Психологія міжособистісних відносин

Зміст

Вступ

Природа міжособистісних відносин в будь-яких спільнотах достатньо складна. В них виявляються як суто індивідуальні якості особистості – її емоційні і вольові властивості, інтелектуальні можливості, так і засвоєні особистістю норми і цінності суспільства. В системі міжособистісних відносин людина реалізує себе, віддаючи суспільству сприйняте в ньому. Саме активність особистості, її діяння є найважливішою ланкою в системі міжособистісних відносин. Вступаючи у міжособистісні відносини найрізноманітніших за формою, змістом, цінностями в структурі людських спільнот - в дитячому садку, в класі, в дружньому крузі, в різного роду формальних і неформальних об'єднаннях, - індивід проявляє себе як особистість і представляє можливість оцінити себе в системі відносин з іншими.

Взаємодія і спілкування людей відбувається в різноманітних формуваннях і об’єднаннях, які в соціальній психології визначаються як групи. Група – це відносно стала спільність людей, становище якої в суспільстві зумовлене рівнем життєдіяльності її членів.

У вітчизняній та зарубіжній соціальній психології проблема міжособистісних відносин висвітлена авторами: К. Шенноном, В. Вівер, І. Гофманом, Г. Бейтсоном, Р. Д. Лейнгом, Н. Н. Обозовим, С.Д. Дерябо, В.А. Ясвіним, С.В. Кузіним, Г.М. Андреєвою та іншими.

Теоретичні підходи до вивчення міжособистісних відносин є свідченням загостреної уваги дослідників даної проблеми і саме тому вони потребують детального аналізу та наукового обґрунтування.

Актуальність даної курсової роботи обумовлена наявністю широкого спектру проблем, що стосуються міжособистісних відносин, які вже кілька століть стають все більш важливими для багатьох соціально-гуманітарних наук. Аналізуючи міжособистісні відносини і можливості досягнення взаєморозуміння, можна пояснити багато соціальних проблем розвитку суспільства, сім'ї й окремої особистості. Будучи невід'ємним атрибутом життя людини, міжособистісне ставлення відіграє велику роль у всіх сферах життєдіяльності. При цьому якість міжособистісних відносин залежить і від спілкування, і від рівня досягнутого розуміння.

Практичне значення курсової роботи полягає у можливості використання результатів дослідження у роботі психолога.

Об'єкт дослідження: міжособистісні відносини.

Предмет дослідження: психологічні аспекти міжособистісних відносин в колективі.

Гіпотеза дослідження: психологічні якості учасників міжособистісних відносин визначають їх статус в колективі.

Мета дослідження полягає в теоретичному та емпіричному розгляді проблеми особливостей міжособистісних відносин.

Відповідно до мети, гіпотези, об'єкта й предмета дослідження, поставлені наступні завдання роботи:

- вивчення, аналіз і систематизація наукової літератури з проблеми;

- вибір методів вивчення міжособистісних відносин;

- визначення методик діагностики міжособистісних відносин у колективі;

- дослідження міжособистісних відносин у школярів;

- сформулювання висновків та практичні рекомендації, що витікають з проведеного діагностичного експерименту.

Методичну базу наукового дослідження склали:

- методика «Q-сортування» В. Стефансона,

- соціометричний тест Д. Морено.

1. Теоретичні аспекти вивчення міжособистісних відносин в психології

1.1.           Сутність міжособистісних відносин

Однією з центральних проблем в психологічній науці є дослідження міжособистісних відносин. Розвиток взаємовідносин це процес взаємодії принаймні двох осіб, спрямований на взаємне пізнання, на спілкування, надання взаємовпливу на стан, погляди і поведінку, а також на регуляцію спільної діяльності.

В історичному плані можна виділити три підходи до вивчення проблеми:

-              інформаційний (орієнтований на передачу і прийом інформації);

-              інтернаціональний (орієнтований на взаємодію);

-              реляційний (орієнтований на взаємозв'язок спілкування і взаємини).

Незважаючи на очевидну подібність концепцій, термінології та дослідницькі техніки, кожен підхід спирається на різні методологічні традиції і передбачає хоча і взаємодоповнюючі, але тим не менш різні аспекти аналізу проблеми спілкування.

Інформаційні підходи були розвинені в основному в 30-ті - 40-і роки і з тих пір широко використовуються до теперішнього часу. Об'єктом досліджень є передача повідомлень, головним чином фактичних, реальних між «учасниками» - спільнотами, організаціями, індивідами, тваринами, технічними пристроями, які здатні здійснювати і отримувати інформацію за допомогою якоїсь системи сигналів чи символів.

Теоретичні основи інформаційного підходу базуються на трьох основних положеннях:

-              зміст інформації може перетворюватися в різні символи (кодуватися чи декодувати в слова, жести, образи, предмети і т. д.);

-              особа (її тіло, очі, обличчя, руки, поза) утворює своєрідний екран, на якому «проявляється» передана інформація після її сприйняття та переробки (у формі думок, емоцій, установок);

-              прийняття арістотелівської і ньютонівської картини світу: існує нейтральний простір, в якому взаємодіють дискретні організми та об'єкти обмеженого обсягу.

В рамках інформаційного підходу існують два основних напрямки досліджень. Перший напрямок займається теорією і практикою звернення або зміни повідомлень. Є різні зображення, знаки, сигнали, символи, мови або коди і їх подальше декодування. Найбільш відома модель була розроблена К. Шенноном і В. Вівер 9, с.166 .

Початкова модель складалася з п’яти елементів: джерело інформації, передавач інформації (шифратор), канал для передачі сигналів, приймач інформації (дешифратор), одержувач інформації (місце отримання інформації). Вважалося, що всі елементи організовані в лінійному порядку. Подальші дослідження дозволили поліпшити початкову схему. Були введені розмежування між «повідомленням» як таким та «джерелом» і введені важливі додаткові поняття: «зворотний зв'язок» (відгук одержувача інформації, що дає можливість джерелу кодифікувати і коректувати подальшу передачу інформації); «Шум» (спотворення і перешкоди в повідомленні при його проходженні по каналу); «надмірність» або «дублювання» (зайві повторення в кодуванні інформації для того, щоб повідомлення могло бути коректно декодовано); «Фільтри» (перетворювачі повідомлення, коли воно досягає шифратора або залишає дешифратор) 14, с.232 .

Дана теоретична модель володіла рядом позитивних якостей - простотою і наочністю, можливістю швидкої квантифікації, універсальністю. Але ці ж обставини привели до ігнорування, недооцінки дослідниками потенційної корисності або навіть можливість існування інших підходів у вивченні проблеми міжособистісних відносин.

Перший аналітичний огляд використання цієї теоретичної моделі комунікацій в різних дисциплінах і сферах дослідженні було дано К. Черрі в 1957 р 30, с.324 .

Другий напрямок досліджень виник в 60-х роках. Основним предметом цього напряму став аналіз соціально організованих умов для циркулювання інформації між членами конкретної соціальної групи або в міжособистісних взаємодіях. Основні дослідження в цій галузі були виконані І. Гофманом у 1963 році.

У своїх дослідженнях Гофман розробив і використовував для аналізу спілкування модель комунікаційного обміну, що складається з чотирьох елементів:

-              комунікаційні умови або умови спілкування, які встановлюються індивідами в конкретних ситуаціях соціальної взаємодії (наприклад, пряме, безпосереднє-непряме, опосередковане, симетричне-асиметричне передання повідомлень);

-              комунікаційна поведінка або стратегія спілкування, які використовують учасники спілкування у взаєминах один з одним;

-              комунікаційні обмеження, які включають економічні, технічні, інтелектуальні та емоційні чинники, що обмежують вибір учасниками спілкування тієї чи іншої стратегії;

-              основи або критерії інтерпретації, що визначають і направляють способи сприйняття і оцінки людьми своєї поведінки по відношенню один до одного 2, с.145.

Саме розробка і використання цієї моделі в аналізі міжособистісного спілкування допомогла найбільш повно зблизити і навести мости між інформаційним і інтеракціональним підходами до вивчення проблеми міжособистісних відносин.

Інтеракціональні підходи були розвинені головним чином у 60 - 70-і роки. На відміну від інформаційного підходу, що розглядає спілкування як трансакції з передачі інформації (окремі комунікаційні акти), в інтеракціональному підході спілкування розглядається як ситуація спільної присутності, яка взаємно встановлюється і підтримується людьми за допомогою різних форм поведінки і зовнішніх атрибутів (зовнішності, предметів, обстановки і т.п.). І це поведінкове управління ситуацією спільної присутності, її підтримка відбувається відносно незалежно від намірів індивідів. Хоча вони володіють дійсним контролем за входом або виходом із ситуації відповідно зі своїми намірами, до тих пір поки учасники сприймають присутність і поведінку один одного в ситуації, вони не можуть уникнути постійної координації поведінки по відношенню один до одного

Інтеракціональний підхід визнає положення, що саме взаємодія включає обмін повідомленнями. Але головний дослідницький інтерес більше спрямований на організацію поведінки. Теоретичні основи цього підходу: орієнтація на багатоаспектність аналізу людської поведінки в безлічі життєвих умовах і обставинах (у різних соціальних контекстах); поведінка є не стільки функцією внутрішніх спонукань індивіда, його мотиваційних чи особистісних чинників, а більше - функцією самої ситуації взаємодії і соціальних взаємин (позиція ситуаційного підходу в соціальній психології); положення загальної теорії систем, що вводить в дослідницький інструментарій і концептуальний апарат такі фундаментальні поняття як «система» , «динамічна рівновага» , «саморегуляція» і «програма» .

У рамках інтеракціонального підходу був розроблений ряд теоретичних моделей, які намагаються пояснити головне питання - якими способами структуруються і управляються ситуації соціальної присутності за допомогою засобів поведінки.

Умовно можна виділити п'ять найбільш важливих моделей: лінгвістична, рівноважна, програмна, системна та модель соціального досвіду. Лінгвістична модель, запропонована на початку 60-х років (Р. Бедвістел, 1970) для невербального спілкування. Одне з основних положень моделі - незважаючи на різноманіття взаємодій, всі вони утворюються і комбінуються з одного і того ж обмеженого репертуару або набору, що складається з 50-60 елементарних рухів і поз тіла людини. Робиться припущення, що наступні поведінкові акти, сформовані з елементарних одиниць, організовуються таким чином, яким організовується послідовність звуків як елементарних одиниць мови в словах, пропозиціях і фразах 19, с.130 .

Модель соціального досвіду спирається на положення про те, що міжособистісні трансакції (комунікаційні акти), подібно до інших видів соціальних умінь і навичок (наприклад, водіння автомобіля, танці, гра в карти і т. п.), ієрархічно організовуються і формуються за допомогою серії простих, цілеспрямованих, але часто пробних кроків, які допускають двояке тлумачення, тобто висловлюється ідея навчання міжособистісної взаємодії в самому спілкуванні.

Рівноважна модель (М. Apгайл, Дж. Дін, 1965) спирається на положення про те, що учасники які взаємодіють завжди прагнуть підтримати певний загальний баланс різних форм своєї поведінки у зв'язку з присутністю і активністю інших осіб у ситуації, тобто будь-яка зміна у використанні поведінки типу X звичайно завжди компенсується відповідними змінами у використанні поведінки типу У і навпаки (наприклад, діалог-монолог, поєднання питань та відповідей).

У програмній моделі соціальної взаємодії постулюється те, що загальна структура міжособистісної зустрічі або ситуації взаємодії (і синхронна, і діахронна) породжується завдяки дії, принаймні, трьох видів програм: перший вид програми має справу з простою координацією рухів; другий - контролює зміну видів активності індивідів у ситуації, коли виникають перешкоди або невизначеності; третя програма модифікує самі процедури змін, тобто управляє комплексним завданням метаспілкування 19, с.130 .

Ці програми інтерналізуються або засвоюються індивідами в міру навчання функціонування в якості повноцінних членів конкретної групи, спільноти і культури, а також дозволяють організовувати різнорідний поведінковий матеріал в осмислені і відповідно взаємообміні. Саме змістовний контекст конкретної ситуації, конкретне завдання і конкретна соціальна організація «запускають» дію конкретної програми.

Системна модель розглядає міжособистісні відносини як конфігурацію систем поведінки, кожна з яких управляє окремим аспектом міжособистісної трансакції. До теперішнього часу ідентифіковані та проаналізовані дві такі системи; перша - це система поведінки, управляюча обміном мовних висловлювань, друга - це система поведінки, що керує головним чином використанням простору і території взаємодії 23, с.89.

Реляційний підхід почав поступово розвиватися з середини 50-х років (Р. Бедвістел, 1968; Г.Бейтсон, 1973). Основне положення цього підходу полягає в тому, що соціальний контекст і людське середовище не утворюють умови і обставини, в яких перетворюється інформація і відбувається міжособистісна взаємодія, а є самим спілкуванням як таким як система взаємовідносин. Іншими словами, термін «спілкування» , «комунікація» - це позначення загальної системи взаємин, які люди розвивають один з одним, з громадою і середовищем існування, в якому вони живуть.

Будь-яка зміна будь-якої частини цієї системи, що викликає зміну інших частин, називається «інформацією» . Відповідно до цього підходу, не можна сказати, що люди, тварини або інші організми вступають у міжособистісні відносини (інформаційний підхід) або беруть в них участь (інтеракціональний підхід), оскільки вони вже є невід'ємною частиною цього процесу незалежно від того, хочуть вони цього чи ні, частиною як локальної, так і глобальної екосистеми взаємин. Вони включаються в цю систему з моменту народження і не залишають до моменту смерті.

В історичному аспекті інформаційний і інтеракціональний підходи вивчення спілкування і міжособистісних взаємин вважалися двома різними сторонами досліджень. З розвитком реляційного підходу зміцнилася тенденція до інтеграції цих сфер дослідження: робити акцент на вивчення таких параметрів процесу спілкування, які характеризують відносини між людьми в «реальних» видах людських взаємовідносин. Основа посилання полягає в тому, що будь-який акт спілкування - це акт участі у взаємовідносинах25,с.87.

З цієї точки зору можна вважати, що взаємовідносини не існують як окремі реальні сутності в будь-якому сенсі; скоріше їх природа виводиться з потоку взаємообмінів між індивідами, що є частиною їх взаємин. Іншими словами, ключовий елемент концепції: взаємин - це «щось» , що існує між і поза індивідів; тобто взаємовідносини існують на над індивідуальному чи «трансактному» рівні. Головна позиція нового підходу полягає в наступному: природа взаємовідносин існує в процесі спілкування в реальному часі і просторі 3, с.376.

Три напрями теоретичних досліджень виявилися інструментальними і сприяли появі реляційної теорії комунікацій:

а) кібернетика і теорія загальних систем;

б) теорія логічних типів, яка ідентифікує розриви безперервності між різними рівнями абстракції (наприклад: «індивід-спілкування» , «індивід-взаємини» і т.д.);

в) біологічні дослідження екосистем і динаміки взаємовідносин між організмами і середовищем проживання.

Найбільш цікаві та важливі дослідження, проведені на основі реляційного підходу, були здійснені в області психопатології Г. Бейтсоном та Р. Д. Лейнгом. За твердженням самих прихильників підходу, реляційна теорія спілкування знаходиться на початковій стадії свого розвитку, незважаючи на тривалий період існування з моменту зародження ця теорія представляє один з найбільш перспективних підходів до вивчення соціальних явищ, до вивчення спілкування, взаємодії та поведінки, які досі були відомі соціальним і поведінковим наукам.

Її методологічний потенціал і сила полягають у тому, що вона замінює арістотелівський принцип картини світу на «системний підхід».

Отже, міжособистісні відносини - це об'єктивно пережиті, різною мірою усвідомлювані взаємозв'язки між людьми. В психологічній науці визначені інформаційний, інтернаціональний та реляційний підходи до дослідження міжособистісних відносин. У рамках інтеракціонального підходу був розроблений ряд теоретичних моделей, які пояснюють, якими способами структуруються і управляються ситуації соціальної присутності за допомогою засобів поведінки.

1.2. Дослідження формування міжособистісних відносин у вітчизняній літературі

Вперше у вітчизняній літературі міжособистісні відносини аналізувалися в 1975 р. у книзі «Соціальна психологія» . Проблема міжособистісних відносин у вітчизняній психологічній науці певною мірою досліджена. У монографії Н. Н. Обозова (1979) узагальнені результати емпіричних досліджень вітчизняних і зарубіжних фахівців. Це найбільш глибоке й ґрунтовне дослідження і в даний час зберігає свою актуальність. У пресі з'являється багато робіт таких фахівців як С.Д. Дерябо, В.А. Ясвін, С.В. Кузін та інші, в яких розглядаються проблеми міжособистісних і ділових контактів, і даються практичні рекомендації щодо їх оптимізації . Частина таких публікацій є популярним викладом результатів психологічних досліджень.

Міжособистісні відносини тісно пов'язані з різними видами суспільних відносин. Г.М. Андрєєва підкреслює, що існування міжособистісних відносин всередині різних форм суспільних відносин є реалізацією громадських відносин у діяльності конкретних людей, в актах їхнього спілкування та взаємодії 3, с.230.

Суспільні відносини - це офіційні, формально закріплені, об'єктивізовані, дієві зв'язки. Вони є провідними в регулюванні всіх видів відносин, у тому числі і міжперсональних.

Міжособистісні відносини - це об'єктивно пережиті, різною мірою усвідомлювані взаємозв'язки між людьми. В їх основі лежать різноманітні емоційні стани взаємодіючих людей. На відміну від ділових (інструментальних) відносин, які можуть бути як офіційно закріпленими, так і незакріпленими, міжособистісні зв'язки іноді називають експресивними, підкреслюючи їхню емоційну змістовність. Взаємовідносини ділових і міжособистісних відносин в науковому плані недостатньо розроблені.

Інтерперсональні відносини включають три елементи - когнітивний (гностичний, інформаційний), афективний і поведінковий (практичний, регулятивний).

Когнітивний елемент передбачає усвідомлення того, що подобається чи не подобається в міжособистісних стосунках.

Афективний аспект знаходь г своє вираження в різних емоційних переживаннях людей з приводу взаємозв'язків між ними. Емоційний компонент, як правило, є провідним. «Це перш за все позитивні і негативні емоційні стани, конфліктність станів, емоційна чутливість, задоволеність собою, партнером, роботою і т. д.» 28, с.150.

Емоційний зміст міжособистісних відносин змінюється в двох протилежних напрямках: від кон'юнктивних до індиферентних і диз'юнктивних і навпаки. Варіанти проявів інтерперсональних відносин величезні. Кон'юнктивні почуття проявляються в різних формах позитивних емоцій і станів, демонстрація яких свідчить про готовність до зближення і спільної діяльності. Індиферентні почуття припускають прояви нейтрального ставлення до партнера. Сюди можна віднести байдужість, апатію, неувагу. Диз'юнктивні почуття виражаються в прояві різних форм негативних емоції та стані, що розцінюється партнером як відсутність готовності до подальшого зближення і спілкування. В окремих випадках емоційний зміст міжособистісних відносин може бути амбівалентним.

Конвенціональні прояви емоцій і почуттів у формах і способах, характерних для тих груп, представники яких входять у міжособистісні контакти, можуть, з одного боку, сприяти взаєморозумінню, а, з іншого боку, ускладнювати взаємодію (наприклад, якщо індивідууми належать до різних етнічних, професійних, соціальних та іншим груп і використовують різні невербальні засоби спілкування).

Поведінковий компонент міжособистісних відносин реалізується в конкретних діях. У разі якщо один з партнерів подобається іншому, поведінка буде доброзичливою, спрямованою на надання допомоги та продуктивне співробітництво. Якщо ж об'єкт не приємний, то інтерактивна сторона спілкування буде утруднена. Між цими поведінковими полюсами є велика кількість форм інтеракції, реалізація яких обумовлена соціокультурними нормами груп.

Міжособистісні відносини будуються по «вертикалі» (між керівником і підлеглим і навпаки) і «горизонталі» (між особами, які займають однаковий статус). Емоційні прояви міжперсональних зв'язків обумовлюються соціокультурними нормами груп та індивідуальними відмінностями, що варіюють у межах названих норм. Міжособистісні відносини можуть формуватися з позицій домінування-рівності-підпорядкування і залежності-незалежності.

Соціальна дистанція припускає таке поєднання офіційних та міжособистісних відносин, яке визначає близькість людей, відповідних соціокультурним нормам спільнот, до яких вони належать. Соціальна дистанція дозволяє зберегти адекватний рівень широти і глибини взаємозв'язків при встановленні міжособистісних відносин. Її порушення призводить спочатку до диз'юнктивних міжособистісним відносин, а потім і до конфліктів 28, с.145.

Психологічна дистанція характеризує ступінь близькості міжособистісних відносин між партнерами по спілкуванню (приятельські, товариські, дружні, довірчі).

Міжособистісна сумісність - це оптимальне поєднання психологічних особливостей партнерів, що сприяють оптимізації їх спілкування і діяльності. Як рівнозначні слова використовуються «гармонізація» , «узгодженість» , «консолідація» . Міжособистісна сумісність заснована на принципах подібності та взаємодоповнення. Її показниками є задоволеність спільною взаємодією і її результатом. Вторинний результат - поява взаємної симпатії. Протилежний феномен сумісності - це несумісність, а почуття, викликані нею - антипатія. Міжособистісна сумісність розглядається як стан, процес і результат. Вона розвивається в просторово-часових рамках і конкретних умовах (нормальних, екстремальних), які впливають на її прояв. Для визначення міжперсональної сумісності використовуються апаратурно-технічні методи і гомеостат.

Міжособистісна привабливість - це складна психологічна властивість особистості, що нібито «притягує до себе» партнера по спілкуванню і мимоволі викликає у нього почуття симпатії. Привабливість особистості дозволяє їй прихилити до себе людей. Привабливість людини залежить від її фізичного і соціального вигляду, здатності до співпереживання і т. д.

Міжособистісна привабливість сприяє розвитку інтерперсональних зв'язків, викликає у партнера когнітивний, емоційний і поведінковий відгук. Феномен міжособистісної привабливості в дружніх парах докладно розкрито в дослідженнях Н. Н. Обозова.

У науковій і популярній літературі часто використовується таке поняття, як «емоційна привабливість» - здатність особистості до розуміння психічних станів партнера по спілкуванню і особливо - до: співпереживання з ним. Останнє (здатність до співпереживання) проявляється в чуйності почуттів на різні стани партнера. Дане поняття дещо вужче, ніж «міжособистісна привабливість» .

Разом з тим міжособистісна привабливість досліджується як феномен формування певного іміджу. У вітчизняній науці такий підхід активно розвивається після 1991 р., коли з'явилася реальна потреба в психологічних рекомендаціях з формування іміджу політика чи ділової людини. У публікаціях з даної проблеми викладаються поради щодо створення привабливого іміджу політичного діяча (за зовнішнім виглядом, постановці голосу, використанням вербальних і невербальних засобів спілкування та ін.) З'явилися фахівці з даної справи – іміджмейкери. Для психологів ця проблема представляється перспективною 9, с.330.

Поняття «атракція» тісно пов'язане з міжособистісною привабливістю. Одні дослідники розглядають атракцію як процес і одночасно результат привабливості однієї людини для іншої; виділяють в ній рівні (симпатія, дружба, любов) і пов'язують її з перцептивною стороною спілкування. Інші вважають, що атракція - це своєрідна соціальна установка, в якій переважає позитивний емоційний компонент. В. Н. Куніцина під атракцією розуміє процес переваги одних людей над іншими, взаємного тяжіння між людьми, взаємної симпатії. На її думку, атракція обумовлена зовнішніми факторами (ступенем вираженості у людини потреби в афіліації, емоційним станом партнерів по спілкуванню, просторовою близькістю місця проживання або роботи) і внутрішніми, власне міжособистісними детермінантами (фізичною привабливістю, демонстрованим стилем поведінки, фактором подібності між партнерами, виразом особистого ставлення до партнера в процесі спілкування) 23, с.412.

Сприятливою передумовою для успішного формування міжособистісних відносин є взаємна інформованість партнерів один про одного, сформована на основі міжособистісного пізнання. Розвиток міжособистісних відносин багато в чому обумовлюється особливостями людей, які спілкуються. До них відносяться стать, вік, національність, властивості темпераменту, стан здоров'я, професія, досвід спілкування з людьми і деякі особистісні характеристики.