ВСТУП

     Актуальність  дослідження. Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП) розрізняють поняття "продуктивність" і "продуктивність праці".

     Продуктивність  – це ефективність використання ресурсів – праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації – під час виробництва різних товарів і надання послуг. Вона відбиває взаємозв'язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих послуг і ресурсами, які були витрачені на їх виробництво. Продуктивність дає змогу порівнювати виробництво на різних рівнях економічної системи (на рівні окремого індивіда, цеху, підприємства, організації, галузі й держави) з використаними ресурсами. Під час їх оцінювання необхідно враховувати зростання вартості енергії, сировини, витрат, пов'язаних з безробіттям тощо.

     Вища  продуктивність означає збільшення обсягу продукції за тих самих  витрат, при цьому необхідно враховувати  потреби цієї чи іншої продукції  на ринку, у суспільстві.

     Зауважимо, що на зарубіжних підприємствах оцінюється тільки та продукція, яка куплена, а не просто вироблена.

     Продуктивність  праці відбиває ступінь ефективності процесу праці. У її визначенні вихідною категорією є праця.

     З'ясовуючи економічний зміст продуктивності праці, треба мати на увазі, що праця, яка витрачається на виробництво  тієї чи іншої продукції, складається з:

1. живої праці, яка витрачається в даний момент безпосередньо в процесі виробництва даної продукції;
2. минулої праці, уречевленої у раніше створеній продукції, яка використовується тією чи іншою мірою для виробництва нової продукції (сировина, матеріали, енергія – повністю; машини, споруди тощо – частково).

     Продуктивність  праці – це ефективність затрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу, або кількістю  часу, витраченого на одиницю продукції. Зростання продуктивності праці означає збільшення кількості продукції, виробленої за одиницю часу, або економію робочого часу, витраченого на одиницю продукції.

     У процесі виробництва функцією живої  конкретної праці є створення  нової вартості, а також перенесення робочого часу, матеріалізованого в речових елементах виробництва, на створюваний продукт. Тому продуктивність праці відображає ефективність як живої, так і сукупної (живої та уречевленої) праці. Розрізняють поняття індивідуальної (живої праці) й суспільної (живої та уречевленої) праці.

     Продуктивність  праці тісно пов'язана з її інтенсивністю. Остання характеризує ступінь напруженості праці за одиницю  часу і вимірюється кількістю  витраченої енергії людини. Чим вищий  рівень інтенсивності праці, тим вища її продуктивність. Максимальний рівень інтенсивності визначається фізіологічними й психічними можливостями людського організму. Отже, інтенсивність праці має фізіологічні межі, тобто не може бути необмеженою. У зв'язку з цим виникає поняття нормальної інтенсивності. Воно означає такі затрати життєвої енергії протягом робочого часу зміни, які забезпечують необхідні умови для повноцінного функціонування організму й повного відновлення працездатності до початку нового трудового дня. Отже, інтенсивність праці є важливим фактором продуктивності, проте має певну фізіологічну межу і потребує дотримання фізіологічних норм людської енергії.

     Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

     Метою курсової роботи є дослідження продуктивності праці, її ролі в економічному зростанні підприємства, а також аналіз і резерви росту продуктивності праці на підприємстві 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ  ОСНОВИ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ ПЕРСОНАЛУ  ПІДПРИЄМСТВА 

          1.1.  Продуктивність праці як економічна категорія 

     Основною  проблемою економічної теорії і  господарської практики є аналіз співвідношення результатів і витрат, що в загальному розумінні називаємо  ефективністю. Витрати визначаються обсягом (вартістю) використаних економічних ресурсів. Як відомо, економічні ресурси заведено поділяти на три великі групи:

1. Робоча сила (трудовий потенціал, людський капітал).
2. Компоненти природних ресурсів (земля та сировина).
3. Компоненти засобів виробництва (фізичний капітал).

     Відповідно  окремо визначається ефективність використання робочої сили, природних ресурсів або капіталу.

     Результати характеризуються обсягами та вартістю виробленої і реалізованої продукції, розмірами доданої вартості, прибутку, а також показниками конкурентоспроможності, якості життя, екології тощо. Найчастіше результати виражаються обсягами продукції або розміром прибутку. Якщо у розрахунку ефективності результати визначаються обсягом продукції, то ми одержимо показники, які називаються продуктивністю, а якщо розміром прибутку, то такі показники ефективності називаються рентабельністю (прибутковістю).

     Узагальнюючим показником ефективності використання робочої сили є продуктивність праці, що, як і всі показники ефективності, характеризує співвідношення результатів та витрат, у даному випадку — результатів праці та витрат праці.

     Продуктивність  праці показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Тобто зростання продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат.

     У широкому розумінні зростання продуктивності праці означає постійне вдосконалення  людьми економічної діяльності, постійне знаходження можливості працювати  краще, виробляти більше якісніших  благ при тих самих або й  менших затратах праці. Зростання продуктивності праці забезпечує збільшення реального продукту й доходу, а тому воно є важливим показником економічного зростання країни. Оскільки збільшення суспільного продукту в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня споживання, а отже, і рівня життя, то економічне зростання стає однією з головних цілей держав з ринковою системою господарювання.

     Кожне підприємство характеризується певним рівнем продуктивності праці, який може зростати або знижуватися під  дією різноманітних чинників. Підвищення продуктивності праці є безперечною умовою прогресу і розвитку виробництва.

     За  відомим визначенням К. Маркса, зростання  продуктивності праці полягає в  тому, що частка затрат живої праці  в продуктах зменшується, а частка затрат минулої праці (втіленої в засобах виробництва) — збільшується, але так, що загальна сума праці в кожній одиниці продукту зменшується [6, c. 47].

     На  рівень продуктивності праці на підприємстві впливають рівень екстенсивного  використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний стан виробництва.

     Рівень  екстенсивного використання праці  показує ступінь її продуктивного використання та тривалість протягом робочого дня при незмінності інших характеристик. Чим повніше використовується робочий час, чим менше простоїв та інших втрат робочого часу і чим триваліший робочий день, тим вищий рівень екстенсивного використання праці і відповідно продуктивності праці. Однак зростання продуктивності праці за рахунок екстенсивних характеристик має чіткі межі: законодавчо встановлену тривалість робочого дня і робочого тижня.

     Якщо  протягом законодавчо встановленої тривалості робочого часу останній цілком витрачається на продуктивну працю, то це і є верхня межа рівня екстенсивного  використання праці.

     Інтенсивність праці характеризує ступінь її напруженості і визначається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу. Підвищення інтенсивності праці також має свої межі, а саме: фізіологічні та психічні можливості людського організму. Нормальна інтенсивність праці означає таку витрату життєвої енергії людини протягом робочого часу, яку можна повністю поновити до початку наступного робочого дня при реально доступній для цієї людини якості харчування, медичного обслуговування, використання вільного часу тощо.

     Отже, рівень екстенсивного використання праці та інтенсивність праці  — це важливі фактори зростання  продуктивності праці, які, однак, мають  чіткі обмеження, тобто не можуть використовуватися безкінечно [7, c. 142].

     Джерелом  зростання продуктивності праці, яке не має меж, є техніко-технологічне вдосконалення виробництва під дією науково-технічного прогресу. За кілька останніх десятиріч у розвинених країнах рівень екстенсивного використання праці зменшився більше ніж удвічі, інтенсивність праці не зростала, а продуктивність збільшилася в кілька разів, що проявилося у значному зростанні добробуту і рівня споживання всіх верств працюючого населення. Тобто саме за рахунок науково-технічного прогресу продуктивність праці зростає так швидко, що дає можливість виробляти все більше споживчих благ меншою кількістю праці. 

2. Показники і методи вимірювання продуктивності праці

     Важливою  передумовою визначення результативності праці є правильне обчислення рівня і динаміки продуктивності праці в усіх сферах економіки.

     Вимірювання продуктивності праці має грунтуватися на розумінні її економічного змісту, визначенні показників, які можуть характеризувати рівень продуктивності праці у часі і просторі.  

     Рис. 1.1 Методи вимірювання продуктивності праці 
 

     Методи  обліку продуктивності праці мають  відповідати таким вимогам:

1. Одиниця виміру не може викривляти показники продуктивності праці;
2. Повністю враховувати фактичний обсяг робіт і затрати робочого часу;
3. Забезпечувати єдність методів вимірювання продуктивності праці;
4. Показники продуктивності праці мають бути наскрізними, зведеними, порівняльними, мати високий ступінь узагальнення, бути універсальними у застосуванні [10, c. 36].

     Розрізняють продуктивність у масштабі суспільства, регіону, галузі, підприємства, організації, цеху, виробничої дільниці, бригади й окремого працівника.

     Продуктивність  праці вимірюється відношенням  обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової чисельності персоналу). Залежно від прямого або оберненого відношення маємо два показники: виробіток і трудомісткість.

     Виробіток — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника або робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на його виробництво. 

     де  В — виробіток;

         Т — затрати робочого часу;

         Q —  обсяг виробленої продукції.

          На підприємствах виробіток може  визначатися різними способами  залежно від того, якими одиницями  вимірюється обсяг продукції  і затрати праці. Це такі  способи:

1. Натуральний – ділення обсягу виробленої продукції у фізичних одиницях на кількість затраченого часу в нормо-годинах.
2. Вартісний - ділення обсягу виробленої продукції у гривнях на затрати часу, що виражені в середньо- списковій чисельності робітників або відпрацьованих ними кількості людино-днів;-годин.
3. Трудовий - ділення обсягу виробленої продукції, представленої в затратах робочого часу в нормо-годинах на кількість працівників.

     Трудомісткість — це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто величина обернена до виробітку): 

     де  Тр — трудомісткість на одиницю продукції.

     Чим більший виробіток продукції  за одиницю часу, або чим менші  затрати часу на одиницю продукції, тим вищий рівень продуктивності праці. Проте відсоток підвищення виробітку не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості. Співвідношення між ними виражається так:

1. % зниження трудомісткості = % підвищення виробітку / (100 + %

     підвищення  виробітку)- 100;

2. % підвищення виробітку = % зниження трудомісткості / (100 - %

     зниження  трудомісткості)- 100 [3, c. 68-71].

     Виробіток є найпоширенішим і універсальним  показником. У масштабі економіки  рівень продуктивності праці (виробітку) у сфері матеріального виробництва  визначається відношенням величини знову створеної вартості — національного доходу — за певний період до середньооблікової чисельності персоналу, зайнятого у сфері матеріального виробництва протягом цього періоду. У сфері послуг продуктивність праці (виробіток) визначається відношенням вартості послуг без вартості матеріальних витрат на їх надання за  певний період до середньооблікової чисельності персоналу сфери послуг за цей самий період.

     Розрізняють показники виробітку залежно  від одиниці виміру робочого часу:

1. Виробіток на одну відпрацьовану людино-годину — годинний;
2. Виробіток на один відпрацьований людино-день — денний;
3. Виробіток на одного середньооблікового працівника — річний (квартальний, місячний).

       Годинний виробіток характеризує продуктивність праці за фактично відпрацьований час.

     Денний  залежить також від тривалості робочого дня і використання робочого часу всередині зміни. На його рівень впливають внутрішньозмінні простої та збитки часу.

     Річний  виробіток ураховує не тільки внутрішньозмінні, а й цілодобові простої.

     Залежність  між цими показниками може бути виражена так:

1. Індекс денного виробітку = Індекс годинного виробітку - Індекс використання робочого часу протягом зміни;
2. Індекс річного виробітку = Індекс денного виробітку - Індекс кількості явочних днів протягом року.

     Методи  вимірювання продуктивності праці (виробітку) залежать від способу визначення обсягів виробленої продукції. Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи.

     Сутність натурального методу полягає в тому, що обсяг виробничої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях (штуках, тоннах, метрах тощо).

     Цей метод має широке застосування всередині  підприємства: на робочих місцях, у  бригадах, на окремих дільницях тих  галузей, які виробляють однорідну  продукцію (електроенергетика, видобувні галузі промисловості).

     Якщо  підприємство (цех, дільниця, бригада) випускає продукцію, котра має одне й те саме призначення, проте відрізняється  за якоюсь однією ознакою, виробіток  можна розрахувати за допомогою  умовно-натуральних одиниць. Натуральний метод має обмежене застосування, оскільки підприємства і галузі випускають здебільшого різнорідну продукцію. Окрім цього, за даного методу не можна усувати змін обсягу незавершеного виробництва, яке в деяких галузях має велику частку в загальному обсязі продукції (будівництво, суднобудівництво та ін.).

     Трудовий  метод найчастіше використовується на робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях і в цехах, де обсяг робленої продукції або виконаних робіт визначається в нормо годинах. За науково обгрунтованих і на певний період незмінних норм цей метод достатньо точно характеризує зміни продуктивності праці.

     Трудовий  метод має обмежене застосування, оскільки він базується на використанні незмінних норм, що суперечить необхідності перегляду норм у міру здійснення організаційно-технічних заходів. Окрім того, досі на підприємствах розраховується здебільшого технологічна трудомісткість, яка виражає затрати часу лише основних робітників. І самі норми трудових затрат для них часто не порівняльні у зв'язку з різним ступенем їх обгрунтованості. Відсутні науково обгрунтовані нормативи праці на окремі види робіт або трудові функції.

     У сучасних умовах найпоширенішим методом  вимірювання продуктивності праці є вартісний (грошовий), який грунтується на використанні вартісних показників обсягу продукції (валова, товарна продукція, валовий оборот, нормативна вартість обробки, чиста, нормативно-чиста й умовно-чиста продукція, валовий дохід).

     Перевага  вартісного методу полягає в можливості порівняння різнорідної продукції з витратами на її виготовлення як на окремому підприємстві або в галузі, так і економіки в цілому. У зв'язку з цим вартісний метод застосовується на всіх етапах планування й обліку як на галузевому, так і на територіальному рівнях.

     Показники продуктивності праці, розраховані  за валовою і товарною продукцією, мають схожі переваги і недоліки. Недоліки полягають передусім у тому, що рівень виробітку більшою мірою обумовлений затратами минулої (уречевленої) праці, ніж затратами живої праці. На величину виробітку і його динаміку побічний вплив чинять зміни асортименту продукції, її матеріаломісткість і трудомісткість, зміни обсягу кооперованих поставок, обсягу незавершеного виробництва, відмінності і динаміка цін на продукцію. Під час обчислення валової або товарної продукції часто має місце повторність розрахунку у зв'язку з тим, що вартість продукції підприємства, яке постачає цю продукцію, впливає на величину продуктивності підприємства, яке її використовує. 

     1.3. Фактори та резерви підвищення продуктивності праці 

     Фактори зміни певного показника —  це сукупність усіх рушійних сил і  причин, що визначають динаміку цього  показника. Відповідно фактори зростання продуктивності праці — це вся сукупність рушійних сил і чинників, що ведуть до збільшення продуктивності праці. Оскільки, як зазначалося, зростання продуктивності праці має надзвичайно велике значення і для кожного підприємства зокрема, і для суспільства в цілому, остільки вивчення факторів і пошук резервів цього зростання стає важливим завданням економічної теорії і практики.

     За  рівнем керованості фактори підвищення продуктивності праці можна поділити на дві групи:

1. Ті, якими може керувати суб'єкт господарської діяльності (управління, організація, трудові відносини, кваліфікація і мотивація персоналу, техніка і технологія, умови праці, інновації тощо);
2. Ті, що перебувають поза сферою керування суб'єкта господарювання (політичне становище в країні , рівень розвитку ринкових відносин, конкуренція, НТП, загальний рівень економічного розвитку, якість і кількість трудових ресурсів країни, культура, моральність, соціальні цінності, наявність природних багатств, розвиток інфраструктури тощо).

     Оскільки  праця є процесом взаємодії робочої  сили із засобами виробництва, фактори  зростання продуктивності праці за змістом можна поділити на три групи:

1. Соціально-економічні, що визначають якість використовуваної робочої сили.
2. Матеріально-технічні, що характеризують якість засобів виробництва.
3. Організаційно-економічні, що відбивають якість поєднання робочої сили із засобами виробництва.

     До  групи соціально-економічних факторів зростання продуктивності праці відносять усі фактори, що сприяють поліпшенню якості робочої сили. Це насамперед такі характеристики працівників, як рівень кваліфікації та професійних знань, умінь, навичок; компетентність, відповідальність; здоров'я та розумові здібності; професійна придатність, адаптованість, інноваційність та професійна мобільність, моральність, дисциплінованість, здатність реагувати на зовнішні стимули і внутрішнє бажання якісно виконувати роботу. До цієї групи факторів належать також такі характеристики трудових колективів, як трудова активність, творча ініціатива, соціально-психологічний клімат, система ціннісних орієнтацій.

     До  групи матеріально-технічних факторів зростання продуктивності праці відносять усі фактори, що сприяють прогресивним змінам у техніці і технології виробництва, а саме: модернізація обладнання; використання нової продуктивнішої техніки; підвищення рівня механізації й автоматизації виробництва; упровадження нових прогресивних технологій; використання нових ефективніших видів сировини, матеріалів, енергії тощо.

     До  групи організаційно-економічних факторів зростання продуктивності праці належать прогресивні зміни в організації праці, виробництва та управління. До них входять: удосконалення структури апарату управління та систем управління виробництвом, повсюдне впровадження та розвиток автоматизованих систем управління; поліпшення матеріальної, технічної і кадрової підготовки виробництва, удосконалення організації виробничих та допоміжних підрозділів; удосконалення розподілу та кооперації праці, розширення сфери суміщення професій і функцій, упровадження передових методів та прийомів праці, удосконалення організації та обслуговування робочих місць, упровадження прогресивних норм і нормативів праці; поліпшення умов праці та відпочинку, удосконалення систем матеріального стимулювання.

     За  сферою виникнення і дії фактори зростання продуктивності праці поділяються на:

1. Внутрішньовиробничі, що виникають і діють безпосередньо на рівні підприємства чи організації;
2. Галузеві і міжгалузеві, пов'язані з можливістю поліпшення кооперативних зв'язків, концентрації і комбінування виробництва, освоєння нових технологій і виробництв на рівні галузі або кількох суміжних галузей економіки;
3. Регіональні, характерні для даного регіону (наприклад, створення вільної економічної зони);
4. Загальнодержавні, які сприяють підвищенню продуктивності праці в усій країні (наприклад, зміцнення здоров'я і підвищення освітнього рівня населення, раціональне використання трудового потенціалу тощо).

     Важливим  етапом аналітичної роботи на підприємстві с пошук резервів продуктивності праці, розробка організаційно-технічних  заходів щодо реалізації цих резервів і їх безпосереднє впровадження. Під резервами підвищення продуктивності праці розуміють невикористані ще можливості економії витрат живої та уречевленої праці. Резерви використовуються і знову виникають під впливом науково-технічного прогресу. Кількісно резерви можна визначити як різницю між максимально можливим і реально досягнутим рівнем продуктивності праці в конкретний момент часу. Таким чином, використання резервів зростання продуктивності праці — це процес перетворення можливого у дійсне. Внутрівиробничі резерви зумовлені удосконалюванням і найбільш ефективним використанням техніки і робочої сили, скороченням робочого часу, економією сировини й матеріалів, раціональним використанням устаткування.

     Внутрівиробничі резерви містять у собі резерви зниження трудомісткості, поліпшення й використання робочого часу, резерви удосконалення структури кадрів, економії предметів праці і економії засобів праці.

     Резерви підвищення продуктивності праці класифікують таким чином:

     1.  Підвищення технічного рівня виробництва:

          а)    механізація й автоматизація виробництва;

          б)    упровадження нових видів устаткування технологічних процесів;

          в)    підвищення якості сировини й матеріалів.

     2. Поліпшення організації виробництва і праці:

          а)    підвищення норм;

          б)   зменшення кількості працівників, які не виконують норми;

          в)   спрощення структури управління;

          г)   механізація облікових та обчислювальних робіт;

          д)   зміна робочого періоду.

     3. Зміна зовнішніх, природних умов:

          а)   зміна умов видобутку вугілля, нафти, руд, торфу;

          б)   зміна вмісту корисних речовин.

     4. Структурні зміни у виробництві:

     а)   зміни частки окремих видів продукції;

          б)   зміна трудомісткості виробничої програми;

          в)   зміна частки купованих напівфабрикатів і комплектних виробів;

          г)   зміна частки нової продукції.

     За  часом використання резерви зростання продуктивності праці ділять на поточні й перспективні.

     Поточні резерви можуть бути реалізовані в найближчому періоді і не потребують значних одноразових втрат. До них належать:

1. Краще використання устаткування.
2. Ліквідація або скорочення браку;
3. Застосування найбільш раціональних і ефективних систем оплати праці;
4. Удосконалювання організації праці на підприємстві і її нормування.

     Перспективні  резерви підвищення продуктивності праці зазвичай потребують перебудови виробництва, упровадження нових технологій і т. д. Для цього необхідні додаткові капітальні вкладення і терміни здійснення робіт. Значення продуктивності праці визнається всіма країнами з розвинутою ринковою економікою. Низька продуктивність праці приводить до інфляції, повільних темпів зростання обсягів виробництва та безробіття.