичного критерію (одного із чотирьох видів психічних захворювань) і юридичного критерію дає підстави для визначення особи неосудною, і вона у зв'язку з цим не підлягає кримінальній відповідальності.
Неосудність, так само, як і осудність, - юридичне поняття. У зв'язку з цим висновок про осудність чи неосудність особи по конкретній справі робить суд (а в процесі попереднього розслідування орган дізнання, слідчий чи прокурор), спираючись на результати судово-психіатричної експертизи.
Згідно з кримінально-
Стан неосудності особи визначається лише на момент вчинення нею суспільно-небезпечного діяння. Відповідно до закону особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно-небезпечного діяння. До такої особи за рішенням суду, на підставі ч.2 ст. 19, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, які не є покаранням.
Передбачені такі види примусових заходів медичного характеру: "надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним, посиленим чи суворим наглядом". Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держава від можливого повторення ним нових суспільно-небезпечних діянь.
"Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одержання така особа може підлягали покаранню".
Застосування покарання до такої особи одразу, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання[11;432].
Викладений вище зміст поняття "неосудність" та її критеріїв можна зобразити на схемі:
Розділ 3. Процес встановлення неосудності особи
Судово-психологічна експертиза
є одним з нових видів
При розслідуванні тяжких злочинів проти особи, у разі сумніву щодо психічного здоров'я обвинувачених слідчий або суд призначають психіатричну експертизу. Однією з підстав для сумніву щодо психічної повноцінності обвинуваченого найчастіше може бути відсутність зрозумілих приводів та мотивів злочину, а також особлива жорстокість його вчинення. Існує думка, що при скоєнні вбивства проведення психіатричної експертизи є обов'язковим з того міркування, що характер вбивства і пов'язані з його вчиненням дії злочинця часто виходять за межі звичайних уявлень про психічно нормальну людину[10;28] .
Найпоширеніший вид судово-
