Міністерство освіти та науки України

Національний  університет кораблебудування

імені адмірала Макарова

Гуманітарний  інститут

Кафедра Теорії держави та права

Курсова робота

з Теорії держави та права

на  тему:

«Регулювання суспільних відносин:поняття, типи, види, стадії »

Виконав:

     студент гр. номер

     Прізвище  ім’я

     Перевірила:

к.ю.н. доцент Федоренко  Т.М.

Миколаїв 2010

Зміст

Вступ

     Правове регулювання у суспільстві - важлива  умова створення стабільного  правового порядку, а також органів, інститутів і установ, здатних забезпечити  захист і охорону від порушень тих прав і законних інтересів  громадян та інших осіб, що закріплені діючими нормами права.

     Оскільки  Україна лише тільки будує правову  державу, то вивчення такого питання, як правове регулювання суспільних відносин є важливим. Це пояснюється  тим, що саме завдяки ефективному  регулюванню можна досягнути  пріоритетних для правової держави правових явищ, таких як: наявність ефективного законодавства, високий рівень правової культури населення, верховенство права тощо.

     Об’єктом  дослідження даної роботи є правове регулювання суспільних відносин як вид соціального регулювання.

     Предмет дослідження складають такі елементи правового регулювання як: види, типи, стадії. Треба зазначити, що в цих питаннях серед вчених немає чіткої позиції. Різні автори по різному розглядають поділ правового регулювання на стадії (надаючи при цьому різну класифікацію). Також існують різні точки зору щодо поділу правового регулювання на типи та стадії. Тому автор окремо зупиняється на цих моментах.

     Ефективне правове регулювання має велике значення для побудови правової держави. Крім того, воно має свій об’єкт, метод, спосіб, стадії, види та типи. Автор ставить собі за мету розглянути кожен з названих елементів правового регулювання суспільних відносин.

     У роботі вирішується ряд задач, присвячених правовому регулюванню. Зокрема розглядається поняття правового регулювання суспільних відносин в цілому та дається юридична характеристика його елементам (об’єкту, способу). Автор ставить задачу розглянути стадії правового регулювання та дослідити проблему класифікації видів та типів правового регулювання.

     Для досягнення поставленої мети та вирішення вище названих задач, автор використовує ряд методів наукового пізнання. Так у першому розділі автор надає загальну характеристику правового регулювання суспільних відносин, використовуючи при цьому такі наукові прийоми як надання дефініцій (визначень), використовується метод аналізу. У другому розділі «Види, типи, способи правового регулювання суспільних відносин» використовується ряд методів, а саме: аналізу (автор аналізує точки зору різних дослідників на дане питання), синтезу, класифікації за рядом критеріїв. В третьому розділі також використовується прийом дефініції, методи аналізу та синтезу, розглядаються складові елементи механізму правового регулювання.

     Різні дослідники не в однаковій мірі розглядають  проблему правового регулювання суспільних відносин. Для їх більш детальної характеристики автор використовує ряд джерел, а саме монографії таких авторів, як Скакун О.Ф. [ 6 ], Сирих В.М. [ 5 ], в роботі також  використані праці Комарова С. А.   [ 1 ], Прокопенко Т.В. [ 4 ], Кравчука М.В. [ 2 ].

     У першому розділі роботи розглядається  поняття правового регулювання, його ознаки та характеристика. Другий розділ присвячений юридичному аналізу  видів, типів, способів правового регулювання. У третьому розділі розглядається  механізм правового регулювання як ядро регулювання, а також стадії механізму правового регулювання.

     Робота  складається з трьох розділів, висновку,  списку використаних джерел ( 7 найменувань ).

     Загальний обсяг роботи 28 сторінок.

      Розділ 1. Загальна характеристика правового регулювання.

     Всі державно-правові (юридичні) явища як певна єдність та цілісність становлять правову систему. Основна її частина  використовується насамперед органами держави (а подекуди й іншими учасниками суспільного життя) для здійснення специфічного впливу на суспільні відносини. Він (вплив) відображається поняттям правового регулювання.

     Правове регулювання — це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів  владний вплив на суспільні відносини  з метою їх упорядкування, закріплення, охорони та розвитку [1, с. 278].

     Крім  такого (власне регулятивного) впливу, право чинить також духовно-ідеологічний вплив на індивідуальну і суспільну  свідомість (як у процесі правового  регулювання, так і поза ним). Обидва ці різновиди впливу права на особу і на суспільство відображаються поняттям дії права.

     Виділяють ряд ознаки правового регулювання, до яких відносять те, що [6, с. 489]:

     1) правове регулювання — різновид  соціального регулювання;

     2) за допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми, яка має споконвічно державно-владний характер, тобто в юридичних нормах держава вказує міру можливої та належної поведінки;

     3) правове регулювання має конкретний характер, тому що завжди пов'язане з реальними відносинами;

     4) правове регулювання має цілеспрямований  характер - спрямоване на задоволення законних інтересів суб'єктів права;

     5) правове регулювання здійснюється  за допомогою правових засобів,  які забезпечують його ефективність;

     6) правове регулювання гарантує доведення норм права до їх виконання.

     Правове регулювання обумовлене рядом факторів, зокрема [4, с. 457]:

     а) рівнем економічного розвитку суспільства;

     б) соціальною структурою суспільства;

     в) рівнем зрілості, стійкості суспільних відносин;

     г) рівнем правової культури громадян і посадових осіб;

     д) рівнем визначеності предмету, засобів  і методів правового регулювання.

     Правове регулювання конкретних суспільних відносин здійснюється за допомогою  певних способів, зокрема [2, c. 138]:

     1. дозвіл — це такий спосіб правового регулювання, при якому суб'єктові конкретних суспільних відносин надається право на здійснення певних дій або на утримання від них;

     2. зобов'язання — це закріплена у правових нормах обов'язковість поведінки суб'єкта за певних обставин;

     3. заборона — це закріплена у правових нормах обов'язковість утримання від вчинення певних дій.

     Правове регулювання має свої предмет  і метод.

     Предмет правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, урегульованих  правом.

     Необхідно звернути увагу на властивості предмету правового регулювання такі як:

     1) вольовий («ідеологічний») характер суспільних відносин, що регулюються;

     2) здатність суспільних відносин бути об'єктом зовнішнього контролю;

     3) істотне значення суспільних відносин для функціонування і розвитку держави.

     Проаналізувавши ознаки методу правового регулювання, можна зробити висновок про те, що таким чином регулюються лише найбільш значимі суспільні відносини, які залежать не від випадку (казусу), а від волі учасників (суб’єктів) даних відносин.

     Метод правового регулювання — це специфічний  спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, котрий здійснюється за допомогою юридичних засобів.

     Метод правового регулювання характеризується [1, c. 288]:

     1) колом суб'єктів, яких держава визнає правоздатними і дієздатними;

     2) змістом та обсягом правового статусу суб'єктів певних відносин;

     3) порядком формування, встановлення юридичних прав і обов'язків суб'єктів;

     4) ступенем визначеності змісту юридичних прав і обов'язків;

     5) співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку — повноважень (дозволів), обов'язків та заборон;

     6) порядком (процедурою) здійснення юридичних прав та обов'язків;

     7) способами примусового забезпечення прав і обов'язків.

     Як  і будь-якому правовому явищу, регулюванню суспільних відносин притаманна певна мета, тобто ціль, яку ставить перед собою держава під час розробки та впровадження конкретних способів регулювання тих чи інших суспільних відносин.

     Мета  правового регулювання (мета закону) — це передбачувані і бажані для правотворчого органу результати здійснення закону. Мета закону може бути, зважаючи на наявність засобів й умов її досягнення, найближчою (прямою) або перспективною. За сферою суспільного життя, якої стосується мета закону, можна розрізняти економічні, політичні, екологічні, духовні та інші його цілі. У тих випадках, коли зміст мети закону становлять саме юридичні наслідки (тобто зміни у правовому статусі певної групи суб'єктів або у конкретних правах та обов'язках персоніфікованих осіб), є підстави вирізняти юридичну ефективність закону (правового регулювання). В усіх же інших випадках йдеться, так би мовити, про загально-соціальну (економічну, політичну, екологічну, духовну та ін.) ефективність правового регулювання [2, c. 142].

     Цілями  правового регулювання є [2, c. 141]:

     1) закріплення за допомогою юридичних  засобів існуючих суспільних  відносин;

     2) стимулювання розвитку та поширення  суспільних відносин, які відповідають  загальнодержавним та загальносуспільним  потребам та інтересам; 

     3) створення умов для виникнення і розвитку нових необхідних типів і форм суспільних відносин;

     4) усунення суспільно небезпечних  та суспільно шкідливих відносин.

     Поняття мети правового регулювання тісно  пов’язане з поняттям ефективності. Адже саме ефективність правового регулювання є якісним показником, що прямо вказує на те, чи було досягнуто мети правового регулювання суспільних відносин.

     Ефективність  правового регулювання — це співвідношення реальних результатів здійснення закону з його метою. Якщо таку мету і такі результати виразити в однакових показниках, які можуть бути емпірично виявлені, зафіксовані, обраховані, то ефективність правового регулювання можна буде визначити у кількісній формі за допомогою зазначеного співвідношення [3, c. 221].

     Результати  здійснення закону — це ті реальні зміни у суспільних відносинах, які сталися після впровадження закону в життя, у практику. Розрізняють результати здійснення закону очікувані й неочікувані (несподівані), позитивні (корисні) і негативні (шкідливі).

     Тобто, для визначення ефективності дії певної правової норми беруться до уваги дві обставини:

     1) цілі, що ставилися при виданні  даної правової норми; 

     2) реально досягнуті в процесі функціонування цієї норми результати.

     До  основних факторів, що забезпечують ефективність правового регулювання, належать:

     1) відповідність вимог норм права рівню соціально-економічного розвитку суспільства;

     2) відповідність юридичної норми реальним потребам та інтересам суб’єктів;

     3) рівень досконалості законодавства;

     4) рівень правової культури громадян.

     Для того, аби дістати повне уявлення про ефективність правового регулювання, треба брати до уваги всі цілі, які намічались законодавцем, а також  встановити і зіставити, «зважити»  усі види результатів здійснення закону стосовно кожної з них. Це завдання розв'язується за допомогою спеціальних дослідницьких процедур.

     Такі  процедури можуть використовуватись  для «вимірювання» ефективності регулювання, здійснюваного на основі одного або декількох законів. Якщо ж йдеться про ефективність певного  інституту права чи галузі права, а тим більше права в цілому, то така результативність правового регулювання узагальнено характеризується змінами у відповідній сфері суспільних відносин, що зумовлені юридичними факторами і виявляються у суспільній практиці.

     Загальна  ефективність правового регулювання  забезпечується:

     1) ефективністю самого закону, юридичної норми;

     2) ефективністю процедурно-процесуального механізму застосування закону;

     3) ефективністю діяльності щодо застосування і реалізації закону.

     Якщо  перші дві позиції стосуються ефективності правотворчості, то остання — ефективності правозастосування (правореалізації). Ефективність правового регулювання має свої передумови (як загально-соціальні, так і юридичні) і характеризується своєрідними показниками.

     Так, до загально-соціальних передумов ефективності юридичної норми (правотворчості) слід віднести:

     1) відповідність норми об'єктивним законам (закономірностям) існування й розвитку людини та суспільства;

     2) відповідність норми конкретно-історичним умовам ЇЇ функціонування, реальним можливостям її здійснення (матеріальним, духовним, часовим, кадровим та ін.), оперативне реагування правотворчості на зміну цих умов і можливостей;

     3) відповідність юридичної норми реальним потребам та інтересам тих суб'єктів, відносини між якими вона має регулювати, відображення й урахування («узгодження») у ній цих потреб, запитів, інтересів;

     4) відповідність юридичної норми стану правосвідомості і моралі, рівню загальної культури, громадській думці згаданих суб'єктів;

     5) відповідність норми права висновкам тих наук (суспільних, природничих, технічних), які «предметне» вивчають об'єкти, що перебувають у сфері правового регулювання;

     6) відповідність юридичної норми загальним закономірностям самоорганізації системних явищ і цілеспрямованої організації таких явищ (їх вивчає, зокрема, кібернетика) [2, c. 143].

     До  юридичних (спеціально-соціальних) передумов  ефективності юридичної норми належать [5, с. 418].:

     1) відповідність норми об'єктивним державно-правовим (юридичним) закономірностям регулювання (наприклад, законам системності, яка несумісна із неузгодженістю, суперечливістю, наявністю прогалин між структурними елементами кожної правової системи, або ж обов'язковим зв'язкам між структурними елементами кожної юридичної норми, або ж залежностям між процедурно-процесуальними та матеріальними нормами);

     2) наявність у суспільстві режиму законності, неухильне здійснення принципів юридичної відповідальності (особливо принципу її невідворотності);

     3) домінування в суспільній свідомості, у громадській думці шанобливого ставлення до права, його високий престиж серед державних службовців і більшості населення.

     Дотримання  усіх зазначених передумов дозволяє забезпечити не тільки суто управлінську ефективність, але й, зазвичай, цінність та економність юридичної норми, тобто її високу якість.

     Закінчуючи  загальну характеристику правового  регулювання суспільних відносин, хотілось би зазначити, що не все в суспільних відносинах урегульовано правом. Наприклад, не регулюються правом: в галузі економічних відносин — процеси виробництва; в галузі політичних відносин — розробка програм і статутів партій; в галузі духовно-культурних — релігійні відносини та інші. Тому доцільно зазначити, що правове регулювання суспільних відносин має свою конкретно визначену сферу. Сфера правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, яку можна і необхідно впорядкувати за допомогою права і правових засобів [6, 491]. Скласти сферу правового регулювання можуть лише відносини, що піддаються правовому регулюванню. Право регулює конкретні, най суттєвіші, глобальні відносини, що проходять через волю і свідомість людей.

     Зауважимо, що до пріоритетних напрямків правового регулювання в сучасній Україні належать [6, с. 495]:

     1) у сфері економічних, майнових відносин — сприяння розвитку ринкових відносин, додержання рівності форм власності (державної, приватної, комунальної);

     2) у політичній сфері — сприяння розвитку в цивілізованій формі політичного плюралізму за умови додержання громадянського миру і злагоди;

     3) у сфері управлінських відносин — сприяння ефективній роботі управлінського апарату без збільшення його штату;

     4) у сфері охорони суспільного порядку — боротьба з корупцією та іншими правопорушеннями, охорона і захист прав і свобод людини і громадянина.

     Меж у правовому регулюванні важливо додержувати [6, с. 495].:

     1) у системі суспільних відносин;

     2) у діяльності держави, спрямованій  на вироблення нових правових  відносин;

     3) у використанні державою способів  правового регулювання.

     Підсумовуючи, зазначимо, що всі державно-правові (юридичні) явища як певна єдність та цілісність становлять правову систему. Основна її частина використовується насамперед органами держави (а подекуди й іншими учасниками суспільного життя) для здійснення специфічного впливу на суспільні відносини. Він відображається поняттям правового регулювання.

Розділ 2. Види, типи, способи правового регулювання  суспільних відносин.

     Правове регулювання суспільних відносин –  складне явище, що має свої структурні елементи, такі як: види, типи, способи. Розглянемо кожний з цих елементів.

     Розглядаючи види правового регулювання, треба  зазначити, що вчені мають не однакові погляди на це питання. Так, наприклад, деякі науковці розрізняють типи правового регулювання лише за обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання [1, с. 283]; інші ще виділяють класифікацію за територіальним статусом правотворчого суб'єкта регулювання [4, с. 460]; є такі, що розглядають види правового регулювання за способом поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон [5, с. 422], а є й їх опоненти [6, с. 497], які відносять останню класифікацію не до видів, а до типів правового регулювання. Останнє спірне питання, на нашу думку, є цікавим, тому нижче ми розглянули його.

     Спираючись  на ряд джерел, ми розробили найбільш повну класифікацію видів правового регулювання:

     1) за територіальним статусом правотворчого  суб'єкта регулювання — централізоване (якщо таким суб'єктом є вищий  або центральний орган держави)  і нецентралізоване (коли таким  суб'єктом є регіональний, місцевий чи інший територіальний орган);

     2) за обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове  регулювання, — загальне або  нормативне (якщо такий обсяг  є кількісно невизначеним) та  індивідуальне (якщо регулювання  розраховане лише на одну конкретну життєву ситуацію).

     Нормативне  регулювання — це впорядкування  поведінки людей за допомогою  нормативно-правових актів, розрахованих на їх багаторазове застосування за наявності  передбачених ними обставин. Тобто  обсяг суспільних відносин, на які  поширюється нормативне правове регулювання, є кількісно невизначеним.

     Індивідуальне регулювання — це впорядкування  поведінки людей за допомогою  актів застосування норм права, тобто  індивідуальних рішень, розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію, одну особу, наприклад, наказ ректора університету про призначення підвищеної стипендії студенту К. [6, с. 496]

     Треба сказати, що нормативне та індивідуальне  регулювання є взаємозалежними: нормативне регулювання покликане  забезпечити єдиний порядок і  стабільність регулювання, а індивідуальне регулювання покликане забезпечити врахування конкретної обстановки, своєрідність певної юридичної ситуації;

     3) за способом поєднання загальних  юридичних дозволів та загальних  юридичних заборон – загально  дозвільний (дозволено все, що прямо не заборонено законом) і спеціально дозвільний (дозволено лише те, про що прямо зазначено в законі) [5, с 422].

     Як  вже вище зазначалось, не всі автори відносять останній поділ (за способом поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон) до видів правового регулювання. Так, наприклад, О.Ф.Скакун називає серед видів правового регулювання лише загальне і нормативне, а згадану класифікацію відносить до типів правового регулювання.

     Для кращого розуміння, як саме класифікувати загально дозвільне та спеціально дозвільне регулювання суспільних відносин як тип чи як вид, необхідно визначити дефініції термінів «вид правового регулювання» і «тип правового регулювання».

     Вид правового регулювання — це здійснюване державною або місцевою владою, щодо невизначеного або конкретного кола осіб (особи) за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток [7, с. 318].

     Тип правового регулювання — це особливий  порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні способів (дозволянь і заборон) і створює стан більшого чи меншого сприяння для задоволення інтересів суб'єкта права. Тип правового регулювання встановлює тип правового режиму [6, с. 497]. Тип правового регулювання — це спосіб сполучення загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб’єктів, відносини між якими регулюються правовими нормами [1, с. 285].

     Як  можна побачити з наведених дефініцій, у визначенні виду правового регулювання чітко вказаний його поділ за обсягом суспільних відносин та за територією. Щодо поєднання загальних юридичних дозволів та заборон при визначені виду правового регулювання не йдеться, на відміну від дефініції типу правового регулювання. Тому автор вважає за необхідне віднести поділ правового регулювання на загально дозвільний та загально заборонний до різновидів типів правового регулювання.

     Отже, загально дозвільний тип правового  регулювання ґрунтується на загальному дозволянні, у рамках якого закон  встановлює заборони на здійснення конкретних дій. За цим типом регулювання створюються цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини. Загально дозвільний — це такий тип правового регулювання, який передбачає можливість вчиняти будь-які дії, за винятком тих, вчинення яких прямо заборонено законом.

     Спеціально  дозвільний тип правового регулювання - ґрунтується на загальній забороні, у рамках якої закон встановлює конкретні  дозволи. За цим типом регулювання  встановлюються правові статуси  та функції посадових осіб, державних службовців, міністрів, прокурорів, суддів, мерів міст та інших посадових осіб. Спеціально дозвільний — це такий тип правового регулювання, який забороняє будь-яку діяльність, але, при цьому, правовими нормами формулюються конкретні випадки звільнення від цієї заборони.

     У демократичній державі застосування першого типу правового регулювання (загального дозволу) характерне для  врегулювання, насамперед, поведінки  людей, а другого (загальної заборони) – для врегулювання діяльності держави, її органів та їх посадових осіб

     Крім  типів та видів правового регулювання  ще розрізняють способи.

     Способи правового регулювання — складові елементи впорядкованих суспільних відносин: дозволяння, зобов'язання (веління), заборона [6, с. 497].

     Дозволяння  — це надання особі права на свої власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього способу може бути будь-яка правова норма, що надає суб'єкту право на одержання тих чи інших благ (наприклад, права на отримання пенсії.). Дозволяння переважає в основному в галузях, які належать до приватного права.

     Зобов'язання (веління) — покладання на особу  обов'язку активної поведінки (роби тільки так), наприклад, обов'язок забезпечення обвинуваченому права на захист.