Проблеми запровадження стратегічного планування розвитку регіонів

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Український державний  університет фінансів та міжнародної  торгівлі

Кафедра міжнародного менеджменту  та маркетингу

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Державне і регіональне управління»

на тему: Проблеми запровадження стратегічного планування розвитку регіонів

напрям підготовки 6.030601 «Менеджмент»

професійне спрямування «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності»

Студентки  3  курсу   2   групи

Якимовської Н. В

                                                                Керівник к.е.н., доц. Булах Т.М.  

Національна шкала _________________

                                                                                  Кількість балів: __Оцінка:  ECTS ___

Дата захисту _______________________

Дата здачі роботи на перевірку_________

Реєстраційний номер_________________

                                                                        Члени комісії          ___________________________

                                                                                                                    (підпис)             (прізвище та ініціали)

                                                                                                      ________________  ___________________________

                                                                                                                                                   (підпис)           (прізвище та ініціали)

                                                                                                                                ________________  ___________________________

                                                                                                                      (підпис)           (прізвище та ініціали)

м. Київ-2012

З М І С Т

ВСТУП

Одним із сучасних інструментів впровадження державної політики країни є регіональна політика розвитку, яка орієнтована на реалізацію механізмів управління господарськими адміністративно-територіальними системами всіх типів та просторових рівнів. Вона має забезпечувати комплексно-пропорційний економічний розвиток територій з максимальним урахуванням потенціалу регіонів. Розширення самостійності та повноважень органів місцевого самоврядування в умовах переходу до ринку зумовлює потребу в удосконаленні регіональних стратегій з метою конструктивного підходу до наукового обґрунтування управління регіональним розвитком. Регіональні стратегії розвитку органічно пов‘язані з важливими і складними процесами, такими, як: формування ринкових відносин, розгортання нових форм власності, пріоритетний соціальний розвиток, а також, з екологічною та демографічною ситуацією тощо.

Розвиток регіонів України  на сучасному етапі ринкових реформ зіткнувся з низкою об’єктивних і суб’єктивних чинників, що зумовили його розбалансований, асиметричний та диспропорційний характер. Основою цього стала невизначеність стратегічних пріоритетів регіонального розвитку у кризовий та посткризовий періоди, неготовність регіонів до неухильно зростаючого конкурентного тиску на внутрішньому та зовнішніх ринках у боротьбі за матеріальні, фінансові та людські ресурси, можливість ефективного використання геополітичного розташування регіональних систем та комплексів. Тактичні прорахунки регіонального розвитку України (у короткостроковому та середньостроковому періоді) обумовлені переважно відсутністю чітко означених, науково обґрунтованих економічних і соціальних стратегічних пріоритетів, неврахуванням особливостей довгострокових тенденцій регіонального розвитку, що формуються та діють на посткризовому етапі модернізації економіки. Саме тому питання стратегічного планування розвитку регіонів в наш час стає досить актуальним.

Вироблення дієвої державної  політики в суспільстві практично неможливе без стратегічного планування. Актуальність стратегічного планування пояснюється його раціональністю та глобальною світовою інтеграцією і воно може розглядатися у кількох можливих варіантах для запровадження в суспільну практику України.

Об‘єктом курсової роботи є економічний розвиток обласних центрів України. 
Предметом дослідження є процес стратегічного планування економічного розвитку регіонів.

Метою курсової роботи є дослідження теоретичних та практичних аспектів стратегічного планування економічного розвитку обласних центрів України та визначення напрямів його удосконалення.

Для досягнення мети було поставлено та вирішено ряд завдань, а саме: 
1. Розглянути поняття та сутність стратегічного планування економічного розвитку міст;

2. Дослідити основні етапи формування та реалізації регіональної стратегії та нормативно-правові засади стратегічного планування розвитку регіонів;

3. Зробити оцінку сучасної ситуації та проблем у сфері регіонального планування; 
4. Визначити основні напрями удосконалення стратегічного планування регіонального розвитку  України.

В ході дослідження використовувались  такі методи: SWOT-аналіз, планування, моніторинг, оцінювання.

Значний внесок у вітчизняній науковій літературі впродовж останнього часу в розроблення стратегічного планування зробили ослідження таких вчених як Т. Заяць, С. Дорогунцов, О. Ковтун, . Мельник, С. Мочерний, Ю. Пітюренко, С. Чистов та ін.Водночас слід відзначити, що багато теоретичних питань є ще невирішеними, залишаються дискусійними, а в ряді випадків – і не окреслені.

Це стосується, зокрема, з’ясування концептуальних засад планування регіонального розвитку.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ  ЗАСАДИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ СТРАТЕГІЧНОГО  ПЛАНУВАННЯ

1.1. Поняття  «стратегічне планування»

Стратегічне планування – це системний шлях до управління змінами й досягнення консенсусу в усій громаді, а також створення спільного бачення економічного майбутнього громади. Це творчий процес визначення проблем та погодження реалістичних цілей, завдань і стратегій, здійснення яких вирішить ці проблеми. Стратегічне планування є також потужним інструментом об‘єднання лідерів бізнесу та посадовців місцевої влади для створення публічно-приватних партнерств, що має позитивний вплив на місцевий діловий клімат та конкурентне становище громади, а також на вирішення інших питань, пов’язаних з рівнем життя всіх громадян. [1, с.35]

Вироблення дієвої державної політики в суспільстві практично неможливе без стратегічного планування. Актуальність стратегічного планування пояснюється його раціональністю та глобальною світовою інтеграцією і воно може розглядатися у кількох можливих варіантах для запровадження в суспільну практику України.

Визначаючи стратегічне планування,  наголосимо,  що в літературі існує значна кількість визначень. Для  регіону оптимальним є таке визначення: стратегічне планування – це систематичний процес, за допомогою якого регіон

а прогнозує та планує свою діяльність на майбутнє.[1, с.39]

Загалом стратегічне планування було реакцією на очевидний безлад і короткозорість, породжені ринковими негараздами і плюралістичними підходами у вирішенні проблем владою.

Стратегічне планування зорієнтоване на процес чи результат? Що є важливішим і первинним у ньому. Стратегічне планування є водночас процесом і результатом, оскільки в його основу покладено:

•  вибір цілей та завдань, що мають привести до кращого  суспільства;

•  визначення найдієвішого способу  досягнення цілей та завдань;

•  централізацію влади.

Зорієнтованість стратегічного планування на результат не викликає сумнівів, оскільки стратегічний план обов’язково передбачає досягнення результату відповідно до задекларованої цілі.

Стратегічне планування як процес. Процес стратегічного планування передбачає:

•  розподіл ресурсів (фонди, дефіцитні управлінські кадри, технологічний досвід);

•  адаптацію до зовнішнього  середовища  (поліпшення стосунків організації з її зовнішнім середовищем);

•  внутрішню координацію;

•  організаційно-стратегічне  передбачення.[2, с.98]

Водночас треба висловити  застереження щодо стратегічного планування. Передовсім стратегічне планування не варто вважати самоціллю чи панацеєю від усіх негараздів. Це не є догматична «ковдра» безпечного і безтурботного існування, оскільки процес стратегічного планування є неперервним і з бюрократичної точки зору містить чіткішу регламентацію діяльності з постійним моніторингом виконання стратегічного плану.

Основні завдання регіонального планування полягають у забезпеченні оптимального розвитку народного господарства регіонів у єдиному господарському комплексі держави; вдосконаленні, спеціалізації територій; установленні оптимальних пропорцій; ефективному використанні трудових і природних ресурсів та виробничих потужностей; раціоналізації розміщення продуктивних сил.

Стратегічне планування регіонального розвитку має такі стадії:

1) розроблення концепції регіонального розвитку;

2) обґрунтування важливих пропозицій;

3) формування системи цільових програм. [5, с.140]

Генеральною метою стратегії соціально-економічного розвитку регіону є орієнтація на діяльність у напрямку стабілізації та підвищення якості життя населення на основі підвищення ефективності економіки і забезпечення додаткових надходжень у бюджети всіх рівнів за рахунок активізації інноваційних та інвестиційних процесів.

Стратегія соціально-економічного розвитку регіону визначає зміст основних напрямів діяльності органів місцевого самоврядування:

• управління соціально-економічним розвитком;
• управління бюджетом та фінансами;
• управління економікою та підприємництвом;
• управління майном і землею;
• управління зовнішньоекономічною діяльністю;
• охорону навколишнього середовища. [3, с.45]

Не можна не погодитися з думкою вчених, які вважають, що концепція соціально-економічного розвитку регіону – це цілеспрямований комплексний документ, що охоплює систему найважливішої політики розвитку регіону в стратегічній перспективі на основі необхідної і достатньо економічної самостійності (стратегічні пріоритети, цілі, пропорції і механізми) [2, с.81]

У структурі концепції розвитку регіону мають бути такі розділи:

• соціальна; екологічна; структурна; аграрна політика;
• регіональна науково-інноваційна політика; політика розвитку важливих комплексів спеціалізації та розвитку продуктивних сил; політика розвитку системи розселення; підготовки трудових ресурсів і зайнятості;
• розвитку виробничої інфраструктури; ринкової інфраструктури;
• інвестиційна та зовнішньоекономічна політика;
• антимонопольна; фінансово-бюджетна і податкова; регіонально-кредитна політика і розвиток банківської системи;
• політика розвитку відносин власності. [4, с.41]

Отже, концепція регіонального розвитку визначає важливі структурні зміни в процесах соціально-економічного розвитку у формі важливих пріоритетів, цілей і забезпечує їх реалізацію економічних та організаційно-правових механізмів.

На основі концепції регіону формується стратегічна комплексна програма соціально-економічного розвитку, що охоплює систему взаємопов’язаних цільових програм. Процес формування стратегії соціально-економічного розвитку регіонів є одним із найважливіших напрямків діяльності виконавчих і законодавчих органів влади на всіх рівнях.

Важлива складова механізму державної регіональної економічної політики – прогнозування як з’єднувальна ланка між теоретичними розробками та господарською практикою.

Загальна мета прогнозу соціально-економічного розвитку регіонів полягає в тому, щоб інформаційно забезпечити об’єктивність управлінських рішень щодо оптимальних шляхів розвитку регіональної економіки у майбутньому. Регіональне прогнозування за останніх 30–40 років досягло неймовірно великих масштабів. Прогнози і програми розвитку регіонів складають як на національному (в межах країни), так і на міжнародному рівні (СЕЗ, єврореґіони та ін.) із залученням іноземного капіталу. На макрорівні прогнози розробляють для країни в цілому. Вони можуть бути галузевими, проблемними, комплексними.

Відповідно до Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (2000 р.), у всіх адміністративно-територіальних одиницях розробляють прогнози соціально-економічного розвитку терміном на 5 років та програми економічного і соціального розвитку терміном на 1 рік.

У прогнозі економічного та соціального розвитку регіонів слід відображати [380]:

1. Аналіз та оцінку соціально-економічного розвитку регіону за попередній період, визначення тенденцій і проблем розвитку економіки та соціальної сфери.

2. Стан використання економічного потенціалу регіону, екологічну ситуацію.

3. Прогноз кон’юнктури на регіональних ринках основних видів товарів і послуг.

4. Напрямки розв’язання проблем соціально-економічного розвитку регіону.

5. Цілі та пріоритети регіонального розвитку, заходи щодо їх досягнення.

6. Основні показники соціально-економічного розвитку.

7. Висновки щодо тенденцій розвитку економіки регіону на середньотерміновий період. [6, с. 73]

Базою прогнозування соціально-економічного розвитку регіону є система досягнутих макроекономічних показників, державні соціальні стандарти і нормативи забезпеченості населення, національно-етнічні особливості регіону, характеристика розвитку соціальної інфраструктури, можливості потенційних інвесторів та інвестиційна привабливість регіону.

Регіональне прогнозування, на думку науковців, має базуватися на таких принципах [3, с.56]:

• системності;
• багатоваріантності стратегічних і тактичних завдань;
• єдності кількісних і якісних характеристик прогнозу;
• оптимального поєднання різних підходів і методів; ієрархічності та програмності у виборі конкретних засобів вирішення соціально-економічних завдань;
• агрегованості основних індикаторів і показників регіонального прогнозу залежно від прогнозного періоду, послідовності та можливих етапів досягнення визначених цілей.

Систему прогнозів розвитку економіки регіонів розробляють у кілька етапів. На першому етапі здійснюють комплексний аналіз і систематизацію регіональних та міжрегіональних проблем розвитку: підвищення рівня життя населення, скорочення безробіття і забезпечення зайнятості населення; екологічні проблеми; зміцнення експортного потенціалу регіонів; удосконалення територіальної спеціалізації.

На другому етапі вибудовують «дерево цілей», ґрунтоване на їхньому чіткому ранжуванні відповідно до пріоритетів регіонального розвитку і наявних фінансових ресурсів. Виділяють із загальних часткові цілі. Це забезпечує взаємозв’язок системи цілей на різних рівнях управління за

ступенем значущості та пріоритетності.

На третьому етапі формулюють обмеження та критерії, які й визначають межі прийнятних рішень і засобів досягнення окреслених цілей.

Першочергово реалізують цілі та проекти, що не потребують значних капітальних вкладень.

На четвертому етапі відпрацьовують можливі сценарії розвитку

подій у перспективі залежно від обраних шляхів розв’язання регіональних

проблем. Сценарій – це загальна модель, що описує не тільки очікувані

результати тих чи інших перетворень, а й визначає необхідні ресурси для

їх досягнення.

Відповідно до положень Державної стратегії регіонального  розвитку

принципами регіонального  розвитку є:

1)  Принцип програмування.  Політика регіонального розвитку здійснюється на основі взаємозв’язаних довгострокових стратегій, планів та програм розвитку як на державному, так і на регіональному, а за потреби й на

субрегіональному,  рівнях. Принцип  передбачає щорічне планування необхідних витрат державного бюджету, що є запорукою забезпечення прозорості, стабільності та синхронізації дій щодо політики розвитку регіонів.

2) Принцип концентрації. У зв’язку  з обмеженістю державних фінансових ресурсів вони концентруються на географічно визначених територіях відповідно до ієрархії пріоритетів та сформульованих стратегічних цілей на

основі економічної ефективності їх використання.

3) Принцип синхронізації дій  передбачає здійснення основних  реформ, які впливають на соціально-економічний  розвиток регіонів,  узгодження пріоритетів і дій центральних, місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування щодо регіонального та місцевого розвитку.

4) Принцип поляризованого розвитку  передбачає формування «опорних

регіонів» як взірців та «локомотивів»  росту. В таких регіонах зосереджуються фінансові, матеріально-технічні, людські та інші ресурси для забезпечення динаміки зростання. На наступному етапі інноваційна активність поширюється на інші регіони. Економічне зростання, підприємницька активність, інноваційні технології стають для них прикладом. Такий принцип успішно застосовували країни,  які перебували на початкових стадіях економічного піднесення, коли інновації, впроваджені в одному місці, потім поширювалися на інші.

5)  Принцип додатковості передбачає фінансову підтримку місцевих ініціатив з державного бюджету на основі дофінансування. В кожному випадку місцеві та регіональні бюджети мають брати участь власними коштами в реалізації відповідної стратегії, програми чи проекту.

6) Принцип субсидіарності ґрунтується на такому розподілі повноважень між різними рівнями влади, коли надання адміністративних та управлінських послуг максимально наближене до споживача. В цьому випадку відповідно ведеться розподіл фінансів, що забезпечує належний рівень якості послуг.

7) Принцип збалансованого розвитку обумовлюється диференціацією надання державної підтримки регіонам з урахуванням особливостей їхнього потенціалу та відповідно до визначеної законодавством системи перерозподілу.

8) Принцип партнерства передбачає  тісну співпрацю між центральними й місцевими органами державної влади та місцевого самоврядування, підприємницькими структурами, громадськими організаціями протягом усього процесу формування й виконання планів та програм.

9) Принцип суспільної  єдності полягає в зменшенні відмінностей між окремими регіонами у використанні людських ресурсів та рівні життя населення,  вирівнюванні економічних потенціалів,  просторовій єдності,  яка передбачає розвиток спільної інфраструктури для різних адміністративно-територіальних одиниць.

10) Принцип конкурентності  передбачає конкурентні умови  отримання кредитів та субвенцій на виконання проектів і програм місцевого розвитку, основаних на кращій маркетинговій стратегії, ТЕО та бізнес-планах.

Регіональні програми класифікують так:

за рівнем – загальнодержавного, регіонального та місцевого значення;

за тривалістю – довготермінові, середньотермінові, короткотермінові;

за змістом реалізованої проблеми – комплексні та функціональні;

за характером програмних заходів – освоєння нових територій,

подальший розвиток їх господарства чи реконструкція.

Державні регіональні програми сприяють найповнішому узгодженню територіальних і галузевих інтересів, створюють реальні передумови для зближення рівнів виробництва і споживання в усіх регіонах. Підготовлені державні регіональні програми соціально-економічного розвитку схвалює Кабінет Міністрів України, і вони стають складовими державної програми розвитку країни.

Програми соціально-економічного розвитку регіону обов’язково взаємоузгоджують із проектом державного плану (програми) економічного і соціального розвитку України на відповідний рік. У цих програмах відображають:

• аналіз та оцінку соціально-економічного розвитку за поточний період, основні проблеми розвитку регіону;
• основні показники економічного розвитку;
• зведений план доходів соціального розвитку;
• зведений план доходів соціального розвитку;
• показники розвитку промисловості;
• капітальне будівництво;
• регіональну інфраструктуру;
• трудові ресурси;
• охорону природи і раціональне використання природних ресурсів;
• рівень розвитку та економічну ефективність виробництва.

Отже, державні регіональні програми розробляють для активізації господарської діяльності та розвитку ринкових відносин у регіонах; забезпечення структурної перебудови господарських комплексів; розв’язання соціальних проблем, пов’язаних із зайнятістю населення, розвитком соціальної інфраструктури; ліквідації локальних соціально-економічних криз; створення умов для екологічної безпеки в регіоні тощо.

При плануванні розвитку використовують державні регіональні цільові комплексні програми, які реалізують, залучаючи у виробництво місцеві ресурси, державні інвестиції, позабюджетні кошти. Ці програми спрямовують на розв’язання найважливіших регіональних проблем – фінансування будівництва та функціонування загальнонаціональних об’єктів культури, освіти, охорони здоров’я; забезпечення соціальних гарантій для населення регіонів; фінансової допомоги для прискорення реформування економіки регіону, створення нових робочих місць тощо.

Розробляють і реалізують програми згідно з Постановами ВР України,Указами Президента України, розпорядженнями КМ України.

Отже, процес формування стратегії соціально-економічного розвитку регіонів – один із найважливіших напрямків діяльності виконавчих і законодавчих органів влади на всіх рівнях. Конкретними формами, за допомогою яких здійснюють державне регулювання економіки, тобто визначають стратегію, розробляють, оголошують та реалізують цілі регіональної економічної політики, є стратегічне планування та прогнозування регіонального розвитку; в подальших наукових розвідках у цьому напрямі можна сформувати механізм реалізації та розвитку стратегічного планування.

1.2. Етапи розробки  стратегічного планування

Ґрунтуючись на обов’язкових елементах стратегічного планування загалом можна запропонувати такі етапи розробки стратегічного плану[7, с.74]:

І етап – Ініціація.

ІІ етап – Створення  організаційних структур.

ІІІ етап – Аналіз (SWOT-аналіз).

ІV етап – Визначення місії, цілей, завдань.

V етап – Планування.

VІ етап – Реалізація  плану.

VІІ етап – Моніторинг, оцінювання.

Перший етап – ініціація  розробки стратегічного планування є достатньо важливою складовою цього процесу, оскільки для створення дієвого стратегічного плану потрібне досягнення початкової згоди щодо процесу стратегічного планування.

Беручи до уваги, що стратегічне  планування є складним трудомістким процесом, важливою передумовою реалізації описаної у попередній темі моделі є оцінка готовності персоналу й ресурсів організації до стратегічного планування, досягнення початкової згоди щодо очікуваних результатів, інституціоналізація  (закріплення) умов і вимог щодо організації процесу планування відповідним розпорядчим документом  (наказом,  рішенням, розпорядженням тощо).

Головна мета цього етапу  процесу стратегічного планування – заручитися підтримкою керівництва (ключових осіб, що приймають рішення (ОПР) щодо ключових завдань для розвитку організації, регіону чи територіальної громади й очікуваних результатів; оцінити здатність організації, регіону чи територіальної громади до розробки дієвої стратегії та визначити умови організації процесу стратегічного планування. Для стратегічного планування вирішальне значення має повна узгодженість дій найвищому рівні.

Цінності, структура, що є його основою та методологія впровадження, не повинні доводитися зверху у вигляді указів, меморандумів чи нової ухваленої політичної лінії. Керівництво має бути внутрішньо готовим до дискусій, розбудови команди, участі у стратегічному процесі, оцінки разом з іншими представниками управлінської ланки на всіх рівнях установи.

Другий етап передбачає створення Робочої групи.  Робоча група із стратегічного планування  – найвищий орган і мозковий центр зі стратегічного планування. Утворюється для обговорення і затвердження всіх ключових рішень,  пов’язаних з розробкою і реалізацією стратегічного плану.

До завдань стратегічної групи можна віднести дотримання організаційного процесу стратегічного планування в організації, регіоні чи територіальній громаді. Цей процес можна зобразити як своєрідні  «сходи»,  які долає команда.

Кожна  «сходинка» є  визначально важливим етапом творення стратегії. Команда, що запроваджує стратегічний план у організації, регіоні чи територіальній громаді має потрібні знання  (перша сходинка) зі сфери стратегічного планування і для неї актуально-важливим є створення атмосфери довіри як до людей загалом,  так і до процесу стратегічного планування зокрема. Без довіри  (друга сходинка) немає сенсу авторитарними методами впроваджувати стратегію, оскільки вона буде мало легітимною.

Наступна сходинка – «надія». Тобто, стратегічний план має давати надію як для окремого працівника чи громадянина, так і для організації, регіону, громади загалом. Ця надія підтверджуються реальними і конкретними діями робочої групи з реалізації стратегічного планування, що відповідають проголошеним цілям і спрямовані на виконання завдань стратегічного плану.

Третій етап стратегічного  планування розвитку регіону передбачає проведення комплексного соціально-економічного аналізу його території через оцінювання соціально-економічного стану,  проведення SWOT-аналізу та TOWS-аналізу. Сутність і формати здійснення зазначених видів аналізу відображено, відповідно, в кроках 1, 2 та 3 цього етапу.