Процес суспільного виробництва

    Зміст 

Вступ           - 3

  1. Процес суспільного виробництва      - 5

    1.1. Виробництво як процес суспільної  праці    - 5

    1.2. Основні риси виробництва       - 6

    1.3. Сфери суспільного виробництва      - 9

  2. Теоретичні основи економіки домогосподарства    - 14

Висновки           - 23

Список  використаних джерел       - 25 

     Вступ 

     Виробництво є складною системою трудової діяльності людини.

     У будь-якому суспільстві воно щоденно  має розв’язувати такі фундаментальні і взаємопов’язані питання: 1) які продукти виробляти і в якій кількості? 2) як виробляти продукти? 3) для кого виробляти продукти? 4) в яких соціально-економічних умовах здійснювати виробництво?

     Ці  фундаментальні проблеми притаманні будь-якій економіці, проте, різні суспільства  використовують різні підходи до їх вирішення.

     Суспільне виробництво є вихідною і вирішальною  сферою життєдіяльності людини. Це основа життя і джерело прогресивного  руху людського суспільства, розвитку всієї людської цивілізації.

     Основою життя людського суспільства  є виробництво матеріальних і духовних благ: щоб жити, трудитися, створювати блага, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто постійно споживати матеріальні і духовні блага. А споживати можна лише, те, що створене людською працею. Тому суспільство завжди має виробляти засоби до життя.

     Процес  виробництва матеріальних і духовних благ являє собою трудову діяльність людей.

    Ефективність  виробництва сьогодні є однією з  головних характеристик господарської  діяльності людини. Вона має багатоаспектний  та багаторівневий характер. І ця ефективність залежить від того, як вдало будуть поєднані між собою і використані фактори виробництва.

    Ринок являє собою систему економічних  відносин, які виникають у процесі  обміну продуктами як товарами шляхом купівлі-продажу. Через механізм обміну процес виробництва пов’язується з процесом споживання, і таким чином створюються необхідні умови для задоволення суспільних потреб у формі платоспроможного попиту.

    В змішаній економіці ринок виконує  головну координуючу роль. Але ринок — це не монолітна, а структуризована система, яка складається з окремих елементів, видів ринку. Серед останніх важливе місце займають ринок ресурсів і ринок продуктів (споживчих товарів та послуг).

    У процесі макроекономічного кругообігу ці два види ринку тісно взаємодіють між собою. В результаті такої взаємодії національний продукт розподіляється між суб’єктами ринку відповідно до його законів, а між окремими сторонами економіки досягається рівновага.

    В основі макроекономічного аналізу  лежить модель кругообігу, яка відображає взаємопов’язаний і безперервний рух ресурсів, виготовлених продуктів і доходів між економічними суб’єктами. У кожній національній економіці є три основні економічні суб’єкти — домогосподарства, фірми та держава. Якщо економіка країни відкрита, тобто пов’язана з економіками інших країн через експорт-імпорт товарів, послуг, ресурсів та іншими формами зовнішньоекономічних зв’язків, то існує ще й четвертий суб’єкт економічного життя країни - решта світу (сектор закордон).

      1. Сутність та структура суспільного виробництва 

     1.1. Виробництво як процес суспільної  праці 

     Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з  метою створення матеріальних і  нематеріальних благ, необхідних для  їх існування та розвитку [1; 115]

     У спрощеному вигляді суспільне виробництво  являє собою взаємодію трьох  основних факторів: робочої сили, або, як її часто називають, праці, засобів  виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор – підприємницький талант [5; 27]

     Історично першим виникло натуральне виробництво, за якого продукти праці призначаються  для задоволення власних потреб виробництва, для споживання всередині  господарства, що їх виробило. В усіх докапіталістичних формаціях господарство переважно було натуральним (господарство первісних общин і патріархальних сімей, латифундій у рабовласницьких державах і середньовічних феодальних маєтків). У цих господарствах існував замкнутий кругообіг (рух) продукту, який, як правило, не виходив за їхні межі. Кожна господарська одиниця була повністю відокремлена від інших як у виробництві, так і в споживанні. Рівень споживання суб’єктів, що господарювали (власників), залежав виключно від рівня виробництва.

     Натуральна  форма виробництва існувала в  умовах нерозвинутого суспільного поділу праці і відповідала тому рівню розвитку продуктивних сил і типу виробничих відносин, що зумовлюють украй обмежену мету виробництва та підпорядковують його задоволенню потреб, незначних за обсягом і одноманітних, примітивних за характером.

     Натуральне  виробництво було малоефективним, консервативним і забезпечувало дуже повільний  розвиток продуктивних сил. Виробничі  відносини в натуральному господарстві не уречевлювалися, тому виступали  як відносини між самими людьми, а не між продуктами їхньої праці. [9; 116–117]

     1.2. Основні риси виробництва 

     В будь-якому суспільстві індивідуальні  виробники тільки ззовні виступають незалежними та ізольованими один від  одного. Реально ж суб’єкти господарювання об’єднані взаємними зв’язками як виробники і споживачі щодо отримання знарядь праці, сировини, матеріалів та реалізації готової продукції.

     Рис. 1.2. Основні риси суспільного виробництва 

     Вся ця система господарських зв’язків, що базується на суспільному поділі праці, відображає єдиний економічний організм під назвою суспільне виробництво. Окремий виробник, вирваний із цієї системи взаємозв’язку, не може бути «справжнім» виробником, що відповідає його економічній природі.

     По-друге, в процесі виробництва між  людьми виникають виробничі відносини, соціально-економічний зміст яких визначається формою власності на засоби виробництва.

     По-третє, суспільне виробництво має безперервний характер, тобто воно постійно повторюється, відновлюється. Суспільство не може припинити виробляти, оскільки не може перестати споживати. А будь-який процес виробництва, що розглядається в неперервному потоці його відновлення, є в той же час процесом відтворення. Відтворювальний аспект суспільного виробництва включає чотири стадії (фази) щодо створеного суспільного продукту: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання.

     По-четверте, суспільне виробництво є важливою складовою тієї чи іншої соціально-економічної  системи, яка функціонує і розвивається на основі властивих їй об’єктивних законів [1; 115]

     Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких елементів:

• власне виробництво;
• розподіл;
• обмін;
• споживання.

     Ці  елементи називають фазами виробництва, тому дану структуру можна назвати  пофазною структурою виробництва. Фази між собою тісно взаємопов’язані, хоча кожна з них відносно відокремлена, тобто має певні характерні особливості.

     Насамперед, тісно взаємозумовлені власне виробництво  і споживання. Споживання являє собою  використання створених благ. Воно буває двох видів: виробниче і  особисте.

     Виробниче споживання – це споживання засобів виробництва і робочої сили працівника при виготовленні суспільнонеобхідного продукту. Отже, цей вид споживання фактично означає виробництво. З цим пов’язане і особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили.

     Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, обумовлює спосіб споживання.

     З цього взаємозв’язку слід виділити особисте споживання як процес задоволення потреб суспільства і кожного його члена в матеріальних і духовних благах. Воно виступає логічною кінцевою метою будь-якого виробництва. Тому весь процес суспільного виробництва повинен мати споживацький характер, тобто кінцевою метою передбачається створення продукції для задоволення особистих потреб усіх членів суспільства. Якщо ж зв’язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає безглуздою, або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не для споживання.

     Сучасна економічна ситуація в Україні значною мірою обумовлена деформованою структурою економіки, для якої характерна надзвичайно мала частка галузей споживчого сектору. Наприклад, у США група «Б» складає більше 60% промислового виробництва. В Україні за часів СРСР ці галузі становили приблизно 30%, за 10 років ринкової трансформації частка трохи перевищила%. Тому одним із важливих завдань структурних перетворень на найближчі роки має стати переорієнтація значних ресурсів на розвиток галузей, які задовольняють споживчий попит населення [10; 22]

     Перед тим як увійти у фазу споживання, продукт має пройти стадії розподілу і обміну.

     Розподіл  виступає в трьох видах:

     а) розподіл засобів виробництва;

     б) розподіл трудових ресурсів;

     в) розподіл предметів споживання.

     У процесі розподілу встановлюється частка певного суб’єкта (трудового колективу чи окремої особи) в отриманні суспільного продукту. Але щоб одержати саме те, що необхідне для задоволення конкретних потреб суспільства, виробничого підрозділу (колективу) або людини, продукт має пройти стадію обміну.

     Обмін виступає в трьох видах:

     а) обмін діяльністю і здібностями;

     б) обмін засобами виробництва;

     в) обмін предметами споживання.

     Виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле. Це дозволяє розкрити зміст економічного ладу як субординованої системи економічних відносин.

      1.3. Сфери суспільного виробництва 

     Основне виробництво, виробнича і соціальна  інфраструктури. За сферами економічної  діяльності людей у суспільному  виробництві можна виділити три  великих блоки галузей:

1. основне виробництво;
2. виробнича інфраструктура;
3. соціальна інфраструктура.

     Основне виробництво – це галузі матеріального  виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва. Примноження суспільного багатства  залежить саме від цих галузей, від їх технічного рівня. Це: сировинний комплекс, паливно-енергетичний комплекс, металургійний комплекс, агропромисловий комплекс, хімічно-лісовий комплекс, виробництво, товарів народного споживання, інвестиційний комплекс. Наприклад, на сьогодні в Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств, які виробляють промислову продукцію.

     У галузях основного виробництва  зосереджується основна маса ресурсів. Так, у валовому національному продукті сфера промислового виробництва в Україні займає 55,8%, у той час як, у Великобританії – 29,8%, Франції – 29,6%, США – 26,2%, Японії – 33,8% [10; 22–24]

     Виробнича інфраструктура являє собою комплекс галузей, які обслуговують основне  виробництво і забезпечують ефективну  економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому.

     До  цих галузей відносяться:

     – транспорт, зв’язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади;

     – спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних та ін.). Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяльність даних галузей фактично рівнозначна примноженню суспільного багатства. Тому розширення виробничої інфраструктури і перетворення її в крупний сектор господарства є однією з найважливіших закономірностей індустріального розвитку економіки.

     У розвинутих країнах сфера виробничих послуг – це велика і високоефективна  галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США в цій сфері створюється більше 1/5 частини валового внутрішнього продукту. З наведених даних переконливо випливає такий важливий висновок: в сучасних умовах важливішим напрямом удосконалення суспільного виробництва в Україні має бути прискорений розвиток виробничої інфраструктури.

     Основне виробництво і виробнича інфраструктура в цілому складають сферу матеріального  виробництва. Але із розвитком суспільства  зростають потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері. Це обумовлює існування соціальної інфраструктури.

     Соціальна інфраструктура – це нематеріальне  виробництво, де створюються нематеріальні  форми багатства, які відіграють вирішальну роль у розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових  та фізичних здібностей, професійних  знань, підвищенні освітнього і культурного рівня.

     Тривалий  час в економічній літературі ця сфера людської діяльності відносилася  до невиробничої сфери. Підставою для  такого висновку було те, що в ній  не створюються матеріальні блага.

     Звичайно, невиробнича сфера існує: держапарат, апарат управління громадських рухів, армія, міліція. Проте всю соціальну інфраструктуру віднести до невиробничої сфери не можна. Тут створюються послуги, які задовольняють соціальні і духовні потреби людей.

     Праця, що створює послуги, є суспільне  необхідною і суспільно корисною. Вона є рівноцінною праці в сфері матеріального виробництва, тому її слід визнати продуктивною працею. Тому соціальна інфраструктура – це сфера нематеріального виробництва, і її не можна ототожнювати з невиробничою сферою. 

     Соціальна інфраструктура включає такі галузі:

• охорона здоров‘я і фізична культура;
• загальна середня, спеціальна середня, професійно-технічна і вища 
  освіта, система підвищення кваліфікації і т. п.;
• житлово-комунальне господарство;
• пасажирський транспорт і зв’язок;
• побутове обслуговування;
• культура і мистецтво.

     Згідно  з прийнятою у статистиці практикою  обліку до соціальної сфери відноситься  наука, так як вона є однією з форм суспільної свідомості, одним із головних факторів духовного розвитку людини. Але прикладна наука має включатися в процес матеріального виробництва: вона виступає як безпосередня продуктивна сила.

     Такий розподіл характерний і для торгівлі, транспорту, зв’язку: ці галузі відносяться як до матеріального виробництва (в міру продовження в них процесу виробництва), так і до нематеріального виробництва (у сфері обслуговування людей).

     Охорона навколишнього середовища може бути віднесена до матеріального і  нематеріального виробництва не так безпосередньо: до матеріального  виробництва – так як упровадження природоохоронних технологій здійснюється шляхом удосконалення виробництва; до соціальної сфери – так як покращання навколишнього середовища безпосередньо пов’язане зі створенням сприятливих умов для життя людини.

     Оптимальне  співвідношення матеріального і  нематеріального виробництва дозволяє забезпечувати поєднання матеріального добробуту і духовного розвитку людини.

     Досвід  показує, що соціальна інфраструктура в розвинутих країнах поступово  перетворюється у основну сферу  людської діяльності. Так, у США в сфері соціальних послуг створюється більше половини валового внутрішнього продукту, в Україні цей показник складає 33,6% [10; 26]

     Обсяг і якість соціальних послуг яскраво  характеризують економічний прогрес  суспільства та рівень життя населення. Тривалий час недооцінка ролі цієї сфери обумовлювала значне відставання розвитку у нас саме тих галузей, які сьогодні визначають рівень цивілізованості суспільства, характер соціальної спрямованості суспільної діяльності: охорона здоров’я, побутове обслуговування населення, матеріально-технічна база науки, вищої і середньої освіти та ін. Тому сьогодні важливим стратегічним завданням економіки має бути прискорений розвиток соціальної інфраструктури.

     Важливого складовою суспільного виробництва  є також його організація і  управління. Не потребує доказу те, що кожний економічний процес має бути певним чином організований – розвиток поділу праці, спеціалізації і кооперування; зростає значення чіткої організації всіх ланок економіки.

     Суспільна організація виробництва має  відповідати таким вимогам:

• створювати широкі можливості для природно-історичного процесу 
  економічного розвитку з оптимальним поєднанням ринкових і державних 
  методів регулювання економіки, не допускаючи волюнтаристського втручання 
  у виробництво;
• реалізувати останні досягнення науково-технічного прогресу і бути 
  адекватною наявному рівню реального усуспільнення виробництва.

     Лише  за цієї умови організація виробництва  сприятиме економічному розвитку та підвищенню його ефективності.

     У цілому структуру суспільного виробництва можна подати за допомогою схеми (рис. 1.3.). [10; 26–27] 

     Рис. 1.3. Структура суспільного виробництва 

     Отже, власне виробництво і споживання, відрізняючись певним чином за своїми функціями і роллю тісно між  собою пов’язані і лише в своїй єдності можуть представляти виробництво.

2. Теоретичні основи економіки домогосподарства 
 

    Домогосподарство (household) - суб’єкт економіки, що складається з одного провідного самостійного господарства індивіда або, частіше, групи людей, що живуть спільно й ведучих спільне господарство. Як правило, така група осіб об’єднана родинними або сімейними зв’язками. Домогосподарства є об’єктом вивчення економіки, соціології, психології й ін. суспільних наук.

    Домогосподарству  як одному з суб’єктів мікроекономіки належить надзвичайно важлива роль у системі економічних відносин. В Україні з розвитком ринкових відносин домогосподарство опинилося в нових умовах функціонування [8]. По-перше, задоволення потреб домогосподарства у матеріальних та нематеріальних благах виступає природною метою виробництва. Попит домогосподарств є одним з найвагоміших компонентів сукупного попиту на кінцеві блага. По-друге, домогосподарства як власники виробничих факторів передають їх діловим одиницям (підприємствам), які мають здійснювати їхнє ефективне поєднання. По-третє, частина доходу, що не використовується домогосподарством впродовж поточного періоду, перетворюється на заощадження і може за певних обставин стати потужним джерелом економічного зростання країни. Можна констатувати, що домогосподарство виконує в економіці три основні функції: споживання, постачання факторів виробництва та заощадження. Отже, домогосподарство - це економічна одиниця, що складається з одного та більше чоловік, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх потреб. Проте з погляду мікроекономічного рівня господарювання провідною виступає, безумовно, функція споживання [4].

    Для того щоб проаналізувати, як домогосподарство здійснює цю функцію, економічна наука  вдається до ряду абстракцій, що дають  можливість вивчити поведінку об’єкта аналізу в чистому вигляді. По-перше, вважається, що домогосподарство виступає єдиним економічним суб’єктом і реалізує свої потреби як єдине ціле; тобто не береться до уваги його внутрішня структура, воно ототожнюється з поняттям "індивід". По-друге, допускається, що домогосподарство отримує доходи за рахунок продажу факторів виробництва, точніше, їхніх послуг, за використання або перерозподіл між членами суспільства і витрачає їх повністю на споживання, не роблячи заощаджень. По-третє, вважається, що воно може споживати всі споживчі блага, які виробляються на цей момент виробничим сектором, і ці блага вважаються при цьому безкінечно подільними; наявна повна інформація про споживчі властивості благ. По-четверте, не беруться до уваги такі дії домогосподарства, які можуть вплинути на його поточне споживання, а саме: збільшення або зменшення майна, взяття кредиту, вкладання частини доходів у запаси споживчого призначення.

    За  таких обставин домогосподарство ставиться  в умови вибору:йому треба розподілити  наявні грошові доходи між різними благами, що задовольняють його потреби. Саме цей процес насамперед і цікавить економістів, тобто, як домогосподарство приймає рішення щодо певної структури споживання.

    Можливості  вибору домогосподарства обмежені багатьма факторами: це рівень і структура виробництва; структура потреб цього домогосподарства і рівень насичення деяких з них (так, досить швидко насичуються за нормальних умов потреби у базових продуктах харчування, тоді як духовні та соціальні потреби практично не знають межі насичення; в міру задоволення фізичних потреб споживання переключається на потреби більш високого рівня); рівень доходів домогосподарства, адже в умовах ринкової економіки переважна більшість економічних благ надається лише в обмін на гроші; рівень цін, встановлений ринком, на який домогосподарство через те, що воно є лише одним з численної множини споживачів благ, вирішальне впливати не може, отже, приймає його таким, яким він є. Сукупність наборів благ, доступних за умов таких обмежень домогосподарству, і є той простір, в якому домогосподарство має свободу дій щодо споживчого вибору. Отже, домогосподарство має вирішити проблему: при певній структурі та рівні потреб і доходів знайти таку комбінацію споживчих благ, яка б максимально відповідала його потребам [2]. Якщо потреби домогосподарства є варіаційною величиною, то рівень доходів - наявна величина, яка з фінансового боку встановлює межу задоволення потреб, інакше кажучи, являє собою бюджетне обмеження. Оскільки згідно з попередніми припущеннями всі доходи домогосподарства мають витрачатися на споживання, бюджетне обмеження набуває вигляду: 

    M = P1x1+ ……+Ptxi+…….+Pnxn,   

    де M - отриманий за певний період доход;

    Р1, Рi, Рn - ціни споживчих благ;

    х1, хi, хn - обсяг споживання певного блага. 

    Рис. 2.1. Бюджетне обмеження і сукупність фінансово можливих планів споживання для домогосподарства

     Сукупність планів споживання, яка  задовольняє це обмеження, називають  фінансове можливими планами споживання. Як видно з рис. 2.1, сукупність фінансово можливих планів обмежена прямою, яка відповідає бюджетному обмеженню. Плани споживання А та В є фінансове можливими, тоді як С - ні. Проте оскільки домогосподарство, згідно з припущенням, має витратити всі наявні гроші на споживання, воно буде реалізовувати лише ті плани, що лежать на бюджетній прямій М. Точки перетину графіка бюджетного обмеження з осями координат показують, яку кількість одного блага може спожити індивід, якщо повністю відмовиться від споживання іншого [6].

    На  фінансові можливості домогосподарства впливають розмір отримуваного доходу М (чим він більший, тим ці можливості за інших незмінних обставин ширші), цін на блага (зростання цін вестиме до зміщення бюджетного обмеження вниз і навпаки) та всі фактори, що зумовлюють зміну цих параметрів, наприклад оподаткування доходів, введення або підвищення податків на споживання, раціонування тощо.

    Виходячи  з наявного бюджету, домогосподарство має здійснити свій вибір з численних фінансово можливих планів. Чим воно при цьому керується? Уявленнями про те, якою мірою певне благо може задовольнити його потреби. Отже, індивід має віддати перевагу одному з доступних варіантів споживання, відмовившись від усіх інших.

    Проаналізуємо вибір домогосподарства (індивіда) в деякій умовній екстремальній ситуації. Уявімо, що хтось А, відвідуючи театральну виставу, в антракті зайшов до буфету, щоб трохи втамувати голод. Однак, на жаль, він прийшов занадто пізно, і в буфеті залишилося лише два бутерброди - один з сиром, другий з ковбасою. Всі наявні варіанти споживання А обмежені в кількості та характеризуються різним рівнем жаданості або корисності. Найперше, А хотів би з’їсти обидва бутерброди; якщо ж грошей вистачить лише на один, то будь-який з них; якщо ж грошей не вистачить навіть на один бутерброд, то піти, не з’ївши нічого. Цим охарактеризовано порядок переваг індивіда. Яка з альтернатив споживання буде реалізована - залежить лише від наявного бюджету А [7].