Райгород. Історія фольклорної балади

     ВСТУП

     Актуальність теми. У сучасному літературознавстві переосмислюється зміст літературного процесу нашого століття, який ще недавно зводився до декількох основних художніх систем. Щоб всебічно осягнути об’єктивний стан літературного життя ХХІ століття, передати його динаміку, стильове і жанрове розмаїття, необхідно розглядати літературу як іманентний процес, якому внутрішньо характерні власні закономірності розвитку та взаємодія родів і жанрів. Підхід з нових методологічних позицій дає змогу розглянути еволюцію окремого жанру, зокрема баладного, і не тільки осягнути суб’єктивний погляд окремого поета на історичні чи побутові події, а й розібратися в духовній атмосфері, позначеній певними філософськими, соціально-політичними, культурно-естетичними особливостями епохи.

     У контексті окреслених літературознавчих проблем актуальним видається наукове вивчення жанру балади, а звернення до обраної теми курсового дослідження бачиться доцільним та своєчасним.

     Жанр балади привертав увагу багатьох істориків і теоретиків літератури. Окремі проблеми жанру стали предметом наукового дослідження Я.Головацького, М.Драгоманова, Ц.Неймана, Ю.Яворського, які розглядали сюжети народних балад. Питання жанрової поетики, походження й еволюції фантастичних та міфологічних мотивів, взаємодії літературної і фольклорної балад висвітлювали М.Костомаров (“Про історичне значення руської народної поезії”, 1843; “Слов’янська міфологія”, 1847), О. Потебня (“Малоросійська народна пісня за списком ХVІ століття”, 1876; “Пояснення малоруських і споріднених народних пісень”, 1887; “Про деякі символи в слов’янській народній поезії”, 1860), І.Франко (“Жіноча неволя в руських піснях народних”,1883; “Студії над українськими народними піснями”,1913). Генезу окремих мотивів проаналізовано фольклористами-музикознавцями Ф. Колессою та К.Квіткою. Найґрунтовнішим дослідженням стала монографія О. Дея “Українська народна балада” (1986), у якій подано загальну характеристику баладного фонду українського фольклору, простежено еволюцію традиційних сюжетів.

     Літературна балада привертала увагу М.Гнатишака, Д.Загула, Д. Паніва, І.Пільгука. У праці М.Коцюбинської “Специфіка балади українських романтиків” (1961) проаналізовано первістки романтичної балади, у статті “Поетика Т.Шевченка і український романтизм” авторка розглянула балади Т.Г.Шевченка у контексті українського фольклору та романтизму. Питання баладотворчості Т.Шевченка досліджували Є.Кирилюк, В.Кравченко, Ф.Пустова, В.Смілянська, Є.Шабліовський, В.Шубравський.

     Значно менше уваги приділено дослідженню літературних балад другої половини ХІХ століття. Проблеми жанру у творчості окремих письменників розглядали М.Бондар, П. Волинський, Ф. і В.Погребенники, П.Хропко, М.Яценко. Теоретично-узагальнюючий характер має монографія Г.Нудьги “Українська балада” (1970), у якій подано історію жанру, виділено романтичну, соціальну, революційну та героїчну групи балад.

     Кількість праць, об’єктом дослідження яких стала балада, свідчить про те, що обрана тема є актуальною і становить значний науковий інтерес. Однак, незважаючи на висвітлення різних аспектів проблеми розвитку і становлення жанру, в українській літературі ще немає спеціального синтетично-аналітичного дослідження суті та особливостей балад, які збереглися до ХХІ століття. Невирішеною залишилася і проблема класифікації літературних балад. Нагальна потреба створення сучасної класифікації, що була б зумовлена не тільки хронологічним принципом, а й специфічно національними рисами ментальності українців, властивими жанру, його змістово-стильовими ознаками, характером конфлікту та врахуванням жанрової взаємодії визначає актуальність нашого дослідження.

     Мета роботи - через класифікаційний, історико-літературний та народознавчий аспекти , простежити історію, місце і значення фольклорної балади Райгорода; систематизувати балади та їх модифікації за сюжетно-тематичними групами та циклами. Для досягнення цієї мети ставилися такі основні завдання:

• з’ясувати специфічні ознаки та національну своєрідність балад;
• записати балади, які побутують на селі;
• вияснити умови побутування;
• виділити сюжетно-тематичні групи балад та їх модифікації;

     При написанні роботи більшою або меншою мірою використано такі методи дослідження літературних явищ: історико-порівняльний, польові записи, компаративний, системний та описовий. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ І

     1.1 Історія виникнення та походження назви села Райгород

     З історії відомо, що під час  князювання Володимира Великого (978 – 1015 рр.) жодних монастирів на Русі ще не існували, тим  більше на її окраїнах, де знаходилась  і наша місцевість. Їх поява стосується доби християнства. А  до того була і його предтеча – язичництво, яке ще й досі живе не тільки в українських обрядах. Дух  язичництва і боротьба з ним  далеко не біла сторінка в історії Київської русі.

      Неймовірно  важко утверджувалось християнство на нашій прабатьківщині. Посилення ролі держави та центральної влади вимагали і духовної єдності всіх племен та народностей, що населяли простори  Київської Русі  та їх окраїн. А кожен з них  сповідував свого бога (Сварог, Ярило, Волос, Перун…) культ останнього на Придніпров’ї  був найсильнішим. Не випадково у самому Києві домінував дерев’яний ідол Перуна, зі срібною головою і золотими вусами.

      Ідолопоклонство різним богам заважало зміцненню  держави. Першим це зрозумів київський  князь Аскольд, який і здійснив перше хрещення на Русі ще 860 року.

      Нововведення  обурило язичників. Скориставшись  цим , ладозький князь Олег  882 р. убив Аскольда і захопив київський  престол. Тож іще 128 років  язичництво запанувало на теренах Русі.  Його зміцнював і Володимир, установивши в Києві ідола Перуна.

     Але похід на Константинополь невдовзі змінив його  світогляд і 988 року  відбулося вже друге хрещення Русі. Важке і криваве. У Києві  було повалено шановані слов’янами ідоли  язичницьких богів.

     Володимир утверджував християнську віру мечем, насильно, впродовж довгих років. Його син Ярослав Мудрий (1019 – 1054 рр.) мав на це час і бажання. Християнство , на відміну від батька, він утверджував монастирями і храмами.

      Всього  за князювання Ярослава Мудрого було збудовано більше 300 монастирів у різних кінцях  Київської держави.

      Монастирі на той час були не лише релігійними  закладами , а й центром оборони  від  кочовиків, центрами ремесла. Монахи  були носіями не лише християнської  віри,  а й добрими ремісниками, літописцями, хранителями перших книг, першими освіченими людьми.

      Що  стосується нашої місцевості, то в  давні часи  монахи використовували  каплички у валах  і печерах  знаменитого Мотронинського  городища. Існує декілька красивих легенд  про заснування Мотронинського монастиря.

      Найбільш вірогідно, що збудований він був біля Чорного лісу за часів князювання Андрія Юровича, внука Володимира Мономаха, коли той ці землі подарував Києво – Печерській Лаврі. Єпископ Павло Переяславський освятив цю землю під першу церкву.

      За  традицією першою церквою Мотронинського  монастиря була дерев’яна трапезна, яка була побудована до нашестя Батия у 1198 році. Як називався монастир тоді  не відомо, але він був своєрідною фортецею, яка мала неабияке стратегічне значення. З усіх боків його оточували непролазні лісові хащі, які зростали  на стрімких  схилах  балок.

      Відомо  також , що з часів Київської Русі жителі холодноярських поселень завжди були активними  творцями історії  України . Їх сміливість і непокірність приводили до того, що ліси Холодного  Яру завжди були неприступними для ворогів. яким ніколи не вдавалося дійти до потаємних куточків цієї природної фортеці. Не даремно в народі існувала легенда про те, що в часи монголо – татарського іга тут зберігалися від знищення  цінності Русі.

     Відомо, що першими садівниками на Русі були монахи. Садобудівна  діяльність того часу завдячує візантійським монахам, що поширили її в центрі слов’янської  держави – Києві. Уже в ХІ столітті при кожному монастирі , навіть незначному, виникали сади, в яких монахи та їх послушники почали вирощувати такі фруктові дерева, як вишні, яблуні, груші, сливи, кущі аґрусу, малини тощо.

      Починаючи з ХІІ сторіччя стають відомими сади при монастирях  та княжих дворах багатьох міст Київської Русі. Відтоді їх можна було розділити на два типи : перший – великі плодові сади за стінами монастирів та другий – малі, в основному декоративні, поблизу келій та церков всередині монастирів.

      Вчені доводять , що це  не було організоване садівництво як таке, але кожен  слов’янин мав свій «оград», і  монастирі надавали садам трохи іншого значення. Огради були тим, що зараз прийнято називати городом. Для прогулянок і відпочинку служив ліс.

      Монастирі першими почали розвивати квітники і керуючись прикладом Біблії, називали їх раєм або Райгородом. Не випадково тут символіка Сонця. Назва земель «Україна», ймовірно походить від культу «Ра»( аналогічно « Країна» в Югославії).

      Рай – городи в подальшому стали зводити і князі. Відомо що за Дніпром Юрій довгорукий володів садибою , яку нарекли раєм. Монастирські ландшафти мали великий вплив на  сільське населення, яке завдяки їм завзято взялося за садівництво і городництво.

      До  цього часу залишилося і багато назв, які беруть свій початок від географічного  середовища або ж вказують на характер діяльності населення в давнину.  Але яке б походження вони не мали всі топоніми є передусім суспільним явищем, зв’язані з історією людей. Лише спираючись на історію, можна знайти шлях до розгадки походження  багатьох географічних назв.

     До  речі, назва «Райгород» зустрічається як у нашій місцевості , так і в інших.  Можливо, саме в цьому контексті треба розглядати походження назви села Райгород Кам’янського району.

     "Ні  в історичній літературі, ні в художніх творах немає відомостей про те, яким було це село в давнину. Збереглися лише народні перекази ", - так писав Л.Тичинський в своїй статті «Райгород» в районній газеті „Трудова слава" за 13 березня 1971 року.

     Саме   це    категоричне твердження, а також відсутність серйозних наукових досліджень з історії села і призвели до того, що більшість райгородців    і    донині    пояснюють    заснування    свого    села    виключно    у напівлегендарній ,     напівміфологічній формі. Не відкидаючи певних позитивних моментів народних  традицій  міфотворення,   наша   праця   є спробою провести ретельне історичне дослідження з метою об'єктивного висвітлення     маловідомих сторінок початкового періоду історії села Райгорода.

       Заселення території сучасного села Райгорода розпочалося згідно з археологічними джерелами  ще з VII століття до н.е. Проте, ні   так   звані   „поселення скіфського часу", ні пізніші  поселення  ранньослов'янської    черняхівської культури, виявлені на околицях    нашого   села,    не призвели   до   виникнення постійного     населеного пункту із якоюсь конкретною назвою.

     Найбільш  сприятливі історичні умови для  виникнення багатьох населених пунктів Середнього Подніпров'я склалися в XVI -XVII століттях. В цей час. в зв'язку з великими географічними відкриттями, ринки Західної Європи потребували величезної кількості товарного зерна. Така ситуація призвела до того, то традиційно сільськогосподарська Річ Посполита змушена була докласти значних зусиль для збільшення поставок зерна на європейські ринки. В гонитві за надприбутками польські земельні магнати посилили феодальну експлуатацію українського селянства та значно прискорили процес розширення своїх земельних площ за рахунок подальшого освоєння малозаселених південних порубіжних земель Середнього Подніпров'я. 

     На  хвилі господарської колонізації було засновано велику кількість населених пунктів теперішньої Черкащини. Особливістю даного процесу було те, що він поєднував у собі елементи як організованості, так І стихійності. З одного боку польська адміністрація організовувала заснування слобод, а з іншого -- масові втечі селян від феодальних утисків на вільні порубіжні землі призволили до стихійного їх заселення та несанкціонованого виникнення багатьох нових поселень.

     З огляду на вищезазначене, заснування села Райгорода слід пов'язувати саме з тими колонізаційними процесами, які відбувалися в кінці XVI - на початку XVII століття. Підтвердження наведені одразу в декількох історичних працях. У фундаментальній багатотомній праці "Історія міст і сіл Української РСР" та в монографії доктора історичних наук А. Ю. Чабана "Середнє Подніпров'я" прямо зазначається, що „перша згадка про Райгород належить до кінця XVI століття" [2, 321; 3, 77].

     Після     багаторічних безрезультатних    пошуків більш детальну інформацію щодо часу заснування села Райгорода вдалося знайти в унікальній за своїм краєзнавчим змістом багатотомній праці польського історика О. Яблоновського „Історичні джерела". Так, зокрема, в 22 томі цієї праці говориться, що „у 1569 (1571) р. на межі приватних володінь між Смілою і Жаботином,  була справжня пустка (незаселена територія) без особливої назви, яка охоплювала 17 квадратних миль (польська  миля складає шість кілометрів). Дана територія належала до земельного фонду польських королів. Згодом тут виникли перші поселення Райгородок і Баландина" [4, 697].

     Подальше  вивчення тексту „Історичних джерел" дозволило встановити не тільки рік, місяць, а й навіть день, коли вперше в польських документах згадується село Райгород. У 21 томі під назвою «Polska XVI wieku.  Ziemie Ruskie. Ukraina» міститься декрет від ІЗ серпня 1624 року наступного змісту: „М.Костянтином Ярмолінським повідомляється  та  Я н у ш е м Ти ш к е в й ч е м (старостою Черкаським) дозволяється про видання збіглих кріпосних з Туронки Волинського воєводства до м. Райгородок  новозаселеного" [5,369].

     Умовно  день народження будь-якого населеного пункту дослідники - краєзнавці пов'язують, як правило, з першою писемною згадкою про нього (наприклад, Черкаси 1286, Кам'янка 1648). Тому є всі підстави вважати 1624 рік офіційною датою заснування села Райгорода.

     Таким чином, заснування Райгорода, як і багатьох інших населених пунктів Черкащини, безпосередньо пов'язане з  динамічним процесом подальшого заселення Середнього Подніпровці в кінці XVI - на початку XVII століття. Окрім того, можна з упевненістю сказати, що наше село з його 380-річною історією є одним із найдавніших населених пунктів Кам'янщини після стародавнього Жаботина.

           Балада  належить  до  найскладніших  фольклорних  жанрів. Появу балади відносять   до   Середньовіччя.   Провансальці   називали  даний  жанр танцювальною піснею, французи характеризували баладу як ліричний вірш,  англійці  -  як  сюжетні  поеми  ліро-епічного  характеру. У ХІХ ст. в Росії,  Україні,  за  визначенням  М.Максимовича, М.Костомарова, таким  словом називали літературні та народнопісенні твори. 

     На  сьогодні  існує кілька  визначень балади. Пропонуємо одне з них: балади  -  невеликий  за обсягом віршований сюжетний гостродраматичний ліро-епічний  твір,  в  якому  відображаються  напружені  конфлікти  в особистому та громадському житті.

          Корені   балади   -  в   календарно-  і  родинно-обрядовій пісенності. Найдавніший   запис  балади  знаходимо  в  рукописній  книзі  чеського  фольклориста   Яна  Благослава  „Дунаю,  Дунаю,  чому  смутен  течеш"   Найпродуктивнішим періодом  баладотворення вважають ХV-ХVІІ ст. З ХІХ ст. балади публікуються у багатьох збірниках українського фольклору.

         Ґрунтовно досліджував балади І.Франко („Жіноча неволя в руських піснях

   народних",   1883),   наукові  розвідки  цьому  жанру  усної  народної

   творчості  присвятили О.Потебня, Ф.Колесса,  К.Квітка та ін. Національні 

   сюжети,  символи  й  образи  балад   знайшли  відображення  у творчості

   Т.Г.Шевченка  („Тополя",  „Причинна",  „Утоплена",  „Катерина"  тощо).

   Широко   використовували   баладну   традицію  поети  початку  ХХ  ст.

   (П.Карманський   „Українська  балада",  М.Вороний  „Бондарівна", В.Еллан

   „Балада   про любов" тощо. Найповніше  видання „Балади" у серії  „Народна

   творчість"  було  здійснено у 1987 році. Фольклорист  О.Дей опублікував

   „Каталог  українських народних балад".

     У  фольклористиці  виділяють  такі  жанрові  ознаки  балади:  зачин  -

   звертання   до  персонажа, раптове повідомлення  про незвичайні пригоди, 

   драматичні  колізії,  трагічні  випадки, що  справляють сильне емоційне

   враження  на читача. Ліричний елемент подається  у поєднанні з епічним.

   Наявні  естетичне  відображення  дійсності,  романтична  піднесеність,

   елементи  фантастики, метаморфози-перетворення, персоніфікація рослин і

   явищ  природи,  моралізаторство  - повчальний потенціал у вигляді кари

   або   запізнілого  каяття  злочинців.  Розповідь ведеться переважно  про 

   виняткові,  трагічні  випадки, які справляють  сильне емоційне враження

   на читача, відсутні детальні описи, повтори, характерні для героїчного

   епосу,  швидкий і напружений розвиток  дії.

     Як  правило,  за  сюжет балади  мають сумно-ефектну подію: вбивство,

   отруєння,  помста  свояка,  дружини,  чоловіка  тощо.  Балада  не  дає

   конкретних  імен і конкретних обставин (М.Драгоманов), для неї головне

   не  подія,  а  почуття,  які вона збуджує  (В.Бєлінський), змушуючи нас 

   співпереживати  трагічній долі тих, що постраждали  безвинно.

     Для   поетики балад характерні  діалоги,  психологічні  паралелізми,

   метафоричність,  гіперболізація, постійні народні  порівняння, епітети, 

   символіка,  повтори, зменшено-пестлива, емоційно-забарвлена  лексика.

     У  баладах  наявні  елементи  чаклунства:  невістка  перетворюється на

   тополю,  калину;  зрізана  гілочка промовляє людським голосом; віддана

   заміж   за  нелюба  дочка повертається  додому зозулею. Дійовими особами

   балад  часто виступають чарівниці, ворожки,  відьми.

     Більшість   найдавніших  балад  споріднені  з  колядками,  веснянками,

   купальськими,   побутовими   й   хороводними   піснями   і  присвячені

   метаморфозі  людини - перетворення її на рослини,  тварин, птахів („Роса

   -   дівчини   сльоза",  „Невістка   стає  тополею").  Балади  пізнішого

   походження  ближчі до епічної поезії.

        У   фольклористиці   балади   поділяють   на   родинно-побутові,   про татарсько-турецьку неволю, про історичних осіб.  Найбільш  детальну  класифікацію родинно-побутових балад в українській  фольклористиці  розробив О.Дей. Науковець поділив цей фольклорний жанр   на  такі групи: про кохання і дошлюбні відносини; про сімейні взаємини   і  конфлікти;  взаємини  і  конфлікти  на тлі соціальних та історичних   обставин.

            Найпоширеніший  сюжет  балад - перетворення невістки в тополю. У таких

   баладах  відображено  анімістичне  вірування  про переселення людської

   душі  в  рослинний світ. Як правило,  ці вірування підсилюються мотивом 

   віри  в  магічну  дію  слова.  Досить  поширеними  є  також  балади про

   кровозмішання  („Жила  вдова на Подолі", жертвоприношення („Замурована

   мила"),  викрадення  дівчини  з метою  одруження („Їхали козаки із  поля 

   додому"),  про  жіночу  невірність  („Ой  ти,  Галю,  Галю, молодая"),

   отруєння  невірного  нареченого.  Сюжет   балад,  коли  зведену дівчину

   козаки    прив'язують    до   палаючої   сосни,   став   основою   для 

   весільнообрядової  лірики („Горіла сосна, палала..").

     Частина   балад   пов'язані  мотивом  „тройзілля",  за  яким  дівчина,

   вирішуючи   суперечку  трьох  козаків,  обіцяє вийти заміж за того, хто

   привезе  їй з-за моря чарівного зілля  для весільного віночка.

     Родинно-побутові  балади,  записані  у ХУІІІ-ХІХ ст., побудовані, як

   правило,  на  мотивах нещасливого кохання,  примусового шлюбу, зведенні 

   дівчини,  жорстокій долі покритки.

     Мотивами  балад  про  татарсько-турецьку  неволю  є  проводи козака на

   війну,  смерть козака внаслідок незвичайних  обставин, подій, драматичні

   долі  людей  у  неволі.  Доволі  часто  зустрічається мотив  нескореної 

   полонянки,  котра,  хоч  і  має  можливість  стати  дружиною турка, не

   покоряється   ворогові, за що карається. Досить  поширеними є балади про

   кровозмішення  (козак  визволяє дівчину з  полону, закохується в неї, а 

   пізніше  виявляє, що ця дівчина його  сестра).

     Низка  балад  присвячені  певним  історичним особам. Відомі балади про

   Довбуша,   Кармалюка,   Бондарівну,   Байду,  Лимерівну.

РОЗДІЛ  ІІ

Баладна традиція  Райгорода

     Сьогодні  в селі проживає 1250 осіб(дані перепису на 2005 р.). З них 675 – чоловіків  та 575 – жінок. Віком від 60- ти до 80- ти років – 528 осіб, а за 80 – 44.

       Традиції передаються від покоління  до покоління. Щоб якось привернути  увагу молоді до пісенного  минулого села в нас проводяться  огляди самодіяльності, на яких  кожен може проявити себе. От і для того, щоб записати ту краплину душі наших односельчан, було проведено  свято «Народної пісні» , на якому мені і вдалося зібрати нижчезазначений матеріал. 

«Ой чиє ж то жито…» 

Ой чиє  ж то жито, чиї ж то покоси, (2)

Чи яка  дівчина розпустила коси?

Коси  розпустила, гулять не ходила, (2)

Чоловік жонатий, вона й полюбила. 

Виряджала мати сина у солдати, (2)

Молоду  невістку — в поле жито жати.

Жала  вона жала, жала й дожинала,

А  як прийшов вечір(2), то поле й устало. 

Прийшов син до хати, питається матір: (2)

• Де моя дружина, чом не йде встрічати?
• А твоя дружина не вміла робити, (2)

Пішла в  чисте поле з вітром говорити. 

• Мамо ж, моя мамо, що то за причина? (2)

Чом у  чистім полі зросла тополина?

• Ой бери ж ти, сину, гострую сокиру, (2)

Зрубай  в чистім полі тую тополину. 

Перший  раз ударив – вона й похилилась, (2)

Другий  раз ударив – вона й попросилась:

• Не рубай, козаче, я твоя дружина, (2)

Під широким  листом спить твоя дитина.  

«Оженила  мати неволею сина» 

Оженила мати неволею  сина

Да взяла невістку да й не до любові.

Да взяла невістку да й не до любові, -

Не білеє личко, не чорнії брови.

Ой послала  мати сина в Крим, в дорогу,

Молоду невістку в поле брати льону.