Речові права на чуже майно. 2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

ЕКОНОМІКО — ПРАВОВИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ПРАВА 

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Речові права на чуже майно»

ВИКОНАВ:

ПЕРЕВІРИВ:

КИЇВ — 2013

• ПЛАН

РОЗДІЛ 1. Історичні аспекти виникнення та розвитку права на чужі речі

1.1. Історичні аспекти виникнення та розвитку права на чужі речі в Римській Державі

1.2. Розвиток речових прав в Україні та закордонних країнах

РОЗДІЛ 2. Загальна характеристика речових прав на чуже майно та права володіння чужим майном

2.1 Право користування та обмеженого користування чужим майном (сервітут)

2.2.Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)

2.3 Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)

ВИСНОВКИ

ВСТУП

З прийняттям нового Цивільного кодексу України починається новий етап розвитку нового суспільства – суспільства, яке ґрунтується на фундаментальних принципах справедливості, добросовісності та розумності.

Актуальність теми. Традиційно вважається, що право власності є непорушним, захищається законом, але саме поняття „право власності” за стереотипом пов’язується лише з такими його складовими, як право володіння, розпорядження та користування. Однак звичні уявлення завжди змінюються, коли прискіпливішу увагу приділяють предмету дослідження.

Так сталося й з конструкцією права власності після набрання чинності новим ЦК від 2003 року. Новели ЦК, запропоновані його розробниками, довели, що багато складових права  власності, відомих в інших країнах, до цих пір не досліджувались і  ґрунтовно не регламентувалися в  Україні. Тепер в окремих випадках постає питання не про обмеження  абсолютного права власності, а  про захист прав власників майна, оскільки законом іноді необґрунтовано надаються переваги речовим правам. Охорона і захист прав усіх суб΄єктів  правовідносин зумовлює необхідність їх визначення і конкретизації з  метою забезпечення і гарантування їх реалізації. 
Право власності в Україні пройшло незначний шлях розвитку, що зумовлено тривалим періодом, в який громадяни не мали прав власності на землю, що негативно позначалося на розвитку цього інституту у цивільному праві. Введення права власності у широке правове застосування і його значна теоретична розробка донедавна випереджала розвиток речових прав на майно, оскільки останні не піддавалися глибокому теоретичному аналізу.

Предметом дослідження є речові права на чуже майно як особливий інститут цивільного права, який відтворює різноманітність прав та обов’язків суб’єктів на одне й те саме майно, а також потребує гарантування охорони та захисту порушених чи оспорюваних прав у цивільному процесі.

Об'єктом даної роботи є правовідносини, які складаються на межі права власності на майно та права інших суб'єктів на це майно, що виникають у процесі правомірного обмеження права власності, а також у зв'язку з правопорушеннями, що мають місце у судовій практиці.

Беззастережною характеристикою  власності, без якої не обійдеться жодне  її дослідження і більшість наукових дефініцій, є сприймання майна своїм. Це передусім і є тим водорозділом, яким розмежовується «моє» та «чуже» і, як наслідок - засіб з'ясування стану  присвоєності власності.

Звичайно, ставлення особи до речі як до своєї можливо лише у тому разі, коли інші особи ставляться до цієї речі як до чужої. Фактичне панування  над річчю лише певної особи може бути тільки при усуненні від такого панування інших осіб, які відповідно ставляться до цього і визнають та відчувають себе сторонніми по відношенню до цієї речі.

Ставлення до речі як до своєї має  насамперед суб'єктивний характер, якого  зовсім не достатньо для ствердження  про існування права власності. Об'єктивно воно повинно бути поєднане із можливістю здійснення власником  певних можливостей щодо свого майна, які йменують повноваженнями власника.

Метою даної теми є всебічне та повне дослідження речових прав на чуже майно.

Оскільки тема моєї роботи – «Речові права на чуже майно», то хотілося б відзначити, що план дослідження побудований на основі дедуктивного методу: у першому розділі розглядається історичне становлення інституту речового права, у другому розділі дається поняття права на чужі речі, тобто, абстраговано від конкретних деталей. Другий розділ розділений на чотири пункта, кожний з який присвячений розгляду окремого права на чужу річ.

В процесі виконання курсової роботи використовувались нормативні акти, зокрема Конституція України, Цивільний кодекс України, закони і підзаконні акти, які врегульовують окремі сторони теми, а також навчальні посібники з цивільного права і наукові дослідження багатьох вчених цивілістів.

Розділ 1. Історичні аспекти виникнення та розвитку права на чужі речі

1.1. Історичні аспекти виникнення та розвитку права на чужі речі в Римській Державі

Поява речового права бере свій початок  у глибині сторіч, у натуральному господарстві. Однак свій розвиток воно одержало з розвитком торгівлі в Римі, різного роду зобов'язальних відносин на підставі проголошення права  індивідуальної власності.

Давньоримські юристи не розрізняли речових і зобов'язальних прав, а  лише захист прав засобами речових  позовів — actiones in rem і особистих  позовів — actiones in personam. Якщо суперечка  виникала з приводу права на річ, для захисту цього права застосовувався речовий позов, якщо ж приводом для  тяжби були правові дії іншої  особи — особистий позов. Наявність  того чи іншого права виводили із наявності  позову. Претор, вивчивши обставини, приходив до висновку, що певні правові відносини  підлягають захисту і подавав позов. Якщо позову не було, то не було й відповідного права. Пізніше позов почали виводити з наявності права. Спочатку з'ясовували, чи є право, а потім вже надавали позов. Таким чином, на підставі відповідних позовів (речових і зобов'язальних) розрізняють права речові й особисті. Речове право — якщо об'єктом права були речі, особисте право — якщо об'єктом права були дії, що мали правове значення. Римське приватне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча розподіл майнових прав на речові і зобов'язальні складений не римськими юристами. Римські юристи широко користувалися категорією “річ”, ретельно регламентували правовий статус речей, їх види. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому римському приватному праві, і в давньоримській юриспруденції. З точки зору римського приватного права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речового права і містило в собі певну вартість. Розвинуте римське приватне право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами приватне право визнавало як те, що створене самою природою, так і те, що створене людською працею Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші — надовго пережили римське право[3; ст. 162].

Сугубо римським розмежуванням  речей на окремі види був їх поділ  на манципні та неманципні (res mancipi et res nec mancipi). До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути — найважливіші і найцінніші речі в господарстві. Для них встановлено спеціальний, більш ускладнений порядок відчуження - для здійснення купівлі-продажу запрошувалися не менш як 5-7 свідків і вагар з терезами. Передача права власності проходила в урочистій обстановці в присутності свідків з виконанням певних ритуальних дій. Виконання цих ритуальних дій дістало назву манципації (mancipatio). Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципацію, називали манципними. Неманципні складали групу речей, для відчуження яких виконання манципації не вимагалося [18; С. 23-24.].

Суть манципації полягала у засвідченні  запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі  речі від відчужувача до набувача. У випадку виникнення сумніву  в цьому факті присутні свідки могли підтвердити його дійсність. В класичний період манципацію не застосовували.

Чисто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними (res corporales), а ті, що не мали такої субстанції, безтілесними (res incorporales). До першого виду відносилися  речі, до яких можна було доторкнутися (guo tangere potest), наприклад земля, раби, худоба, будинок тощо, до другого  — ті, які не можна було відчувати  дотиком (guo tengere non potest), наприклад право  спадкування чи право, що виникає  з договору, сервітути, право вимоги тощо. До безтілесних речей римляни  відносили не речі в значенні предметів  матеріального світу, а саме права.

Первісний поділ речей на рухомі та нерухомі (res mobiles,res immobiles) майже не мав правового значення. Проте  з часом правовий режим рухомих  речей почав відрізнятися від  правового режиму нерухомих. До рухомих  відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих  — ті, що не можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До нерухомих  речей також відносили все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначену для обробітку землю, сільськогосподарський  інвентар). Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали  положенню superficies solo cedit — зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Згідно з цим положенням, будинок, незалежно від того, хто будував його і за чий рахунок, — завжди власність володільця земельного наділу, на якому будинок збудовано[12;С.28-35].

Правовий режим рухомих і  нерухомих речей чітко визначився в період імперії, хоча відмінності  між ними помітні вже в епоху  Законів XII таблиць. Цицерон, посилаючись  на Закони XII таблиць, зазначає, що вже  тоді були встановлені різні строки набувальної давності для земельних  наділів та інших речей: “Давність  володіння щодо земельного наділу (встановлювалася) в два роки, а щодо всіх інших  речей — один рік”. За часів домінату прийняті різні положення з передачі прав на нерухомість і рухомість. Земля і земельні сервітути відносилися, наприклад, до манципних речей і  вимагали при передачі прав на них  дотримання манципації.

Речі, що знаходяться в обігу, і  речі, вилучені з обігу, — res in commercio, et res extra commercium. Якщо певна річ могла  бути об'єктом права приватної  власності і предметом правочинів між окремими особами, вона знаходилася  в обігу. Вилученими з обігу речами вважалися повітря, проточна вода, моря з усім вмістимим, також публічні речі (речі, що належали римському народу: громадські будинки, укріплення, театри, стадіони, бані, державна земля і  раби). Вилученими з обігу вважалися  й речі божественного права, що призначалися для релігійних цілей, і тому вони не могли бути об'єктами власності  окремих осіб: храми, їх оздоблення, місця поховання померлих. Всі  інші речі були в обігу.

Важливим був поділ речей  на родові (genus) та індивідуально-визначені (et species), зроблений римськими юристами ще за часів республіки, який полягав  у виявленні господарської суті речі. Якщо для власника мали значення тільки вага, міра або кількість  речей, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова. Якщо ж для  нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально-визначена. Наприклад, володар цінує свого  раба не як одиницю робочої сили, а за його хист писати вірші чи малювати картини.

Деякі речі в одному випадку визнавалися  родовими, а в іншому — індивідуально-визначеними. Наприклад, раби, захоплені в полон, — речі родові. Серед них може виявитися раб, здатний добре  співати, тобто такий, що має індивідуально-визначені  здібності, які перетворюють його в  річ індивідуально-визначену.

Є речі, які ніколи не були індивідуально-визначеними - мука одного сорту, цукор тощо.

Поділ речей на родові та індивідуально-визначені  необхідний при розподілі ризику випадкової загибелі. Щодо родових  речей застосовувався принцип genus non perit — рід не гине, тобто володілець родової речі зобов'язаний повернути  її (іншу, подібну) власнику навіть у  випадку, коли вона втрачена ним випадково [12;С.28-35 ].

Щодо індивідуально-визначених речей  застосовувався принцип — dominus sentit periculum — власник несе ризик (випадкової втрати речі), тобто збитки від випадкової втрати речі в усіх випадках, незалежно від того, у кого втрачена річ (у власника чи в третьої особи), завжди несе власник.

Римські юристи вважали речі ділимими — diuisae, якщо їх можна поділити в будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості і призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлібом), і неділимими — indiuisae, якщо при поділі вони втрачали господарське призначення, цілісність (зарізаний і поділений на частини баран).

Ділимими вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися тільки по вертикалі, поділялася нерухомість, рухомі речі. Такий поділ мав значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав щодо спільної власності  на подільну річ, легко розв'язувався: річ в натурі розділяли між  власниками. Складніше було розпорядитися  річчю неділимою. При спільній власності  на неї кожний співвласник мав  право на ідеальну частку речі, зберігаючи при цьому частку в праві на річ в цілому.

Речі, що в процесі їх використання фізично зникали називалися споживчими (res guae usu consumuntur) — продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. До споживчих речей відносили  гроші, оскільки скористатися ними можна  тільки при витрачанні їх.

Речі, які служили людям триваліший час, вважалися неспоживчими (res guae usu non consumuntur). В процесі одноразового використання вони не зникали, а при  тривалому використанні зношувалися  поступово (земля, будівлі, одяг тощо).

Римські юристи звернули увагу, що за фізичним складом речі поділяються  на три види: 1) такі, що складаються  з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина тощо); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різнорідних  речей (будинок, корабель, віз тощо); 3) сукупність однорідних речей, матеріально  не пов'язаних, однак об'єднаних загальним  призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів, табун коней).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими — simplices, а поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними — summae.

З прав на речі раніш усіх сформувалося володіння. Воно виникло вперше щодо землі.Римські юристи-класики етимологічно виводили слово володіння – possessio від sedere – сидіти, осідати, а саме, володіння тлумачили як поселення (на землі). У Дігестах Юстиніана  володіння зображується відношенням, що передувало власності і створило її. Теоретичне вивчення джерел римського  права, що почалося тільки в 19 сторіччі, показало існування двох видів фактичного володіння речами в Римі. Перше  називають юридичним володінням (possessio, іноді – possessio civilis), друге  – триманням (possessio naturalis, пізніше  – detentio)[14; ст. 53].

Що лежить в основі зазначеного  поділу, який його принцип? Дати відповідь  на це питання намагалися ще глосатори  і коментатори. Їхні думки зводяться  до того, що власник володіє річчю  від свого імені, детентор – від  чужого. Але джерела римського  права суперечать зазначеному погляду, оскільки визнають власниками деяких oci6, що володіють речами від чужого імені: залогоприймачів, прекарістов, секвісторів, повірників.

Така неспроможна теорія існувала в середні століття. Потім французькі юристи помітили різницю між володінням i триманням, виходячи з характеру  волі власника. Цей погляд розвив у  своїй теоретичній монографії “Право володіння” засновник історичної школи  права Савіньї.

Суть його міркувань, що одержали чимало прихильників, зводилася до таких  важливих моментів: 1) володіння передбачає можливість фізичного впливу на річ (corpus possessio); 2) головна ознака володіння в порівнянні з дотриманням - намір володіти річчю як своєю, по типу власності (animus domini), при тім, що детентор володіє річчю як чужий, на чуже ім'я; 3) володіння - право, i тому можливо його відділення, а виходить, крім первинного володіння існує похідне, тобто власник може переносити своє володіння річчю на будь-яку особу, але тільки у випадках, прямо встановлених законом.

Зазначену теорію покритикував відомий  німецький учений Ієpiнг. У своїй  роботі “Про підставу захисту володіння” він цілком спростував перше положення  теорії Савіньї про “corpus possessio”, пояснюючи своє судження тим, що фізичне  панування над річчю може бути тіьки щодо спонукуваних речей, що стосується нерухомості, то навряд чи можна мати фізичну владу над віддаленою земельною ділянкою. У зв'язку з  цим він вважав, що володіння є  фактичним здійсненням права  власності, при якому річ повинна  відповідати економічному призначенню  — служити людині.

Другий удар по теорії Савіньї був  зроблений Ієрінгом пізніше, в монографії “Власницька воля”, де він не залишає  каменя на камені від внутрішнього змісту володіння (animus possessio). Вважаючи, що попередня теорія стала результатом  помилкових узагальнень окремих  випадків, що icнують у джерелах римського  права, він звертає увагу на неправильність висновків Савіньї відносно animus domini як характерної ознаки володіння, оскільки римське право надавало захист володіння також i тим, хто  не міг мати animus domini (залогоприймач, прекаріст, секвістарій i т.п.). Крім того, теорія Савіньї не може бути застосована  на практиці через те, що ніякий суддя  не може бути переконаний у тім, чи має власник cпipнoї речі намір  володіти цією річчю як своєю чи він має намір приховувати  те, що річ належить іншій oco6i. Судова практика знайшла вихід: стали визначати  наміри особи, виходячи з його вчинків, i створили так званий каталог “Власницьких дій”, але по зовнішніх фактах неможливо  з повною вірогідністю судити про  наміри i волю людини. Зазначена теорія не може бути послідовно проведена  в законодавстві, оскільки законодавець залишив би без захисту oci6, що не мають “animus domini”,тобто залогоприймачів, орендарів, хоронителів i т.д. Видмовивши в такий cnoci6 від пануючого тоді вчення, Ієрінг запропонував нове, у  якому володінням вважалося будь-яке  фактичне володіння i захищалося власницьким  позовом незалежно від волі. Незважаючи на численнихприхильників теорії Ієpiнгa, теорія Савіньї своїх не втратила. Обидві теорії мали вплив на європейське  законодавство — теорія Ієpінгa була відбита в нормах Німецького Цивільного Укладення, теорія Савіньї — у  нормах Французького Цивільного Кодексу.

Проблема володіння розглядалася також в аспекті “володіння —  факт, володіння — право”. Домінуюча  в європейській юриспруденції тенденція  вважати володіння фактичним  пануванням людини над річчю (на відміну  від власності в розумінні  панування юридичного) одержала поширення  в російській цивілістиці. Прихильниками  концепції “володіння — факт”  були Д.І. Мейер, К.П. Победоносцев, Є.В. Васьковский i ін. Протилежні думки висловлювали К.Д. Кавелін, С.А. Муромцев, Ю.С. Гамбаров та ін. Так, вони вважали будь-які відношення, що мають юридичний захист, є правом. Найбільше чітко зазначену проблему визначив І.А. Покровський. Biн звернув увагу на існування принципу захисту володіння як такого, вiд будь-яких зазіхань з боку приватних oci6. Фактичний власник може жадати від суду i влади захисту свого володіння не на підставі того, що він має право на це володіння, а просто у зв'язку з тим, що він володіє чи володів. Навіть i неправомірний власник може вимагати свого захисту. Безумовно, усе це робиться для того, щоб уникнути самоправності, щоб yci суперечливі питання зважувалися судом.

1.2 Розвиток  речових прав в Україні та  закордонних країнах

Радянське законодавство  розглядало інститут володіння як складову частину права власності, інших  майнових прав, що виникають у силу закону чи угоди i передбачають перехід  володіння. Зазначена норма охороняла  титульне володіння. Воно захищалося від  порушень з боку третіх oci6, у тому числі i власника за допомогою віндикаційного i негаторного позовів.

Розвиток економіки в напрямку децентралізації, роздержавлення i приватизації державного майна сприяло відродженню багатьох цивільно-правових інститутів, у тому числі іституту речевих прав. Першими кроками в цьому напрямку стали законодавчі зміни відносно права власності, а саме: збільшення об'єктів індивідуальної власності громадян (надання можливості громадянам мати у власності засоби виробництва, квартири, житлові будинки без кількісних обмежень, інше майно споживчого і виробничого призначення, цінні папери і т.п.), Закон України “Про власність”, Закон “Про зміни і доповнення до Цивільного кодексу України” від 16 грудня 1993 року, визнання за юридичними особами недержавного сектора економіки права власності на своє майно, приватизація майна державних підприємств і квартир державного житлового фонду. На реформування відносин власності були спрямовані численні нормативні акти. Найбільш важливим досягненням стало законодавче закріплення права приватної власності (Закон “Про зміни і доповнення до ЦК України”) і, що саме головне, включення в коло об'єктів приватної власності громадян такого важливого засобу виробництва, як земля (Закон України “Про форми права власності на землю”. Земельний кодекс України). У  Цивільному кодексі України від16 січея 2003 року не існує вже поняття колективної власності, навколо якого були розбіжності, тому що воно не в змозі відбити суть відносин, що повинні були регулюватися за допомогою його норм. Замість зазначеного поняття використовується приватна власність юридичних осіб, об'єднань громадян, професійних, релігійних і інших громадських організацій, що є юридичними особами.

Однак використання в законодавстві терміну приватна власність викликало багато суперечок серед вчених-правознавців і виявило деякі негативні точки зору. Так, Є. Суханов вважає, що зазначене поняття є не юридичним, а цілком політекономічним, внаслідок чого вносить у правове регулювання тільки плутанину і протиріччя. “У нормальному розумінні, -пише він, - “приватна власність” визначає тільки протилежність державної (публічної) власності, тобто підкреслює приналежність майна фізичним і юридичним особам, і не несе якого-небудь ідеологічного навантаження. У політекономії під “приватною власністю” розуміється не тільки приналежність майна одній особі (громадянину), а приналежність йому “засобів виробництва”, причому тих, котрі він не в змозі використовувати без залучення найманої праці (що автоматично визначається як експлуатація). Це є не юридичний, а чисто ідеологічний підхід, і він непридатний для правового аналізу, оскільки не має юридичного змісту.” Потрібно відзначити, що сучасна концепція права власності в США й інших західних країнах не робить розходжень між механізмом регулювання приватної, державної, колективної й іншої форм власності. Діє єдиний механізм здійснення права власності, що забезпечує рівність усіх форм власності.

Необхідність  прискорення процесу економічних  перетворень у нашій державі, ліквідація застарілих стереотипів  мислення, необхідність у встановленні меж втручання держави в приватну сферу власників пояснює і  виправдовує існування в законодавстві  приватної власності.Це можна вважати  перемогою нового суспільного ладу над старим. Напевно, більш удосконалене цивільне законодавство і відповідні економічні відносини не будуть мати необхідності в ідеологізації категорії  власності.

Право власності  в демократичній, правовій державі  є не тільки однією з форм вираження  волі і права людини, вона також  створює цивілізовану основу для  розвитку волі і права. Такому розвитку буде сприяти не тільки право власності, але і весь інститут речевих прав взагалі.

Натуральному  господарству феодальної Європи римський інститут речевих прав був не потрібний. Глосатори створили вчення про розщеплене право власності (dominium diuisum) для регулювання  феодальних відносин, пов'язаних із землею. Вони намагалися застосовувати деякі норми римського права, але римському праву такі відносини були невідомі. Після перемоги французької буржуазної революції, основні досягнення якої були закріплені в Декларації прав громадянина і Кодексі Наполеона, одним з найбільш великих перетворень знову стало проголошення права, що захищається державою, індивідуальної власності особи. Інститут речевих прав став поступово заповнюватися іншими речевими правами. Поступово тому, що повне право власності не хотіли обмежувати якими-небудь правами інших осіб. Але життя диктувало свої умови. Багато суспільних відносин, що існують в умовах розвитого обміну і торгово-грошових відносин, вимагали регулювання за допомогою норм, що встановлюють права абсолютного характеру.

Безумовно при  дослідженні розвитку і змін суспільно-економічної  формацій протягом сторіч відношення людей до речей можна розглядати тільки в їх сукупності, тобто як виробничі відносини з метою  визначення характерних для тієї чи іншої формації ознак.

Зазначений згусток  права є нічим іншим, як суб'єктивним правом власника вимагати повернення своєї речі в належному стані  після припинення іншого права на цю річ. Речеве право власника чи іншого владника не можна вважати фактичним  відношенням до приналежного йому майна, оскільки воно захищено від порушення  силою державної влади. Право (як юридичні відносини) - це природні відносини, що захищаються авторитетом державної  влади. Фактичне користування власника чи іншого владника приналежним йому майном є реалізацією суб'єктивного  речевого права на це майно.

Більшість теоретиків радянського і пострадянського  цивільного права вважають суб'єктивні  права, поряд з кореспондуючими  їм обов'язками, змістом цивільних  правовідносин. Тобто суб`єктивне цивільне право може існувати тільки в правовідносинах як міра можливого поводження суб'єкта в його відносинах з іншими (зобов'язаними) особами у відношенні до тих чи інших матеріальних чи нематеріальних благ. Зазначене відображення сутності суб'єктивного права підходить тільки до відносних прав, тобто до зобов'язальних, у яких праву вимоги одного конкретного суб'єкта відповідає обов'язок іншого конкретного суб'єкта. Що стосується речевих прав, то навряд чи можна вважати їх елементом правовідносин, хоча б і абсолютних. Виходячи з того, що суб'єктивне право - це завжди право на будь-який об'єкт, що має визначену цінність у матеріальному, моральному, політичному чи інших відношеннях, вірніше буде приєднатися до думок, висловлюваних Строговичем, Генкіним, Братусем.

Ці вчені вважають абсолютні правовідносини штучною  конструкцією, що стає непотрібною  за умови визначення абсолютних прав як існуючих поза конкретними правовідносинами. Абсолютні права здобуваються особою в конкретному правовідношенні (наприклад, при купівлі-продажу), але по закінченні правовідносини суб'єктивне право  належить даній особі поза зазначеними  правовідносинами і будь яких інших  правовідносин, отже, воно не є більше елементом правовідносин, хоча і  належить даній особі.

Зазначене право  може знову увійти до складу правовідносини і стати її елементом, коли в силу юридичного факту виникає нове правовідношення (наприклад, при продажі, даруванні), але при його припиненні суб'єктивне  право знову буде належати особі  поза правовідносини і знову не буде елементом правовідносини.

У “абсолютних  правовідносинах” суб'єкт права  не знає і не може знати зв'язаних з ним правоотношенням суб'єктів, що несе обов'язки стосовно нього, і  не знають, не зобов'язані і не можуть знати про його існування. Поняття  правовідносин  тут є недоцільним.

Речові права  абсолютні. Вони мають захист проти  всіх і кожного, їм належать деякі  властивості, що впливають на інтереси третіх осіб, той чи інший характер речевих прав відображається на всьому цивільному обороті. У зв'язку з зазначеним необмежена різноманітність речевих  прав є неприпустимою. До цього висновку вже давно прийшли всі законодавчі  системи континентального права. Найбільш конструктивні норми Цивільного кодексу Японії, що прямо визначають недійсними угоди, спрямовані на встановлення інших, не передбачених законом речевих  прав, і угоди, що допускають інший  в порівнянні з оголошеним у законі зміст речевих прав. В Україні у Цивільному кодексі Речовим правам присвячена ціла глава.