Проголошення і розбудова незалежної демократичної держави України
Міністерство освіти і науки України
Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
Кримський юридичний інститут
Кафедра загальнотеоретичних
правових дисциплін
КУРСОВА РОБОТА
Дисципліна: «Історія держави і права України»
Тема: «Проголошення і розбудова
незалежної демократичної держави України »
Проголошення і розбудова
незалежної демократичної
Зміст
Вступ
Проголошення незалежності в 1991 р.............................
Створення власного державного апарату.......................
Становлення Українського права.........................
Закінчення....................
Використані джерела.......................
Вступ
За всю історію існування, Українська
держава не була повністю
самостійною і незалежною. Завжди існували
сусідні держави, які претендували на
її територію, її ресурси. Проте український
народ завжди намагався відстоювати свої
інтереси.
Дана робота присвячена розгляду питання
про проголошення і розбудову демократичної
держави Украини. . Тема роботи не викликає
сумнівів в її актуальності. На сучасному
етапі актуальність цієї теми є очевидною,
оскільки це обумовлено складними державнотворчими
процесами незалежної Української держави,
створенням її розгалуженої правової
системи.
Метою роботи є вивчення пройденого шляху
України як державою,що стало своєрідною
точкою відліку нового етапу історії України.Найбільшим
здобутком сьогодення є те, що на мапі
світу народилася і відбулася незалежна
суверенна Україна. Відповідно до ст. 1
Конституції, Україна є суверенна і незалежна,
демократична, соціальна, правова держава.
Процес державотворення в Україні
на відміну від інших країн, котрі постали
перед аналогічними проблемами в кінці
80-х – на початку 90-х років, проходив у
специфічних умовах і визначався своїми
особливостями. Пізнання цього вкрай важливе
тому, що по-перше, стають зрозумілими
причини сьогочасних проблем нашого розвитку,
по-друге, тому, що більш чіткими бачаться
шляхи, політичні рішення та економічні
важелі, котрі дійсно можуть забезпечити
вихід Української держави з економічної
кризи та політичної нестабільності, в
яких вона перебуває з моменту свого утворення.
Серйозною перепоною на шляху розгортання
державотворчих процесів залишається
те, що в суспільстві, політичних партіях
і рухах і досі немає згоди щодо того, яке
суспільство ми будуємо. Українська національна
ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною.
Гострота проблем, з якими стикнулася
наша держава в перші роки свого існування,
поглибленням економічної кризи, катастрофічним
падінням промислового та сільськогосподарського
виробництва. При цьому зусилля політичного
керівництва значною мірою витрачалися
не на негайне подолання цих явищ, а на
полеміку, міжпартійні чвари і з’ясування
стосунків між гілками влади, особливо
між Президентом і Верховною Радою.
А тому Україна не здійснила перехід до
ринкової системи господарювання до цього
часу. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому
напрямку при всезростаючій корумпованості
влади усіх рівнів. Незалежна Україна
отримала у спадок господарство, де тотальними
були панування державно-колгоспної власності,
заборона і переслідування ринкових відносин,
мілітаризація економіки (майже 80 % народного
господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим
комплексом), де проводилась така політика,
яка не рахувалася ні з національними
інтересами України, ні з вимогами екологічної
безпеки її населення.
Як вже зазначалося, українське суспільство,
в тому числі й та його частина, яку ми
називаємо політичною елітою, значно.
мірою виявилося не готовим до розбудови
незалежної Української держави. Практично
протягом усіх років української незалежності
не вдалося досягти конструктивної співпраці
основних гілок влади. Майже щороку змінювався
Прем’єр-міністр і склад Кабінету Міністрів.
Парламент держави скоріш нагадував собою
політико-ідеологічний клуб, ніж вищий
законодавчий орган держави. Тільки в
1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію
України. Прийняття Конституції завершило
період державного становлення, закріпило
правові основи незалежної України, яка
стала невід’ємною частиною європейського
та світового співтовариства. З прийняттям
конституції завершилося формування законодавчої
, виконавчої і судової влади в Україні.
Главою держави є президент, який виступає
гарантом державного суверенітету, територіальної
цілісності України, додержання її Конституції,
прав і свобод громадян. Конституція визначає
всі основні засади та напрямки внутрішньої
і зовнішньої політики України, орієнтири
подальшої її розбудови як демократичної,
соціальної і правової держави.
1. Проголошення незалежності в 1991 р.
Останнє десятиріччя XX ст. ввійшло в історію вельми суттєвими геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій — творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору.
Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід — Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із дво-полюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов’язані між собою процеси подолання розколу Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвропейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.
Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст.
Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 p. прийняла знаменний, історичного значення документ — Декларацію про державний суверенітет України. Із 385 депутатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти — чотири, не взяли участі у голосуванні — 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням приєднати їхні голоси до голосів “за”).
Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів: І. Самовизначення української нації. II. Народовладдя. III. Державна влада. IV. Громадянство Української РСР. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнародні відносини.
Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча з цього часу діяла самостійніше, сміливіше, без огляду на Москву. Впродовж короткого часу (з літа 1990 p. до літа 1991 p.) Верховна Рада УРСР схвалила близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики. Серед них — закон про економічну самостійність України (серпень, 1990 р.) та постанова (листопад, 1990 p.) “Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки”, інші акти. Закон про економічну самостійність визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем. В Україні 1991 p. розпочато реформу цін. Однак введення з 1 січня 1991 p. нових закупівельних і оптових цін створило для багатьох промислових підприємств критичну ситуацію, оскільки нові ціни на більшість товарів народного споживання перевищили діючі роздрібні. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як наслідок,— до порожніх полиць крамниць. Тільки з 2 квітня були запроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей крок виявився дуже непопулярним серед населення. З 1 листопада уряд був змушений до насичення ринку товарами ввести продаж продовольчих і непродовольчих товарів з використанням картки споживача з купонами.
Розпочався новий етап
— етап загальнодемократичної
Позачергова сесія Верховної
Ради України 24 серпня 1991 p. розглянула
надзвичайно важливе для долі
народу питання: про політичну ситуацію
в республіці й заходи, які необхідно
вжити для недопущення
“Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p.,—
продовжуючи тисячолітню традицію державотворен-ня в Україні,—
виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,—
здійснюючи Декларацію
про державний суверенітет
Територія України є
неподільною і недоторканою. Віднині
на території України мають
Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення”.
Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем, навіяним серпневим путчем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — право народу самому визначати свою долю. Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір політиків чи партій — це об’єктивна потреба, об’єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху.
Прагнучи утвердження
на території України загально-
Дуже важливим завданням молодої держави було створення власних Збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати.
Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, входження у світове господарське співтовариство, добробут і умовидля вільної, творчої праці громадян, Україна розпочала перехід до ринкової економіки, визначила рівноправність усіх форм власності.
2. Створення власного державного апарату.
На першій стадії створення нового державного апарату України одним з важливих моментів стало прийняття Закону від 14 лютого 1992 р. про внесення змін і доповнень у Конституцію України. Було зроблено спробу більш чітко розмежувати повноваження між законодавчою, виконавчою і судовою владою. Були також затверджені символи України як незалежної держави: Державний герб, Державний прапор і Державний гімн.
За Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада — представницький орган, депутати якого обираються населенням на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які питання, не віднесені до компетенції органів державної виконавчої або судової влади. Ті ж них які не є такими, вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Порядок призначення, підготовки, проведення референдуму, порядок визначення його результатів передбачено Законом України від 3 липня 1991 р. "Про всеукраїнський і місцеві референдуми".
Склад Верховної Ради — 450 народних депутатів, правовий статус яких визначався Законом України "Про статус народного депутата України".
Порядок роботи Верховної Ради України визначався її регламентом, прийнятим українським парламентом 27 липня 1994 p. Верховна Рада працювала сесійно. Для організації її роботи утворювалась Президія.
З метою здійснення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, віднесених до відання Верховий Ради, а також сприяння втіленню в життя законів та підзаконних актів, контролю за діяльністю державних органів і організацій Верховна Рада обирала з числа народних депутатів постійні комісії. Їх організацію і діяльність регламентував Закон "Про постійні комісії Верховної Ради України. Формування державності безпосередньо пов’язане зі становленням парламентаризму на демократичних засадах. Важливе значення для діяльності українського парламенту мало прийняття Верховною Радою 17 листопада 1992 р. Закону «Про статус народного депутата України». Згідно із Законом народні депутати є повноважними та відповідальними представниками українського народу у Верховній Раді України. Вони покликані виражати і захищати суспільні інтереси та інтереси своїх виборців, брати активну участь у здійсненні законодавчої та контрольної функцій Верховної Ради України, їхні повноваження починаються з дня відкриття першої сесії Верховної Ради України і закінчуються в день першої сесії Верховної Ради наступного скликання.
Закон наділив народного депутата України широким колом прав у Верховній Раді та її органах: обирати і бути обраним до органів Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховної Ради або її органами; правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді; ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про винесення його на загально-народне обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них; вносити пропозиції та поправки до проектів законів та інших законодавчих актів, а також пропозиції щодо порядку голосування; висловлювати думку щодо персонального складу органів і кандидатур посадових осіб, які обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою України та ін.
Прагнення забезпечити оперативне вирішення питань, пов’язаних із запровадженням ринкової реформи, і зосередити їхнє законодавче розв’язання в одних руках зумовило розширення повноважень Кабінету Міністрів України. Спочатку, 18 листопада 1992 р., Верховна Рада прийняла Закон, яким тимчасово (строком на шість місяців) зупинялася дія п. 13 ст. 97 Конституції України 1978 р. (повноваження Верховної Ради) в частині здійснення законодавчого регулювання відносин власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування, державної політики і ціноутворення, а також дія п. 7 ст. 1145 Конституції України (повноваження Президента). Здійснення цих повноважень покладалося на Кабінет Міністрів. Через місяць, 19 грудня 1992 р., Верховна Рада доповнила Конституцію України 1978 р. статтею 971 та внесла зміни і доповнення до низки інших статей. Згідно зі статтею 971 Верховна Рада може, як виняток, двома третинами голосів від загальної кількості народних де-путатів делегувати Кабінету Міністрів України на визначений термін повноваження видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з питань, про які йшлося вище. Для реалізації делегованих повноважень Кабінет Міністрів ухвалює декрети, які мають силу закону. Декрет після його підписання Прем’єр-міністром України передається до Верховної Ради і набуває чинності, якщо протягом десяти днів з дня одержання декрету Верховна Рада не наклала на нього вето. У період здійснення Кабінетом Міністрів делегованих повноважень Верховна Рада може законом скасувати декрети Кабінету Міністрів або їх окремі положення, якщо вони суперечать Конституції України. Того ж дня Верховна Рада спеціальним законом постановила делегувати тимчасово, строком до 21 травня 1993 р., Кабінету Міністрів згадані повноваження.
Велике значення для становлення суверенної України мала розбудова власних Збройних Сил. У преамбулі Закону «Про Збройні Сили України», прийнятого Верховною Радою 6 грудня 1991 р., зазначалося: «Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права, виходячи з того, що оборона країни є справою всього народу України, проголошує про створення власних Збройних Сил». Збройні Сили України призначені для захисту незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України. Велике значення має ст. 2 Закону, яка наголошує, що використання Збройних Сил України для виконання завдань, не пов’язаних з обороною держави, вирішується виключно Верховною Радою України.
Загальне керівництво
Уже в перші місяці існування України як незалежної держави в країні була створена Національна гвардія. Закон України від 4 листопада 1991 р. визначає
Національну гвардію України як державний озброєний орган, створений на базі внутрішніх військ, покликаний захищати суверенітет України, її територіальну цілісність, а також життя та особисту гідність громадян, їхні конституційні права і свободи від злочинних посягань та інших антигромад-ських дій. Діяльність цієї державної інституції будується на принципах законності і гуманізму та поваги до особи, її прав і свобод. Закон визначав такі основні завдання Національної гвардії: захист конституційного ладу України, цілісності її території від спроб змінити її насильницьким шляхом; участь у підтриманні режиму надзвичайного стану в порядку, передбаченому законодавством України; участь у ліквідації наслідків аварій, катастроф та стихійного лиха; охорона й оборона найважливіших державних об’єктів; подання допомоги прикордонним військам у затриманні порушників державного кордону України силами частин, дислокованих у прикордонних районах; участь у бойових діях з відбиття нападу ззовні та захисту безпеки України; охорона дипломатичних і консульських представництв іноземних держав на території України. Надалі Національна гвардія зобов’язувалася брати участь в охороні громадського порядку.
На службу в Національну гвардію приймалися громадяни України незалежно від національності та віросповідання, її комплектування здійснювалося за контрактом.
Діяльність будьяких політичних партій і рухів у Національній гвардії заборонялася. Згідно з Законом Національна гвардія підпорядковувалася Верховній Раді України. Безпосереднє керівництво нею здійснював командувач, який призначався Верховною Радою України за поданням Президента України строком на п’ять років.
У системі правоохоронних органів суверенної України важливе місце має Служба безпеки України, правовий статус якої регламентований Законом від 25 березня 1992 р. Це — державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки безпосередньо підпорядковується Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. На неї покладені обов’язки щодо захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності України, законних інтересів держави і прав громадян від розвідувальної діяльності іноземних спецслужб, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України та ін. Згідно зі своїм завданням Служба безпеки України здійснює розвідувальну та інформацій-но-аналітичну роботу, бере участь у розробленні й реалізації заходів щодо захисту державних таємниць України, надає допомогу прикордонним військам України в охороні державного кордону тощо.
В останні роки змінився правовий статус міліції України. Зо-крема, система органів міліції стала більш централізованою. Керівництво усією міліцією здійснює Міністерство внутрішніх справ України. Були розширені права працівників міліції. Велике значення для зміцнення правової основи діяльності міліції мало прийняття Верховною Радою України 18 лютого 1992 р. Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» (нова редакція була затверджена 22 квітня 1993 р.).
Уже впродовж кількох років в Україні здійснюється широка судово-правова реформа, у межах якої прийнято низку законодавчих актів. Серед них важливе значення має Закон України «Про статус суддів». Він визначив суддів як носіїв судової влади в Україні, що здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. У своїй діяльності із здійснення правосуддя вони незалежні і підпорядковуються тільки закону і нікому не підзвітні. Держава гарантує фінансове і матеріально-технічне забезпечення суддів і судів. Суддя не може бути народним депутатом; належати до будь-якої політичної партії, руху; входити до складу органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого само-врядування, керівництва підприємств, які мають на меті одержання прибутку; займатися підприємницькою та іншою діяльністю, окрім викладацької, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльно-сті у вільний від роботи час. Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.
Закон України від 3 червня 1992 р. передбачив створення в судовій системі України такої важливої ланки, як Конституційний Суд. Він є незалежним органом, покликаним забезпечити відповідність законів, інших нормативних актів органів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав і свобод особи.
Законом установлювалося, що судді Конституційного Суду обираються Верховною Радою в індивідуальному порядку шляхом таємного голосування строком на 10 років. Пропозиції про персональний склад суддів подають Президент України і Голова Верховної Ради України в рівній кількості.
5 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про прокуратуру» (нова редакція затверджена 26 листопада 1993р.). Органи прокуратури становлять єдину централізовану систему, очолювану Генеральним прокурором. Закон передбачив призначення Генерального прокурора Верховною Радою за поданням Голови Верховної Ради України. До системи органів прокуратури входять: Генеральна прокуратура України, прокуратура Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. Закон визначав основні функції прокуратури: нагляд за дотриманням законів усіма органами, підприємствами, організаціями, посадовими особами і громадянами; нагляд за дотриманням законів органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю, іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину; підтримання державного обвинувачення; участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення і справ в арбітражних судах; нагляд за виконанням законів у місцях утримання затриманих, попереднього ув’язнення, при виконанні покарань і застосуванні інших заходів примусового характеру, призначених судом.
У процесі розбудови державного апарату створювалась правова база реформування місцевої влади. У березні 1992 p. був прийнятий Закон "Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування". Ним діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися представникам Президента України в областях і районах, а також у містах Києві і Севастополі.
Таким чином, за відносно короткий проміжок часу в основному була створена правова база для забезпечення організації та діяльності державного апарату України. Цей апарат активно працював. Проте безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всьо-го державного механізму як у центрі, так і на місцях, на жаль, досягти не вдалось. В діяльності Верховної Ради теж поставало чимало проблем. Практика, що склалася протягом останніх майже п’яти років в організації законодавчого процесу у Верховній Раді, потребувала корінних перетворень. Найбільше проблем виявилося в організації й діяльності виконавчої влади. І це закономірно. Адже інститут президентства як складової частини виконавчої влади є новим для України. Заснування місцевої адміністрації як одного з елементів виконавчої влади було тісно пов’язано з впровадженням в 1992 p. інституту представників Президента України в областях і районах. Але реформування місцевої влади було припинено 3 лютого 1994 p., коли Верховна Рада прийняла Закон „Про формування місцевих органів влади і самоврядування” і повернула владу на місцях Радам народних депутатів та їх виконкомам. Фактично це означало контрреформу у питаннях місцевої влади. Чимало проблем виникало й при реалізації Концепції судово-правової реформи. Все практично звелося до демократизації статусу суддів, а також до розвитку елементів інфраструктури судової влади.
Причин такого ненормального стану в організації та діяльності державного апарату України чимало. Однією з них було те, що реформування системи державної влади і місцевого самоврядування відбувалося нерівномірно, нерідко без певної програми.
У середині 1995 p. склалася небезпечна ситуація — різко загострилося протистояння владних структур, перш за все суб’єктів конституційного права України — Верховної Ради і Президента. Такий стан взаємовідносин державних органів негативно впливав на всі сторони життя республіки, породивши економічну і політичну кризу і соціальне напруження в суспільстві. Однією з головних причин такого становища була відсутність нової демократичної конституції України.
Враховуючи ситуацію, що склалася. Верховна Рада як єдиний законодавчий орган, з одного боку, та Президент,як глава держави і виконавчої влади — з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо від народу, уклали Конституційний договір "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". Цей договір набрав чинності з моменту підписання його Президентом та Головою Верховної Ради України 8 червня 1995 р. В ст. 61 договору йшлося, що він діє до прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної Конституції України 1978 р., то, згідно з Конституційним договором, вони визнані чинними лише в частині, що узгоджується із зазначеним договором. Таким чином, Конституційний договір був основним правовим актом, який на той час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату України в період дії цього акта.
Отже, процес створення державного апарату незалежної України є складним і тривалим. Багато проблем у цій справі вирішує нова Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p.
3. Становлення Українського права.
Проголошення незалежності України відкрило реальну можливість створення розгалуженої законодавчої системи. У реформуванні законодавства намітилися три основні напрямки. По-перше, здійснювався і здійснюється процес змін і пристосування чинних правових норм 60—70-х років до ринкової економіки і плюралістичної демократії. По-друге, приймалися і приймаються нові правові акти, також покликані забезпечити їх функціонування. По-третє, в Україні активно проводиться робота по підготовці проектів нових кодексів. Реформуванню піддано усі галузі права.
У період, що розглядається, одним з найважливіших правових актів у галузі цивільного права залишається Цивільний кодекс України, затверджений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 p. Але до нього останнім часом внесені зміни і доповнення відповідно до нового цивільного законодавства України, в тому числі законами України від 7 лютого 1991 p. "Про власність", від 2 жовтня 1992 p. "Про заставу", від 4 лютого 1994 р. "Про авторське право і суміжні права", від 16 червня 1992 р. "Про об’єднання громадян" та інші. 11 липня 1995 p. Верховна Рада внесла істотні зміни до ст. 71 ЦК України, яка визначала загальні строки позовної давності (для громадян — 3 роки, для юридичних осіб — 1 рік). Тепер загальний строк позовної давності встановлений тривалістю 3 роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа чи держава. Оновлення ЦК України дає можливість пристосувати його для регламентації майнових відносин в умовах становлення ринкової економіки в Україні. У 1993 p. був прийнятий Повітряний кодекс України, в якому поряд з іншими галузевими нормами містяться цивільноправові норми, втому числі про страхування цивільної відповідальності повітряного перевізника. Цивільно-правові норми містяться також в окремих указах Президента України, зокрема указ "Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів". Значну роль у регулюванні майнових відносин відіграли декрети і постанови Кабінету Міністрів України, наприклад, декрет від 31 грудня 1992 p. "Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається". У сфері цивільного законодавства діє чимало відомчих нормативних актів, деякі з них прийняті останнім часом. Елементами системи цивільного законодавства є також примірні статути кооперативних і громадських організацій, схвалені органами державного управління або прийняті вищими органами кооперативних та інших структур.
Триває розвиток законодавства про підприємництво. Правове регулювання в сфері бізнесу здійснювалось шляхом застосування норм у таких найважливіших актах, як закони України від 19 ве-ресня 1991 p. "Про господарські товариства", від 22 квітня 1993 p. "Про аудиторську діяльність", від 14 жовтня 1992 р. "Про банкрут-ство" та ін.
Не залишилось без змін й трудове законодавство. Тут чимало зроблено в галузі захисту трудових прав працівників. Так, були прийняті закони від 14 жовтня1992 р. "Про охорону праці", від 16 грудня 1993 р. "Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку". 23 червня 1993 p. Кабінет Міністрів України затвердив Правила відшкодуван-ня власником підприємства, установи, організації або уповноваже-ним ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків. Законом від 19 грудня 1993 р. до Кодексу законів про працю України були внесені зміни і доповнення, які стосувалися охорони праці. Одержав подальший розвиток інститут контракту. У березні 1993 p. Кабінет Міністрів України затвердив Положення про поря-док укладення контрактів керівником підприємства, що є у загаль-нодержавній власності, при наймі на роботу, а 19 березня 1994 p.
Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (най-манні) на роботу працівника.
Певні зрушення сталися і в аграрному законодавстві України. Зокрема були прийняті закони від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство" і від 20 грудня 1992 p. "Про селянське (фермерське) господарство".
Також, право відігравало велику роль в реалізації соціальної політики держави. Так, 19 листопада 1992 р. Верховна Рада України прийняла Основи законодавства України про охорону здоров’я. Кожна людина, — зазначалося в цьому документі, — має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, удосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.
Основи законодавства України про охорону здоров’я визначили правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, врегулювали суспільні відносини у цій галузі. Держава згідно з Конституцією України гарантує усім громадянам реалізацію їхніх прав у галузі охорони здоров’я через: а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я; б) організацію і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я; в) надання усім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги в обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України; г) здійснення державного і громадського контролю у галузі охорони здоров’я.
