Регулювання валютної політики держави: сучасні проблеми тенденцій розвитку і суперечності

Тема: „Регулювання валютної політики держави: сучасні проблеми тенденцій розвитку і суперечності”.

ЗМІСТ

ВСТУП

Валютне регулювання займає провідне місце в економічній політиці держави. В залежності від мети валютне  регулювання може стимулювати або стримувати економічний розвиток в країні та відповідно впливати на стан окремих секторів, галузей та підприємств, а також на місце держави на світовому ринку. Зміни ж в економіці країни та її міжнародному становищі впливають на розвиток валютних відносин, та відповідним чином коригують валютну політику, що проводиться в державі.

Водночас, у сучасному світі  значного розвитку набули інтеграційні процеси, спостерігається зростання  рівня відкритості національних економік та їх взаємозалежності. Такі процеси підвищують роль валютного регулювання  на національному та міжнародному рівні.

Враховуючи, що валютне регулювання  є однією з найбільш динамічних складових  як національної, так і світової валютно-фінансових систем, визначення особливостей побудови та розвитку системи валютного регулювання в умовах ринкової трансформації економіки є важливою науковою та практичною проблемою.

Створення дієвої системи валютного  регулювання України не можливе  без глибокого вивчення теоретичних  аспектів, досвіду інших держав світу, існуючої в країні практики, а також перспектив розвитку цієї системи. Саме такий підхід дозволить нашій країні розробити  оптимальний режим валютного регулювання, який має відповідати вимогам та особливостям періоду ринкової трансформації економіки. Отже, необхідність удосконалення чинної системи валютного регулювання в Україні, як однієї з обов`язкових умов забезпечення сталого економічного зростання, обумовлює актуальність теми даного дослідження.

Тема: „Регулювання валютної політики держави: сучасні проблеми  тенденцій розвитку і суперечності”.

Мета: розкрити сучасні проблеми і суперечності регулювання валютної політики України та визначити тенденції розвитку.

Завдання роботи:

• показати становлення валютної  політики на Україні та визначити методи валютного регулювання;
• проаналізувати курсову політику Національного банку України;
• розкрити проблеми та показати перспективи валютної політики України.

Об`єкт дослідження: валютна політика України.

Предметом дослідження є актуальні підходи до вирішення проблем регулювання валютної політики України на сучасному етапі  та пошук шляхів їх вирішення.

Структура роботи: Робота складається вступу, з 3-х розділів, висновків та списку використаних джерел (18) і має загальний обсяг 40 сторінок.

РОЗДІЛ 1.

 ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА ЯК ОСНОВА ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ І КОНТРОЛЮ

1. Становлення системи валютного регулювання  в Україні

Становлення та розвиток економіки  України неможливі без створення  ефективної фінансово-грошової системи. Невід'ємною складовою цієї системи є валютно-фінансова підсистема, яка охоплює діяльність на території України резидентів та нерезидентів, пов'язану з рухом валютних цінностей у будь-якій формі.

Система валютного регулювання  в Україні формувалась у складних і суперечливих соціально-економічних умовах. Вони характеризувалися різким падінням обсягів виробництва, розривом традиційних господарських зв'язків між республіками СРСР та колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), гіперінфляцією, посиленням ентропійних (хаотичних) процесів у економіці.

До моменту виходу із зони рубля, тобто до 16 листопада 1992 р., єдиним платіжним  засобом в Україні залишався радянський (а пізніше - російський) рубль, а також діяла радянська система множинних курсів для різних типів балансів за поточними операціями і за балансом руху капіталу. Як відомо, у цей період Україна не мала власного валютного законодавства, тому суб'єкти господарювання діяли відповідно до законодавства СРСР. Основою цього законодавства був порядок обов'язкового розподілу виторгу в іноземній валюті між союзним і республіканським валютними фондами та валютним фондом безпосередньо підприємства (у пропорції 50 % на 50 %). Валютний виторг викуповувався до союзного (республіканського) фонду державою у суб'єктів господарювання за штучно завищеним курсом рубля. Для даного періоду було характерним збереження значних валютних обмежень одночасно з украй недосконалим валютним законодавством. Усе це сприяло створенню «тіньового» сектора валютного ринку. За різними джерелами, відплив коштів до нього становив за вказаний період 12-20 млрд. дол. США [18, с. 4].

Нормативно-правові передумови управління валютною сферою в Україні як незалежній державі були закладені прийняттям 16 квітня 1991 р. Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Обов'язковому розподілу підлягав виторг в іноземній валюті від зовнішньоекономічної діяльності всіх суб'єктів цієї діяльності, які мали постійне місцезнаходження або постійне місце проживання на території України (резиденти) незалежно від місця реєстрації та форм власності, крім тих, що створені за участю іноземного капіталу.

Валютний контроль в Україні  почав здійснюватися відразу  після проголошення її незалежності та виходу з рублевої зони у листопаді 1992 р. І саме у листопаді 1992 - березні 1993 рр. почала формуватися в Україні власна система валютного регулювання.

10 січня 1992 р. в Україні були  запроваджені в обіг готівкові  купоно-карбованці Національного  банку України, які виконували  функції засобу платежу разом  з рублевими банкнотами. У червні 1992 р. Україна здійснила формальну уніфікацію обмінного курсу рубля відносно інших іноземних валют на рівні ринкового курсу [18, с. 4].

Наступним кроком у становленні  в Україні системи валютного  регулювання стало проведення грошової реформи. її перший етап розпочався 16 листопада 1992 р. на підставі Указу Президента України «Про реформу грошової системи України» [18, с. 4].

Згідно з Указом Президента, що визначав систему обігу іноземної  валюти, були введені досить високі податки на товари експортерів та вимога обов'язкового здавання експортерами усього валютного виторгу державі. Введення податку на валютний виторг значно обмежило валютний ринок України і призвело до відхилення курсу національної валюти від паритету купівельної спроможності. Унаслідок цього жорсткого нормативного регулювання податкові надходження від підприємств протягом 1992 р. різко скоротилися.

Зростали також розміри введених значних (до 200 %) акцизних зборів на низку  імпортних товарів. У сфері валютних відносин це призвело до подальшого відхилення курсу від паритету купівельної спроможності. Як доларові, так і карбованцеві ціни на широкий асортимент імпортних товарів, що й до того перевищували середньоєвропейські на 30-50 %, зросли у 2 і більше разів.

Згідно з Указом Президента України передбачалося використання на території України як законного засобу платежу українського карбованця. При цьому всі наявні в балансах підприємств і банків станом на 16 листопада 1992 р. рублеві залишки були конвертовані в карбованці за курсом 1: 1. Власне «рублевими» коштами, тобто іноземною валютою, визнавалися лише ті грошові надходження, які зараховувалися на кореспондентські рахунки українських банків у банках Росії або інших країн зони функціонування рубля. Одночасно з метою зупинки «втечі капіталу» ставка рефінансування комерційних банків України була піднята до рівня, що існував на той момент у Росії - 80 % річних, а офіційний курс українського карбованця встановлювався на рівні 1, 45 українського карбованця за 1 російський рубль.

До листопада 1992 р. Національний банк України встановлював обмінні курси грошової одиниці України відносно долара США, а з 19 листопада 1992 р. також до валют країн рублевої зони [12, с. 10].

Наприкінці грудня 1992 р. карбованець  був девальвований до рівня 1, 54 українського карбованця за 1 російський рубль; курс до долара США становив уже 638 карбованців.

Подібна девальвація виявилася  недостатньою для забезпечення на валютному  ринку необхідної кількості іноземної  валюти (як у готівковій, так і  в безготівковій формі) для виконання зобов'язань резидентів за імпортними контрактами. Особлива увага уряду та Національного банку України була звернена на розвиток мережі обмінних пунктів. Будь-які обмеження на ввіз та вивіз готівкових російських рублів були скасовані, а це призводило до того, що їх власники (особливо в східних регіонах України) не бажали здійснювати обмін російських купюр на карбованці.

Розуміючи необхідність створення  умов для підтримання курсу національної грошової одиниці, Національний банк України  наприкінці 1992 р. розпочав роботу щодо створення Офіційного валютного резерву України, структура якого була затверджена Правлінням НБУ, у таких пропорціях: долари США - 40 %, марки ФРН - 20, ЕКЮ - 20, інші валюти - 15, золото - 5 %. Значні надії у створенні валютного резерву покладалися на підтримку міжнародних фінансових організацій, проте значної фінансової допомоги з їхнього боку у той час не було надано [12, с. 11].

Ситуація залишалася незмінною  до березня 1993 р., коли набуло чинності нове валютне законодавство, яке дещо лібералізувало валютний ринок. Основним законодавчим актом у цій сфері став Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. Він регулює операції з валютними цінностями, визначає статус валюти України, встановлює загальні принципи валютного регулювання, функції кредитних установ під час здійснення валютних операцій; порядок використання надходжень в іноземній валюті, а також відповідальність за порушення валютного законодавства резидентами. Згідно з цим Декретом було передбачено встановлення Національним банком України валютного (обмінного) курсу національної грошової одиниці на підставі результатів торгів на міжбанківському валютному ринку України. Зокрема, порядок установлення та використання валютного курсу було визначено Інструкцією Національного банку України від 14 березня 1993 р [12, с. 13].

Національний банк міг установлювати  й інші способи визначення курсів валютних цінностей, виражених у  розрахункових (клірингових) одиницях, а також у неконвертованих іноземних валютах. У першому випадку йшлося про торговельний оборот з іноземними державами, у другому - про неторговельні платежі. Національний банк установлює також граничні розміри маржі за операціями на міжбанківському валютному ринку України для уповноважених банків та інших фінансово-кредитних установ.

Отже, була здійснена спроба встановлення ринкового (плаваючого) курсу українського карбованця відносно іноземних валют. Даний валютний режим діяв з квітня по липень 1993 р. і спрямовувався на подальшу лібералізацію валютного ринку.

З метою вгамування інфляції, стабілізації витрат на оплату критичного імпорту (зокрема  нафти та газу) у серпні 1993 р. НБУ  на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. прийняв рішення про жорстку фіксацію обмінного курсу українського карбованця до долара США, німецької марки та російського рубля. Фіксація курсу карбованця супроводжувалася новими, більш жорсткими умовами використання валютного виторгу. Зокрема, 40 % надходжень на користь резидентів іноземної валюти повинно було продаватись урядові через Тендерний комітет за офіційним обмінним курсом 12610 крб. за долар США, 10% - Національному банку за курсом 25000 крб. за долар США (ці курси утримувалися на зазначеному рівні з грудня 1993 р. до середини травня 1994 р. ). Решта (50 %) експортних валютних надходжень могла зберігатися на валютних рахунках резидентів або ж у разі потреби для останніх за їхнім дорученням продаватися безпосередньо Національному банку України через так званий «вільний продаж» за курсом, який був вищим від офіційного у 2-3 рази [8, с. 62].

Як наслідок, пропозиція конвертованих  валют різко скоротилася, що збільшило  розрив між офіційним курсом і  курсом на УМВБ. Причина розриву  міжбанківського і ринкового курсів полягала в обмеженому доступі комерційних банків до валютних аукціонів НБУ, а також у відборі контрактів, що допускалися до торгів.

Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо удосконалення  валютного регулювання» від 2 листопада 1993 р. було тимчасово призупинено валютні торги на УМВБ, а також заборонено проведення операцій з купівлі-продажу іноземної валюти на інших біржах. Згідно із Законом України «Про внесення змін до декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю"», який був прийнятий у листопаді 1993 р., обмінні курси іноземних валют установлювалися Національним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України [8, с. 63].

З жовтня 1994 р. розпочався новий, другий, етап розвитку валютного регулювання в Україні. Суть його полягала в подальшій лібералізації валютного ринку, встановленні єдиного обмінного курсу для готівкових розрахунків, у підготовці передумов для введення нової грошової одиниці - гривні.

Постановою Правління Національного банку України «Про уніфікацію курсу українського карбованця до іноземних валют та лібералізацію валютного ринку України» від 22 жовтня 1994 р. було проголошено, що офіційний курс карбованця до долара США, німецької марки, російського та білоруського рублів визначається на підставі результатів торгів на УМВБ, тобто постійно змінюється. Установлений у такий спосіб офіційний курс карбованця використовується під час здійснення усіх безготівкових і готівкових операцій продажу та купівлі іноземної валюти. Отже, фіксований курс карбованця до іноземних валют, що використовувався Тендерним комітетом, було скасовано, а множинність курсів - ліквідовано. У країні залишився один законний курс, що було прогресивним для розвитку валютного ринку України (сприяло поверненню валютного виторгу від експорту в Україну, збільшенню на ринку пропозиції іноземної валюти тощо).

У подальшому з метою виконання  державної програми економічних  реформ Постановою Правління Національного  банку України «Про заходи щодо лібералізації  валютного ринку України» від 16 травня 1995 р. було дано дозвіл на здійснення обов'язкового продажу валютних надходжень та вільних валютних коштів резидентів України як через Українську міжбанківську валютну біржу, так і безпосередньо через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України. Цією постановою прийнято також рішення вважати за недоцільне подальше продовження обов'язкового викупу до Офіційного валютного резерву Національного банку України 10 % валютних надходжень від суб'єктів господарської діяльності. Резидентам дозволялося купувати іноземну валюту як через УМВБ, так і безпосередньо через уповноважені банки України на міжбанківському валютному ринку. Ці рішення мали сприяти кращому виконанню контрактів щодо імпорту продукції (робіт, послуг) в Україну, дати змогу здійснювати попередню оплату (авансований платіж) на користь нерезидента.

Розвиток валютного ринку в  Україні, забезпечення внутрішньої  конвертованості та певна стабілізація національної валюти створили передумови для того, щоб Україна у травні 1997 р. могла заявити про приєднання до статті УПІ Статуту МВФ. Це означає, що з юридичного погляду у рамках світової валютної системи гривня є вільно конвертованою валютою за поточними операціями.

Перша половина 1998 р. характеризувалася  постійною девальвацією української валюти. Влітку темпи девальвації прискорились, що поставило під загрозу стабільність гривні й спонукало Національний банк вжити ряд заходів, спрямованих на поліпшення ситуації на валютному ринку. Зокрема, у вересні знову був уведений обов'язковий продаж 50 % валютних надходжень резидентів від здійснення операцій, розширено межі валютного коридору.

Юридичною основою механізму та принципів валютного регулювання, повноважень і функцій державних  органів у регулюванні валютних операцій в Україні є Конституція України, Укази Президента України, Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Постанови Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, нормативні документи Національного банку України. З часу прийняття зазначених вище законодавчих актів економіка України зазнала значних макроекономічних зрушень, чим і була викликана потреба у новому Законі України «Про валютне регулювання» [8, с. 65].

Отже, за роки незалежності нашої держави  система валютного регулювання та контролю пройшла звивистий і тернистий шлях формування. Та попереду - не менш складний і відповідальний шлях її вдосконалення, виведення на сучасний міжнародний рівень.

1.2.   Класифікація і характеристика методів валютного регулювання

Основними методами валютного регулювання, якими користуються центральні банки, є: валютні інтервенції; девальвація та ревальвація валют; дисконтна (облікова) політика; управління валютними резервами (диверсифікація); валютні обмеження.

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Банк скуповує іноземну валюту, коли існує надлишкова пропозиція і валютний курс перебуває на достатньо низькому рівні, та продає її, коли пропозиція іноземної валюти недостатня і валютний курс високий. При цьому відбувається урівноваження попиту та пропозиції на іноземну валюту та обмежуються рівні коливань курсу національної грошової одиниці.

Девальвація - офіційне зниження курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. За умов золотого стандарту, коли законодавчо фіксувався золотий вміст валют та був прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація виявлялася в зменшенні їхнього золотого вмісту та зростанні ціни на золото.

Ревальвація - офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют та міжнародних розрахункових одиниць. В умовах золотого стандарту ревальвація виявлялася в збільшенні офіційного золотого вмісту грошової одиниці. З відмовою від золотого стандарту ревальвація стала виявлятися в підвищенні курсу національної грошової одиниці відносно іноземних чи міжнародних валют.

Дисконтна політика є традиційним інструментом центрального банку для регулювання валютного курсу та для збереження валютних резервів. Регулювання рівня ставки рефінансування (облікової ставки) центрального банку належить до ринкових інструментів і здійснюється з метою впливу на міжнародний рух капіталу, динаміку внутрішніх кредитів, структуру грошової маси, рівень цін.

Змінюючи розмір облікової ставки, центральний банк здійснює певний вплив  на приплив чи відплив капіталів, а відтак і на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

Умовою ефективності дисконтної політики є переміщення капіталів між  країнами, яке викликане пошуком  найприбутковішого їх розміщення. Якщо відплив капіталів зумовлений економічною та політичною нестабільністю, то підвищення облікової ставки не може навіть призупинити цю втечу капіталів, не говорячи вже про сприяння новому їхньому припливу в країну. У зв'язку з цим даний інструмент далеко не завжди є ефективним. Негативним моментом використання дисконтної політики за цієї умови є також збільшення вартості кредитів у самій країні внаслідок підвищення облікової ставки, що негативно впливає на розвиток виробництва.

Важливим методом валютного  регулювання є управління офіційними валютними резервами. Валютні резерви - це запаси резервних активів, які перебувають на рахунках у центральному банку та в банках за кордоном і використовуються для сплати боргових зобов'язань, а також, уразі необхідності, для проведення валютних інтервенцій з метою регулювання курсу національної грошової одиниці.

Офіційні валютні резерви складаються  із золота, іноземних валют, спеціальних  прав запозичення (СПЗ), а також із внеску країни до капіталу Міжнародного валютного фонду, тобто з її квоти.

Рівень офіційних валютних резервів залежить від таких факторів:

- стану зовнішньої торгівлі. За сприятливої кон'юнктури на світових ринках, яка зумовлює зростання прибутків від експорту та падіння цін на імпорт, а відповідно і падіння імпортних витрат, спостерігається збільшення обсягу офіційних валютних резервів країни.

- урівноваженості платіжного балансу. Погіршення платіжного балансу призводить до падіння курсу національної грошової одиниці, збільшення потреб країни у валютних резервах, які використовуються для регулювання курсу;

- режиму валютних обмежень. В окремих країнах обмін національної грошової одиниці на іноземну валюту без обмежень може призводити до зменшення обсягів валютних резервів;

- інвестиційного клімату. За сприятливого інвестиційного клімату спостерігається приплив у країну іноземного капіталу та зростання масштабів купівлі національної валюти за іноземну, що сприяє збільшенню валютних резервів;

- характеру політики інтервенцій. З метою стримування падіння або зростання курсу національної грошової одиниці центральний банк може здійснювати значні валютні інтервенції, що призводить до скорочення обсягів валютних резервів;

- режиму валютних курсів (плаваючий, фіксований). Плаваючий валютний курс зменшує потребу країни у валютних резервах, тому що вільні коливання курсу автоматично ліквідують дисбаланси платежів та перешкоджають рухові спекулятивних потоків капіталів. Фіксований курс може стати причиною підвищення потреби країни у валютних резервах, оскільки його підтримування на певному рівні потребує значних коштів в іноземній валюті на проведення валютних інтервенцій.

Одним із методів валютного регулювання  є обов'язковий продаж валютних надходжень резидентів від здійснення експортних операцій.

Вимога обов'язкового продажу валютних надходжень резидентами - одна із форм організації валютного ринку, яка значною мірою залежить від рівня розвитку ринкових відносин та форм організації валютного ринку країни і має на меті підтримати стабільність обмінного курсу національної грошової одиниці та захистити офіційні золотовалютні резерви.

Правила обов'язкового продажу валютних надходжень на користь резидентів тісно  пов'язані з механізмом курсоутворення та є однією зі складових системи  валютних обмежень. Період реформування економіки України за обмежених ресурсів держави, створення ефективного й керованого валютного ринку потребує на певному етапі збереження системи валютних обмежень, які б виконували функції інструментів для впливу на стан валютного ринку.

Валютна політика, що проводиться в Україні, базується на поєднанні часткової лібералізації валютних операцій зі збереженням певних валютних обмежень. Ця політика передбачає:

1) обмеження (навіть заборону) надання  резидентами комерційних кредитів  іноземним клієнтам;

2) заборону на фінансові позики, які надаються за кордон. Конкретно це передбачає (стосується і комерційних кредитів) заборону

надавати позики в національній валюті, одержані банком за рахунок  вітчизняних ресурсів. Банки повинні  позичати за кордоном всю іноземну валюту, яку хочуть надавати в інші країни;

3) контроль за прямими інвестиціями, тобто дотримання суворої рівноваги  між прямими інвестиціями, здійсненими  резидентами (купівля підприємств  у інших країнах), і прямими  інвестиціями іноземців у країну (купівля вітчизняних підприємств нерезидентами);

4) дотримання валютної позиції  банків-резидентів. Валютна позиція банку - це співвідношення між вартістю активів та пасивів, які формують вимоги та зобов'язання у кожній іноземній валюті (з урахуванням позабалансових вимог та зобов'язань за незавершеними операціями).

Стан валютної позиції є головним фактором валютного ризику. Центральний  банк установлює для уповноваженого банку ліміт відкритої валютної позиції з метою мінімізації  валютних ризиків кожного з банків, а також банківської системи загалом та запобігання спекулятивного тиску на валютний курс.

Висновки до 1-го розділу

Юридичною основою механізму та принципів валютного регулювання, повноважень і функцій державних  органів у регулюванні валютних операцій в Україні є Конституція України, Укази Президента України, Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Постанови Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, нормативні документи Національного банку України. З часу прийняття зазначених вище законодавчих актів економіка України зазнала значних макроекономічних зрушень, чим і була викликана потреба у новому Законі України «Про валютне регулювання».

Отже, за роки незалежності нашої держави  система валютного регулювання  та контролю пройшла звивистий і тернистий шлях формування. Та попереду - не менш складний і відповідальний шлях її вдосконалення, виведення на сучасний міжнародний рівень.

Основними методами валютного регулювання, якими користуються центральні банки, є: валютні інтервенції; девальвація та ревальвація валют; дисконтна (облікова) політика; управління валютними резервами (диверсифікація); валютні обмеження.

РОЗДІЛ 2.

КУРСОВА ПОЛІТИКА НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

2.1.  Формування і управління золотовалютним резервом України

Одним із головних завдань державного валютного регулювання є управління золотовалютними резервами.

Термін «золотовалютні резерви» означає запаси резервних активів, які можуть використовуватися для здійснення міжнародних розрахунків країни, виплат за борговими зобов'язаннями як перед урядовими установами, так і комерційними та фінансовими структурами інших держав та міжнародних фінансових організацій [3, с. 146].

Міжнародні валютні  резерви перебувають у власності  та розпорядженні державних фінансових установ, до яких належать центральні банки, міністерства фінансів (казначейства), валютні управління, стабілізаційні валютні фонди.

Сучасні золотовалютні  резерви складаються з чотирьох основних компонентів - золотого запасу, вільно конвертованої валюти, резервної позиції та «спеціальних прав запозичення». До початку 70-х років, за умов існування Бреттонвудської системи, основу якої становив золотовалютний (золото доларовий) стандарт, золото було базовим елементом міжнародних резервів. Воно виконувало роль абсолютного та універсального платіжного засобу, використовувалося для підсумкових макроекономічних розрахунків за міжнародними платіжними балансами. Центральні банки (Казначейства) країн, що мали дефіцитні платіжні баланси, відправляли золото до США й обмінювали його на долари. Цим вони поповнювали свої доларові резерви. Водночас країни, зовнішні валютні надходження яких перевищували їхні платежі, могли конвертувати свої непомірно великі доларові активи в американське золото. Такі операції здійснювалися на основі офіційної ціни золота, яка становила 35 дол. за одну тройську унцію (31, 1035 г. ) [3, с. 148].

Золоті запаси, якими володіють центральні банки  та міжнародні валютно-фінансові організації, використовуються ними як резервний  фонд коштів для міжнародних платежів. Під час оцінки вартості золотих резервів більшість країн орієнтується на ринкову ціну золота. У зв'язку з постійними коливаннями цієї ціни урядам країн необхідно періодично переоцінювати свої золоті запаси.