Психологічна характеристика особистості дошкільника

    ТЕМА: ПСИХОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИСТОСТІ

                  ДОШКІЛЬНИКА 

    ПЛАН:

    Розділ  І

1. Вступ……………………………………………………………………….2

2. Теоретичні підходи до вивчення особистості у дитячій  психології……………………………………………………………...…..4

3. Передумови особистісного розвитку дитини…………………………..10

      3.1. Психічний розвиток дитини немовлячого та раннього віку……10

      3.2. Криза трирічного віку.……………………………………………..13

4. Формування особистості дитини дошкільного віку……………………16

      4.1.     Психічні особливості дитини дошкільного віку…………………18

      4.2.     Значення гри в дитячому розвитку………………………………..21

      4.3.      Особистість дошкільника. ………………………………………..23

            4.3.1.    Самооцінка. Формування, адекватність, значення……….25

            4.3.2.   Міжособистісне спілкування з однолітками як фактор           становлення особистості……………………………………24

            4.3.3.   Особливості емоційного сприйняття. Дитячий        егоцентризм…………………………………………………..26

            4.3.4.    Агресивність…………………………………………………28

   4.3.5.    Визначення відмінностей між якостями особистості

                     та індивідуальними особливостями.

                     Характеристика  індивідуальних особливостей…………….28

Розділ  ІІ

1.    Емпіричне дослідження……………………………………………………….31

2.    Висновки……………………………………………………………………….38

3.    Список використаної літератури……………………………………………...40

    ВСТУП 

            АКТУАЛЬНІСТЬ  ДОСЛІДЖЕННЯ   полягає в необхідності приділяти увагу особистісному розвитку дітей дошкільного віку, правильно оцінити, при необхідності скорегувати і контролювати психологічний стан дитини. В умовах сучасного світу існує велика небезпека порушення механізму нормального розвитку у дітей та формуванню стійких негативних якостей особистості. Це може спричинятися недоліками виховання в сім’ї, невмінням або небажанням батьків та вихователів стежити за процесом соціалізації дитини і правильно спрямовувати цей процес, бути пов’язаним з індивідуальними особливостями розвитку дитини. Мета нашої роботи – визначення агресивності у дітей 3-6 років і послаблення її проявів.

      Дитина  народжується не злою і не доброю, не хорошою і не поганою. Мораль не задається дитині спадково, вона є соціальним продуктом і те, які якості у дитини розвинуться, залежить передусім від ставлення до неї людей, що її оточують, від того, як вони її виховують.  

          Є неправильним сприймання агресивності суто в негативному  плані. Сама по собі, агресивність – якість неоцінювана,  вона може бути і поганою, і хорошою. Агресивність допомагає наполягти на своїй думці, досягти потрібних результатів, організувати діяльність – і власну, і інших. Отже, ця якість є необхідним компонентом лідерства. Одночасно агресивна поведінка, яка проявляється в конфліктності, намаганнях силою домогтись бажаного, в жорстоких вчинках, розглядається як негативна, як відхилення. При проведенні дослідження структури особистості дитини необхідно враховувати різницю між індивідуальними особливостями та якостями особистості. Якщо якості особистості формуються протягом життя і залежать від соціального оточення, то індивідуальні особливості є вродженими. Таким чином, можемо говорити тільки про корекцію структури особистості.  

    Змінити індивідуальні властивості неможливо, проте можна допомогти дитині створити індивідуальний, створений на його особливостях, стиль діяльності та спілкування, який буде використовувати позитивні сторони його індивідуальності, нейтралізуючи, наскільки це можливо, негативні. В цьому полягає завдання нашої роботи.

      ОБ’ЄКТ  ДОСЛІДЖЕННЯ  –  особистість дитини дошкільного віку.

      ПРЕДМЕТ  ДОСЛІДЖЕННЯ  – закономірності формування і розвитку

особистості  дошкільника.

      МЕТА  – визначити чинники, що сприяють розвитку особистісних якостей у дошкільника; дослідити наявність стійких негативних якостей у дошкільників, простежити залежність виникнення агресивності від статі дитини..

      ГІПОТЕЗА  – прояв агресивності у хлопчиків зустрічаються частіше і є більш яскраво вираженими, ніж у дівчаток.

      ЗАВДАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ –

1. Вивчення психологічної літератури з проблематики психологічної характеристики особистості дошкільника.
2. Емпіричне дослідження, спрямоване на виявлення проявів агресивності у дитини дошкільного віку.
3. Визначити залежність формування стійких негативних якостей від статі дитини.

РОЗДІЛ  І 

ТЕОРЕТИЧНІ  ПІДХОДИ  ДО  ВИВЧЕННЯ  ОСОБИСТОСТІ 

У  ДИТЯЧІЙ  ПСИХОЛОГІЇ 

      Наука про психічний розвиток дитини –  дитяча психологія – утворилась як гілка порівняльної психології наприкінці ХІХ ст. Точкою відліку для систематичних досліджень психології дитини вважається  книга німецького вченого-дарвініста Вільгельма Прейєра «Душа дитини», в якій В.Прейєр описує результати щоденних спостережень за розвитком власного сина, звертаючи увагу на розвиток органів відчуттів, моторики, волі, мислення, мовлення. Незважаючи на те, що спостереження за розвитком дитини проводились задовго до виходу книги В.Прейєра, його безперечний пріоритет визначався зверненням до вивчення перших років життя дитини та введенням в дитячу психологію методу В.Прейєра об’єктивного спостереження, розробленого за аналогією з методами природничих наук. Таким чином, здійснивши перехід від інтроспективного до  об’єктивного дослідження психіки дитини,     В.Прейєр став  засновником дитячої психології.

      Становлення дитячої психології наприкінці ХІХ  ст. пов’язане з початком формуванням  нового рівня суспільного життя, що викликало необхідність  створення  нової школи, яка б відповідала  вимогам часу. Батьки і вчителі задавались питанням: як вчити і як виховувати дітей? Фізичні покарання перестали розглядатись як ефективний метод виховання, набула актуальності задача розуміння дитини. З іншого боку, бажання дорослої людини зрозуміти себе, осягнути і усвідомити власне «я», закликало дослідників більш уважно ставитись до дитинства – адже тільки через вивчення психології дитини пролягає шлях до розуміння того, що являє собою психологія дорослої людини. 

      Предмет дитячої психології полягає в  розкритті загальних закономірностей психічного розвитку в онтогенезі, у встановленні вікових періодів цього розвитку і причин переходу від одного періоду до іншого. Просування у вирішенні теоретичних завдань дитячої психології розширює можливості її практичного впровадження. Окрім активізації процесів научіння  та виховання, виникла нова сфера практики – контроль над процесами дитячого розвитку. Дитячий психолог має визначити: чи правильно розвивається та функціонує психіка дитини, з’ясувати можливі відхилення та визначити можливості їх компенсування. Все це можливо зробити лише на засадах глибокої і точної теорії, яка викриває конкретні механізми та динаміку розвитку психіки дитини.

      Суперечка психологів про те, що ж визначає процес дитячого розвитку – спадкова обдарованість чи навколишнє середовище – призвела до теорії конвергенції цих двох факторів. Засновник цієї теорії – В.Штерн – вважав, що психічний розвиток – це не простий прояв вроджених якостей, і не просте сприйняття зовнішніх факторів, а результат поєднання внутрішніх задатків з зовнішніми умовами життя. В.Штерн вважав, що жодну функцію, жодну якість не можна сприймати як таку, що відбувається ззовні чи зсередини. Закономірним є питання: що саме відбувається ззовні і що зсередини та яким є це співвідношення. Теорія конвергенції – найпоширеніша концепція у сучасній психології – розглядає психічний розвиток як процес, який складається під впливом х-елементів спадковості та у-елементів середовища. Відкритим залишається питання про співвідношення факторів спадковості та оточення. Всі сучасні теорії відрізняються одна від одної саме трактуванням взаємодії спадковості і середовища, біології і культури, вроджених та набутих здібностей в ході психологічного розвитку. На думку багатьох дослідників, важливе значення має час, у який відбувається той чи інший вплив середовища. Так, англійський психолог Г.Айзенк вважав, що інтелект людини на 80% визначається впливом спадковості, а на 20%  – впливом середовища.

      За  рамки концепції двох факторів розвитку не вдалось вийти навіть видатному вченому Зігмунду Фрейду. Він не був дитячим психологом у загальновизнаному розумінні, але розроблений ним метод аналізу психічних явищ розкрив розуміння значення несвідомих переживань дитинства у житті дорослої особистості. З.Фрейд [40] визначив основні орієнтири в розумінні відношень «дитина-дорослий», «дитина-суспільство». Розглядаючи суспільство як джерело різноманітних травм (народження, відняття від грудей тощо), він розробив теорію розвитку як теорію дитячих травм. За Фрейдом, відношення «дитина-дорослий», «дитина-суспільство» від самого початку є антагоністичними, з чого випливає проблема включення дитини в суспільство – проблема соціалізації особистості.

      Проблему  соціалізації дитини в системі антагоністичних  відношень між дитиною та суспільством в теорії соціального научіння вирішують американські вчені. Концепція соціального научіння показує, як дитина пристосовується в сучасному світі, як засвоює звички і норми суспільства. Представники цього напрямку вважають, що поряд з класичними обумовленням та научінням існує також научіння шляхом імітації, подражання.

      Безпосереднє  психоаналітичне вивчення дитини в  американській психології пов’язане з ім’ям Е.Еріксона. Послідовник Фрейда, Еріксон розширив його концепцію, додавши до ідей несвідомої мотивації результати своїх досліджень процесу соціалізації. Спостереження за розвитком дітей в резерваціях американських індіанців, аналіз дитячих ігор, дослідження біографій історичних постатей призвели Еріксона до створення життєвого шляху особистості. Порівнюючи виховання дітей в індіанських племенах з вихованням білих американських дітей, він дійшов висновку, що кожній культурі притаманний особливий стиль виховання дітей. Він сприймається матір’ю як єдиний правильний,  проте завжди обумовлений тим, чого чекає від дитини суспільство, в якому вона живе.

      Кожній  стадії розвитку людини відповідають свої, притаманні даному суспільству, очікування, які індивід виправдовує  або не виправдовує. З цього виходить ідея Еріксона про групову та особистісну  ідентичність. Період дитинства, від народження до юності, розглядається як тривалий час формування зрілої психосоціальної ідентичності, результатом якої є набування суб’єктивного почуття належності до своєї соціальної групи, усвідомлення тотожності і неповторності свого індивідуального буття.

      На  фрейдову теорію дитячих травм спираються американські дослідники Дж.Міллер та Б.Доллард. Вони розглядають дитинство як період неврозу, а маленьку дитину – як дезорієнтовану, обмануту, розгальмовану, нездатну до вищих психічних процесів. На їх погляд – щасливе дитинство – це міф. Отже – задача батьків – соціалізація дитини, підготовка її до життя в суспільстві.

      На  думку А.Адлера, яку продовжують  Міллер та Доллард, провідна роль у  соціалізації належить матері, яка  дає дитині перший приклад людських стосунків. В цьому процесі чотири найважливіші життєві ситуації можуть стати джерелом конфліктів: це годування, привчання до туалету, сексуальна ідентифікація, прояв агресивності у дитини. Ранні конфлікти невербалізовані, а отже, є несвідомими, і для їх усвідомлення, на погляд Міллера та Долларда, необхідно використовувати терапевтичну техніку З.Фрейда. «Без розуміння минулого неможливо змінити майбутнє», –  писали Міллер та Доллард.

      На  відміну від американської психології, яка, по суті, залишається психологією на учіння, європейські психологи (Ж.Піаже, К.Левін, А.Валон, Х.Вернер) на основі розроблених ними оригінальних методів дослідження розробляли нові підходи до розуміння психічного розвитку як якісного процесу, що підкорений внутрішнім процесам саморуху.

      Американський психолог Арнольд Гезелл зробив значний  внесок у вивчення психічного розвитку дітей до 3-х років. Він ввів у  психологію нові методи дослідження  – лонгітюдний метод – продольне  вивчення одних і тих же дітей  протягом визначеного періоду часу, близнюковий метод – порівняльний аналіз психічного розвитку монозиготних близнюків. Була розроблена спеціальна апаратура для об’єктивної діагностики динаміки психічного розвитку маленьких дітей, використовувалась кіно- та фотозйомка, «дзеркало Гезелла» - напівпрозоре скло для спостереження за поведінкою дітей. Мета досліджень Гезелла – не аналіз закономірностей розвитку психіки, а встановлення нормативності цього розвитку. А.Гезелл вважав, що у перші 3 роки життя дитина проходить більшу частину свого психічного розвитку, а також приділяв велику увагу вивченню кризи одного року. Була розроблена система тестів і показників норми для дітей від 3 місяців до 6 років за такими показниками: моторика, мова, адаптивна поведінка, особистісно-соціальна поведінка. Модифікація цих тестів покладена в основу сучасної діагностики психічного розвитку дітей.

      Жан Піаже та його послідовники створили один з найвизначніших напрямків у вивченні психічного розвитку дитини – Женевську школу генетичної психології, яка вивчає походження та розвиток інтелекту дитини. Важливим є усвідомлення механізмів пізнавальної діяльності дитини, приховані за зовнішньою картиною його поведінки. Як основний, використовується  метод Ж. Паже [32], орієнтований не на фіксацію зовнішніх особливостей поведінки дитини та поверхневого змісту його висловлювань, а на  приховані розумові процеси. Роботи Жана Піаже та його послідовників довели, що розвиток інтелекту дитини полягає в переході від егоцентризму через децентрацію до об’єктивної позиції дитини відносно зовнішньог світу і себе самого. Порядок формування фундаментальних структур мислення є постійним, але строки можуть варіювати залежно від зовнішніх та внутрішніх факторів, насамперед – від соціального і культурного середовища, в якому живе дитина. Згідно Ж.Піаже, закони пізнавального розвитку універсальні, вони діють як в процесі розвитку мислення дитини, так і в ході наукового пізнання.  
 
 

      Сучасник  Ж.Піаже, французький психолог Анрі Валлон [5], запропонував концепцію психічного розвитку дитини, цікаву тим, що в ній намічені стадії розвитку особистості.

      Недолік ідей Піаже Валлон вбачає в обмеженому вивченні окремого індивіда поза конкретними  умовами його життя, тобто фактори  психічного життя шукаються тільки в індивіді.

      На  думку Валлона, при вивченні розвитку психіки важливо акцентувати увагу не стільки на подібності процесів, скільки на відмінностях між ними для розуміння причин та умов їх взаємозв’язку і переходів від одного стану до іншого.

      Валлон  вважав, що в генезисі психічного життя емоції з’являються раніше всього іншого і забезпечують дитині здатність до психічного життя. Саме емоції поєднують дитину з її соціальним оточенням, забезпечують симбіоз органічного та психічного.

      У цій концепції поняття «емоція» пов’язане з поняттям «рух». У маленької дитини, яка ще не розмовляє, рухи тіла вже засвідчують про наявність психічного життя.

      Другий  значний перехід  в онтогенезі психіки – перехід від дії до думки, який є можливим завдяки наслідуванню дорослій людині. Ці дії відрізняються від примітивних інстинктивних реакцій, бо є саме діями за зразком, за певною соціальною моделлю, яка засвоюється та асимілюється суб’єктом.

      Незважаючи  на чисельність, різнобічність поглядів, а також еволюцію та взаємовплив  наведених теоретичних концепцій розвитку особистості дитини, єдина концепція вироблена так і не була. 
 
 
 

ПЕРЕДУМОВИ  ОСОБИСТІСНОГО  РОЗВИТКУ ДИТИНИ 

ПСИХІЧНИЙ РОЗВИТОК ДИТИНИ НЕМОВЛЯЧОГО 

ТА РАННЬОГО ВІКУ 

      Починаючи з 7-го тижня дитина починає виявляти реакцію на близьку людину – посміхається, посилено рухає ручками і ніжками, привертаючи до себе увагу. Ці прояви є доказом, що близькі люди для малюка є не тільки необхідною умовою розвитку, але й його джерелом.

        Таким чином, середовище, спілкування  з дорослими, оточуюча культура, мова не просто прискорюють чи уповільнюють темп розвитку, сприяють або перешкоджають формуванню та становленню певних якостей, але й спрямовують цей розвиток, збагачують його новим змістом, який здатний суттєво змінити напрям саморозвитку дитини. Про це важливо пам’ятати всім дорослим, які оточують дитину з перших днів її життя. 

      Емоційний контакт з дорослим є надзвичайно  важливим для дитини. Дослідження довели, що діти, які мають постійний тактильний контакт з матір’ю (наприклад, прив’язані в неї за спиною, як у багатьох африканських племенах), розвиваються швидше.

      Протягом  першого року життя активно розвивається пам’ять: емоційна, моторна, образна, вербальна. За деякими даними, емоційною пам’яттю дитина володіє ще до свого народження. У перші тижні життя цей вид пам’яті є основним і допомагає дитині орієнтуватись, фіксуючи увагу і спрямовуючи органи відчуттів на найбільш важливі в емоційному плані об’єкти. Моторна пам’ять з’являється на 7-9 тижні, це дозволяє дитині запам’ятати і відтворити якийсь рух, що є початком майбутніх операцій.

      Образна пам’ять з’являється у 4 місяці, спочатку у вигляді впізнавання  знайомих предметів, а у 8-9 місяців  – у здатності відтворити бачене раніше.

      Якщо  раніше тільки дорослий регулював поведінку дитини, усуваючи неприємні для дитини об’єкти і ситуації і пропонуючи приємні, то з появою можливості відтворювати, дитина одержує певну здатність самостійно впливати на навколишній світ. Розвиток відтворення стимулює появу перших мотивів, або як їх називає Л.Божович [3], мотивуючих уявлень дитини, що сприяє становленню його особистості. У дитини з’являються стійкі бажання, пов’язані з ситуаціями чи об’єктами, які зберігаються в її пам’яті, а отже - з’являються постійні спонукання та мотиви, які спрямовують діяльність дитини.

          Відбувається розвиток мислення: з’являється наочно-дійове мислення, так званий ручний інтелект, пов’язаний з першими самостійними рухами на основі спроб і помилок.

          Великого значення набуває орієнтування – реакція  на нові предмети, прагнення їх обстежувати. Час, який дитина приділяє обстеженню нового предмета і кількість задіяних в цьому процесі аналізаторів є важливим показником інтелектуального розвитку дитини: чим довше дитина розглядає нову іграшку, чим більше різних якостей в ній відкриває – тим вищий його інтелектуальний рівень.

    Розвивається  мова – насамперед пасивна: дитина слухає і розрізнює звуки. З’являється  і власна, автономна, мова.

    Велике  значення для розуміння психічного розвитку дітей цього віку мають  дані, одержані в роботах Еріксона. Він виділив вісім основних етапів в розвитку особистості дитини, які являють собою серію критичних періодів, які мають бути подолані протягом всього життя. При цьому конкретний етап не тільки формує нову, необхідну для соціального життя якість, але і готує дитину до наступного життєвого періоду. Кожна стадія надає можливість формування протилежних якостей та рис характеру, які людина усвідомлює в собі і з якими починає себе ідентифікувати. Період до 1 року Еріксон виділяв як першу стадію психічного розвитку.

          Він вважав, що в цей час психіка детермінується переважно батьками, які формують у дитини почуття базової довіри або  недовіри, тобто відкритості до світу чи настороженості, закритості. Саме ця якість в майбутньому дозволяє дитині доброзичливо ставитись до оточуючих, без перестороги та внутрішнього бар’єра спілкуватись з людьми. Роботи Еріксона підтверджують, що саме в цей період (до року) в дитини закладається мотивація спілкування.

    Про це ж писав англійський психолог і психіатр Дж.Боулбі, автор «теорії  прив’язаності». Його ідея полягала в тому, що в перші місяці життя встановлюється міцний емоційний зв’язок між матір’ю і дитиною. Різкий розрив цього зв’язку призводить до серйозних порушень у психічному розвитку дитини, насамперед, у структурі його особистості.

    Ці  порушення можуть проявлятись не одразу, часто вже у підлітковому віці. Боулбі доводив, що мати для маленької  дитини є надійним захистом, своєрідною «базою», яку дитина час від часу залишає, щоб досліджувати навколишній світ. Проте ця дослідницька активність є стабільною і адекватною тільки у тих випадках, коли дитина впевнена, що у будь-який час може повернутись під захист матері. Таким чином, головна мета формування емоційного зв’язку між матір’ю і дитиною – надати дитині відчуття захищеності та безпеки. На думку Боулбі, саме тепло і ласка, які відчуває дитина, є важливішими за правильний догляд за дитиною та її навчання.

    Таким чином, розвиток сприйняття, мислення, встановлення емоційних контактів  з оточуючими, поява власних мотивів  поведінки змінюють соціальну ситуацію розвитку дитини, який переходить на новий рівень. З цим пов’язане і виникнення критичного періоду 1-го року – включно з його негативними складовими – упертістю, агресією, негативізмом, образливістю. Як правило, ці прояви не стають стійкими і закінченням кризи минають, проте у випадку повного ігнорування прагнення дитини до активності можуть стати основою для формування стійких негативних якостей особистості.

      Перші стійкі якості особистості виявляються  вже в період раннього дитинства (1-3 роки) – у час надзвичайно важливих змін у психічному розвитку дітей, коли відбувається формування мислення, активно розвивається рухова сфера. Спілкування з дорослим має також надзвичайно важливе значення для розвитку особистості дитини раннього віку.

      Потрібно  пам’ятати, що уявлення про себе, перша  самооцінка дітей у цей час  є інтеріоризованою оцінкою дорослого. Тому постійні зауваження, ігнорування спроб дитини зробити щось самостійно, хай навіть ці спроби не завжди вдалі, недооцінювання її старань вже в ранньому віці можуть призвести до невпевненості в собі, зниження рівня домагань на успіх.

      Про це казав Е.Еріксон, доводячи, що в  цьому віці у дітей формується почуття самостійності, автономності або – при несприятливому спрямуванні  розвитку – почуття залежності. Домінування того чи іншого варіанту, на його думку пов’язано з реагуванням дорослих на перші спроби дитини домогтись самостійності.

    В дослідженнях Д.Б.Ельконіна, Л.І.Божович  та ін. психологів підкреслюється, що наприкінці раннього дитинства у дитини з’являються перші уявлення про себе як про особистість.

    В цей же час у дітей простежуються  перші ознаки негативізму, упертості, агресії, що є проявами кризи 3 років.  

    КРИЗА  ТРИРІЧНОГО  ВІКУ 

    Це  один з найбільш складних моментів у житті дитини, одна з найбільш значущих та емоційно насичених криз в онтогенезі. Криза трьох років – рубіж між раннім та дошкільним віком. Це перегляд, розпад старої системи соціальних відносин. Як вважав Д.Б. Ельконін, криза трьох років – це криза соціальних стосунків, а будь-яка криза стосунків є кризою виділення свого «Я».  

    Зміна позиції дитини, зростання її самостійності і активності, вимагають від близьких дорослих своєчасної перебудови стосунків. Якщо ж нові стосунки з дитиною не складаються, її ініціатива не заохочується, самостійність постійно обмежується, у дитини виникають безпосередньо кризові явища, що проявляються у взаєминах з дорослими, а іноді і з однолітками.

    Ця  криза вперше була розкрита в роботі Ельзи Келер «Про особистість  трирічної дитини» [13]. Вона виділила 7 характеристик кризи трьох років.

1. Негативізм. Це негативна реакція, пов'язана із стосунками однієї людини з іншою. Дитина відмовляється взагалі підкоритися певним вимогам дорослих. Головний мотив дії – зробити навпаки, прямо протилежне тому, що йому запропонували. Л.І. Божович описує два приклади негативізму. Хлопчик вирішив малювати, але замість очікуваної відмови отримав згоду батьків. З одного боку, малювати йому хочеться, з іншого - ще більше хочеться зробити навпаки. Хлопчик знайшов вихід із цієї складної ситуації: розплакавшись, він почав вимагати, щоб малювати йому заборонили. Після виконання цієї вимоги він із задоволенням почав малювати. Інший хлопчик читав «навпаки» відомі рядки О. Пушкіна: «И не по синим, и не по волнам, и не океана, и не звезды, и не блещут, и не в небесах».
2. Вередливість.  Це реакція на своє власне рішення. Вередливість полягає в тому, що дитина наполягає на своїй вимозі, на своєму рішенні. Тут відбувається виділення особистості і висувається вимога, щоб з цією особистістю рахувалися. Впертість не слід змішувати з наполегливістю, завдяки якій дитина добивається бажаного. Вперта дитина настоює на тому, чого їй не так сильно хочеться, або й зовсім не хочеться, або давно розхотілось.
3. Гонорливість.  Близька до негативізму та вередливості, але має свої особливості. Це протест проти порядків, які існують вдома. Вона спрямована не проти конкретного дорослого, а проти системи стосунків, що склалися в сім'ї, норм виховання. Дитина настоює на своїх бажаннях і невдоволена всім, що їй пропонують і роблять інші. Враховуючи, що гонорливість – це риса, яка властива українській ментальності, то слід особливо бути уважним до дитини.
4. Своєвілля. Стремління до емансипації від дорослого. Яскраво проявляється тенденція до самостійності: дитина хоче робити і вирішувати все сама. У принципі, це позитивне явище, але під час кризи гіпертрофована тенденція до самостійності часто неадекватна можливостям дитини і викликає додаткові конфлікти з дорослими.
5. Знецінювання. Це характеристика всіх наступних перехідних періодів. Що ж знецінюється в очах дитини трьох років? Йде знецінення старих правил поведінки. Дитина може почати сваритися, кинути або поламати улюблену іграшку і таке інше. Ш. Бюлер описала жах сім'ї, коли мати почула від дитини «дура».
6. Протест-бунт. Він проявляється в частих суперечках з батьками. «Вся поведінка дитини набуває рис протесту, нібито дитина знаходиться в стані війни з навколишніми, в постійному конфлікті з ними», – писав Л.С.Виготський [13].
7. Деспотизм. У сім'ї з однією дитиною може з'явитися деспотизм. Дитина жорстоко проявляє свою владу над оточуючими її дорослими, диктує, що вона буде їсти, що не буде, може мама йти додому чи ні і таке інше. Якщо в сім'ї кілька дітей, замість деспотизму можуть виникнути ревнощі: та ж сама тенденція до влади тут виступає як джерело ревнощів, нестерпного ставлення до інших дітей, які не мають майже ніяких прав у сім'ї, з погляду маленького деспота.