Результати міграційної політики ЄС щодо Африканських країн

Вступ………………………………………………………………………………..3

Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ  ПІДХОДИ ДО СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН АФРИКИ ТА ЄС……………………………………5

1. Історичні передумови розвитку відносин Європейського Союзу з

державами Африки………………………………………….…………....................5

1.2. Вплив угоди Котону  на політичні відносини країн  Європейського 

Союзу з країнами Африки ………………………………………..….……..….......9

Розділ 2. Загальна характеристика та особливості  політиЧних відносин Африки та ЄС.…….………………………..…..16

2.1. Роль африканських регіональних об’єднань в зовнішній політиці Африки……………………………………………………….……………….…….16

2.2. Пріоритетна політика Африканських країн та ЄС у міжнародних відносинах…………………………………………………………….....................23

Розділ 3. наслідки та перспективи розвитку політичної ситуації в африці та її вплив на єс ………….....................................27

3.1. Африканська політика  ЄС: наслідки та перспективи……………………......27

3.2. Вплив ЄС на регіональну  систему політичної безпеки Африки…………...31

3.3. Результати міграційної політики ЄС щодо Африканських країн….………34

Висновки……………………………………………………………………......38 Перелік використаних джерел……………………………………….....40

ВСТУП

Актуальність. Африка вже більше 30 років має статус континенту, де зосереджена найбільша кількість кровопролитних конфліктів. Це, насамперед, внутрішні та транскордонні конфлікти, що призводять до трагічних наслідків як для цивільного населення, яке зазнає значних труднощів через небезпечну ситуацію на континенті, так і для всього світу.

На сьогодні однією з найбільш серйозних і глобальних проблем  на міжнародній арені є проблема забезпечення регіональної безпеки. Глобальна  взаємозалежність сучасного світу  детермінує залежність міжнародної  безпеки від регіональної, звідси виникає гостра необхідність запобігання  будь-якого роду кризових ситуацій. Вивчення особливостей виникнення та шляхів вирішення Дарфурського конфлікту  сприятиме знаходженню альтернативних шляхів залагодження вже існуючих регіональних суперечок та запобіганню нових.

Для більшості країн Африки і зараз характерна бідність, відсталий  розвиток економік, низький рівень промислового розвитку і слабо розвинений поділ праці. Говорячи про співпрацю  в контексті моделі Центр (ЄС) - Периферія (Африка), слід зазначити, що вона являє  собою лише якесь наближення до співпраці, оскільки центр і периферію відрізняє  перевага характерних процесів: центр  експлуатує, периферія експлуатується. Африка перестала бути виключно джерелом сировини для світової економіки, перетворившись на частину глобальної господарської  структури. Африканські країни з  їх монопродуктівним типом економіки, авторитарними політичними системами  архаїчної духовної орієнтації проходять  важке випробування сучасною реальністю. Зовнішня і внутрішня ситуація сильно ускладнилася - "просування до Центру" стало ще більш важким. Тому в  контексті сучасних глобальних тенденцій  в особливій розробці потребують і механізми відтворення національних і регіональних систем африканської економіки.

Метою  роботи є дослідження сучасних політичних процесів які відбуваються в Африці та їхнього впливу на Європейський союз.

 Досягнення зазначеної мети  потребує виконання наступних завдань:

- визначення теоретико-методологічних підходів до становлення політичних відносин Африки та ЄС;

-  аналіз загальної характеристики та особливостей  політичних відносин Африки та ЄС;

- дослідження та встановлення наслідків та  перспективи розвитку політичної ситуації в Африці та її впливу на ЄС.

Об'єктом дослідження є політичні, соціально-економічні поцеси в Африці. Предметом дослідження є Африка та її вплив на ЄС.

В  роботі використаний порівняльний метод, метод аналізу, обробка та аналіз матеріалів щодо дослідження структурно-функціональних чинників розвитку міжнародного ринку туристичних послуг.

Структура роботи складається 3 розділів. В першому розділі розглянуто історичні передумови розвитку відносин Європейського Союзу з державами Африки та вплив угоди Котону на політичні відносини країн Європейського  Союзу з країнами Африки, в другому розділі досліджується роль африканських регіональних об’єднань в зовнішній політиці Африки та пріоритетна політика Африканських країн та ЄС у міжнародних відносинах. В третьому розділі проведено аналіз Африканської політики ЄС, встановлено її наслідки та перспективи, крім цього, виявлено вплив ЄС на регіональну систему політичної безпеки Африки та результати міграційної політики ЄС щодо Африканських країн в системі загальної політики.

Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ  ДО СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН АФРИКИ ТА ЄС

1.1. Історичні передумови  розвитку відносин Європейського  Союзу з державами Африки

Взаємостосунки  Європи з Африканськими колоніями  почалися з Римської угоди 1957 р., які  з 1960 р. стали відносинами між  незалежними державами.

Так, 20 липня 1963 року у Яунде (Камерун) було підписано  так звану Конвенцію Яунде  – угоду про асоційоване членство в Європейському Економічному Співтоваристві впродовж 5 років сімнадцятьох африканських країн і Мадагаскару (Associated African States and Madagascar, AASM).

Історія походження даної конвенції досить цікава. Аж до 1980-х рр. політика розвитку відносин ЄС із країнами Африки формувалася  під впливом колоніального минулого Європи: Франція, Бельгія, Нідерланди й  Італія мали колонії за межами Європи й у період формування Європейського  союзу прагнули зберегти свої особливі відносини з ними. Таким чином, виникла ідея "асоціації" із залежними  територіями, що мала на увазі надання  торговельних концесій і надання  сприяння розвитку. Ця ідея була формалізована  в I і II Конвенціях, підписаних у Яунде, відповідно, в 1963 і 1969 р. між Асоціацією африканських держав (в основному  колишні французькі й бельгійські  колонії) і ЄС. Підписання даних конвенцій  стало першим кроком у розбудові  політики розвитку ЄС [34,с.54].

Насамперед, конвенція  відображала намір країн ЄС із більшою відповідальністю вирішувати проблеми країн, що розвиваються. Уперше конвенція Яунде була змінена  в 1974 р., після вступу Великобританії в ЄЕС, і в 1975 р. замінена Ломейською конвенцією. З її підписанням політика Співтовариства охоплювала вже 46 країн  Африки, Карибського й Тихоокеанського  басейнів (звідси абревіатура AКТ) [10].

С 1975 р. і далі укладаються на п'ятирічні й більше строки Ломейські конвенції за участю всіх країн Євросоюзу й 46 країн, що розвиваються. Принципи й умови співробітництва включають:

- невзаємність (преференційність  для країн, що розвиваються) торговельних  пільг;

- вільний доступ  сільськогосподарських товарів  на ринки Євросоюзу;

- економічна  допомога країнам, що розвиваються, АКТ, включаючи систему "Стабекс" (стабілізація доходів від експорту  країн, що розвиваються) і "Сисмін" (система фінансової допомоги  гірничодобувної промисловості  в країнах АКТ);

- визнання суверенітету  країн АКТ над їхніми природними  ресурсами;

- пріоритетне  забезпечення "продовольчої безпеки"  у країнах АКТ;

- поширення співробітництва  на охорону навколишнього середовища, на соціально-культурну, демографічну  й т.п. сфери й, нарешті,

- принципова  установка на поступовий перехід  до самопідтримуючого розвитку  країн АКТ і до рівного партнерства  із країнами Євросоюзу.

У рамках співробітництва  Євросоюзу - країн АКТ створені були особливі органи (Рада Міністрів, Комітет  послів, Загальна міжпарламентська асамблея - на паритетних засадах). Рішення Ради Міністрів (одна країна - один голос) приймаються  консенсуально й з деяких питань - з обов'язковою силою. Погоджено  й процедуру врегулювання спорів між державами-учасниками. Однак  міжурядової організації як такої  не створено.

Нові члени  Євросоюзу або нові країни АКТ  приєднуються до співробітництва ЄС - АКТ.

Всезагальна система  преференцій – система митних пільг, які надаються розвинутими капіталістичними країнами державам, що розвиваються. Ці пільги полягають у зниженні митних зборів на готові вироби з країн, що розвиваються, або в повному їх скасуванні.

ЄС широко використовує різні схеми преференцій, що надаються  окремим країнам та групам країн. Наприклад, існують: загальна схема  преференцій для країн, що розвиваються; розширені пільги для країн АКТ  у межах Ломейських та Котонуських  угод, а також країн - сусідів ЄС у Північній Африці та Близькому  Сході (Алжир, Марокко, Туніс, Єгипет, Йорданія, Ліван, Сирія).

З 1964р. для окремих  країн Африки, Карибського басейну  та Тихоокеанського регіону (АКТ) ЄС надає спеціальні торговельні преференції (Яунде-І на 1964-1970 рр. для 18 країн, Яунде-ІІ на 1971-1975 рр., Ломе-І на 1975-1980 рр., Ломе-ІІ на 1980-1985 рр., Ломе-ІІІ на 1985-1989 рр. для 66 країн, Ломе-ІV на 1990-2000 рр. для 69 країн, Котону на 2000-2005 рр. для 77 країн). З 2008р. ці угоди будуть замінені на Угоди  економічного партнерства[5,с.19-20].

Процес укладання  угод між країнами АКТ і ЄС викликаний, зокрема, тим, що зростання світової торгівлі майже нічого не зробило  для припинення процесу маргіналізації країн Африки на південь від Сахари. Хоча частка торгівлі у ВВП там  виросла з 1990 р. за станом на 2002 рік  з 40 до 55%, частина світового експорту, що припадає на цей регіон, упала  до 0,3% (якщо виключити ПАР). За станом на 2002 рік експорт товарів із країн  Африки на південь від Сахари, що мають 689 млн чол. населення, становив менше половини експорту Бельгії  з населенням 10 млн чіл.

Приклад країн  Африки наочно демонструє, що втрати від  торгівлі перевищують вигоди, одержувані від допомоги й списання боргів. Якби обсяг експорту з Африки становив ту ж частку у світовому експорті, що й у 1980 р., він був би тепер  приблизно на 119 млрд дол. більше (за курсом 2000 р.). Ця сума приблизно в  п'ять разів перевищує спільний обсяг надаваної допомоги й всіх зекономлених бюджетних сум від  обслуговування боргу, що багаті країни списали в 2002 р. [12,с.132].

Тим часом політика розвитку ЄС стала більш глобальною, вона охоплює багато країн за межами АКТ. З аспекту постколоніального  розвитку вона трансформувалася в масштабну  й різноманітну систему взаємин. Це відбулося в результаті різних факторів: зміни місця й ролі Європейського  союзу на міжнародній арені; закінчення "холодної війни"; розширення ЄС (вступ  у ЄС Греції, Іспанії й Португалії призвів до поширення політики розвитку на регіон Середземномор'я, у той  час як Австрія, Фінляндія й Швеція, які приєдналися в 1995 р., не мали колоній  за межами Європи й, відповідно, не були зацікавлені в розвитку співробітництва  АКТ-ЄС) [33,с.176].

Таким чином, країни АКТ, не будучи єдиною політичною або  економічною спільністю, на початку XXI ст. зустрілися з новими проблемами економічного, соціального й культурного характеру, і визначити свою позицію вони зможуть, лише базуючись на спільності своїх інтересів і підходів до нових проблем.

23 червня 2000 р.  на 25-й зустрічі АКТ-ЄС на рівні  міністрів у столиці Беніну  м. Котону був підписаний новий  договір про партнерство між  ЄС і країнами АКТ, що визначає  принципи співробітництва сторін  на найближчі 20 років. Напружені  переговори, що тривали 18 місяців,  завершилися врочистою церемонією  підписання документа. Договір  одержав офіційну назву "Договір  про партнерство між державами  Африки, Карибського басейну й  Тихоокеанського регіону, з одного  боку, і Європейським співтовариством  і його державами-членами, з  іншого боку" і менш формальне  - Договір Котону, або Угода Котону.

Угода Котону, підписана 23 червня 2000 р. - важлива віха на шляху  застосування принципів прав людини до сфери міжнародної торгівлі й  розвитку. Угода прийшла на зміну  серії конвенцій, укладених у  Ломі, і являє собою договір  про торгівлю й економічну допомогу між Європейським союзом і колишніми  британськими, французькими й бельгійськими  колоніями в Африці, у басейні  Карибського моря й Тихого океану. Внаслідок лібералізації торгівлі знизилося значення преференційного  режиму, установленого Ломейськими  конвенціями, збільшилася невідповідність  між правилами Всесвітньої торговельної організації (ВТО) і Ломейськими  торговельними преференціями. Нова угода між державами ЄС і сімдесятьма  АКТ включає як основні принципи міжнародні й регіональні стандарти  в галузі захисту прав людини, міграції, гендерних питань, прав жінок і  сумлінної діяльності органів державного управління, причому вимагає дотримання цих стандартів не тільки від держав-учасників, але й від власних договірних органів[29].

Можна виділити п'ять взаємозв'язаних і взаємозалежних "опор" нового партнерства АКТ-ЕС:

- політичний  вимір (політичний діалог, світобудівництво, поважання прав людину й справедливе  правління);

- участь (більш  широке залучення представників  недержавного сектора - громадських  організацій, ділових кіл і  т.д.);

- стратегія викорінювання  бідності;

- нові рамки  економічного й торговельного  співробітництва (зокрема, сприяння  поступової інтеграції держав  АКТ у світову економіку);

- реформування  сфери фінансового співробітництва  (перетворення інструментів минулих  договорів, які виявилися занадто  складними й негнучкими).

1.2. Вплив  угоди Котону на політичні  відносини країн Європейського  Союзу з країнами Африки

Головні цілі Котонуської  Угоди визначені у преамбулі  до вказаної Угоди та ст.1 Угоди. Розглянемо їх детальніше.

Головною метою  угоди, підписаної в Котону, є "викорінення  бідності" шляхом інтегрування 77 країн  АКТ у світову економіку завдяки  поступовій лібералізації їхніх  торгово-економічних відносин з  Європою, з огляду на специфічну економічну ситуацію кожної із цих країн. У вересні 2000 р. світові лідери прийняли Декларацію тисячоліття, від імені своїх  націй прийнявши на себе зобов'язання по скороченню бідності, поліпшенню положення  справ в галузі охорони здоров'я  й освіти, зміцненню миру, прaв  людини й по збереженню стійкого стану  навколишнього середовища. Виходячи з положень даної Декларації, були сформульовані Цілі розвитку тисячоліття, скорочено - ЦРТ, які визначили конкретні  вимірні завдання, намічені для досягнення у світі до 2015 р.

Серед ЦРТ ціль №1 – скорочення пропорційної частки людей, що живуть в умовах крайньої бідності – посідає особливо важливе  місце. Керуючись цим, країни ЄС у  преамбулі до Котонуйської Угоди  прямо вказують, що метою цієї угоди  є підтримка прагнення зменшити наполовину до 2015 року кількість бідного  населення. Зазначена мета є дуже важливою, оскільки, відповідно до даних  Комісії з розвитку ООН (далі –  ПРООН) кількість населення, що живе менш ніж на 1 долар США в день, у країнах Африки до півдня від  Сахари неухильно зростає. В Африці з 1980 року зростання обсягу виробництва  продовольства ледь поспіває за зростанням чисельності населення через  виснаження ґрунтів, зниження площ оброблюваних земель розраховуючи на душу населення  й високих темпів приросту населення[29].

Котонуйська угода  передбачає, що внутрішня й міжнародна політика сторін-учасників визначається "дотриманням прав людини, демократичних  принципів і правової держави, на яких і ґрунтується партнерство  АКТ-ЄС і які слугують основними  елементами даної угоди[37,с.23]".

Відповідно до Угоди Котону ЄС надає всім африканським країнам, розташованим до півдня від  Сахари, полегшений доступ, а всім найменш  розвиненим африканським країнам, ідучи  схемою "Все, окрім зброї", надає  вільний від мит і квот доступ (який не поширюється на зброю). Сьогодні майже 100 % імпорту з африканських країн, розташованих до півдня від Сахари, надходить на ринок ЄС безмитно. Переговори про укладання угод про  економічне партнерство між ЄС і  чотирма африканськими регіонами  націлені на поглиблення регіональної інтеграції, збільшення загального доступу  на ринки ЄС і сприяння підвищенню конкурентоспроможності регіонів[39].

Однією з основних цілей Договору Котону є поступова  й гармонічна інтеграція країн АКТ  у систему світової економіки  на базі консолідації процесів регіональної інтеграції усередині самої групи  АКТ. Базові принципи співробітництва - повага прав людини, демократичних  норм, верховенства закону, а також  режим справедливого правління - доповнені в договорі політичним діалогом між партнерами, що є тепер  основним фактором для надання фінансової допомоги ЄС. Важливими новаціями  є диференціація допомоги, залучення  громадянського суспільства до співробітництва, заохочення приватного сектора, а також  підтримка проектів, пов'язаних з  охороною навколишнього середовища й добуванням корисних копалин. Договір  передбачає поетапний процес переходу до нового торговельного режиму, що не буде більше базуватися на односторонніх  преференціях, а буде поступово формувати  систему, засновану на принципах  взаємності. Етапами цього процесу  повинні стати регіональні угоди  про економічне співробітництво, які, набувши чинності в 2008 р., підготують створення вільних економічних  зон в 2020 р. Однак менш розвинені  країни АКТ, не готові до підписання регіональних угод, будуть продовжувати користуватися  вигодами преференційного режиму.

Цілі співробітництва  АКТ-EC повинні досягатися в ході здійснення інтегрованих стратегій, що включають економічні, соціальні, культурні, екологічні й інституційні елементи, які повинні бути в місцевому  масштабі визнані. Співробітництво  повинне в такий спосіб забезпечити  послідовну структуру надання можливості підтримки власних стратегій  розвитку АКТ, гарантуючи взаємозалежність і взаємодію між різними елементами.

Всі галузі співробітництва  повинні торкатися рішення наступних  комплексних проблем: гендерні проблеми, екологічні проблеми, інституційний  розвиток і всебічний розвиток у  цілому. Ці галузі повинні також  мати право на підтримку Співтовариства.

Детальний опис цілей співробітництва розвитку й стратегій у специфічній  секторній політиці повинні бути включені в резюме, що забезпечує керівні  принципи в певних галузях або  секторах співробітництва. Ці тексти можуть бути переглянуті, розглянуті й/або  виправлені Радою Міністрів на основі рекомендацій від Комітету Фінансового  Співробітництва й Розвитку АКТ-ЄC [44,р.11].

ЄС виділяє  на здійснення передбачених договором  проектів протягом найближчих п'яти  років 13,5 млрд.євро. Якщо буде потреба, ця сума може бути збільшена ще на 9 млрд. [15].

Угода Котону складається  з преамбули та 100 статей, розподілених по 6 розділам, кожний з яких містить  до 6 підрозділів, що також можуть розподілятися на глави. В першому розділі розглядаються загальні умови Угоди (цілі та учасники Угоди, а також політичні передумови Угоди Котону), у другому – важливі умови Угоди. Розділ ІІІ містить чотири підрозділи – „Економічний розвиток”, „Соціальний та людський (гуманітарний) розвиток”, „Регіональне співробітництво та інтеграція” і „Загальні та спеціальні проблеми”.

У четвертому розділі  розглядаються проблеми фінансового  співробітництва, у п’ятому вирізняються спеціальні умови для найменш  розвинених держав, держав, які не мають  виходу до моря та держав, які складаються  з островів. Шостий розділ є заключним.

Найважливішим нововведенням  Котонуської угоди в порівнянні з попередніми договорами про  партнерство стало поширення  співпраці на політичну сферу  та принцип взаємності зобов’язань. Надання допомоги з боку ЄС обумовлюється  певними політичними вимогами до країн-партнерів щодо дотримання миру, поваги до прав людини, чесного урядування тощо.

Так, однією з вимог Європейського Співтовариства до країн АКТ є політичний діалог (ст.8 Угоди Котону).

Сторони повинні  регулярно брати участь у всебічному, урівноваженому й глибокому політичному  діалозі, що призводить до зобов'язань  по обидва боки.

Мета цього  діалогу буде полягати в тому, щоб  обмінюватися інформацією, сприяти  взаєморозумінню, полегшувати встановлення погоджених пріоритетів, особливо, визнаючи існуючі зв'язки між різними аспектами  відносин Сторін і різних галузей  співробітництва, як установлено в  цій Угоді. Діалог повинен полегшити  консультації між Сторонами в  межах міжнародних форумів.

Політика розвитку миру й запобігання конфліктів повинна  відігравати значну роль у цьому  діалозі.

Діалог повинен  бути гнучким, формальної або неофіційним  відповідно до необхідності, і проводитися  в межах і поза встановленою структурою, у відповідному форматі й на відповідному рівні, включаючи регіональний, субрегіональний  або національний рівень.

Регіональні й  субрегіональні організації, так само як представники громадських організацій, повинні бути зв'язані цим діалогом.

Ч.1 ст.9 Угоди  Котону підкреслює, що повага до всіх прав людини й основних свобод, включаючи  повагу до основних соціальних прав, демократія, заснована на правових нормах і прозорому  й відповідальному управлінні, - невід'ємна частина життєздатного  розвитку. Тим самим, установлюючи дану вимогу, ЄС домагається виконання  країнами Африки вимог по захисту  прав людини. У ч.2 зазначеної статті говориться: «Сторони знову підтверджують, що демократизація, розвиток і захист основних свобод і прав людини взаємозалежні  й взаємно укріплюючі. Демократичні принципи - універсально визнані принципи, що зміцнюють організацію держави, покликані гарантувати законність її влади, законність її дій, відбитих у конституційній, законодавчій і  регулюючій системі. На основі універсально визнаних принципів кожна країна розвиває свою демократичну культуру.

Структура уряду  повинна бути заснована на правових нормах, які повинні спричинити в  специфічних ефективних і доступних  засобах незалежну юридичну систему, що гарантує рівність перед законом  і керівником, що є повністю підлеглим  закону.

Повага до прав людини, демократичних принципів  і правових норм повинна зміцнити внутрішню й зовнішню політику Сторін і скласти істотні елементи цієї Угоди».

Боротьба з  корупцією також визнається фундаментальним  елементом майбутньої економічної  допомоги.

Добросовісне  управління, яке підтримує Співтовариство АКТ-ЄС, повинне зміцнити внутрішню  й зовнішню політику Сторін і скласти  фундаментальний елемент цієї Угоди. Однак уряд ЄС розуміє, що країни Африки нездатні поки побудувати повністю демократичне суспільство. Тому Сторони погоджуються, що тільки серйозні випадки корупції, включаючи дії хабарництва, що призводить до такої корупції, становлять порушення  цього елемента.

У ст.10 вказуються способи забезпечення встановлених у попередній статті Угоди Котону умов. Це:

- життєздатне  й рівноправне залучення населення  в розвиток, серед іншого, доступ  до продуктивних ресурсів, основним  послугам, що забезпечують життєдіяльність  і правосуддю;

- розбудова активного  й організованого громадянського  суспільства й приватного сектора[44,р.13].

Принципи ринкової економіки, які здійснюються відповідно до прозорих правил конкуренції, повинні  підтримуватися економічною й соціальною політикою. Тільки тоді вони вносять  свій внесок у досягнення цілей Угоди  Котону.

Досить жорсткою є також вимога ЄС до країн АКТ  про підтримку мирної політики, викладена  в ст.11. Відповідно до цієї статті, Сторони  повинні вести активну, всебічну й інтегровану політику побудови миру, запобігання й вирішення  конфліктів у рамках Співтовариства. Ця політика буде заснована на принципі специфічності. Слід вести регіональні, субрегіональні й національні діалоги  для запобігання серйозних конфліктів на ранній стадії, звертаючись до їхніх  першопричин, з адекватною комбінацією  всіх доступних інструментів і з  урахуванням специфіки учасників  і природи конфлікту.

Дії в галузі побудови миру, запобігання й вирішення  конфліктів повинні особливо включати підтримку спроб зрівноважити політичні, економічні, соціальні й культурні  можливості серед всіх верств суспільства  з метою посилення демократичної  законності й ефективності управління, установлення ефективних механізмів для  мирного зрівноважування інтересів  різних груп, побудови громадянського суспільства.

При виникненні серйозного конфлікту Сторони повинні  вжити всі можливі дії, щоб  запобігти інтенсифікації насильства, обмежити його територіальне поширення  й полегшити мирне врегулювання існуючих суперечок. Особлива увага  повинна приділятися забезпеченню того, щоб фінансові ресурси для  співробітництва використовувалися  відповідно до принципів і цілей  Співтовариства, і запобіганню використання капіталу у військових цілях.

У ситуаціях постконфлікта  Сторони повинні вжити всі  можливі дії, щоб полегшити повернення до ненасильницької, стійкої й саможиттєздатної ситуації. Сторони повинні гарантувати  створення необхідних зв'язків між  надзвичайними заходами, відновленням і співробітництвом розвитку[44,р.13].

Розділ 2. Загальна характеристика та особливості  політиЧних відносин Африки та ЄС

2.1. Роль африканських регіональних об’єднань в зовнішній політиці Африки

Африканські держави сьогодні усвідомлюють необхідність приєднання до світової спільноти, лише об’єднавши зусилля, вони здатні зайняти гідне  місце в новому світопорядку, який характеризується економічною глобалізацією  і формуванням нових центрів  на багатополюсному світі. Найбільш ефективний спосіб протидії однополярному  світоустрою – становлення сильних  і незалежних реґіональних об’єднань  у різних частинах світу.

Сьогодні для Африки характерна найбільш поширена категорія реґіональних інтеґраційних об’єднань, субреґіональні союзи, що представляють різні (з  числа членів) угрупування держав однієї субреґіональної зони. Такі коопераційні утворення, як правило, відрізняють  вищий рівень інституційного оформлення, широкі масштаби завдань і сфери  співпраці. Країни-учасниці прагнуть до гармонізації умов господарювання в  національних економіках і (або) до узгодження поведінки на міжнародній арені. Субреґіональний рівень сучасного  реґіоналізма сьогодні перетворився на найбіьш зручний майданчик для  міждержавних інтеґраційних експериментів: стійкі коопераційні об’єднання даного типа до теперішнього часу оформилися практично у всіх реґіонах миру. В Африці, на південь від Сахари, багаточисельні реорганізації завершилися  оформленням у другій половині минулого століття Економічного співтовариства держав Західної Африки (ЕКОВАС), Західноафриканського економічного і Валютного союзу (ЮЕМОА), Економічного співтовариства центральноафриканських держав (ЕККАС), Економічного і валютного співтовариства Центральної Африки, Східно-африканського  співтовариства, Спільного ринку  Східної і Південної Африки (КОМЕСА) і Співтовариства південноафриканського  розвитку (САДК). Інтеґраційні об’єднання спочатку оформлялися у вигляді  дво- або навіть трирівневих інституційних  структур, в які, окрім індивідуальних держав-членів, включені групові об’єднання менших масштабів (субреґіональні і (або) трансграничні). Останні, зберігаючи певну  організаційну і функціональну  автономію, мають ширшіможливості  координації стратегій свого  розвитку і діяльності. Прикладом  таких союзів можуть служити Африканське  економічне співтовариство, утворене 34 африканськими державами, в тому числі членами SADC, COmESA, ECOWAS та іншими[3,с.58].

Інтеґрація в Африці йде  зверху. Тут немає крупної держави  або декількох держав, які могли  б стати рушійною силою об’єднання, як Франція і Німеччина в ЄС. До другої половини 90-х рр. Стратегія  ОАЄ полягала в підтримці реґіональних об’єднань. Підписання в 1991 році Договору про Африканське економічне співтовариство (АЕС) створило передумови не лише для  успішного функціонування Спільного  ринку, але і для тіснішої політичної співпраці.

 У політичному плані Африка – наймолодший реґіон миру. Середній вік розташованих тут країн без врахування Ефіопії, що єдина з них зберегла свою державність впродовж двох тисячоліть  менше 40 років. Переважна більшість держав були утворені після розпаду колоніальних імперій європейських метрополій у другій половині ХХ століття. Важлива роль у вреґулюванні всіх реґіональнх і внутрішніх конфліктів, які удосталь існують у реґіоні належить створеній у 1963 році Організації Африканської Єдності, а також Організації Об’єднаних Націй. Проте, з 9 до 11 липня 2001 року в Лусаці відбувся останній саміт Організації Африканської Єдності (ОАЄ). У 2002 році главиафриканських держав і урядів заснували нову організацію – “Африканський Союз” (АС). Передбачається, що під егідою АС Африка намагатиметься відповісти на виклики нового тисячоліття, покласти край незліченним війнам і конфліктам, боротися з бідністю, а також із загрозою маргіналізації континенту перед лицем глобалізації. Розвиток економіки африканського континенту за останні два десятиліття породив розчарування. Боротьба проти бідності, за поліпшення умов життя практично не принесла жодних результатів. Від імпульсів, доданих глобалізацією, Африка виграла менше, ніж інші реґіони миру. Хоча успіхи є, але з’явилися і нові проблеми[23,с.57].

Об’єктивними причинами  створення АС, який замінив ОАЄ, стали  кардинальні зміни в розташуванні політичних сил у світі за час  її існування (1963–2001) і досягнення на рубежі нового тисячоліття деяких завдань, поставлених перед ОАЄ як першочергові. Проблеми сучасного економічного розвитку держав Африки вимагали пошуку нових  підходів і механізмів. Рішення про  створення Африканського Союзу  було прийнято на надзвичайній зустрічі на найвищому рівні ОАЄ у вересні 1999 р. В місті Сирте (Лівія). Воно відображало  прагнення африканських лідерів  до вищого рівня єдності, ніж це було в рамках ОАЄ [41,с.195].

Основними завданнями Африканського  Союзу проголошені ведення діалогу  зі світовою спільнотою з єдиних позицій (у тому числі прийняття рішень, які будуть здатні відповідати на виклики економічної глобалізації), захист суверенітету, територіальної цілісності держав-членів, сприяння підтримці  миру, безпеці і стабільності на континенті, ефективне вирішення  реґіональних конфліктів.