Проект удосканалення диференциации оплати праци на пидприемстви

69

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра економічної теорії

КУРСОВА РОБОТА

з курсу «Економіка праці і соціально-трудові відносини» на тему:

ПРОЕКТ УДОСКОНАЛЕННЯ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ ОПЛАТИ ПРАЦІ НА ПІДПРИЄМСТВІ

(на прикладі ВАТ «АМК»)

КРУПЕП 001039

Студента групи УПЕП - 1___________          __________ Благодуров Тимофій

(Підпис, дата)                         Ігорович

Керевник роботи _____________      _____________ Чернушкіна Оксана

(Підпис, дата)                      Олександрівна

2012

ВСТУП

Сьогодні українське законодавство приділяє значну увагу питанням організації оплати праці. При цьому заробітна плата визначається як винагорода, обчислена, як правило, у грошовому вираженні, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Заробітна плата була, є і ще тривалий час буде важливим якісним показником економічного господарювання.

Заробітна плата як показник, залежний безпосередньо від ефективності виробництва, продуктивності праці, конкурентоспроможності продукції, є не лише індикатором, що визначає загальний життєвий рівень працівників. Від її стану та форм реалізації, диференціації, частки у валовому національному продукті багато в чому залежать також можливості розвитку економіки взагалі. В умовах сучасного ринкового механізму через формування сукупного попиту заробітна плата забезпечує не лише основи відтворення робочої сили. Вона стає дедалі вагомішим чинником витворення суспільного виробництва.

Заробітна плата виступає як один із основних регулювальників ринку праці. Однак аналізу і оцінці впливу зарплат на ринок праці й, передусім, на зайнятість в Україні не приділяється належна увага, що призводить до негативних наслідків – прискореного зростання безробіття, руйнування мотивів і стимулів до праці зубожіння більшості населення.

Отже, розвиток соціально-трудових відносин багато в чому залежить від рівня оплати праці, удосконалення цих відносин, політика грошових доходів населення повинна ґрунтуватися на реальній вартості праці, щоб усунути існуючі, сьогодні, диспропорції на споживчому ринку, і в мотиваціях до праці.

На створюваних в даний час підприємствах з різними формами власності встановлюються нові форми організації праці. У даній проблемі важливим моментом є матеріальне стимулювання працівників, і перш за все забезпечення тісного зв'язку оплати праці з його конкретними результатами. Це вимагає, у свою чергу, застосування прогресивних систем і форм оплати, які дозволяли б враховувати індивідуальні особливості кожного члена колективу в його трудовій діяльності. Пошуки оптимальних форм оплати праці, а отже і нових підходів до управління працею, які були б адекватні ринковим відносинам, ведуть до неминучих змін в системі обліку заробітної плати.

Метою курсової роботи є диференціація оплати праці на підприємстві і її ефективність. Для здійснення цієї мети необхідно виконати наступні завдання:

1.                  Необхідно визначити суть диференціації заробітної плати і її формування. Визначити основні принципи організації заробітної плати;

2.                  Вивчити елементи організації оплати праці на досліджуваному об'єкті.

3.                  Необхідно приділити увагу існуючим формам і системам оплати праці і те, як ці форми і системи застосовуються на обстежуваному підприємстві, розглянути діючу систему преміювання і заохочення працівників, форми і розміри винагород;

4.                  Розглянути і здійснити розрахунок заробітної плати робочих, акцентувавши увагу на виникаючих при цьому труднощах і проблемних моментах;

5.                  Досліджувати методологію і практику побудови систем оплати праці на підприємствах.

6.        Проаналізувати систему оплати праці на металургійному підприємстві.

7.        Зробити висновки і пропозиції за наслідками дослідження.

При написанні даної роботи була використана спеціальна література, яка сприяла розкриттю матеріалу.

Курсова робота складається з трьох розділів, вступу, висновків, списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ВИНАГОРОДА ЗА ПРАЦЮ ЯК ОБ'ЄКТ РЕГУЛЮВАННЯ СИСТЕМИ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН

1.1 Сукупні доходи населення. Структура доходів і джерела їх одержання. Державна політика доходів та її регулятори. Мінімальний рівень заробітної плати, система оподатковування, система соціального захисту населення

Розмір доходів населення, їх розподіл безпосередньо впливають на формування, розвиток і використання трудового потенціалу суспільства. Високорозвинуті країни з високими доходами населення та помірною їх диференціацією, як правило, мають потужний трудовий потенціал (Канада, Швейцарія, Фінляндія, Швеція, Японія, Німеччина та ін.). Проблеми доходів і рівня життя населення посідають провідне місце у системі управління трудовим потенціалом суспільства. Саме тому необхідно розглянути їх джерела, структуру, види тощо.

Доходи населення — це сукупність грошових коштів та натуральних надходжень, спрямованих на підтримку фізичного, морального, економічного та інтелектуального стану людини і на задоволення їх потреб. Вони формуються за рахунок оплати, виплати соціальних фондів (регіональних, місцевих, а також фондів споживання підприємств і організацій), підприємницьких доходів, доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, доходів від інших джерел. Види доходів подано на рис. 1.1.

Залежно від форми отримання розрізняють грошові та натуральні доходи. Формування грошових доходів здійснюється за рахунок оплати праці працівників, виплати із соціальних фондів, підприємницьких доходів, доходів від власності, доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, інших доходів (аліментів, гонорарів, благодійної допомоги тощо). Грошові доходи поділяються на загальні й чисті.

Рис. 1.1. Види доходів населення

Добробут населення характеризується сукупними доходами. Сукупний дохід є основним показником матеріального забезпечення населення і включає всі види грошових доходів, а також вартість натуральних надходжень, отриманих від особистого підсобного господарства і використаних на особисте (домашнє) спожи­вання. Окрім того, у сукупний дохід входить вартість безоплатних послуг, що отримуються за рахунок коштів Державного та місцевих бюджетів і фондів підприємств, — послуги охорони здоров’я, освіти, дотації на житло, транспорт, харчування тощо (рис. 1.2).

Відповідно до наведеної схеми оплата праці — це винагорода за виконану працю, а також оплата відпусток, святкових днів та іншого не відпрацьованого часу відповідно до трудового законодавства та колективних договорів, стимулюючі доплати і надбавки, премії та одноразові заохочувальні виплати, компенсаційні виплати, пов’язані з режимом роботи й умовами праці тощо.

Рис. 1.2. Структура сукупних доходів населення

Державне регулювання доходів є складовою соціальної політики держави. Воно являє собою систему заходів і норм законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру і спрямоване на створення умов, які сприяють нормальному відтворенню робочої сили та її розвитку, послабленню соціальної напруженості.

Державне регулювання доходів полягає у перерозподілі їх через Державний бюджет за допомогою диференційованого оподаткування різних груп одержувачів доходів і соціальних виплат. Таке регулювання сприяє підвищенню доходів незаможних, створює умови для усунення диспропорцій, пов’язаних з неоднаковими виробничими факторами регулювання зайнятості, зниження соціальної напруженості тощо. Політика доходів ґрунтується на певних принципах, закріплених у Конституції та в інших законодавчих актах.

Державне регулювання доходів і споживання ґрунтується на методах, поданих на схемі (рис. 1.3). Дані методи взаємозалежні та доповнюють один одного.

З метою захисту населення від зростання цін при кризовому стані національної економіки для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму держава регулює оплату праці адекватно умовам перехідного до ринкової економіки періоду. Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень, умов і розмірів оплати праці у бюджетних організаціях та установах, максимальних розмірів посадових окладів керівникам державних підприємств. Це методи прямого державного регулювання. Крім них, держава застосовує методи непрямого впливу на рівень оплати праці - оподаткування доходів працівників, фонду споживання тощо.

Рис. 1.3. Методи державного регулювання доходів

Договірне регулювання оплати праці здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода в колективному договорі) рівнях.

Державне регулювання оплати праці здійснюється відповідно до Конституції України, Закону України «Про оплату праці» (від 1997 p. із змінами і доповненнями), Кодексу Законів про працю України. Організація оплати праці здійснюється на підставі нормативно-правових актів, генеральної угоди, галузевих і регіональних угод, колективних договорів. Суб’єктами організації оплати праці є: органи державної влади та місцевого самоврядування; власники, об’єднання власників або їх представницькі органи; професійні спілки; працівники.

Джерелом коштів на оплату праці працівників госпрозрахункових підприємств є частина доходу та інші кошти, отримані внаслідок господарської діяльності; державних установ і організацій - кошти відповідних бюджетів; частина доходів, отриманих унаслідок господарської діяльності; громадських організацій - з коштів, які формуються відповідно до статуту.

Основним елементом державного регулювання оплати праці є регулювання мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна платня - це законодавчо встановлений розмір заробітної платні за просту, некваліфіковану працю, нижче від якого не може здійснюватися оплата за виконану працівником місячну погодинну норму праці. Мінімальна заробітна платня є державною соціальною гарантією, обов’язковою для підприємств усіх форм власності й господарювання.

Так, за період з 1998 до 2004 р. величина мінімальної заробітної платні змінювалася з 15 грн. до 205 грн. на місяць, однак була нижчою за рівень малозабезпеченості. На кінець 2011 році розмір мінімальної заробітної плати становил - 1004 грн.;

Запланованій розмір мінімальної заробітної плати на 2012 рік

        з 01.01.2012 – розмір місячний - 1073 грн.; розмір погодинний - 6,43 грн.

        з 01.04.2012 – розмір місячний - 1094 грн.; розмір погодинний - 6,56 грн.

        з 01.07.2012 – розмір місячний - 1102 грн.; розмір погодинний - 6,61 грн.

        з 01.10.2012 – розмір місячний - 1118 грн.; розмір погодинний - 6,7 грн.

        з 01.12.2012 – розмір місячний - 1134 грн.; розмір погодинний - 6,8 грн.

З метою поглиблення економічних реформ та розв’язання однієї з найгостріших соціальних проблем розпочато розроблення Концепції подальшого реформування оплати праці в Україні.

Відповідно до Концепції реальне підвищення заробітної платні стане можливим за рахунок забезпечення зростання обсягів виробництва, продуктивності праці, фінансової стабілізації підприємств, ліквідації заборгованості з заробітної платні у виробничій та бюджетній сферах, задіяння механізму банкрутства підприємств тощо.

1.2 Диференціація доходів. Рівень нерівності в розподілі прибутків. Межа бідності

Диференціація доходів визначається рівнем розвитку продуктивних сил і суспільних відносин і залежить від економічних, демографічних і соціальних факторів. Диференціацію доходів можна наочно показати через співвідношення рівнів матеріальної забезпеченості - 10 % найбільш і 10 % найменш забезпечених груп населення (доцільний коефіцієнт). В Україні це співвідношення становило в 1992 році 1 : 7,5-8, а в 2010 році – 1 : 13,5.

Рівень диференціації грошових доходів населення вимірюється різними способами: графічним (гістограми) статистичними (коефіцієнт варіації), децильний, квінтильний або квартильний фондовий індекс та інші. Більш складний спосіб аналізу диференціації доходів населення - рахунок накопичуваних або кумулятивних частот і побудова кумулятивних кривих або кривих Лоренца (рис.1.4.).

  Лінія рівномірного розподілу

  Лінія фактичного розподілу

Рис. 1.4. Крива Лоренца

Для побудови кривої Лоренца на осях координат з процентною шкалою від 0 до 100 відкладаються кумулятивні результати розподілів: на горизонтальній осі – квінтилі осіб, що отримують дохід, на вертикальній - квінтилі отриманих доходів. Крива Лоренца будується сполученням точок, що відповідають кумулятивним відсотковим часткам доходу, отриманих квінтильними групами населення.

Одним із показників диференціації населення за рівнем доходів у соціально-економічній статистиці є індекс концентрації доходів, або коефіцієнт Джині, який відображає характер розподілу всієї суми доходів населення між окремими його групами. Величина його може коливатися від 0 до 1. За рівномірного розподілу доходів коефіцієнт наближається до 0. Чим вище значення показника, тобто чим ближче до 1, тим нерівномірніше розподілені доходи в суспільстві.

Основою коефіцієнта Джині, який розраховується за допомогою кривої Лоренца, є ідея, що крайніми позиціями в розподілі доходів або благ між групами осіб є егалітарне (всі, хто бере участь у розподілі отримують рівні частки) і антиегалітарне (один учасник розподілу отримує всі блага). У першому випадку маємо повну рівність, у другому — абсолютну нерівність в розподілі.

Величина доходів і різниця між ними обумовлені впливом таких факторів:

        соціально-політичних;

        соціально-демографічних (стать, вік, наявність таланту і здібностей тощо);

        соціально-професійних (професія, спеціальність, освіта, кваліфікація, досвід тощо);

        соціально-статусних (зайнята або незайнята особа суспільно корисною діяльністю, дитина, молодь, що вчиться, найманий працівник, власник майна, підприємець, фермер, пенсіонер, інвалід тощо);

        соціально-економічних (вид занять або діяльності, вид виробництва, умови праці тощо);

        соціально-географічних (природнокліматичні особливості місця проживання, щільність і характер розселення, національні особливості).

На формування доходів, їх величину впливають також нівелюючі і диференціюючі фактори.

Нівелюючі — складання заробітків сім'ї, пенсії пенсіонерів, які живуть в сім'ї і вносять свою пенсію до бюджету сім'ї, допо­мога, що одержують члени сім'ї.

Диференціюючі — наявність непрацездатних членів сім'ї, їх кількість у сім'ї; співвідношення працюючих і непрацюючих членів сім'ї.

Об'єктивною характеристикою рівня грошових доходів є відповідність їх прожитковому мінімуму.

Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я (набору продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Згідно з міжнародним правом мінімальний розмір оплати праці, а також пенсії за віком, стипендії, соціальні допомоги та інші компенсаційні виплати мають орієнтуватися на величину прожиткового мінімуму.

Для оцінки рівня життя в регіоні, розроблення та реалізація регіональних соціальних програм, визначення права на призначення соціальної допомоги, що фінансується за рахунок місцевих бюджетів, органами місцевого самоврядування може затверджуватися регіональний прожитковий мінімум, не нижчий від законодавче установленого.

На життєвий рівень населення негативно впливає інфляція. Тому в умовах інфляційних процесів розбалансованості ринку товарів і послуг, порушення народногосподарських пропорцій в економіці важлива роль належить державі щодо регулювання доходів населення, тобто індексація всіх видів доходів з метою компенсації збитків населення від зростання споживчих цін.

Важливим питанням сучасної соціальної політики, а особливо політики доходів, є регулювання бідності. Бідність визначається двома факторами: часткою населення з доходами меншими від вартості мінімального споживчого кошика та відхиленням величини прожиткового мінімуму відносно середнього рівня достатку. Оцінка бідності в різних країнах здійснюється по-своєму. За найбільш узагальненими даними бідною вважається особа, яка витрачає в день менше 2 дол. США.

В Україні оцінка бідності здійснюється відповідно до Методики комплексної оцінки бідності, якою передбачається розрахунок системи показників, які безпосередньо характеризують становище бідного населення. Комплексна оцінка бідності проводиться з використанням таких показників:

        межі бідності;

        рівня бідності;

        сукупного дефіциту доходів бідного населення;

        середнього дефіциту доходів бідного населення;

        глибини бідності.

Межа бідності - рівень доходу (витрат), нижче від якого є неможливим задоволення основних потреб. Держава повинна брати під опіку сім´ї, де рівень фактичного доходу (витрат) на 10-20 % перевищує межу бідності, оскільки вони в будь-який час можуть потрапити до групи бідних.

Рівень бідності - частка сімей, у яких рівень споживання (доходів) на особу є нижчим від визначеної межі бідності:

                                                                                                                (1.1)

де Нбід.  - чисельність бідного населення, тис. осіб; Н – загальна чисельність населення країни.

Методикою передбачаються показники розшарування серед бідного населення:

        межа крайньої бідності;

        рівень крайньої форми бідності;

        питома вага вкрай бідних серед бідного населення;

        коефіцієнт диференціації бідних.

Крайня форма бідності - бідність, яка порівняно зі стандартами асоціюється з межею виживання.

Межа крайньої форми бідності - вартісний поріг доходу (витрат), нижче якого є неможливим задоволення основних потреб людини. Її критерієм є 60 % медіанного рівня сукупних доходів (витрат).

Рівень крайньої форми бідності - це питома вага населення, що має доходи, нижчі за межу крайньої форми бідності, в загальній чисельності населення країни:

                                                                                                  (1.5)

де Нк.ф.бідн. - чисельність населення з доходами, нижчими за межу крайньої бідності.

Питома вага вкрай бідних (нужденних) серед бідного населення вказує на частку нужденних у кількості бідного населення.

Коефіцієнт диференціації бідності - показник, який визначає ступінь розшарування серед бідного населення відносно межі бідності. Він розраховується як відношення різниці між крайніми децильними значеннями доходів (витрат) серед бідного населення до величини бідності:

                                                                                                                (1.6)

де Д10 і Д1 - доходи (витрати) відповідно десятого і першого децилю при розподілі бідного населення.

Показники бідності розраховуються по країні в цілому та за регіонами. Державне регулювання зводиться до захисту виявлених груп населення і гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму шляхом надання адресної матеріальної допомоги, підвищення пенсійного забезпечення, утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для інвалідів і людей похилого віку, допомоги з безробіття, житлових субсидій, пільг тощо.

1.3 Роль оплати праці у визначенні рівня життя населення. Проблема диференціації оплати праці в залежності від особистого трудового внеску

Формування економічної стабільності у розвитку окремих регіонів та країни в цілому безпосередньо залежить від системи економічних перетворень і на цій основі фінансування соціальної сфери. До складової частини соціально спрямованої ринкової економіки належить визначення вартості національної робочої сили, реформування системи заробітної плати. Прихід до влади прагматично та реалістично налаштованих політиків визначив прийняття рішень, що безпосередньо пов'язують зростання добробуту населення від економічного зростання. Тільки в залежності від росту внутрішнього валового продукту залежить темп соціально-економічного розвитку, стабільність рівня інфляції, ліквідація такого негативного явища, як заборгованість по заробітній платі, сталий характер соціально-трудових відносин у суспільстві.

Необхідність реальної оцінки робочої сили — один із шляхів підвищення продуктивності праці, зростання економічного потенціалу, створення надійного фундаменту для соціального захисту населення.

Традиційно існувала та ще існує висока норма експлуатації власної робочої сили, що проявляється в значно нижчому порівняно з іншими країнами рівні оплати праці. У цілому по народному господарстві України частка заробітної плати в собівартості продукції в середньому становить приблизно 10%, тоді як в Європі та США цей показник на рівні 40%, а в наукоємних галузях і сфері послуг — до 90%.

Одночасно у структурі собівартості одиниці продукції домінують витрати на паливно-енергетичні ресурси, оплата банківського кредиту, непомірні податки, амортизаційні відрахування. Існує чітко виражене протиріччя між надзвичайно високим порівняно з європейськими стандартами рівень кваліфікації робочої сили і найнижча її вартість. Низька заробітна плата загрожує деградацією найкваліфікованіших структур національної робочої сили.

Рівень заробітної плати залежить від виду економічної діяльності та від впливу факторів, пов'язаних з територіальним розташуванням регіону. Протягом останнього періоду в Україні приймаються заходи по підвищенню заробітної плати — за останні 4 роки заробітна плата виросла в 2,5-2,6 рази. В той же час зберігається значний розрив у рівні оплати праці в окремих галузях економіки. Максимальний рівень заробітної плати перевищує мінімальний в 4-4,9 рази. Значні відмінності склалися у рівні оплати праці в окремих видах економічної діяльності

Низька заробітна плата — головна причина затримки у впровадженні досягнень науково-технічного прогресу, негативне відношення до використання нових досягнень вчених. Нові високі технології стають вигідними тільки при наявності високої вартості робочої сили. При низькій вартості робочої сили невигідно використовувати науково-технічні надбання. В таких умовах зростання обсягів виробництва досягають екстенсивним шляхом, в результаті залучення дешевої робочої сили при наявності повної зайнятості населення.

Таким чином, висока вартість робочої сили — це важливий, стабільний резерв нагромадження національного багатства. Одночасно — це стабільні надходження коштів до бюджету та відрахування з бюджету для формування соціальних фондів та забезпечення соціального захисту населення.

В умовах ринкової економіки актуальною проблемою стає впровадження диференційованої оплати праці в залежності від кваліфікації, трудового вкладу, якості та обсягу виконаної роботи. У підприємницькій сфері така диференціація здійснюється гнучкіше, використовуючи фонд заробітної плати в рамках чинного законодавства.

Що може зробити держава для того, щоб диференціація доходів не була занадто високою?

По-перше, це запроваджедення прогресивної шкали оподаткування. Більш високодохідні групи сплачують значну частину свого доходу до бюджету держави, а бідні прошарки населення сплачують податки за низькими пільговими ставками. Цей захід веде до скорочення розриву в доходах. По-друге, за рахунок надходжень до бюджету з доходів високодохідної групи населення держава зможе сплачувати збільшені трансферти незаможним прошаркам, які скоротять диференціацію ще більше [10, с.203]. По-третє, це посилення боротьби з тіньовими доходами. Перехід їх у легальні, знову таки, збільшить надходження до бюджету з усіма позитивними результатами для прошарку громадян з низькими доходами.

Ефективно організований ринок праці та продуктивна зайнятість населення головним чином забезпечує нормальну та справедливу диференціацію працюючих і всього населення за доходами. Ефективність функціонування ринку праці визначається: