Публіцистика українських січових стірльців
З М І С Т
ВСТУП ………….………………………………………….…………….3 стор.
РОЗДІЛ І. Історія створення підрозділу
Українських січових стрільців………..…………………………………………
- Причини створення легіону УСС ……………….….…………….6 стор.
1.2. Основні етапи формування…….……………………………………………
1.3. Значення легіону Українських січових стрільців………..…………9 стор.
Висновки до розділу І ……………………………….…………………
РОЗДІЛ ІІ. Зародження публіцистики
Українських січових стрільців……….....…………………………………
РОЗДІЛ ІІІ. Часописи Українських січових стрільців
1.1.«Новоніяда»…………………………….………
1.2. «Український самоохотник» та «Молодий самохотник»………………………………………………. ……………..17 стор.
1.3. « Республиканський самоохотник»…………………………………18 стор.
1.4. «Січові вісті»…………………………………………
1.5. «Самопал»………………………………………………………
1.6. «Вісник пресової квартири УСС»…………………………………...20 стор.
1.7. « Бомба»…………………………………………………………
1.8. «Червона калина»……………………………………………………..
1.9. Часописи УСС, як приклад
найвищого розвитку таборної журналістики
в міжвоєнний період………………………………………………………..
Висновки до розділу ІІ ……………………………………………….......24 стор.
ВИСНОВКИ ………………………………………………………………26 стор.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ..............………………………..……………
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. ХХ століття, можливо, найскладніша епоха в історії людства. За ці сто років людям довелося пережити дві світові війни, які не могли не сказатися на кожній з країн. Вже початок ХХ століття зумовив низку суспільно-політичних, культурних та економічних змін. На українських землях цей час є періодом національно-культурного відродження: активно пробуджується національна самосвідомість, відроджується культура, настає час рішучих політичних дій.
Період історії національного відродження має важливе значення для розуміння подій кінця ХІХ – ХХ століть, відголоски яких ми можемо побачити і сьогодні.
Сучасні українці, які не дивлячись на довготривалий розподіл території країни між різними державами, живуть під єдиним жовто-блакитним прапором, а це ставить перед суспільством сьогодення нові завдання. Одним з яких є вивчення культурно-політичних процесів минувшини аби зробити необхідні висновки, що могли б допомогти в подоланні кризових явищ в свідомості сучасного українця через застосування досвіду пращурів.
Одним з виявів національного відродження ХХ століття є, вимушене політичними умовами, створення на західноукраїнських землях легіону Українських Січових Стрільців.
Роль цього об’єднання в історії України, а також певним чином Радянського союзу, викликає безліч дискусій в сучасній науці. Тому це власне є однією з причин досконалішого вивчення та глибшого дослідження даної теми.
Мета курсової роботи дослідити і систематизувати умови розвитку, причини і характерні особливості національно-культурного відродження, виявом якого є легіон Українських Січових Стрільців, зокрема його публіцистична діяльність.
Для досягнення цієї мети розв’язано такі завдання:
- Узагальнено погляди А.П.Животко, Г.П.Кривошеї, І.В.Крупського С.І. Горевалова та В.М.Владимирова;
- визначено ступені продуктивності діяльності Українських Січових Стрільців;
- висвітлено роль легіону Українських Січових Стрільців в збереженні та розвитку української культури;
- показано яким чином публіцистична діяльність Українських Січових Стрільців сприяла розвитку національної самосвідомості українців;
- проведено аналіз часописів Українських Січових Стрільців;
- встановлено значення цих часописів для розвитку української журналістики в контексті складних історичних умов Першої світової війни 1914-1918 рр.
Об’єктом дослідження в курсовій роботі стала діяльність угрупування Українських Січових Стрільців та їх часописи.
Предметом дослідження є передумови створення, етапи формування та наслідки легіону Українських Січових Стрільців та його публіцистичної діяльності.
Джерела фактичного матеріалу. Слід зазначити, що досить невелика кількість науковців та літературознавців займались дослідженням та фактичним вивченням даної теми. Але праці тих, хто все ж таки науково розглядали діяльність Українських Січових Стрільців інколи геометрально протилежні за своїми поглядами, різняться датами, деталями та все ж приходять до майже однакового висновку. Найвагомішими дослідниками стрілецької публіцистики були І.В.Крупський, С.І. Горевалов, В.М.Владимиров, А.П.Животко, Г.П.Кривошея. Саме їх надбання стали основою даної курсової роботи.
Наукова новизна виконаної роботи полягає у намаганні систематизувати історичні події і факти, досліджені й описані раніше з сучасних теоретико-методологічних позицій.
Теоретичне значення дослідження. Зроблені на основі проаналізованого матеріалу висновки й узагальнення доповнюють та поглиблюють знання про публіцистику Українських Січових Стрільців.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані для подальшого більш досконалого та детального вивчення даної теми, а також у курсі лекцій з історії української журналістики та літератури.
Методи дослідження. Головним методом наукового дослідження в роботі було використано метод аналізу. Він застосовується у порівнянні різних часописів Українських січових стрільців, у визначенні причин та наслідків появи такого угрупування та його видань зокрема.
Також був використаний метод синтезу для встановлення зв’язків історичних умов діяльності Українських січових стрільців з темами, піднятими в їх часописах.
Метод узагальнення
допоміг зробити висновки щодо значення
легіону Українських січових
стрільців в історії
Використання проблемно-хронологічного методу дозволило викласти матеріал послідовно та логічно.
Усі ці методи пов’язані один з одним, що робить дослідження більш ефективними та повним.
Структура й обсяг роботи. Мета й завдання дослідження зумовили структуру курсової роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури та додатків. Повний обсяг курсової роботи становить 32 сторінки, основного тексту 20 сторінок, додатків 4 сторінки. У списку літератури 14 найменувань.
РОЗДІЛ І. Історія створення підрозділу Українських січових стрільців
- Причини створення легіону Українських Січових Стрільців
Початок ХХ ст. український народ
зустрів розрізненим і
Передумовою створення легіону було масове поширення в Галичині 1911—14 років військово-спортивного, так званого січово-стрілецького руху й оприлюднення 6 серпня 1914 маніфесту Головної української ради та її військової організації — Української бойової управи — які закликали галичан повстати на боротьбу проти російського панування в Україні.
28 тисяч чоловік за власним
бажанням прийшли на службу, проте
побоюючись такого ентузіазму
австрійська влада дала дозвіл
на формування стрілецької
Більша частина галицьких
- Основні етапи формування
Ініціаторами створення товариства «Січові стрільці» були українські діячі Галичини, які на зборах 18 березня 1913 року проголосили про свої наміри створити воєнну організацію.
В серпні – вересні 1914 року формування легіону Українських Січових Стрільців відбулось. Ядро товариства становили активісти січово-сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти, а також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Головним отаманом «Січових стрільців» обрали доктора Володимира Старосольського, а його заступником — осавулом Дмитра Катамая.
Серед людей, які створили «обличчя» стрільців, слід зазначити І.Балюка, Д.Вітовського, С.Горука, Г.Коссака, Л.Лепкого, О.Назарука та ін.
Структурувався легіон на два курені ( командири – сотники М.Волошин та Г.Коссак) та один півкурень ( командир – отаман С.Шухевич).
Стрілецькі товариства ставали дедалі популярнішими і вже в перші пару місяців після зборів поширились по всій Галичині. За короткий час було організовано стрілецькі чоти, сотні, курені, фахові офіцерські школи, близько 50 товариств «Січових стрільців».
Аби створити дійсно воєнне товариство необхідно було дістати зброю. Легіон «Січові стрільці» придбав 100 карабінів і проводив навчання в передмістях Львова. Пріоритетними статтями витрат у січових осередках визначались: «…придбання зброї (манліхервіський карабін з пристроєм до кімнатної стрільби та 2000 кімнатних набоїв), забезпечення інструкціями та підручниками з військової справи» [13].
Не менше значення стрільці надавали навчанню, військовій підготовці своїх соратників. Аби підготувати січовиків були організовані постійно діючі курси практичного й теоретичного військового вишколу, керівниками яких були старшини запасу австрійської армії М. Волошин та С.Рудницький.
Основним напрямом підготовки були заняття з польової та бойової служби, стрільби, технічних основ зброї. При курсах діяла термінологічна комісія, до складу якої входили О. Квас, Б. Гнатович, В. Кучабський, завдяки якій до війни було випущено 10 підручників з теорії військової підготовки.
В світі ж в цей час зростало політичне напруження та загострювались протиріччя між європейськими державами. За таких умов в лавах галицької молоді посилилась тенденція до об’єднання у середовищі стрілецьких та інших військових товариств українців-галичан, а також до проведення спільних військових навчань та маневрів.
Керівництво розуміло, що гармонійне та дієве існування стрілецтва було можливе лише за умов дотримання строгої дисципліни. Тому головним дисциплінуючим фактором мали бути стрілецькі відзнаки та однострої. Основну відзнаку - січову стрічку синьо-жовтого кольору замінили на зручніші синьо-жовті кокарди. Розробили також спеціальний однострій, узявши за основу австрійську військову форму, оздобивши її в українських традиціях.
У березні 1914 р. «Січові стрільці І» та «Січові стрільці ІІ» знову почали співпрацювати, наслідком чого стало поширення їх ідеї в Східній Галичині, утворення нових стрілецьких осередків.
6 серпня 1914 р. у львівській газеті «Діло» з’явилося звернення Головної Української Ради «до всього українського народу», в якому проголошувалась необхідність утворювати полки українських добровольців під назвою Українські Січові Стрільці.
Початок 1918 року ознаменувався переводом Українських Січових Стрільців з Херсонщини на Буковину, а згодом під час польських боїв за Львів туди прибув і легіон.
Далі Легіон УСС входив до складу групи «Схід» Української Галицької Армії і в січні 1919 був переформований на 1 бригаду Українських Січових Стрільців в складі одного, пізніше двох полків піхоти, кінної сотні, гарматного полку і допоміжних відділів. Командантом 1 бригади УСС був отаман Осип Букшований.
Поповнені українцями з російської армії, стрільці сформували в Києві у листопаді 1917 Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців , який згодом розгорнувся в полк, а далі в корпус і групу, що були однією з найкращих формацій української армії.
Про поповнення частин Українських Січових Стрільців дбала резервова сотня (кіш), до якої належали ще збірні станиці у Львові, Станиславові, Сиготі, Відні і Бойова Управа у Відні. Кіш стрілецтва організував три комісаріати на Волині, які керували освітньо-виховною справою й організували українське шкільництво та Пресову Кватиру Українських СіочвихСтрільців.
- Значення легіону Українських с
ічових стрільців
Створення легіону Українських січових стрільців стало відправною точкою відновлення збройної боротьби за волю України . Не зважаючи на те, що його становлення відбувалося в структурах австрійської армії – все ж таки то був тоді єдино можливий шлях до створення українського війська — це не означало, що стрілецтво мало на меті відстоювати ворожі йому інтереси.
Легіон Українських Січових Стрільців, який об’єднав кращі сили молоді Галичини, став осередком передової політичної думки і був втіленням сподівання на створення Української держави.
Яскравим доказом того, що з самого початку своєї діяльності Українські січові стрільці стояли на національних позиціях, були їхні спроби відмовитися присягати на вірність габсбурзькій династії, які хоч і не увінчались успіхом, зате чітко визначили стрілецькі пріоритети.
Отже, оцінюючи значення Українських Січових Стрільців, слід пам'ятати про те, що в силу своєї малочисельності вони, звичайно, не зіграли вирішальної ролі в долі Першої світової війни, на фронтах якої вели багаторазові бойові дії, тому немає підстав, а врешті, й необхідності перебільшувати та звеличувати їх значення у військових подіях 1914–1918 рр. Але це ні в якій мірі не применшує ролі та значення Українських Січових Стрільців, які в узагальненому вигляді полягали в наступному:
- Після руйнації Катериною ІІ козацьких полків, Українські Січові Стрільці були першим військовим формуванням і одночасно паростком майбутньої армії.
- Оскільки основну частину стрільців складали найкращі представники Галичини – вчені, літератори, митці, журналісти, студенти та гімназисти тощо – то не дивно, що легіон залишив по собі добре задокументовану історію та багату літературно- пісенну спадщину.
- Культурна та мистецька спадщина Українських Січових Стрільців стала інтегруючим звеном національної самосвідомості українців в ХХ столітті.
- Проводилася цілеспрямована політика щодо, хоч і військового, але все ж навчання населення, що не могли не відбитись на загальному стані освіти.
- Практикувалась велика пропагандистсько-виховна робота серед населення краю.
- Подвиги українських стрільців слугували прикладом та джерелом натхнення для наступних поколінь.
Висновки до розділу І
Розпочавши свій шлях як гурт патріотично спрямованих, але погано організованих та неосвічених у військовій справі осіб, Українські Січові Стрільці за допомогою неймовірних зусиль змогли до 1917 року підняти легіон до рівня добре вишколеного, фактично національного військового угрупування з власною символікою, відзнаками та одностроями, а також українською офіційною мовою та українською термінологією.
Усвідомлюючи, що аби досягти своєї мети - відстояти українську державність – стрілецтву необхідна цілеспрямована підготовка. За для ії реалізації в товаристві діяв ряд громадсько-освітніх та мистецьких структур, створених за для ознайомлення стрільців, головним чином стрілецьких новобранців, з військовою справою, готування до післявоєнної громадської діяльності.
Активність стрільців не обмежувалась лише тяжкою працею в стрілецькому легіоні.
Культурно-мистецька діяльність Українських Січових Стрільців також мала непересічне значення для пропаганди національно-державницьких поглядів.
Стрілецькі пісні, музика, вистави часто ставали тим джерелом «українства», з якого населення окремих регіонів вперше знайомилось з ідеєю власної державності, дізнавалось правду про минувшину, розмірковувало над майбутнім.
Саме доступність та простота викладу цих жанрів дали змогу охопити
якнайширші кола населення, починаючи від Закарпаття і аж до Наддніпрянщини, а тематика та форми подачі сприяли проникненню стрілецьких ідей у глибини української душі.
Освічене керівництво стрільців добре усвідомлювало, що державницькі ідеї можуть бути втілені у життя лише за умов сили свого народу, тому вони поряд із самоосвітою та самовдосконаленням приділяли величезну увагу й національно-освідомлюючій та просвітницькій праці серед численних кіл української громадськості — як у Галичині, так і в Закарпатті, на Волині і навіть у Наддніпрянщині . Це робилося аби допомогти населенню швидше усвідомити свої сили та шляхи, якими можна було б добитися людського існування та гідного місця в історії.
Діяльність Українських Січових Стрільців була найкращою пропагандою ідей опори на власні сили, збройної боротьби за Українську державу. Січове стрілецтво ширило на західних і східних землях України також ідеї соборності, взаємодопомоги галичан і наддніпрянців
РОЗДІЛ ІІ. Зародження публіцистики Українських січових стрільців
Тема курсової роботи передбачає розгляд трьох періодів розвитку вітчизняної журналістики:
- Перший період. Українська військова журналістика від започаткування до формування системи (1912–1917).
- Другий період. Українська військова преса в часи революцій у Росії та національно-визвольних змагань України (1917–1921).
- Третій період. Українська військова преса в міжвоєнний період (1921–1939).
На всіх трьох етапах Українські січові стрільці були однією з рушійних сил механізму створення та вдосконалення якісного журналістського продукту.
Саме їх часописи стали самобутнім та неповторним явищем української преси часів Першої Світової Війни.
Науковець І. Крупський має всі підстави стверджувати, що «українська військова преса бере свій початок саме від стрілецьких часописів, які видавались на фронтах Першої Світової Війни» [7]. Війна, як відомо, почалась 19 липня 1914 року, а отже, на думку автора, перше українське військове видання вийшло не раніше цієї дати. Але були й інші думки. Так А.Животко відстоював точку зору згідно з якою перші часописи з’явились в період з 1912 по 1914 роки. Таким чином різниця виходить невелика і суттєвого значення не має. Головним є інше. Тобто виходячи з цього встановити точну дату започаткування української військової преси неможливо і це є одним з завдань при вивченні січової публіцистики.
Хоча з іншого боку від з’ясування точної дати основа часописів, на якій необхідно зосередити увагу, все одно не зміниться, тому зрештою гостре підняття цього питання не є актуальним.
Підґрунтям будь-яких культурних, соціальних, громадських явищ в суспільстві є історичні передумови їх виникнення.
Зокрема
українська військова преса
Геополітичні умови, що існували на той час, зумовили появу низки організацій, угруповувань та рухів по всій території України. Ці товариства були різного спрямування. Так одним з універсальних угруповувань, що займалось як просвітницькою, так і військовою діяльністю був, зрозуміло, легіон Українських Січових Стрільців, який не звертаючи уваги на дату все ж поклав початок видавничій справі галичан в часи Першої Світової Війни.
Вони видавали часописи писані від руки або відбивані на гектографі. Саме в ті часи ці рукописні листки отримали назву «газет». Виходили вони за дозволом стрілецької команди на власні стрілецькі кошти та на кошти з продажу. Найвищий наклад сягав 100 примірників.
Згодом почали виходити, так звані газети, вже з друкованим текстом. Вони в свою чергу вже не обмежувались лише торговельною інформацією, а давали відомості про суспільно-економічні події.
В більшості, видання січових стрільців мали гумористично-сатиричний характер, але частина з часописів, деякі відверто, деякі поміж строк, висвітлювали болючі суспільні вади та проблеми, додавали до гумору складні серйозні аналітичні матеріали. Звідомлення, літературні твори, статті на теми мови, літератури, громадського життя, національних змагань, нотатки з українського політичного життя в сатирично-гумористичній формі, сатира та стрілецький побут, взаємини, легкий гумор тощо — таким був зміст цих журналів.
Не можна відкидати впливу інших держав на формування української журналістики, зокрема військової преси галичан, яка зазнала тиску з боку Росії.
Російська
реакційна військова
Періодика,
яка надходила до полкових бібліотек,
вселяла у свідомість українців
думку про те, що вони не мають
права на незалежне життя, що їх доля
– підкорятися наказам свого
володаря. «Більше трьох не збиратися,
вогнище не розпалювати» – під
таким гаслом виховувались нижчі
чини армії, у тому числі й з
використанням засобів масової
інформації. Це правило втлумачувалось
у підсвідомість і воїна-
Але були й серед росіян «світлі голови», що впускали в народ нові прогресивні ідеї, вносили краплю надії щодо майбутнього стану справ, поширювали освіту. Носіями саме таких думок були такі російські часописи як "Артиллерийский журнал", "Военно-медицинский журнал", "Воздухоплаватель".
Отже, якщо розглядати цю багаторічну дискусію неупереджено, то маємо всі підстави казати, що в процесі еволюції українська військова журналістика, формуючи свій, властивий лише їй стиль, водночас збагачувалась досвідом світової прогресивної журналістики. Звісно, розбіжностей між українськими та російськими поглядами на шляхи вирішення певних завдань та проблем було не уникнути, були звісно і непереборні питання між українськими військовими національно-патріотичними виданнями і російськими військовими виданнями шовіністичного, реакційного напряму – та все ж є в історії двох народів те, що взаємозбагачувало їх, на чому й постала українська військова преса. Тож з позицій історичного розвитку українську періодику не слід розгляди в певному вакуумному просторі, дещо ізольовано, адже її коріння глибоко проросло в світове підґрунтя.
Отже, не зважаючи на складні історичні обставини, тяжкі умови для будь-якої видавничої діяльності, Українські Січові Стрільці все ж змогли розпочати друкування своїх часописів, що призвело до підняття бойового та національного духу українців.
Всі ці видання свідчать про той здоровий, бадьорий стан Українського січового стрілецтва в жорстоких часах, що поклав міцні основи в його боротьбі за українське визволення.
РОЗДІЛ ІІІ. Часописи Українських січових стрільців
3.1.«Новоніяда»
У 1915 році побачив світ часопис «Новініяда», який поклав початок публіцистичній діяльності Українських Січових Стрільців.
Редактором та одночасно автором журналу був стрілецький поет-пісняр Роман Купчинський. Саме його перу належить пісні, які сьогодні вже стали народними - «Зажурились галичанки» та романс «Човен хитається». «…Й сьогодні не перестає хвилювати його поезія, особливо рання, на якій помітно відбився вплив символізму й народної пісенності» [14], – писав про Р.Купчинського Роман Федоров.
Перший номер «Новініяди» містив 21 рукописну сторінку. Випуск виглядав, як розширений віршований нарис про стрільця Новину, його вояцькі будні та «любовно – воєнні пригоди». Ґрунтом для виходу часопису слугували документальні нотатки Р.Купчинського, які він вів с самого початку війни.
Другий і останній номер « Новініяди» був лише розширеним переписом першого, але він був удосконалений сатиричними ілюстраціями Осипа Курилас.
Це видання не мало значного впливу на вояків та все ж це було одним із перших українських військових видань, що з'явилося в 1915 році.
- «Український самохотник» та «Молодий самохотник»
Ознаменувався
1915 рік і виходом першого
У вихідних даних журналу вказувалося: “Самохотник – гумористично-сатиричний часопис. Виходить, коли сам схоче, у Коші У. С. С. Видавець Харлампій Тиндириндик» [12].
Цей часопис виходив вже до лютого 1917 року і за цей період було видано 40 його номерів.
За два роки «Український самохотник» змінив трьох редакторів. Перші чотири номери організував і видав Мирослав Ірчан. Далі журнал редагував Клим Кузьмович, а після його загибелі редакцію очолив А. Лотоцький.
Метою, яку ставили собі автори журналу, було підняття бойового духа стрільців шляхом висміювання та глузування над міжукраїнськими партійними чварами, відомими українськими політиками, інколи навіть висміювали дії Бойової управи (командування) стрілецького легіону. Але програма часопису була не повністю гумористична. Подавалися також певні поради бійцям, друкувалися поетичні твори, інк оди навіть сумні за змістом.
На
зміну «Українському
Структурно і тематично він був подібний до свого попередника, але якість друкованих матеріалів була набагато нижча. Величезну більшість публікацій становили гумористичні публікації зазвичай невисокого рівня.
- « Республіканський самоохотник»
Вже в період ЗУНР, тобто в 1918 році, вийшов друком ще один стрілецький журнал «Республіканський самохотник». Його редакція зазначала, що цей часопис «…внук ще того цісарського “Самохотника”, що виходив при Усусах. Ціль його гарна: вишукувати і висміювати похибки наших політичних діячів, провідників стрілецтва, його старшин, підстаршин та й мужви, що вдаряла своїми умісними чи неумісними блудами невинною смішністю. Глибша ціль сього усунути ті похибки і зробити людей людьми» [2].
На жаль, не дивлячись на благий намір редакції, вийшло лише чотири номери журналу, зміст яких здебільшого становить поезія, зокрема вірші Юрія Шкрумеляка. Редакція «Республіканського самохотника» загострювала увага на тому, що «складачі “Самохотнику” складають його у вільних хвилях від звичайних денних занять і обов’язків, які покладає на них стрілецька служба – отже, не можуть посвятити редагуванню багато часу» [2]. Редакція, вочевидь, не мала дописувачів.
