Програма «Гроші» (1+1) ¾ зразок якісної аналітики в українському медіапросторі
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………...
РОЗДІЛ 1. Поняття аналітики....…………..…..........
- Особливостi подання аналiтичних матеріалів на телебаченні... 6
- Зародження української
телевізійної аналітики.....................
.....14
РОЗДІЛ 2. Програма «Гроші» (1+1) ¾ зразок якісної аналітики
в українському медіапросторі.................
ВИСНОВКИ…………………………………...………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ
ЛІТЕРАТУРИ....….....…..…...…..
ВСТУП
В епоху інформаційного суспільства все більше уваги науковці приділяють вивченню нових типів мас-медіа, що з’явились зовсім недавно. А саме інтернет-видання. Вони виступають як альтернатива всім ЗМІ, що формувались впродовж не одного десятиліття, а то й століття: друковані видання (газети, журнали, бюлетні, альманахи), радіо, телебачення. Проте скільки б не говорили про всеохопність інтернет-журналістики, поки що вона не лідирує серед інших ЗМІ за багатьма критеріями.
Першість у цій «гонці» все-таки вже більше трьох десятків років дістається телебаченню. І, незважаючи на всі прогнози футуристів, воно лідируватиме, на наш погляд, ще не одне десятиліття.
Отже, телебачення є найбільш дієвим засобом впливу на маси: формування їх світоглядних позицій, громадської думки, нав’язування стереотипів та правил і норм поведінки, пропагування цінностей тощо.
Актуальність дослідження. Люди вірять тому, що говорять і показують їм з блакитного екрану: «Телебачення є достовірним, оскільки, побачивши на власні очі подію на екрані, ми можемо самостійно аналізувати її та робити висновки» [24, с. 3]. Проте, інколи просто подивитись на хід події ¾ це буквально нічого. Все частіше й частіше події є наслідком, відлунням того, що трапилось раніше. Зазвичай, варто вміти зіставляти аналогії, шукати причинно-наслідкові зв’язки, прогнозувати наслідки явища та робити висновки про його суспільну користь, чи шкоду. Але, зазвичай, рідко хто бажає сам «складати пазли», навіть, якщо й має хист та відповідні знання. Тому журналісти повинні допомогти аудиторії і пояснити події, явища, з’ясувати причину проблем, визначити, на чиєму боці правда і т.д. Саме це і є основним завданням аналітичної журналістики, що має право на існування не лише на шпальтах аналітичних тижневиків, а й в телевізійному просторі.
Аналітика на телебаченні є потужним засобом впливу та пропаганди. Тому вона стала цікавою темою для досліджень таких вчених як Г. Кузнєцов, Н. Вакурова, В. Ворошилов, В. Саппак, В. Здоровега, Ю. Кашавцева, В. Цвік, О. Довженко, В. Саруханов, В. Аграновський, Л. Москвин, на працях яких і базується дослідження.
Сьогодні телебачення працює за принципом: попит породжує пропозицію. Тому люди мають те, що хочуть. А якщо проаналізувати сучасну ефірну сітку мовлення, то запити в населення не такі вже й високі. Це підтверджує телевізійний критик і журналіст Володимир Саппак у передмові до своєї книги «Телебачення і ми» [24]. Він пише, що «...телебачення сьогодні (книга видана 1988-го року ¾ ред.) дає нам душевну пасивність і відчуження, моральну безвідповідальність... він (телевізор ¾ ред.) робить це якнайприємніше для нас, розважаючи, приваблюючи, робить з невтомною наполегливістю щоденно...» [24, с. 6].
Об’єктом дослідження є періодичний телевізійний спецпроект журналістських розслідувань телеканалу «1+1» ¾ програма «Гроші».
Предметом дослідження є аналітична журналістика, перш за все її специфіка на телебаченні.
Мета дослідження простежити умови розвитку та функціонування аналітичної журналістики в українському телевізійному просторі.
Для досягнення мети в процесі дослідження були поставлені такі завдання:
- проаналізувати шлях розвитку аналітичного телебачення та виявити еволюційні зміни, спричинені такими факторами: технічним, інтелектуальним, історичним, культурним, соціальним тощо;
- дослідити різні підходи щодо жанрової специфіки подання в ефір аналітичних програм;
- визначити рівень заангажованості та залежності журналістів-аналітиків від роботодавця, власника, чи «спонсора»;
- проаналізувати тематику, методику підготовки та професіоналізм журналістів програми «Гроші»;
- дослідити матеріали спецпроекту «Гроші» (1+1).
Методи дослідження: Аналіз, порівняння, спостереження.
Структура роботи: курсова робота складається з вступу, двох розділів з підрозділами, висновків і списку використаної літератури.
Загальний обсяг роботи ¾ 31 сторінка. Список використаних джерел налічує 29 позицій.
РОЗДІЛ 1. Поняття аналітики
- Особливості подання аналітичних матеріалів на телебаченні
Аналітика на телебаченні ¾ досить суперечливе та ще не цілком вивчене питання. Це питання досліджували багато вітчизняних і не тільки науковців, зокрема В. Акапов, Н. Вакурова, Г. Кузнєцов, В. Саппак, Ю. Кашавцева, В. Цвік, О. Довженко, Н. Цибакова, В. Саруханов, Р. Мертон, В. Аграновський, Л. Москвин.
Побутує думка, що пресова аналітика є «царицею» в ЗМІ, проте це зовсім не так. Адже пресова аналітика ¾ не є зброєю ураження масової свідомості, так як телевізійна. Телебачення завжди було цікавим: людина приходить додому, вмикає телевізор, шукає щось для себе та забуває про нудне життя, сірі будні і проблеми. Перед її очима увесь світ. «Телевізійна культура» ¾ таким терміном йменують все те, що транслюють в ефірі. Проте чи справді це все можна узагальнити та назвати словом «культура»? Люди, котрі розуміються в мистецтві та шукають шляхів досягнення естетичної насолоди ходять в музеї, театри, відвідують вернісажі та виставки, а не вмикають телевізор для того, щоб переглянути репортаж у вечірньому випуску з вернісажу, чи виставки. Про це ще півстоліття тому говорив німецький філософ та соціолог Теодор Адорно: «Індивід шукає в телевізійному видовищі не вічних істин, не приводу для розвитку аналітичних здібностей, не глибоких художніх вражень... Пересічний глядач бачить в екранних злочинах захоплююче видовище, що позбавляє його від буденних хвилювань» [2, с. 49].
В теорії і практиці світового та вітчизняного журналістикознавства було чимало спроб пояснити феномен та специфіку телебачення, класифікувати жанри телевізійної аналітики. Головними критеріями класифікацій для вчених стали структура, характер інформації, досвід пресової аналітики, вплив на аудиторію інформації тощо.
Наведемо кілька зразків таких спроб. Російський режисер-постановник та професор Санкт-Петербурзького університету кіно та телебачення Валерій Саруханов говорить: «Характер та структуру аналітичних програм на телебаченні прості: новина + емоційна оцінка + думка незалежного експерта або групи експертів, котрі фактично завжди «працюють» для підтвердження думки ведучого» [25, с. 84].
Один із засновників
школи структурно-
- аналітична інформація ¾ судження, в основі яких логічні принципи та визначення;
- синтетична інформація ¾ судження, істинність, чи хибність яких не може бути виявлена лише на основі загальноприйнятих правил, а потребує звертання до різнобічних фактів та випадків з життя;
- інформація апріорі (a priori) ¾ початкова інформація , що існує вже до виникнення аргументованого факту.
В роботі з цими видами інформації тележурналіст використовує (за Мертоном) такі методи:
- дайджест ¾ короткий калейдоскопічний виклад інформації;
- індукція ¾ мислення від загального до конкретного;
- дедукція ¾ мислення від конкретного до загального;
- техніка призупиненого мислення ¾ метод комплексного моделювання інформаційної ситуації та прогноз її розвитку [6, c. 55].
Сьогодні, глядач не цінує якісних документальних та аналітичних програм, звичайно, є винятки. Адже за словами Аграновського: «...аналітика уступає позиції інформаційному поспіхові та дешевому компроматові» [1, c. 143].
Жанри телевізійної аналітики перейняли майже все від преси. Проте є свої особливості та нюанси. Перш за все, варто нагадати, що таке «жанр». «Жанр ¾ історична категорія. При цьому історизм тут проявляється не тільки у відборі і закріпленні його якостей (стійких ознак). Жанри взаємодіють між собою та утворюють системи. Системи жанрів можуть слугувати своєрідним індикатором епохи. Наприклад, за часів обмеження інформаційних свобод на перше місце виходять аналітичні жанри. І навпаки, інформаційна насиченість, «правління» репортажу демонструють пору свободи слова» [9]. Отже, до телевізійних аналітичних жанрів, на думку Н.Вакурової та Л. Москвина варто зарахувати такі: коментар, огляд, бесіда, дискусія, ток-шоу, прес-конференція, кореспонденція («програма»).
Огляд на телебаченні. Оглядач ¾ це штатний працівник, що у переліку журналістських професій на телебаченні є наступним після репортера та коментатора. Присутність такої посади в колективі журналістів-телевізійників свідчить про те, що сам жанр огляду є стабільним та популярним в ефірі.
У підручнику «Типологія жанрів сучасної екранної продукції» [6] зазначено, що огляд ¾ один із традиційних, стійких жанрів аналітичної публіцистики. Його основні ознаки:
- оглядач розглядає факти в їх взаємодії, розкриває існуючі між ними причинно-наслідкові зв'язки, відшукує в одиничному загальне і навпаки;
- огляд відрізняється широтою дослідження матеріалу на відміну від коментаря, в центрі якого може бути одиничний факт або подія;
- матеріал огляду нерідко обмежений хронологічними рамками.
Щоб огляд був цілком логічним та завершеним працівники телевізійної сфери використовують чимало технічних прийомів монтажу. Наприклад, найелементарніший з них ¾ використання архівного відео, коли тема огляду потребує екскурсу в історію для проведення паралелей тощо.
Розрізняють два види огляду:
- Загальний огляд ( огляд всіх подій певний відрізок часу);
- Тематичний (обмежений певною сферою конкретної проблематики ¾ спорт, мода, економіка, політика тощо) [3].
Все частіше на телеекранах стали з’являтись не лише огляди у формі монологу, але й огляди-діалоги. В останньому різновиді оглядач разом зі своїм компетентним співрозмовником обговорюють, дискутують та ведуть полеміку з приводу певної суспільно значущої події. Такий досвід проведення телевізійних оглядів нагадує жанр бесіди. В українському телевізійному медіапросторі просторі можна натрапити на огляд преси, зазвичай, таке практикують на телеканалі ICTV наприкінці програми «Факти», що виходить кілька разів на день.
«Бесіда ¾ це специфічний телевізійний жанр аналітичної публіцистики, що має діалогічний характер викладу» [9, с. 87]. Такий жанр використовують ледь не у всіх телевізійних програмах. Зазвичай транслюють бесіди, що порушують теми зі сфер політики, економіки, соціального захисту, культури тощо.
Нерідко бесіда може перерости в дискусію. Автор такої програми повинен «подбати» про наявність конфлікту, зіткнення різних точок зору, розвиток думки, що, зазвичай, рухається за продуманим сценарієм. Ефект таких бесід на телебаченні ¾ очевидний: висока ефективність, дієвість, рейтинг, популярність та вплив на аудиторію. Зазначені ефекти діятимуть ще ефективніше, якщо автор (ведучий) наприкінці програми зробить «неупереджений» висновок, при цьому використавши всі найбільш переконливі аргументи, що лунали впродовж програми; зазначить всю важливість проблеми, про яку йшлося; повідає глядачам цікаві енциклопедичні і не тільки факти, що стосуються теми бесіди. В українському телевізійному просторі бесіди веде Дмитро Гордон на «Першому національному» , також зустрічається цей жанр на телеканалі ТВі: « Музика для дорослих», «Homo Sapiens».
Дискусія ¾ жанр, що «створений» для телебачення. Адже він демонструє процес живої полеміки. Під час дискусії можна прослідкувати за думкою: її народженням, розвитком, рухом до мети, – і все це може споглядати аудиторія. Зіткнення різних думок підключає саму аудиторію до процесу дискусії, змушує глядачів думати, активно дискутувати з доповідачами в студії, лежачи на дивані: «... мозкова активність людини вмикається та перемагає пасивність, яка характерна для сприйняття готових істин. Це і говорить про високий пізнавальний потенціал жанру» [19, с. 43].
Тема дискусії має бути зрозуміло, цікавою та актуальною. Проблема, що буде поставлена, повинна мати кілька способів вирішення, щоб у кінці програми кожен зміг визначитись, якої думки йому дотримуватись. Основне правило для ведучого дискусії ¾ збалансовано давати висловлюватись і «правим», і «лівим». Висловлювання опонентів не повинні ображати чиєїсь гідності, засуджувати тощо. На телеканалі ТВі такий жанр представлено програмою «Сьогодні. Про головне».
Ток-шоу в дослівному перекладі з англійської ¾ «розмовне дійство, розмовне видовище». Вже в 60-ті роки минулого століття цей жанр набув неабиякої популярності, спочатку в США, згодом ¾ в Європі. Жанр ток-шоу є синтезом таких жанрів як інтерв’ю, дискусія та гра. Головною постаттю в ток-шоу є ведучий. Цей жанр заполонив ледь не весь телевізійний простір, його тематична різноманітність не перестає дивувати. Окрім ведучого, «компонентами» ток-шоу є заздалегідь запрошені гості, «герої ¾ люди, котрі чимось прославились, або просто є цікавими в своїх вчинках, думках, способом життя» [9, с. 59]. Цей жанр один із найбільш яксраво та чисельно представлений українським глядачам. Наприклад, «Говорить Україна», «Один за всіх», «Я так думаю» .
Прес-конференція ¾ різновид інтерв’ю з великою кількістю інтерв’юерів, що ставлять запитання, або добре обізнаними у певній сфері фахівцями.
«Будь-яка прес-конференція може стати паралельно телевізійною передачою ¾ в тому випадку, якщо її тема представляє всезагальний інтерес» [16, с. 49]. Інколи навіть самі телевізійники зініційовують прес-конференції. Зазвичай, такі прес-конференції транслюють в прямому ефірі. Досвід показує, що популярність їх є стабільно високою. Під час них є змога організовувати телемости, приймати дзвінки від телеглядачів, що чудово налагоджує акт комунікації. В жанрі прес-конференції закладена можливість різностороннього, глибокого висвітлення важливих економічних, політичних, чи наукових проблем. Найяскравішим прикладам такого жанру в українському телевізійному просторі є прямі телемости-конференції із Президентом України, під час яких ставлять свої запитання, як журналісти, так і мають нагоду зателефонувати люди з будь-якого куточка України і поставити свої запитання.
Кореспонденція («передача»), як і більшість жанрів аналітичної журналістики, що прийшла в телевізійний простір із пресової журналістики, проте цей термін так і не прижився в лексиці телевізійників. Сьогодні кореспонденцію називають просто «програмою». Це найпопулярніший із всіх телевізійних аналітичних жанрів. Телевізійна програма за принципом побудови і функціональним призначення не відрізняється від газетної кореспонденції: повідомляє факти, паралельно аналізуючи та узагальнюючи їх. Часто телевізійну програму ототожнюють не лише з газетною кореспонденцією, а й із проблемною статтею.
Російські журналістикознавці Р. Борецький і В. Цвік пропонують до аналітичних тележанрів зарахувати ще, окрім вище зазначених, бенефіс, брифінг, виступ в кадрі, журналістське розслідування, кіножурнал.
«Бенефіс ¾ ігровий синтетичний видовищний жанр, пов’язаний з презентацією цікавої особистості (наприклад, актора, чи політика)» [9, с. 54]. В такому форматі виходить в світ програма «Імена» з Оксаною Марченко.
Зазвичай, жанр «брифінг» прийнято зараховувати до інформаційних жанрів. Проте дослідники вирішили згадати його і в аналітичній тележурналістиці, аргументуючи це тим, що «брифінг транслює відкриту, зазвичай, безособову передачу офіційного погляду, чи інформації (оригінальної, або суб’єктивно опрацьованої) органу влади (від імені прес-центру чи уповноваженого представника)» [9, с. 65]. Телевізійники практикують таку форму подачі інформації у випусках новин (хоч останні повинні бути інформаційними).
Виступ (в кадрі) ¾ монолог на якусь суспільно значущу та актуальну тему. Типовий приклад жанру – виступ політичного діяча, чи коментатора, в зв’язку з подією та її висвітленням. Частіше за все використовується як метод подачі інформації в новинних сюжетах, інколи в журналістських розслідуваннях.
Журналістське розслідування ¾ один із найбільш популярних аналітичних жанрів, до якого телевізійники звертаються частіше задля того, щоб висвітлити хід розслідування, а не відобразити його безпосередні результати. Незважаючи на численні потенційні проблеми, перш за все, етичного характеру, що виникають під час проведення журналістського розслідування, цей жанр продовжує займати лідерські позиції серед аналітичних тележанрів. Адже результат розслідування дає можливість конкретно побачити реакцію суспільства та дієвість праці журналістів [9]. Цілі цикли журналістських розслідувань виходять на телебаченні. Це і «Знак Оклику» (ТВі), «Критична точка» ( ТРК «Україна»), «Гроші» (1+1).
Незважаючи на весь спектр аналітичних тележанрів практикуючі журналісти все ж таки допускають плутанину, створюючи «гібридні» жанри. Наприклад, інформаційний тижневик (за визнаним стандартом) прийнято готувати за принципом випуску новин. На сьогодні всі ці новинні програми гордо йменують себе «інформаційно-аналітичними тижневиками». Так і починається недільний вечір глядачів. Спочатку «ТСН. Тиждень» (1+1), далі ¾ «Факти тижня» (ICTV), «Подробности недели» (Інтер), «Сьогодні. Підсумки» (ТВі), «Час. Підсумки» (5 канал), «Підсумки тиждень» (Перший національний). Потім «на закуску» кілька політичних ток-шоу, які пропагують певну ідею, політичну силу тощо, використовуючи при цьому маніпулятивні технології; а не виконують свою пряму функцію ¾ збалансованого висвітлення усіх точок зору щодо порушеного питання. Ось такий інформаційно-аналітичний недільний вечір в пересічного українського глядача.
Проте деякі дослідники, зокрема Сураханов, вважає, що такі інформаційно-аналітичні — одна із основних ознак якісного телевізійного ефіру. За словами Сураханова, це робота телеканалів за принципом «тижня». Суть цього принципу полягає в тому, що п’ять разів на тиждень ¾ інформаційний підсумок дня, раз в тиждень ¾ підсумок попередніх випусків. Безперечно, в останньому має бути присутній аналіз подій, що трапились впродовж тижня [25, с. 151].
Про таку неузгодженість між теоретиками і практиками говорить і Кузнєцов: «Оголошують, дивіться репортаж. А замість події, без якої репортаж не можу існувати, показують виступ кореспондента на місці події, котра давно вже закінчилась» [19, с. 194]. Так само можна сказати і про розуміння ток-шоу. Адже оголошують саме так. А насправді показують бесіду, чи дискусію, де немає ні глядацької аудиторії, ні думки експертів, ні можливості зателефонувати в студію; при цьому ведучий безцеремонно нав’язує глядачам свою точку зору, видаючи її за єдино правильну та безальтернативну.
1.2. Зародження української телевізійної аналітики
Історія українського телевізійного мовлення не така вже й давня, як і у всіх держав. Адже вперше публічне телебачення з’явилося у 1936 році, в Англії. В 1939 році телевізійні сигнали були і в Нью-Йорку та Москві. Проте справді масове телебачення виникло в Європі та в Америці лише після Другої світової війни. Згадуючи СРСР, дослідники говорять про розквіт телебачення тут у 1950-их роках. Зародження нового каналу комунікації нерозривно пов’язане із технічним прогресом та науковцями-експерементаторами. Винахід телетранслятора не приписують одній людині, проте говорять, що в 1925 році талановитому фізикові-експериментатору Борисові Грабовському, синові видатного українського поета Павла Грабовського, вдалося зробити першу в СРСР і в цілому світі передачу телевізійного сигналу. Проте його винахід, як і багато творінь радянських науковців, не був запатентованим [10].
Поява телебачення нерозривно пов’язана із винаходом двох інших каналів передання інформації ¾ радіо (О. Попов) та кінематограф ( брати Люм’єри). Винахід французів братів Люм’єрів у 1875 році був вирішальним поштовхом для зародження та розвитку телебачення. До речі, сам термін «телебачення» у побут увів штаб-капітан російської армії К. Перський.
Від теоретичних постулатів та ідей вчені поступово переходили до експериментів. І вже в 1920-их роках отримали прототип сучасного телевізійного сигналу. У СРСР, тобто й на українських землях, що входили до його складу, телебачення вперше було «представлене на широкий загал» наприкінці квітня 1931 року. І в цій першій публічній телепередачі були показані співробітники лабораторії (зображення, які рухалися) і фотографічні портрети — без звукового супроводу, «німі» [5].
Зрозуміло, що телебачення 30-их і сучасне кардинально відрізняється: на сьогодні телебачення виконує інформаційну, естетичну, пізнавальну та освітню функції. В 30-х роках про таке навіть і не здогадувались.
Після проведення перших спроб випуску в телеефір агітаційних та політичних програм став очевидним його вплив на маси. Недаремно, найвпливовіші люди світу в сферах політики, економіки тощо є успішними медіамагнатами, монополістами ЗМІ. Серед них і Сільвіо Берлусконі, Рінат Ахметов, Кіт Руперт Мердок, Віктор Пінчук і т.д.
Ще на початку ХХ століття, в час створення потужних пропагандистських кампаній зрозуміли, що розумними людьми важко керувати. Розповсюджувалось це правило не лише на аудиторію (маси), але й на тих, хто працював «за кадром». Ось так описує «реформи» на радянському телебаченні Саруханов: «На етапі перевиховання нам зовсім не потрібні розумні люди... Потрібні переконливі, цікаві, красиві та покірливі» [25, с. 50].
Вже в 1939 році у Києві здійснили першу телепередачу. Проте відомий дослідник телебачення України Іван Мащенко у книзі «Телебачення України» [22] назвав й іншу дату, посилаючись на енциклопедичний словник «Українська Радянська Соціалістична Республіка» де у статті «Телебачення і радіомовлення» повідомлено, що телевізійний передавач у Києві почав працювати 1938 р. Першими передачами Київського телецентру були концерти майстрів мистецтв. Під час війни телецентр було зруйновано, а відновили його діяльність у 1952 році. В ефір подали великий святковий концерт, приурочений 1-му травню. Проте вже згодом почали транслювати не лише твори мистецтва, концерти і т.д., а й власні телепередачі. Спочатку це були інформаційні випуски новин. Першими дикторами Київської телестудії були Новела Серапіонова та Ольга Даниленко.
Зрозуміло, що працювати на телебачення йшли журналісти-газетярі. Саме із їх приходом на телестудію в Києві пов’язують вихід першої аналітичної програми. Ставало зрозуміло, що телебачення, передусім, є засобом масової інформації, тобто полем діяльності нового розділу журналістики. Подібно до відповідних відділів газет і редакцій радіо, на телебаченні створили галузеві редакції. Тому система жанрів, на початку, зовсім не відрізнялась від пресової. Але все ж таки телебачення продовжувало залишатись, в першу чергу, каналом передачі інформації, а не формування громадської думки. Тим паче навіть інформаційні передачі проходили ретельний контроль, що здійснювала комуністична партія. На телебаченні переважно можна було зустріти трансляції з’їздів партії (альтернатива газетних звітів), концерти, новини, серіали тощо. Згодом з’явилася реклама, яку також не оминув вплив цензури. Про аналітику говорити було й годі. Телебачення було перенасичене українофобськими настроями та орієнтоване на оспівування комунізму. Якщо й до 1990-их років спостерігаємо аналітичні програми, то всі вони пропагують та нав’язують через судження ведучого думки радянського керівництва. Отож, робимо висновок, що аналітики на телебаченні в її сучасному прояві до здобуття Україною незалежності, не було.
У 1956 році почала діяти друга після Київської ¾ Харківська студія телебачення. Через рік засвітилися голубі екрани в Донецьку й Одесі. У 1957 році почала функціонувати і Львівська телестудія. З 1958 року почали працювати телестудії у Дніпропетровську і Луганську, а з 1959-го ¾ у Сімферополі, Херсоні, Запоріжжі та Миколаєві [5].
Наприкінці 80-х років телебачення охоплювало територію України, де проживало 97 відсотків населення, серед нього ¾ практично все сільське населення. Телебачення стало потужним засобом впливу на масову свідомість, тому радянське керівництво ще більше взяло його «під свій покров».
На нашу думку, аналітики, як такої, не існувало на телебаченні до 1990-их років. Адже якщо й створювалась видимість аналітики, то там не було аналітичного ядра. Програми української радянської соціалістичної республіки були, перш за все, пропагандистськими. Вони створювали соціалістичні пролетарські ідеали, що ставали для так званого середнього класу культовими. Окрім балету, концертів, приурочених Дню перемоги, партійних з’їздів та «аналітичних» програм, в радянському телевізорі нічого не було.
Проте і в 1990-их український телевізійний простір продовжував «страждати» від засилля російських медійних продуктів. Зокрема, виходили в ефір такі аналітичні програми: Время деловых людей (РТР, 1993), «Де-факто» (РТР, 1994), «Батуалло!» (Тоніс, 1994), «Старый телевизор» (НТВ, 1998), УТН (УТ-1, 1991), «Дело вкуса» (Simon [м. Харків], 1996), Ток-шоу "Табу" (1+1, 1998) [4].
РОЗДІЛ 2. Програма «Гроші» (1+1) ¾ зразок якісної аналітики в українському медіапросторі
«Гроші» ¾ «спецпроект телеканалу 1+1, що розслідує найактуальніші економічні, політичні, соціальні та фінансові проблеми країни. На вас чекають справжні журналістські розслідування актуальних таємниць, які хвилюють кожного українця» [23]. Саме так анонсується на сайті телеканалу 1+1 програма «Гроші». Варто зауважити, що опис програми простий, точний та лаконічний і дає змогу аудиторії зрозуміти, про що йдеться у програмі.
Перший випуск програми «Гроші» вийшов в ефір 23 жовтня 2010 року. Її ведучим став Олег Дейнека. Після його звільнення у січні 2012 року програму вели почергово самі журналісти. А з вересня 2012 року ведучим програми став Жан Новосельцев, котрий працює на телеканалі з 2006 року. Спочатку працював кореспондентом ТСН. З того часу і донині спеціалізується на журналістських розслідуваннях, низку яких провів та оприлюднив, після чого отримував на свою адресу погрози.
Проекти Жана Новосельцева:
- «Жесть мундира»: розкривається корупція у правоохоронних органах (2008);
- один з організаторів журналістського руху «Стоп цензурі!» (2010);
- разом з Олексієм Душкою ведучий спецпроекту журналістських розслідувань «Особиста справа» (2010);
- ведучий програми журналістських розслідувань «Гроші» (2010).
