Робочий час

                                                                    ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Правове регулювання робочого часу

1.1. Поняття та види робочого часу

Розділ 2. Роботи понад встановлену тривалість робочого часу

2.1. Надурочна робота

2.2. Чергування

Розділ 3. Режими робочого часу

3.1. Загальні режими

3.2. Спеціальні режими

Розділ 4. Облік робочого часу

4.1. Поняття та види обліку

4.2. Порядок ведення обліку

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

     Робочий час, як інститут трудового права, є сукупністю юридичних норм, які регулюють тривалість урочого часу, його види, режим і облік робочого часу. Джерелами таких норм виступають Конституція України, КЗпП, закони та підзаконні нормативно - правові акти, норми колективних договорів.

      Правове регулювання робочого часу має на меті, з одного боку, забезпечити виконання працівником необхідної міри праці, а з іншого - забезпечити охорону праці й право працівника на відпочинок.

       Конституція України в ст. 45 передбачає, що максимальна тривалість робочого часу визначається законом. Максимальна норма робочого часу на тиждень, встановлена у законі, є важливою соціальною гарантією дотримання трудових прав працівників.

      Обмеження тривалості робочого часу завжди було актуальним питанням у сфері застосування найманої праці. З історії відомо, що роботодавець завжди був схильний встановлювати для працівників якнайдовший робочий час і якнайкоротший час відпочинку. Згідно чинного законодавства можна виділити такі види робочого часу: нормальний робочий час; скорочений робочий час; неповний робочий час; ненормований робочий час; надурочний робочий час.

Питання про 8-годинний робочий день завжди було однією з вимог робітничого руху. Перші законодавчі факти якраз і були присвячені обмеженню робочого часу спочатку для працюючих дітей, а згодом для всіх працівників. Декретом від 11 листопада 1917 р. „Про восьмигодинний робочий день" нарешті було реалізовано вимогу робітників. В Україні восьмигодинний робочий день встановлено законом Центральної Ради 25 січня 1918р.

     Важливо зауважити, що норма робочого часу тісно пов'язана з іншими нормами: часу відпочинку, оплати праці, нормуванням праці(так званими технічними нормами).

     Нормування робочого часу виступає певною гарантією часу відпочинку. Невиконання норми робочого часу, як правило, тягне й зниження оплати праці. Причому причиною такого невиконання може бути як поведінка роботодавця, наприклад простій підприємства, так і працівника. Отже, боротьба за скорочений робочого часу полягала в тому, щоб за менший робочий час гарантувався б нормальний розмір заробітної плати.

       Між тим, в умовах ринкових відносин у сфері правового регулювання робочого часу виникли нові явища. У світі сформувалося загальне правило, згідно з яким робочий тиждень не може бути більшим за 40 годин, звичайно, за деякими винятками. Але в другій половині ХХ століття проблема стала полягати в тому, що роботодавці не могли забезпечити такий рівень робочого часу з повним навантаженням працівників. Однією з причин було те, що внаслідок підвищення продуктивності та інтенсивності праці ринок наповнювався достатньою кількістю товарів, які виготовлялися за коротший робочий час. У протилежному випадку виникала загроза перенасичення ринку, що знижувало попит і реалізацію товарів, а відповідно, й надходження прибутків. Результатом стало скорочення працівників, а одним зі способів підтримання прийнятного рівня зайнятості. За таких умов працівники були зайняті протягом усього тижня значно меншу кількість робочих годин, ніж звичайних 40, з оплатою праці, пропорційно до відпрацьованих годин.

      Отож у сучасних умовах вимоги профспілок щодо використання робочого часу набули протилежного змісту - якщо на початку робітничого руху добивалися скорочення робочого часу, то нині йде боротьба за повну зайнятість, за повне навантаження працівників, не за скороченням робочих місць, а навпаки, за створення нових. Таким чином, не лише максимальне обмеження робочого часу виступає гарантією захисту трудових прав працівників, а й забезпечення права працівника на повну зайнятість. 

     Оскільки тема даної курсової роботи є актуальною і важливою, а також займає одне із провідних місць в трудовому законодавстві, її дослідженням займалось багато вчених-правознавців, наприклад таких, як ХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХ                                                                                                                    та ін.

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ

1.1. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ РОБОЧОГО ЧАСУ

        Робочий час — це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої тру­дові обов'язки.

      Правове регулювання робочого часу здійснюється на рівні законів, підзаконних актів, колективно-договірного регулювання умов праці та угодою сторін трудового договору.

     Слід врахувати, що у деяких випадках робочим часом вважаються періоди, коли працівник фактично не виконує трудових обо в'язків, але підпорядковується роботодавцеві. Наприклад, у разі тимчасового переведення працівника на іншу роботу через простій (ст. 34 КЗпП) або надання жінкам, що мають дітей віком до півтора року, перерви для годування дитини (ст. 183 КЗпП) та в інших ви падках.

     Отже, робочим вважається час, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку організації, гра фіка роботи й умов трудового договору повинен виконувати трудові обов'язки, а також інші періоди часу, що відповідно до законів та інших нормативно-правових актів належать до робочого часу.

     Робочий час поділяється на види, розрізняють нормаль­ний, скорочений і неповний робочий час. Так, відповідно до ст. 50 КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Причому потрібно наголосити, що передбачені законодавцем гарантії відносно граничної тривалості робочого часу поши­рюються на найманих працівників підприємств усіх форм власності (ст. З КЗпП України). У колективних договорах або інших локальних актах можуть бути закріплені поло­ження про 40-годинний робочий тиждень, а також менші за тривалістю норми робочого часу на даному підприємстві, в установі, організації.

     Норма робочого часу — це встановлена законом, колек­тивним або трудовим договором для даного працівника три­валість його робочого часу за певний календарний період — день, тиждень, місяць.

     Робочий день — це тривалість робочого часу в годинах і хвилинах протягом доби.

     Робочий тиждень — це тривалість робочого часу протягом календарного тижня. Звичайно засто­совуються два види робочого тижня: 5-денний з двома ви­хідними днями і 6-денний з одним вихідним днем. Рішення про введення 5- або 6-денного робочого тижня приймається власником спільно з профспілковим органом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за узго­дженням з місцевою радою. 40-годинна гранична норма робо­чого часу повинна дотримуватися при 5 і 6-денному робочо­му тижні. При 6-денному робочому тижні тривалість робо­чого дня напередодні вихідного дня не може перевищувати 5 годин (ст. 53 КЗпП), а напередодні святкових і неробочих днів — скорочується на одну годину.

     Скорочений робочий час встановлений у законодавстві: КЗпП, а також в інших нормативно-правових актах. Право на скорочений робочий день виникає, якщо працівник виконує роботи у шкідливих умовах праці не менше за половину робочого дня. Вказаний список обов'язковий для всіх підприємств, установ, де є види робіт, професії і посади, вказані в ньому.

Законодавством встановлений скорочений (36-годинний) робочий тиждень для деяких категорій працівників, трудова діяльність яких пов'язана з особливим характером праці (наприклад, педагогічні працівники, медичні працівники та ін.) або станом здоров'я (деякі категорії інвалідів). Для осіб, які працюють у зоні відчуження, встановлений 36-годинний робочий тиждень.

Скорочена тривалість робочого часу передбачена для не­повнолітніх працівників з метою охорони їх здоров'я. Скорочується тривалість робочого часу напередодні свят­кових днів на 1 годину як при 6-денному, так і при 5-денно-му робочому тижні (ст. 53 КЗпП). Це положення не поши­рюється на працівників, яким встановлений скорочений ро­бочий час на інших підставах (ст. 51 КЗпП).

Ст. 54 КЗпП передбачає скорочення робочого часу на 1 годину при роботі в нічний час. Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку. Не допускається залучен­ня до роботи в нічний час працівників у віці до 18 років, вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до 3 років. Залу­чати до роботи в нічний час інвалідів можливо тільки з їх згоди і при умові, що така робота не суперечить медичним показанням (ст. 55 КЗпП).

      Встановлення скороченого робочого часу не впливає на розмір заробітної плати. Робота, яка виконується в нічний час, оплачується в підвищеному розмірі, який встановлюєть­ся Генеральною, галузевою, регіональною угодами і колек­тивним договором, але не повинен бути менше за 20% та­рифної ставки (окладу) за кожну годину роботи в нічний час (ст. 108 КЗпП).

     Неповний робочий час — відповідно до ст. 56 КЗпП вста­новлюється угодою сторін як при вступі на роботу, так і в період роботи. Неповний робочий час може бути у вигляді:

а) неповного робочого дня (тобто зменшення тривалості щоденної роботи на зумовлену кількість годин);

б) непов­ного робочого тижня (при якому зберігається нормальна тривалість робочого дня, але зменшується кількість робочих днів у тиждень)

в) поєднання неповного робочого дня і неповного робочого тижня (наприклад, тривалість робочого дня 5 годин при 4 робочих днях на тиждень).

При неповному робочому часі (на відміну від скороче­ного) оплата праці проводиться пропорційно відпрацьова­ному часу, а при відрядній оплаті праці — в залежності від виробітку.

Неповний робочий час може бути встановлений угодою роботодавця і працівника на певний термін і без зазначення терміну. В обов'язковому порядку на прохання працівника неповний робочий час встановлюється для вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до 14 років, дитину-інваліда, для догляду за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку (ст. 56 КЗпП).

     Особи, які працюють неповний робочий час, користують­ся тими ж правами, що і працюючі на умовах нормального робочого часу. Їм надається відпустка тієї ж тривалості, на­даються вихідні й святкові дні, час роботи зараховується в трудовий стаж.

     Неповний робочий час (неповний робочий день чи не­повний робочий тиждень) може встановлюватися за угодою між власником або уповноваженим ним органом та жінкою, яка має дітей, при прийнятті її на роботу, а також між адмі­ністрацією та жінкою, яка працює, якщо у зв'язку з необхід­ністю догляду за дітьми вона не може працювати повний робочий час. Неповний робочий час може бути встановлений за угодою сторін як без обмеження строком, так і на будь-який строк: до досягнення дитиною певного віку, на період навчального року тощо. Режими праці та відпочинку жінок, які мають дітей та працюють неповний робочий час, встановлюються власником за погодженням з профспілковим органом та з урахуванням побажань жінки.

РОЗДІЛ 2. РОБОТИ  ПОНАД  ВСТАНОВЛЕНУ ТРИВАЛІСТЬ  РОБОЧОГО ДНЯ

2.1. Надурочна робота

До робіт понад встановлену тривалість робочого дня відносяться надурочні роботи та чергування.

Надурочна робота - це робота понад встановлену тривалість робочого часу, що здійснюється за розпорядженням чи з відома роботодавця у ви­падках, передбачених  законодавством.

Надурочні роботи, як правило, не допускаються. Чинним законодавс­твом встановлено обмеження надурочних робіт.

Роботодавець може застосовувати надурочні роботи у виняткових випадках передбачених законодавством:

1) при проведеннi робiт, необхiдних для оборони країни, а також вiдвернення громадського або стихiйного лиха, виробничої аварiї i негайного усунення їх наслiдкiв;

2) при проведеннi громадсько необхiдних робiт по водопостачанню, газопостачанню, опаленню, освiтленню, каналiзацiї, транспорту, зв'язку - для усунення випадкових або несподiваних обставин, якi порушують правильне їх функцiонування;

3) при необхiдностi закiнчити почату роботу, яка внаслiдок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технiчних умов виробництва не могла бути закiнчена в нормальний робочий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелi державного чи громадського майна, а також у разi необхiдностi невiдкладного ремонту машин, верстатiв або iншого устаткування, коли несправнiсть їх викликає зупинення робiт для значної кiлькостi трудящих;

4) при необхiдностi виконання вантажно-розвантажувальних робiт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажiв у пунктах вiдправлення i призначення;

5) для продовження роботи при нез'явленнi працiвника, який заступає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках власник або уповноважений ним орган зобов'язаний негайно вжити заходiв до замiни змiнника iншим працiвником.

Поняття «надурочна робота» не може вживатися стосовно режиму неповного робочого часу.

       Надурочні роботи  можуть здійснюватися лише з дозволу виборного

органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) підприємства. До надурочних робіт забороняється залучати: вагіт­них жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; осіб, молодших вісімнадцяти років; працівників, які навчаються в загальноосвітніх шко­лах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні занять; інші категорії працівників, передбачені законодавством.

Вказані категорії осіб заборонено залучати до надурочних робіт навіть за наяв­ності їхньої згоди на такі роботи. Жінки, які маюіь дітей віком від трьох до чотирнадяти років або дитину-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою. Залучення інвалідів до надурочних робіт можливе лише за їх згодою і за умови, що це не суперечнить, медичним ре­комендаціям. Залучення громадян похилого віку до надурочной роботи допускається тільки за їх згодою і за умови, коли це не протипоказано їм за станом здоров'я.

        Протягом будь-яких двох календарних днів підряд надурочні роботи не повинні перевищувати чотирьох годин. У розрахунку на рік гранична тривалість надурочних робіт не може пере­вищувати  120 годин. Для окремих категорій працівників можуть бути встановлені менші обмеження.

        Надурочні робочії лля кожного водія не мають перевищувати чо­тирьох годин протягом двох днів підряд або 75 годин на рік, у paзі за­стосування підсумованого обліку робочою часу, чи 100 годин на рік у разі додержання щотижневої норми тривалості робочого часу.

   Облік надурочних робіт кожного працівника повинен вести робото­давець. Робота в надурочний час оплачується в подвійному розмірі. Ком­пенсація надурочних робіт шляхом надання відгулу не допускаться.

2.2. Чергування

     Чергування - це знаходження працівника на роботі за наказом робо­тодавця після закінчення робочого дня, я також у святкові, неробочі або вихідні дні для оперативного вирішення невідкладних питань, що не від­носяться до трудових обов'язків працівника, а також для передачі інфор­мації.

Чергування може застосовуватися у виняткових випадках і тільки за згодою виборного органу первинної профспілкової організації. Не допус­кається залучення працівника до чергувань частіше одного разу на міся­ць, Тривалість чергування, як правило» не повинна перевищувати трива­лості щоденного робочого часу працівника. До чергувань забороняється залучати такі ж категорії осіб, як і до надурочних робіт. Чергування у вихідні, святкові та неробочі дні компенсується протягом найближчих  10 днів наданням відгулу тієї ж тривалості, що й чергування.

Від чергування як виду робіт понад встановлену тривалість робочого дня слід відрізняти чергування, які є формою організації роботи деяких категорій працівників. Так, працівники закладів охорони здоров'я та ус­танов соціальною захисту населення можуть залучатися до чергування як вдома, так і у стаціонарі.

Чергування вдома здійснюються як у межах місячної норми робочо­го часу відповідних працівників за обліковий період, так і за її межами. Чергування вдома в денний та нічний час ураховується як півгодини за кожну годину чергування та оплачується, виходячи з посадовою окладу з урахуванням підвищення за кваліфікаційну категорію. У разі виклику працівника під час чергування (у заклад, на місце події чи додому до хворого) час, витрачений на виклик, оплачується за фактично відпрацьовані години з розрахунку посадового окладу працівника, встановленого за штатним розписом, із збереженням діючого порядку оплати праці праців­ників охорони здоров'я у нічний час.

       Чергування у стаціонарах здійснюються за рахунок місячної та понадмісячної норми робочого часу працівника. Робочий час медичних працівників ураховується помісячно. Місячна норма робочого часу виз­начається, виходячи з установленої для даного працівника щоденної три­валості робочого часу, передбаченої для шестиденного робочого тижня, та кількості робочих днів у даному місяці. У місячну норму робочого часу включаються всі види робіт, які виконуються працівниками (тобто основна робота, чергування, виклик для надання допомоги хворим вдо­ма тощо). Чергування в межах місячної норми робочого часу здійсню­ються штатними медичними працівниками за рахунок зменшення три­валості змін протягом місяця. Якщо чергування здійснювалось у робочі дні згідно з графіком роботи в межах місячної норми робочого часу, то додаткова оплата (понад посадовий оклад) не проводиться. Чергуван­ня за графіком у вихідний чи святковий день в межах місячної норми робочого часу може компенсуватися за згодою сторін наданням іншого дня відпочинку або в розмірі одинарної годинної ставки понад оклад. Чергування понад місячну норму робочого часу не є сумісництвом. За­лучення працівників до чергувань понад місячну норму робочого часу можливе тільки в тих випадках, якщо в закладі відсутні вакантні посади за цією спеціальністю.

РОЗДІЛ 3. РЕЖИМИ РОБОЧОГО ЧАСУ

3.1. Загальні режими робочого часу

Режим робочого часу - це розподіл робочого часу в межах певного календарного періоду (дня, тижня, місяцю).

Режим робочого часу включає:

а) тривалість робочого тижня,

б) роботу на умовах ненормованого робочого дня.

в) тривалість щоденної роботи (зміни),

г) кількість змін на добу,

і) час початку і закінчення роботи,

д) чергування робочих та неробочих днів.

       Режим робочого часу визначається правилами внутрішнього трудового роз­порядку, графіками змінності та іншими локальними актами. Неза­лежно від режиму робочого часу, що застосовується, норма робочого часу, встановлена законодавством або визначена відповідно до нього, є обов'язковою.

     Режим робочого  часу поділяється на загальний та спеціальний.

     Загалъний режим робочого часу. Для працівників установлюється п'ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями. При п'ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує роботодавець за погодженням із  виборним органом первинної профспілкової організації підприємства з додержанням установленої тривалості робочого тижня. На тих
підприємствах, де за характером виробництва та умовами роботи запро-
вадження п’ятиденного робочого тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем.

     При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин при тижневій нормі
36 годин і 4 години при тижневій нормі 24 години. П’ятиденний або шести-
денний робочий тиждень встановлюється роботодавцем спільно з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим пред­ставником) з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з місцевою Радою депутатів. Час початку і закінчення, щоденної роботи передбачається правилами внутрішнього трудового розпорядку і  графіками змінності у відповідності з законодавством.                           

Постанова Кабінету Міністрів України "Про тривалість робочого дня для працівників органів виконавчої влади і органів місцевого самовряду­вання" від 10 грудня 1993 р. №1010 рекомендувала міністерствам, іншим центральним органом виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям, органам місцевого самоврядування встановити для працівників апарату таку тривалість роботи по днях тижня: понеділок, вівторок, сере­да, четвер по 8 годин 15 хвилин, п'ятниця 7 годин; вихідні дні - субота і неділя.

          3.2 СПЕЦІАЛЬНІ РЕЖИМИ 

Спеціальні режими робочого часу. Види спеціальних режимів робочо­го часу:

а) робота змінами;

б) гнучкий режим робочого часу;

в) ненормо­ваний робочий час;

г) вахтовий метод організації робіт;

г) роздроблений робочий день та ін.

     Робота змінами. При змінних роботах працівники чергуються в змі-
нах рівномірно в порядку, встановленому правилами внутрішнього тру-
дового розпорядку. Перехід з однієї зміни в іншу, як правило, має від-
буватися через кожний робочий тиждень в години, визначені графіками
змінності. Тривалість перерви в роботі між змінами має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (включаючи і час перерви на обід). Призначення працівника на роботу протягом двох змін підряд забороняється.

      Гнучкий режим робочого часу. Гнучкий режим робочого часу (далі ГРРЧ)  - це така форма організації праці, за якою для деяких категорій працівників, працівників окремих підприємств або їх структурних підроз­ділів встановлюється режим праці з саморегулюванням часу початку за­кінчення та тривалості робочого часу впродовж робочого дня

Режим ГРРЧ у більшості випадків передбачає підсумований облік ро­бочого часу. Застосування режимів ГРРЧ не тягне змін в нормуванні та оплаті праці працівників,не впливає на порядок нарахування та розмір доплат, премій, не надає пільг при обчисленні стажу роботи (в тому числі і спеціального) та інші трудові права працівників. Рішення роботодавця щодо можливості запровадження ГРРЧ узгоджується з виборним органом первинної профспілкової організації або обумовлюється колективним договором. Не рекомендується застосовувати ГРРЧ:

а) на безперервно діючих виробництвах,

б) при багато змінній організації роботи у разі від­сутності вільних робочих місць до початку чи після закінчення зміни,

в) в інших випадках, обумовлених специфікою виробництва, коли виконання обов’язків працівником потребуе його присутності у чітко виз­начені правилами внутрішнього трудового розпорядку, що діють на під­приємстві, години роботи (торгівля, побутове обслуговування населення, вантажно-розвантажувальні роботи, робота транспорту та інше), а також коли застосування ГРРЧ несумісне з вимогами щодо безпечних умов пра­ці працівників. Порядок та умови застосування ГРРЧ обов'язково мають бути визначені у правилах внутрішнього трудового розпорядку підприємства. В умовах ГРРЧ тривалість робочого часу (зміни) не може пере­вищувати 12 годин на добу. Обов’язковою умовою застосування ГРРЧ є забезпечення обліку відпрацьованого робочого часу та контролю за трудовою дисципліною працюючих в цьому режимі. Під час виконання ро­боти поза межами підприємства (участь в інших роботах, службове від­рядження) ГРРЧ незастосовується.

      Ненормований робочий час. Ненормований робочий час це особ­ливий режим робочого часу, який встановлюється для певної категорії працівників у разі неможливості нормування часу трудового процесу. За необхідності ці працівники виконують роботу понад нормальну три­валість робочого часу (ця робота не вважається надурочною). Міра праці у даному випадку визначається не тільки тривалістю робочою часу, а й колом обов'язків і обсягом виконаних робіт (навантаженням). Ненормований робочий день па підприємствах, в установах, організаціях, неза­лежно від форми власності, може застосовуватись для:

а) осіб, праця яких не піддається точному обліку в часі;

б) осіб, робочий час яких за характером роботи поділяється на частин невизначеної тривалості (сіль­ське господарство);

в) осіб, які розподіляють час для роботи на свій роз­суд. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади за погод­женням з відповідними галузевими профспілками можуть затверджувати орієнтовні переліки робіт, професій і посад працівників з ненормованим робочим днем.

Ненормований робочий день не застосовується для працівників, зай­нятих на роботі з неповним робочим днем. Для працівників, які працю­ють на умовах неповного робочого тижня, ненормований робочий день може застосовуватись.

Як компенсація за виконаний обсяг робіт, ступінь напруженості, складність і самостійність у роботі, необхідність періодичного виконання службових завдань понад встановлену тривалість робочого часу відповід­но до ст. 8 Закону України "Про відпустки" працівникам з ненормованим робочим днем надається щорічна додаткова відпустка за особливий ха­рактер праці тривалістю до 7 календарних днів. Конкретна тривалість відпустки встановлюється колективним договором, угодою по кожному виду робіт, професій та посад чи трудовим договором.

На працівників з ненормованим робочим днем поширюється вста­новлений на підприємстві, в установі, організації режим робочого часу. У зв'язку з цим роботодавець не має права систематично залучати пра­цівників, які працюють за таким режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу.

Вахтовий .метод організації робіт. Вахтовий метод- це особлива фор­ма організації робіт, що грунтується на використанні трудових ресурсів поза місцем їх

постійного проживання за умов, коли щоденна доставка працівників до місця роботи і назад до місця постійного проживання не­можлива. Основні положення про вахтовий метод організації робіт, затверджені постановою Державного комітету СРСР з праці та соціальних питань. Секретаріату ВЦРПС, Міністерства охорони здоров'я СРСР від З1 грудня 1987 р. №794/33-82, діють па підставі постанови Верховної Ради України від 12 вересня  1991 р. №1545 "Про порядок тимчасової дії на території України деяких актів законодавства Союзу РСР". Зазначеною постановою встановлено, що до прийняття відповідних актів законодавс­тва України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умо­ви, що вони не суперечать Конституції України.