Ринок фінансових інвестицій
Вступ
Фінансове інвестування є процесом забезпечення зростання капіталу за рахунок операцій з цінними паперами, тобто із борговими зобов'язаннями, оформленими у вигляді цінних паперів. Управління фінансовим інвестуванням передбачає врахування таких чинників, як дохідність, ризик, обмеження щодо ресурсів інвестора та часу.
Документально оформлене право власності стає цінним папером, може бути об'єктом інвестування, тому що його можна купувати, продавати, успадковувати, передавати, дарувати. При цьому змінюється власник цінних паперів, а отже, вигоди від володіння переходять до іншого інвестора, що створює потенційну зацікавленість в операціях з цінними паперами.
За сприятливої кон'юнктури
при операціях з цінними
Отже, виходячи з цілей інвестування під цінним папером розумітимемо оформлений відповідно до законодавства документ, що визначає умови боргового чи майнового зобов'язання і дає право на отримання в майбутньому права власності чи право на погашення боргу, яке забезпечить у подальшому приріст витраченого капіталу інвестора.
Ринок фінансових інструментів для інвестування і ринок об'єктів реального інвестування розподіляють між собою весь потенціал інвестиційних ресурсів країни. Вважається, що чим розвиненішим за механізмами переливання капіталу та більшим за обсягами обороту є фінансовий ринок, тим розвиненішою є економіка країни. Фінансовий ринок забезпечує залучення та запозичення капіталу для інвестиційної діяльності у сфері реальних інвестицій, що безпосередньо сприяє зростанню валового внутрішнього продукту і рівня життя в країні.
- Фінансові інструменти ринку інвестицій
Ринок інвестицій є основною частиною не тільки фінансового, а й за-гального економічного ринку. За допомогою ринку інвестицій значно по-легшується втілення капітальних вкладень у матеріальні, інформаційніта науково-технічні об’єкти. Ринок інвестицій за змістом є ринком капіталу, вкладеного у вироб-ництво, а точніше, у бізнес. У ринковій економіці нарівні з державним капіталом функціонує банківський, комерційний, колективний, сімейний, особистий та приватний.
Для успішного функціонування ринку капіталу ринкова економіка виробила певні фінансові інструменти. Основні з них — акції, облігації корпорацій і місцевої влади, заставний кредит, а також середньо- та довгострокові казначейські зобов’язання. Охарактеризуємо ці фінансові інструменти в умовах функціонування ринкової економіки.
Акція — це зареєстроване право володіння частиною майна корпорації, акціонерного товариства, підприємства й одержання частини прибутку. Акції випускаються корпораціями і підприємствами з метою залучення капіталу. Купуючи акції, фізична або юридична особа стає співвласником корпорації або підприємства, що їх випустило, і набуває зазначених прав. Для власника акція — це безстроковий цінний папір, вона не може бути пред’явлена корпорації (підприємству) для повернення грошей, якщо корпорація (підприємство) не ліквідується. Акції корпорації існують доти, поки існує корпорація. Якщо власник акцій незадоволений доходами або йому потрібні гроші, він може продати акції на вторинному ринку за ринковою ціною. Для власників акції — це єдиний вид цінних паперів, що дають можливість нарощувати капітал, якщо компанія процвітає. Існують два основні типи акцій — звичайні та привілейовані.
Звичайні акції крім зазначеного права співволодіння майном і одержання частини прибутку пропорційно до кількості акцій забезпечують їх власнику також право голосу у прийнятті найважливіших рішень і право бути обраним до керівництва корпорації. Одна акція дає один голос. Доходи за звичайними акціями виплачуються з чистого прибутку, тобто після сплати податків залежно від розміру прибутку у вигляді дивідендів.
Недолік звичайних акцій полягає в тому, що дивіденди виплачуються після сплати відсотків за привілейованими акціями. Розмір дивідендів визначається за залишковим принципом і може істотно коливатися. Крім того, при поділі майна внаслідок ліквідації компанії звичайні акції забезпе чуються в останню чергу.
Привілейовані акції (префакції) дають право на одержання фіксованого (при випуску) дивіденду, що звичайно обчислюється як відсоток номінальної вартості префакції, але не дають права голосу. Привілей цих акцій полягає в тому, що виплачуваний відсоток не залежить від розподілу прибутку і виплачується з чистого прибутку перед виплатою дивідендів за звичайними акціями. Якщо прибутку недостатньо, то виплата відсотків може бути затримана для нагромадження з подальшою виплатою разом з поточними відсотками при черговому оголошенні про виплату дивідендів. Існує кілька варіантів привілейованих акцій.
Акції з привілеєм до активів. Під час ліквідації компанії номінальна вартість цих акцій виплачується цілком тоді, коли виплачено вартість звичайних акцій. Такий привілей стосується також усіх нагромаджених дивідендів.
Префакції з відкликанням. Іноді корпорац
Конвертовані префакції. Такі привілейовані акції можна перетворювати на звичайні за бажанням їх власників. Це робиться в заздалегідь обумовленій пропорції. Наприклад, акція номінальною вартістю 100 дол. обмінюється на 4 звичайні акції номінальною вартістю по 10 дол. Якщо ринкова ціна (на вторинному ринку) звичайної акції номінальною вартістю 10 дол. досягла, припустімо, 30 дол. з дивідендами 3 дол. на акцію, то власникові зазначених конвертованих акцій вигідно обміняти їх на звичайні.
Префакції випускаються насамперед тому, що вони дають можливість мобілізувати капітал, не позбавляючи права володіння корпорацією (вони не мають голосу). Крім того, на відміну від облігацій їх не треба викуповувати в зазначений строк, а щодо префакцій з відкликанням компанія сама вибирає строк викупу. Конвертовані префакції випускаються для того, щоб зробити їх привабливішими для інвесторів.
Облігації корпорацій — це боргові зобов’язання корпорацій, які випускають облігації з метою залучення позикового капіталу. Облігації звичайно випускаються корпорацією під заставу майна або активів. В окремих випадках облігації випускаються і без застави, але при цьому корпорація, що їх випускає, повинна мати або високий кредитний рейтинг, або поручництво солідної фінансової організації. Облігації випускаються під фіксований відсоток на певний строк, після закінчення якого облігація має бути погашена, тобто борг виплачений. Іноді борг виплачується в роздріб. Звичайно термін дії облігацій корпорацій становить 10–30 років. Проте на практиці можуть використовуватись облігації з відкликанням, що дає корпорації право погасити облігації раніше обумовленого строку. Деякі облігації конвертуються у звичайні акції за бажанням власників, що дає інвесторам певні переваги. Відсоток за такими облігаціями звичайно нижчий, ніж за неконвертованими. Облігації обертаються на вторинному ринку “через прилавок”. Первинними покупцями облігацій корпорацій, як правило, є страхові компанії, пенсійні фонди.
Корпорація — емітент облігацій — виплачує відсотки з балансового прибутку, тобто до виплати податків безпосередньо після розрахунків з банками. Відповідно виплачувані компанією відсотки за облігаціями зменшують оподатковуваний прибуток. Отже, завдяки прогресивній шкалі оподаткування корпорація заінтересована мати більше облігацій, ніж звичайних акцій.
Кошти, зібрані від випуску облігацій, збільшують активи (і фізичний капітал) компанії, але не збільшують її акціонерного капіталу. Тому часто керівництво компанії за допомогою фінансових операцій викуповує звичайні акції власної корпорації й анулює їх, а витрачені на викуп акцій кошти відшкодовує випуском облігацій. У результаті активи не змінюються, акціонерний капітал зменшується, а частка голосів у керівництва збільшується.
Муніципальні облігації. Місцева влада випускає облігації з метою мобілізації коштів, необхідних для фінансування суспільних проектів: будівництва доріг, мостів, автовокзалів, аеропортів тощо. Відповідно до закону, що існує, наприклад, у США, відсотки за муніципальними облігаціями не оподатковуються. Тому інвестори охочіше купують облігації, а муніципальна влада сплачує малий відсоток, що вигідно для обох сторін. Відсоток за муніципальними облігаціями нижчий, ніж за казначейськими зобов’язаннями такої самої строковості. Власниками муніципальних облігацій звичайно є комерційні банки, компанії зі страхування майна і багаті приватні особи.
Казначейські зобов’язання і казначейські облігації уряду. Перші випускаються як середньострокові зобов’язання на строк від одного до 10 років, другі — на строк від 10 до 30 років. Це високонадійні й високоліквідні цінні папери. Вони є фінансовим інструментом для оформлення державного боргу. Велике значення має вторинний ринок казначейських паперів. Щодня на цьому ринку у США обертається казначейськихпаперів на суму понад 50 млрд дол. Тільки такий потужний ринок може взяти на себе функцію регулювання економіки країни в цілому.
Тому Центральний банк реалізує свою монетарну політику саме через цей ринок. Відсотки за казначейськими цінними паперами оподатковуються. Але інвестори охоче купують їх з огляду на надійність і ліквідність. Завдяки цим властивостям відсотки за казначейськими паперами, як правило, невисокі порівняно з іншими зобов’язаннями і найстабільніші в часі.
Заставний кредит — це, по суті, цільова позика під заставу майна, на купівлю якого вона дається. Традиційно заставний кредит видається під фіксований відсоток і амортизується повністю після закінчення строку кредиту. Звичайно строк кредиту встановлюється на 20–30 років.
Ринок заставних кредитів найбільший на ринку капіталу.
- Структура інвестиційного та фінансового ринків
Наразі поняття «інвестиційний ринок» вже не викликає подиву чи питань, воно увійшло у термінологічні словники та лексикон фахівців з фінансів та інвестицій. А якщо є ринок, то мабуть його потрібно регулювати. Цим власне закінчувалась минула стаття з проблем інвестиційного ринку. 1
Спочатку треба визначитись, що розуміти під «регулюванням», тим паче, що «регулювання» правильно було б не плутати з «наглядом» і контролем. Саме така плутанина виникла у зв’язку з визначенням державного регулювання в Законі України «Про державне регулювання ринку цінних паперів». Разом з тим регулювання та нагляд чітко розмежовуються у сфері банківської діяльності.
На нашу думку, регулювання – це встановлення правил на ринку, а нагляд (контроль) – це моніторинг виконання цих правил.
Основними формами державного регулювання інститутів ринку є: реєстрація; ліцензування; встановлення вимог та обмежень; встановлення економічних нормативів; застосування заходів впливу.
Основними формами державного регулювання інститутів інвестиційного ринку в цілому є: надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; державних норм та стандартів; заходів щодо розвитку та захисту економічної конкуренції; роздержавлення і приватизації власності; визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами; політики ціноутворення; проведення державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва; інших заходів.
Що є об’єктом регулювання: окремі інститути ринку чи ринок в цілому? Напевно, обидва підходи мають право на існування.
Будь-який ринок завжди має принаймні два визначення: одне як сукупність відносин, друге як сукупність інститутів.
Інвестиційний ринок – це сукупність економічних та правових відносин, що складаються між інвесторами та/або учасниками інвестиційної діяльності щодо інвестиційних активів (корпоративних прав, фінансових інструментів, основних засобів, нематеріальних активів). Якщо згадати, що учасники інвестиційної діяльності – ті, «хто забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора», то серед них можна знайти відповідні інвестиційні інститути. Тоді інвестиційний ринок також можна визначити як мережу інвестиційних інститутів, які реалізують контрактні відносини при операціях з інвестиційними активами через надання інвестиційних послуг.
До таких інвестиційних
інститутів можна віднести: інвестиційні
компанії; інститути спільного
Спробуємо з’ясувати, яким
чином держава регулює
1. Існують інвестиційні компанії, створені відповідно до Указу Президента України 19 лютого 1994 року N 55/94, але вони мають юридичний статус торговців цінними паперами. Якщо порівняти комплекс інвестиційних послуг, які можуть надавати інвестиційні компанії відповідно до Директиви 2004/39/ЄС, то стає зрозуміло, що це дійсно торговці цінними паперами, але з таким собі дилерським нахилом, що працюють за свої кошти на первинному і вторинному ринку, управляють портфелем фінансових активів (коштів, цінних паперів, прав вимог боргу) індивідуального інвестора, здійснюють професійне інвестиційне консультування, в тому числі на ринку злиттів та поглинань тощо. Небанківські фінансові установи, що є торговцями цінних паперів з такими функціями можуть називати себе інвестиційними компаніями. Державне регулювання «майже інвестиційних компаній» в Україні здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР).
Рис. 1. Інституційна структура фінансового та інвестиційного ринків
2. Інститути спільного інвестування. Найбільш відомі й адаптовані до законодавства ЄС інвестиційні інститути, що діють відповідно до Закону України «Про інститути спільного інвестування (корпоративні та пайові інвестиційні фонди)». На відміну від портфеля індивідуального інвестора, ІСІ являють собою портфель інвестиційних активів, до яких входять не тільки фінансові активи, але й нерухомість. Об’єктом регулювання є не стільки інститути спільного інвестування (до корпоративних інвестиційних фондів застосовуються вимоги як до емітентів акцій відкритого акціонерного товариства), скільки компанії з управління їхніми активами. Хоча вони і мають справу не тільки з цінними паперами, але все одно вважаються професійними учасниками ринку цінних паперів. Державне регулювання компаній з управління активами інституцій-них інвесторів в Україні здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.
3. Венчурні фонди. Відповідно
до законодавства України «
4. Фонди прямого інвестування. В Україні немає законодавчого визначення фондів прямого інвестування, хоча на практиці вони існують. В міжнародній практиці термін «фонди прямого інвестування» застосовується по відношенню до широкої групи фондів, які надають капітал на договірній основі приватним бізнес-одиницям. При цьому до фондів прямого інвестування зазвичай відносять: фонди венчурного капіталу, хедж-фонди, фонди росту, фонди викупу контрольного пакету за допомогою фінансового левериджу (LBO), мезонінні фонди, інфраструктурні фонди.
Фонди венчурного капіталу відрізняються від венчурних фондів типу українських ІСІ. Основні умови функціонування фондів венчурного капіталу:
- рішення про інвестування приймають самі інвестори через Наглядову раду;
- фонд має управляючу компанію (Managing Company), яка відповідає за пошук об’єктів інвестування, супроводження інвестицій та збільшення капіталізації фонду;
- інвестування здійснюється
у корпоративні права (акції
та частки господарських
- існування фонду обмежене, активи фонду під час його існування не можуть бути продані, а продаються тільки після закінчення терміну існування (як правило 7-10 років).
Державне регулювання
інвестиційного ринку можна звести
до регулювання ринку
Зв'язок інвестиційного та фінансового ринків, що розглядаються не як сукупності певних інститутів, а за ознакою об’єктів купівлі-продажу, відображені на рис. 2.
Рис.2. Зв’язок фінансового та інвестиційного ринків
Різні сегменти інвестиційного ринку мають свої особливості, в тому числі пов’язані зі специфікою державного регулювання.
- Фінансовий ринок та його розвиток в Україні
Дослідження фінансових інвестицій як елементу ринкових відносин вимагає більш точного визначення і категорії "фінансовий ринок".
П.Ю. Бороздін ототожнює фінансовий ринок з ринком капіталів, Б.І. Альохін та В.М. Родіонова визначають його як поєднання ринку банківських позичок і ринку цінних паперів, М.Ю. Батунін розглядає фінансовий ринок як сферу акумулювання і використання тимчасово вільних коштів через механізм їхнього перерозподілу між власниками і користувачами шляхом прямого контакту чи через посередників.
Деякі українські автори пропонують поділити фінансовий ринок на ринок капіталів, що охоплює середньо- та довгострокові банківські кредити, та ринок цінних паперів (акції й облігації) і грошовий ринок, тобто ринок короткострокових кредитів (обліковий, міжбанківський і валютний). У закордонній практиці інвестиційний ринок часто ототожнюють з фондовим ринком, оскільки основною формою інвестицій є інвестиції в цінні папери. Проте такий підхід не дає змоги віднести до жодного з перерахованих видів ринків похідні фінансові інструменти, що набули значного поширення в практиці розвинутих країн.
Найбільш загальна структура фінансових ринків, де виникають і обертаються інвестиційні (фінансові) ресурси, подана на рис. 3.5. Розвиток економіки постійно вимагає мобілізації, розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів, і саме фінансові ринки забезпечують переливання капіталу з одного сектору економіки в інший, з одного ринку на інший відповідно до змін споживчих властивостей товарів, їхнього асортименту, ціни, якості на різних ринках і в різних місцях економічного простору. В сучасній ринковій економіці фінансовий ринок є найважливішим елементом, що має складну структуру, оперує безліччю товарів і виконує значний набір функцій з управління економічними процесами та їх обслуговування. Найважливішим елементом системи є ринок цінних паперів. В.М. Родіонова, В.А. Лялін і П.В. Воробйов ототожнюють його з фінансовим ринком. У. Шарп та інші вчені вводять термін "фондовий ринок", який визначають як механізм, що сприяє обміну фінансовими активами й існує, "щоб звести разом покупців і продавців цінних паперів".
На нашу думку, ринок цінних паперів як частина фондового ринку інтегрує операції щодо випуску та обороту боргових інструментів, інструментів власності, а також їхніх похідних. До боргових інструментів належать облігації, державні казначейські зобов'язання і векселі. До інструментів власності (нерухомості) — усі види акцій та їхні похідні: опціони, ф'ючерси, варіанти та інші аналогічні цінні папери. Ринок похідних інструментів поєднує групу ринкових відносин, одночасно взаємодіючи в межах фінансового ринку з іншими ринками — валюти, грошових кредитних ресурсів, позикових капіталів. Тому ринок інструментів позики — це винятково сфера відносин позикового капіталу, тоді як ринок інструментів власності — зона відносин власного капіталу.
Поняття "фінансовий ринок" є дуже широким, оскільки охоплює не тільки фінансові зв'язки, а й значну кількість форм кредитних відносин. Беручи до уваги форми обороту грошових ресурсів на фінансовому ринку, в його складі можна виділити ринок банківських кредитів і ринок цінних паперів.
Ринок цінних паперів становить сукупність відносин цивільно-правового характеру, що опосередковують рух капіталів у формі цінних паперів. Він доповнює у структурі фінансового ринку ринок банківських кредитів і тісно взаємодіє з ним.
Історія сучасного фондового ринку України почалась від дня прийняття в 1991 р. Закону України "Про цінні папери і фондову біржу".
Досвід функціонування розвинутих ринкових економік свідчить про те, що ринок цінних паперів взагалі є одним з найбільш регульованих і регламентованих державою на відміну, наприклад, від товарних або валютних ринків. Це пов'язано з рядом особливостей цього ринку: рух капіталів, який забезпечується оборотом різних видів цінних паперів, не існує відірвано від законодавчої бази та системи правовідносин власності, що склалися в державі. В Україні вибрана змішана, проміжна модель ринку цінних паперів, на якому одночасно та з рівними правами присутні й комерційні банки, які мають усі права на операції з цінними паперами, і небанківські інститути. По суті, у вітчизняній практиці склалася європейська модель універсального комерційного банку на відміну від американської моделі, де банк має значні обмеження на операції з цінними паперами.
Становлення ефективного фондового ринку в Україні неможливе без загального процесу соціально-економічних і політичних реформ у державі, без розвитку законодавчої бази функціонування ринку.
Закон "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні"*9 називає учасниками ринку цінних паперів емітентів, інвесторів та осіб, що здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів.
Професійною діяльністю на ринку цінних паперів згідно із Законом є підприємницька діяльність з перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів та організаційного, інформаційного, технічного, консультативного й іншого обслуговування випуску та обороту цінних паперів, що є, як правило, виключним або переважним видом діяльності.
Емітенти цінних паперів — це юридичні, а у випадках, передбачених законодавством, фізичні особи, які від свого імені випускають папери і зобов'язуються виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Емітентом цінних паперів також може бути держава (її органи та органи місцевого самоврядування, які можуть випускати цінні папери для задоволення потреб у фінансуванні видатків відповідних бюджетів та окремих проектів).
Інвестори — це фізичні та юридичні особи, у тому числі інституціональні інвестори, інвестиційні фонди, довірчі товариства, пенсійні фонди, страхові компанії тощо, які мають вільні кошти і бажають вкласти їх у цінні папери з метою одержання від вкладених коштів доходу (відсотків) чи приросту ринкової вартості цінних паперів.
Професійну діяльність на фондовому ринку здійснюють фінансові посередники, учасники національної депозитарної системи, а також установи, які забезпечують діяльність організаційно оформлених ринків, тобто біржі і торговельно-інформаційні системи.
Емітенти й інвестори, як правило, рідко самостійно виходять на фондовий ринок. Частіше вони вдаються до допомоги професійних посередників. Законодавство як основного посередника на фондовому ринку розглядає інвестиційний інститут — юридичну особу, яка утворюється в будь-якій організаційно-правовій формі, що дозволяється Законом України "Про підприємництво в Україні", і здійснює діяльність з цінними паперами як виняткову. Інвестиційний інститут може здійснювати посередницьку діяльність на ринку цінних паперів як інвестиційний фонд, інвестиційна компанія, фінансовий брокер, інвестиційний консультант. Крім того, на ринку цінних паперів як професійні посередники можуть виступати і комерційні банки. Будь-який інвестиційний інститут може діяти на ринку цінних паперів як професійний посередник тільки на підставі ліцензії, виданої йому в порядку державної реєстрації.
Інвестиційний фонд — це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства, що здійснює діяльність виключно у галузі спільного інвестування. Інвестиційні фонди можуть бути відкритого і закритого типів. Відкритий випускає інвестиційні сертифікати із зобов'язанням перед учасниками щодо їх викупу, а закритий — без взяття зобов'язань про їх викуп.
Спільне інвестування —
це діяльність, яка здійснюється в
інтересах і за рахунок засновників
та учасників інвестиційного фонду
шляхом випуску інвестиційних
Спільне інвестування здійснюють інвестиційні компанії, для яких, одначе, цей вид діяльності не є виключним. Від імені інвестиційної компанії спільне інвестування здійснює її філіал, який називається взаємним фондом інвестиційної компанії. Взаємний фонд має окремий баланс та окремий поточний рахунок. Інвестиційні компанії створюються у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю.
Інвестиційна компанія —
це юридична особа, що діє на ринку
цінних паперів не за рахунок клієнта,
а за власний рахунок. Інвестиційна
компанія є спеціалізованим
Основний предмет діяльності інвестиційної компанії — визначення умов і підготовка нових випусків цінних паперів, купівля їх в емітентів з тим, щоб потім перепродати цінні папери інвесторам, гарантувати розміщення; створити синдикати з передплати або групи з продажу нових випусків. Проте так само, як і в зарубіжній практиці, діяльність інвестиційної компанії цим не обмежується. Інвестори зацікавлені в підтримці активного вторинного ринку тільки-но випущених цінних паперів. Тому інвестиційна компанія може залишити в себе частину випуску для активної торгівлі цінними паперами на вторинному ринку і стати "макетмейкером" (працювати як фінансовий брокер через торговельну біржу).
Для здійснення спільного інвестування інвестиційні фонди, а також інвестиційні компанії, що заснували взаємні фонди, випускають інвестиційні сертифікати, які пропонуються для розміщення серед учасників. Кошти, отримані від учасників , відкриті фонди інвестують у цінні папери інших емітентів. Закриті фонди мають право на здійснення інвестування в цінні папери та придбання нерухомого майна, часток і паїв, що належать державі в майні господарських товариств, у процесі приватизації. Інвестиційні сертифікати відкритих фондів можуть бути придбані за кошти учасників та приватизаційні папери.
Посередницька діяльність з приватизаційними паперами проводилась шляхом обміну приватизаційних паперів на паї, акції підприємств, що приватизувались. Вона здійснюється фінансовими посередниками від свого імені, за дорученням, за рахунок і на ім'я власників приватизаційних паперів.