Развитие речи. 2
Девіз: «Щастя – допомогти дитині»
НАУКОВА РОБОТА
НА ТЕМУ «РОЗВИТОК ЗВ’ЯЗНОГО МОВЛЕННЯ СТАРШИХ ДОШКІЛЬНИКІВ ЗАСОБОМ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ КАЗКИ»
Зміст
Вступ 3
Розділ І. Психолого-педагогічні основи розвитку зв’язного мовлення в дітей дошкільного віку 6
1.1. Поняття зв’язного
мовлення та його значення
для розвитку особистості
1.2. Особливості зв’язного мовлення в дітей дошкільного віку 9
1.3. Казка як засіб розвитку
зв’язного мовлення старших
1.4. Методика навчання
розповідання казок старших
Розділ ІІ. ПРАКТИКА РОЗВИТКУ ЗВ’ЯЗНОГО МОВЛЕННЯ в ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ ЗАСОБОМ НАРОДНОї КАЗКИ 23
Висновки 31
Література 33
ВСТУП
Розвиток зв'язного мовлення є центральним завданням мовного виховання дітей. Це обумовлено, перш за все, її соціальною значимістю і роллю у формуванні особистості. Дошкільний вік є найбільш сензитивним у засвоєнні мови й оволодіння мовленням.
Проблема розвитку зв’язного мовлення в дошкільників привертала увагу багатьох учених: Р. Жуковська, Н. Карпінська, Г. Леушина, Л. Пеньєвська, Є. Радіна, О. Соловйова, Є. Тихеєва, О. Усова, Є. Фльоріна. Започатковані ними засади методики розвитку зв’язного мовлення вивчалися в подальших дослідженнях та поглиблювалися в різних напрямках формування монологічного мовлення: С. Алексієва, Л. Ворошніна, В. Гербова, Н. Зрожевська, Е. Короткова, Н. Кузіна, Н. Орланова, Н. Смольникова, О. Смирнова, О. Ушакова, А. Шибицька. Психологічна природа зв'язного мовлення, її механізми та особливості розвитку в дітей розкриваються у працях Л. Виготського, А.А. Леонтьєва, С. Рубінштейна та ін. Усі дослідники відзначають складний характер зв'язного мовлення і вказують на необхідність спеціального мовного виховання (О. О. Леонтьєв, Л. Щерба).
Перші психолого-педагогічні дослідження впливу казки на розвиток дитини були спрямовані переважно на вивчення шляхів естетичного та морального виховання особистості: О. Запорожець, Н. Карпінська, К. Ушинський. Дослідження останніх років розгалужуються в більш широкому спектрі означеної проблеми: Л. Бочкарьова, Р. Жуковська, Е. Короткова, Ю. Косенко, О. Нікіфорова, Т. Маркова, Д. Менджерицька, Л. Славіна, Л. Стрілкова, О. Ушакова, Л. Фурміна, Н. Циванюк, С. Чемортан. Питання розвитку мовлення засобами казки висвітлюються лише в окремих роботах: С. Алексієва, С. Алієва, Н. Насрулаєва, А. Шибицька, вони розкривають формування зв’язного мовлення дитини рідною мовою.
Отже, вивчення народних казок у виховній роботі дошкільних закладів та сім’ї як засобу розвитку мовлення дітей засвідчило незадовільний стан використання цього педагогічного джерела. Натомість, у казкових оповідях міститься глибокий виховний потенціал, який передається яскравою, доступною й близькою дитині образною народною мовою. Усе зазначене визначило вибір теми наукової роботи «Розвиток зв’язного мовлення старших дошкільників засобом української народної казки».
Об’єкт дослідження – зв’язне мовлення дітей старшого дошкільного віку.
Предмет дослідження – методика навчання зв’язного мовлення старших дошкільників засобом народної казки.
Мета дослідження – обґрунтувати методику навчання зв’язного мовлення старших дошкільників засобом народних казок.
Гіпотеза дослідження – розвиток зв’язного мовлення дітей старшого дошкільного віку буде ефективним, якщо:
- цілеспрямовано використовувати народні казки у виховному процесі в ДНЗ;
- враховувати вплив народних казок на розвиток зв’язного мовлення в старших дошкільників;
- визначити систему занять, виховних заходів на основі використання народних казок в освітньо-виховному процесі в ДНЗ.
Для досягнення мети визначено задачі:
1) проаналізувати психолого-педагогічну літературу з даної проблеми;
2) експериментально виявити можливість використання народних казок на заняттях з розвитку мовлення в ДНЗ;
3) розробити систему занять
для дітей старшого
Експериментальна база дослідження: КДНЗ яслі-садок №97
м. Луганська.
Структура: Наукова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Повний обсяг наукової роботи 35 сторінок.
Розділ І. Психолого-педагогічні основи розвитку зв’язного мовлення в дітей старшого дошкільного віку
- Поняття зв’язного мовлення та його значення для розвитку особистості дитини
Великий внесок у методику розвитку зв’язного мовлення в дітей дошкільного віку зробив К. Ушинський. У сучасній практиці дитячих садочків використовуються вправи, розповіді, написані ним, та народні казки в його обробці [7, с.116].
На підходи до вивчення і розвитку зв’язного мовлення вплинули дослідження в області лінгвістики тексту. У дослідженнях, виконаних під проводом Ф. Сохіної і О. Ушакової (Г. Кудріна, Л. Ворошніна, О. Зрожевська, Н. Смольнікова, Є. Смірнова, Л. Шадріна), у центрі уваги знаходиться пошук більш чітких критеріїв оцінки зв’язності мови. У якості основного показника виступають уміння структурно вишукувати текст і використовувати різні засоби зв’язку між фразами і частинами [1, с.245]. «Здатність до членороздільного мовлення є одним з найбільш значущих і характерних проявів людської особистості. Розвиток мовлення сприяє розвитку особистості в цілому, і будь-яка із сторін розвитку особистості сприяє розвитку мовлення» (Є. Тихеєва).
Значний вклад у
питання розвитку зв’язного
Мова – це засіб розвитку вищих відділів психіки людини. Навчаючи дитину рідної мови, дорослі сприяють розвитку його інтелекту та вищих емоцій, підготовлюють умови для успішного навчання в школі.
У дитини старшого дошкільного віку (5-6 років) мова має бути чистою, ясною, без порушень звуковимови, адже в цьому віці завершується процес оволодіння звуками. Підвищується мовленнєва активність: малюк не лише задає питання, сам відповідає на поставлені питання дорослого, але й з задоволенням розповідає про свої спостереження та враження.
Не всі діти однаково успішно оволодівають фонетичною, лексичною та граматичною сторонами. Але саме їх взаємозв’язок є найважливішою умовою формування зв’язного монологічного мовлення. Зв’язне мовлення – це таке мовлення, яке відображає всі суттєві сторони свого предметного змісту. Згідно з визначенням А. Богуш, «зв’язне мовлення це смислові результати висловлювання (ряд логічно поєднуваних речень), що забезпечує спілкування та взаєморозуміння людей» [7, с.184].
Головна функція зв’язного мовлення – комунікативна. Вона здійснюється у двох основних формах: діалозі й монолозі.
Діалогічне мовлення уявляє собою особливо яскравий прояв комунікативної функції мови. Головною особливістю діалогу є чергування мовлення одного співрозмовника з прослуховуванням і послідовне мовлення другого. Важливо, що в діалозі співрозмовники завжди знають, про що йде мова та не потребують у розгорнутому пояснені думки. Усне діалогічне мовлення проходить у конкретній ситуації та супроводжується мімікою, жестами й інтонацією. Мова в ньому може бути неповною, іноді, навіть, фрагментарною. Для діалогу характерно: розмовна лексика й фразеологія; недоговореність; прості та складні безсполучникові речення; короткочасне обдумування. Діалогічне мовлення відрізняється довільністю. Важливо відмітити, що для діалогу є характерним використання шаблонів, сталих фраз, стереотипів, стійких формул спілкування (Л. Якубинський) [1, с. 247].
Монологічне мовлення – зв’язне, логічно послідовне висловлення, яке проходить відносно довго у часі, не розраховане на негайну реакцію слухачів. Воно виражає думку однієї людини. Тому висловлення має більш повне формулювання інформації, воно більш розгорнуте. У монолозі необхідна більш тривала підготовка, зосередження думки на головному. Для монологу характерно: літературна лексика, розгорнутість висловлення, логічне завершення; синтаксична оформленість; зв’язність монологу забезпечується одним промовцем [1, с. 248].
Навчання зв’язного мовлення впливає і на естетичний розвиток дитини: перекази літературних творів, самостійні дитячі твори розвивають образність і виразність мовлення, збагачують художньо-мовний досвід дітей.
У залежності від функцій виокремлюють чотири типи монологів: опис, розповідь, роздум, контамінація (змішані тексти). У дошкільному віці спостерігається здебільшого контаміновані вислови, у яких можуть використовуватись елементи всіх типів з переважанням одного з них. Вихователь має добре знати особливості кожного з текстів: їх призначення, структуру, характерні для них мовні засоби, а також типові міжфразові зв’язки.
Опис – це характеристика предмета в нерухомому стані. У описі виокремлюють тезис, який називає об’єкт, потім іде характеристика суттєвих та другорядних ознак, якостей, дій. Завершує опис підсумкова фраза, що висловлює оціночне ставлення до предмету.
Розповідь – це переказ про які-небудь події. Його основою є сюжет, який розгортається в часі.
Роздум – це логічне викладення матеріалу в формі доказу. У роздумі є пояснення якогось факту, аргументується певна точка зору, розкриваються причинно-наслідкові зв’язки та відносини.
Переказ – осмислене повторення літературного тексту в усній мові. Це складна діяльність, у якій активно бере участь мислення дитини, пам’ять та уява. Для оволодіння переказом необхідно ряд умінь, котрим дітей навчають спеціально: прослуховування твору, розуміння його основного змісту, запам’ятати послідовність викладення, мовленнєві звороти авторського тексту, осмислено та зв’язного передавати зміст тексту. Переказ художнього твору позитивно впливає на зв’язність дитячого мовлення. Діти наслідують приклад літературної мови текстів [7, с. 150]. Тексти складаються з образного опису, що викликає зацікавленість дітей, формують уміння дітей описувати предмети та явища, загострюють інтерес до мови.
Отже, зв’язне мовлення виконує найголовніші соціальні функції: допомагає дитині встановити зв’язок з іншими людьми, регулює норми поведінки в оточенні, що являється вирішальним фактором у розвитку його особистості.
- Особливості зв’язного мовлення у дітей старшого дошкільного віку
У присвячених розвитку зв'язного мовлення дослідженнях Є. Тихеєвої, А. Усової, А. Леушиної, Л. Пеньєвської, М. Коніної, О. Соловйової наголошується, що вміння складно говорити розвивається лише при цілеспрямованому керівництві педагога і шляхом систематичного навчання на занятті. У дошкільників поступово вдосконалюється розуміння мови. Мова починає ставати не тільки засобом спілкування, а й джерелом отримання знань за допомогою словесних пояснень дорослого.
Питання формування монологічного мовлення дітей дошкільного віку докладно розглядаються в роботах Л. Пеньєвської, Л. Федоренко, М. Лаврик та ін. Автори відзначають, що елементи монологічного мовлення з'являються в висловлюваннях дітей вже у віці 2-3 років. У 5-6 років дитина починає інтенсивно опановувати монологічну промову, так як до цього часу завершується процес фонематичного розвитку мови, і діти в основному засвоюють морфологічний, граматичний і синтаксичний лад рідної мови.
Проте повноцінне оволодіння дітьми навичками діалогічного й монологічного мовлення можливо тільки в умовах цілеспрямованого навчання. До необхідних умов успішного оволодіння ними відноситься формування спеціальних мотивів, потреби до вживання монологічних висловлювань; сформованість різних видів контролю та самоконтролю, засвоєння потрібних синтаксичних засобів побудови розгорнутого повідомлення (Н. Головань, М. Лаврик, Л. Федоренко та ін). Оволодіння діалогічним і монологічним мовленням, побудовою розгорнутих зв'язних висловлювань стає можливим з виникненням регулюючої, плануючої функцій мови (Д. Виготський, А. Лурія, А. Маркова). Дослідження ряду авторів показали, що діти старшого дошкільного віку оволодівають навичками планування монологічних висловлювань (Л. Голубєва, Н. Орланова, І. Слита). Формування в них навичок побудови зв'язних розгорнутих висловлювань вимагає застосування всіх мовних і пізнавальних можливостей, одночасно сприяючи їх вдосконалення. Оволодіння зв'язним мовленням можливо тільки при наявності певного рівня сформованості словника і граматичної будови мови. Тому на рішення задач формування зв'язного мовлення дитини має бути спрямована і робота з розвитку лексичних та граматичних засобів мови.
У середньому дошкільному віці великий вплив на розвиток зв'язного мовлення надає активізація словника, обсяг якого збільшується приблизно до 2,5 тисяч слів. Дитина не тільки розуміє, а й починає вживати в мові прикметники на позначення ознаки предмета, прислівники на позначення часових і просторових відносин. З'являються перші узагальнення, висновки, умовиводи. Діти частіше починають користуватися підрядними реченнями.
У дітей старшого віку розвиток зв'язного мовлення досягає досить високого рівня. Старші дошкільники більш активно беруть участь у бесіді або розмові: сперечаються, міркують, досить мотивовано відстоюють свою думку. Вони вже не обмежуються назвою предмета або явища і неповною передачею їх якостей, а в більшості випадків виконують характерні ознаки і властивості, дають більш розгорнутий і достатньо повний аналіз предмету і явища. З'являється вміння встановлювати деякі зв'язки, залежності та закономірні відносини між предметами і явищами, що знаходить пряме відображення в монологічного мовлення дітей. Значно зменшується кількість неповних і простих непоширених речень за рахунок поширених ускладнених і складних. З'являється вміння досить послідовно і чітко складати описові та сюжетні розповіді на запропоновану тему. Однак діти, особливо у старшій групі, ще потребують зразку мовлення дорослого.
Розвиток зв'язного мовлення дітей здійснюється в процесі повсякденного життя, тому особливу увагу в дошкільному віці приділяється розвитку навичок розмовного мовлення, який полягає в тому, що діти вчаться слухати і розуміти мову дорослого, відповідати на його питання, висловлюватись у присутності інших дітей, слухати один одного. Більш складне і різноманітне спілкування дитини з дорослими й однолітками створює сприятливі умови для розвитку мовлення: збагачується його смисловий зміст, розширюється словник, головним чином за рахунок іменників і прикметників. Крім величини і кольору, діти можуть виділяти й деякі інші якості предметів. Дитина багато діє, тому її мова збагачується дієсловами, з'являються займенники, прислівники, прийменники. З'являються перші складні речення з підрядним часу.
У старшому дошкільному віці діти оволодівають основними типами монологічного мовлення – переказом і розповіддю.
Розповідь порівняно з переказом більш складний вид зв'язного мовлення, оскільки створення нового тексту складніше відтворення готового літературного твору. Розвиток зв'язного мовлення дітей здійснюється перш за все при навчанні розповідання, яке починається з простого переказу коротких літературних творів з нескладною фабулою і доводиться до вищих форм самостійного творчого розповідання.
Діти старшого дошкільного віку з задоволенням діляться своїми почуттями, думками, коментують власні дії, фіксують знання про себе та довкілля [22, с. 41]. Їхнє мовлення звернене до реального співрозмовника, реакція якого дозволяє дитині корегувати свою інформацію – опускати, вже відоме, доповнювати, розгортати невідоме. Ці особливості пов’язані з інтелектуальним розвитком дитини, в якої у старшому дошкільному віці зникає потреба опиратися на об’єктивні відношення. Це сприяє засвоєнню вміння в структурі мовлення заповнювати лексикою граматичну неповноту.
Науковці відмічають, що висловлюванню старшого дошкільника властиві всі етапи породження монологу: починається з мотиву й загального задуму, проходить через стадію внутрішнього мовлення (саме внутрішнє мовлення є свідченням засвоєння монологу), розгортає в зовнішнє зв’язне говоріння, що матеріалізується в поверхово-синтаксичній конструкції.
У дітей старшого дошкільного віку формується критичне ставлення до мовлення. Звукова культура мовлення набуває подальшого розвитку: дитина прислухається до звуковимови, починає приділяти увагу дикції та інтонаційній виразності висловлення. Розвивається фонематичний слух, вдосконалюється звуковимова та літературне мовлення, вдосконалюється орфоепічна літературна вимова.
Словниковий запас дітей старшого дошкільного віку збагачується, здебільшого, за рахунок різних семантичних відтінків значення слів. Дошкільники рівномірно використовують у мовленні всі частини мови, складні слова, слова з абстрактними значеннями, починають застосовувати приказки, прислів’я, фразеологізми.
Попри те, що в дітей шостого року життя великими темпами зростає та поповнюється словник, у них спостерігаються семантичні помилки, неправильне розуміння деяких абстрактних, часових і просторових понять, слів з переносним значенням; словник небагатий образними висловами. Вдосконалюється граматична правильність мовлення, продовжує засвоєння суфіксів, спостерігається прагнення до точного й влучного вживання граматичних форм, що виявляється у критичному ставленні до власного мовлення і мовлення однолітків. Формуються навички корекції та самокорекції мовлення. Отримані вміння забезпечують перехід на вищі рівні зв’язного мовлення [5].
Важливим якісним новоутворенням старших дошкільників є поява планувальної та регулювальної функції мовлення. Дитина вже складає розповіді за планом, може планувати свою майбутню мовленнєву діяльність. Науковці доводять, що дітям властивий розмовний стиль мовлення; більшість послуговується діалогічним мовленням з елементами монологічного. Також дошкільники вміють складати невеликий текст з двох-трьох речень типу опису, в якому розкриваються одна-дві мікротеми, уводячи в розповідь елементи роздумів, формою яких є найпростіші умовиводи.
Аналізу зв’язного мовлення присвячене дослідження Л.Величко, яка зауважує, що зв’язне висловлювання дітей старшого дошкільного віку логічне, послідовно розгорнуте. Воно в основному складається з чотирьох-п’яти або п’яти-шести речень. За характером вираження предикативності в оповіданнях переважають двоскладні повні речення, рідко спостерігаються неповні з пропущеними підметами. З односкладних речень у розповідях дітей старшого дошкільного віку частіше зустрічаються безособові, що виражають загальний стан об’єкта в умовах природного середовища або психологічний стан особи, а також такі, що виражають відсутність чого-небудь. Неозначено-особові структури зустрічаються в мовленні дітей дуже рідко. Називні речення використовуються у висловлюванні дитини зрідка, бо вони не властиві динамічному оповіданню. Діти старшого дошкільного віку з’єднують речення різноманітними лексико-граматичними засобами, зокрема використовують займенникові, дієслівні, прислівникові, сполучникові міжфразові зв’язки.
У цілому ж у старшому дошкільному віці яскраво виражається процес диференціації та інтеграції мовлення у системі пізнавальних функцій. Мовлення стає окремим і регулювальним інтелектуальним процесом, свідченням чого є формування самооцінної мовної діяльності, прямо не пов’язаної з практичними діями. Дитина цього віку включається в бесіду на позаситуативні теми (наприклад, широкого пізнавального змісту; щодо моральних якостей, оцінки вчинків героїв казок чи оповідань), самостійно складає оповідання, казки, віршики. Такий рівень мовлення вимагає спеціальної роботи дорослого з розвитку зв’язного мовлення [1, с. 252].
Сучасні діти живуть в потужному потоці інформації. Пішли в минуле фільмоскопи. На зміну прийшли телевізори, замість живої бабусиної казки – запис на магнітофоні або диски з відеофільмами. Величезний мовний потік омиває допитливі голови дітей: одні з цим справляються, в інших непомірний тягар інформації гальмує не тільки мовленнєвий, але і загальний розвиток. Ця негативна тенденція, на жаль, постійно зростає.
Отже, можливість говорити, спілкуватися – це дивовижний дар природи. І з цим даром потрібно звертатися не тільки дбайливо, а й уміло. На формування здатності заговорити природа відвела не так вже й багато часу - це період з 1 року до 8-9 років. Після 9 років природа відбирає цю можливість, закриваючи мовну зону кори головного мозку. І якщо дитина в цей період не заговорить, то в подальшому це вміння йому вже не буде дано.
Саме в цьому віці необхідно показати дитині словникове багатство рідної мови, виховати лексичне чуття, навчити відчути «смак» мови, навчити повідомляти, втішати, переконувати, доводити. На жаль, більшість дітей не володіє навичками зв'язного мовлення в достатньому для цього віку обсязі. Їх словниковий запас небагатий. У промові дітей немає образних виразів, мало прикметників, слова однозначні, мова невиразна, збільшується кількість дітей з порушеннями мови, із затримкою мовного розвитку.
- Казка як засіб розвитку зв’язного мовлення старших дошкільників
Термін «казка» похідний від слова «казати» і стосується творів фантастичного характеру, що мають цікаві пригодницькі сюжети.
Казки бувають авторські (літературні) та народні.
Літературна казка – «авторський, художній, прозаїчний або віршований твір, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, що змальовує неймовірні пригоди або традиційних казкових героїв; твір, у якому неймовірне чудо відіграє роль сюжетотворного фактора, служить вихідною основою характеристики персонажів» [20].
Народна казка – один із основних жанрів народної творчості, епічний, оповідний, сюжетний твір усного походження. В основі казки – захоплююча розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються та переживаються як реальні [20].
Різноманітні за сюжетом та рівнем використання фантастики казки поділяються на три групи: про тварин, чарівні та соціально-побутові.
Найбільш близькі та зрозумілі дітям будь-якого віку казки про тварин. «Не тим цікава казка – писав І. Франко у своїй «Байці про байку», – що говорить неправду, а тим, що під лушпинням тої неправди криє звичайно велику правду» [36, с.36]. Так народні казки про тварин, без сумніву, були в дорадянський час найкращим матеріалом для пізнання дитиною реального життя, реальних стосунків між людьми. У них звірі, як і люди, працюють, відпочивають, сперечаються, розмовляють, конфліктують, миряться. Багато персонажів-тварин наділенні постійними рисами характеру і поведінки – лисиця майже завжди хитра, вовк – дурний, заєць – боягузливий, ворон – мудрий та ін. Для малих дітей найдоступніші повчало-розважальні казки про тварин, що дозволяють їм самим легко зробити висновки про те, що добре, а що погано. З таких казок, як «Котик і Півник», «Пан Коцький», «Коза-дереза», «Колобок», постають перед дітьми різні характери тварин, що розкриваються у тих чи тих життєвих ситуаціях. Довірливий, не дуже розумний Півник, сповнений власної гідності, насправді боягуз пан Коцький, хижа брехлива Коза, хвалько Колобок та інші зразу розгадуються дітьми, і у них виникає доброзичливе або осудливе ставлення до цих персонажів.
Серед повчально-розважальних казок виділяються так звані кумулятивні, або докучливі. Побудовані переважно на діалогах, що є важливим засобом характеристики персонажа, за цікавим принципом введення все нових осіб, що включаються в розмову і беруть участь у подіях, ці казки не мають такого динамічного сюжету, як більшість інших. Тут дія через постійне повторення основних подій твору розгортається навіть уповільнено. Дітей вони приваблюють ситуативною різноманітністю, в основі якої рух – мишка біжить, жаба плигає, вовк суне, колобок котиться – і постійне поповнення колективу. Самохарактеристика, що дається влучними епітетами-прикладками: мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка тощо; звуконаслідування голосу допомагають дітям уявити кожну тварину.
У казках про тварин не раз включаються пісеньки, віршовані імпровізації. У переплетінні віршованого і прозового тексту бачиться естетичне чуття, педагогічний хист народу, який свідомо драматизував матеріал казки, надавав йому рис сценічності, ігрового характеру.
Чарівні, або фантастичні, казки, як і художні твори письменників з фантастичними сюжетами і образами, мають на дітей незвичайний вплив – на їхню уяву та розвиток поетичного мислення, мови. Дітей захоплюють чудесні перетворення, карколомний розвиток подій, величезні можливості героїв – долати простір, перемагати труднощі. Позитивний образ чарівних казок багатоликий. За зовнішнім виглядом, походженням, за всією своєю біографією він не звичайний. Це Котигорошко, Чабанець, Кирило Кожум’яка. У цих казках переважають гострі конфлікти, що виникають між позитивними й негативними персонажами та приводять до змагання не на життя, а на смерть. Гіперболізація позитивного персонажа, його вчинків, результатів діяльності – основний засіб характеристики: якщо сила, то колосальна, якщо розум – великий. Найвищими є моральні якості, серед яких виділяється самовідданість і готовність до самопожертви. Дошкільнятам доступні такі фантастичні казки, як «Телесик», «Солом’яний бичок», «Летючий корабель», «Ох», «Котигорошко», «Кривенька качечка» та інші. Такі казки виховують у дітей віру в соціальну справедливість, силу розуму, наполегливості й відваги.
Традиційним елементом казки є зачин. Зачин, як і приказка, прокладає чітку грань між повсякденною мовою та казковим повіствуванням. Разом з тим у зачині виокремлюються герої казки, місце та час дії. Найпоширенішим зачином є «Жили-були». У чарівних казках зачин більш поширений «У деякому царстві, у деякому государстві жив-був цар…». Але нерідко казка починається одразу ж дії «Йшов дід через ліс та загубив рукавичку…».
Для мовного стилю казок більш характерне вираження дії ніж якості: широко використовується дієслово і дуже рідко прикметники. Опис у казці – явище рідке, і якщо має місце, то досягається традиційним засобом і постійними епітетами. Значну роль відіграє звукова організація мови. Найбільш висока її форма – загальний пісенний тон, що досягається постійною ритмізацією тексту, римованими фразами, включенням у текст оповідей, пісень, наспівок, найпростіших форм звукової організації – звукових повторів та звуконаслідувань.
Казка захоплює дитину своїм змістом, збуджує уяву, фантазію, але й водночас розширює її життєвий кругозір, дає її уявлення про мораль, справедливість, про необхідність боротись і з злом. Це визначає ідейний зміст казок, характер їх сюжетів, образів, деталей розповідання, мову.
Ототожнюючи себе з героями казок, дитина вбирає в себе ідеї гуманізму, героїки. Вона радіє щасливому закінченню казки, перемозі, справедливого чесного безстрашного героя, нагородженю за стійкість, працелюбність; через казку знайомиться з яскравістю, барвистістю, виразності рідної мови. Слухаючи казку, діти радіють, що дівчинка Марічка втекла зі своїм братиком від Баби-Яги, що швидка річка сховала їх від гусей-лебедів під стрімкий бережечок, що яблунька “закрила їх гілками, прикрила їх листочками”, що рукодільницю Дід Мороз наділив щедрими дарунками, а Ледащицю примусив горювати, що Хавронечка одержала нагороду за свою працьовитість, а сестриця Оленка і братик Іванко стали жити-поживати.
Діти не тільки засвоюють суть казки, а й запам'ятовують повтори, етапи, типові казкові звороти, тобто відчувають красу форми, своєрідність стилю, переносять у свою мову те, що вони запам'ятали .
Отже, літературні твори дають готові мовні форми, словесні характеристики образу, визначення, якими оперує дитина; важливо лише правильно їх зрозуміти і, засвоївши, правильно практично ними користуватися.
1.4. Методика навчання розповідання казок старших дошкільників
Перед вихователем стоїть складна задача – кожну казку донести до дітей як витвір мистецтва, розкрити її задум, передати слухачам емоційне ставлення до персонажів, їхніх почуттів, вчинків або ліричних переживань автора, тобто інтонаційно передати ставлення до головних героїв і дійових осіб [4, с. 56]. Для вирішення зазначених задач самому вихователю необхідно, перед тим, як знайомити дітей із казкою, зрозуміти та відчути її, зуміти проаналізувати зі сторони змісту та художньої форми. Педагог має володіти технікою читання та розповідання – чіткою дикцією, засобами інтонаційної виразності (правильно розставляти логічні наголоси, паузи, володіти темпом, уміючи прискорювати чи уповільнювати його, у потрібних місцях підвищуючи або знижуючи голос). При підготовці до заняття вихователь повинен продумати, який тип заняття він планує. М. Коніна виділяє декілька типів занять з художнього читання та розповідання:
