Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Роль іронії в художньому тексті

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ МОВНОСТИЛІСТИЧНОГО ЗАСОБУ КОМІЧНОГО – ІРОНІЇ 5

1.1. Лінгвістичний аналіз поняття іронії 5

1.2. Інтелектуалізм сутності іронії при її декодуванні 6

1.3. Класифікація іронії за формою вираження 7

1.4. Природа іронічної подвійності 9

1.5. Іронія як риторична фігура та як філософська категорія 10

РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ІРОНІЇ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ 13

2.1. Засоби створення іронії в художньому творі 13

2.2. Емоційно-експресивне вираження іронічної думки за допомогою синтаксичних та граматичних конструкцій 17

2.3. Іронічна позиція автора та її вплив на структуру тексту 19

2.4. Іронія як поетичний світоглядний принцип у художніх текстах 21

ВИСНОВКИ 23

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 25

ВСТУП

Іронія, від грецького «удавання, глузування», досить поширений в літературі прийом, використовуваний для висміювання, а в кінцевому рахунку викорінення вад суспільства і людини. Через її багатогранність вона завжди викликала інтерес у дослідників. Вивчення іронії дає змогу виділити і зрозуміти суперечливі проблеми тієї чи іншої культурно-історичної епохи, оскільки іронія завжди була і буде невід’ємною частиною людського існування. Іронічне ставлення до себе і до оточуючого світу, особливо у ХХ столітті, стало чи не єдиним можливим засобом, здатним привідкрити завісу безглуздості та завуальованості, яка нависла над людським світосприйняттям.

У сучасній лінгвістиці іронія розглядається як стилетворча риса тексту, яка може бути реалізована на різних мовних рівнях, від одиничного слова, висловлювання до цілісного мінітексту в обов’язковому контекстуальному оточенні. Велике значення контексту для декодування іронії зумовлює її інтелектуалізм і, як наслідок, зростання її ваги у сучасному мистецтві, розширення засобів і механізмів її реалізації у художніх текстах.

Незважаючи на те, що іронія ставала об’єктом вивчення багатьох вчених (М. А. Багдасарян, О. П. Єрмакова, Ю. В. Каменська, С. І. Походня, В. В. Овсянников, В. З. Санников, А. В. Сергієнко, Г. Г. Тремасова, Ж. Є. Фомічева та ін.), багато авторів присвячують свої дослідження лексико-семантичним та граматичним особливостям контекстної іронії, прямо обумовлюючи, що іронія в художньому тексті (в цілісному тексті) залишається поза полем їх зору. Лише невелика кількість робіт стосується естетичного аспекту іронії (С. І. Походня, О. П. Єрмакова, А. В. Сергієнко, Ю. В. Каменська, Ж. Є. Фомічева та ін.).

Актуальність обраної теми зумовлена потребою ґрунтовного лінгвістичного вивчення способу реалізації ролі різних типів іронії в художніх текстах.

Мета роботи полягає в дослідженні іронії як засобу реалізації оцінки в художньому тексті.

Мета роботи обумовила виділення наступних завдань:

проаналізувати поняття іронії з лінгвістичної точки зору;
охарактеризувати інтелектуалізм сутності іронії при її декодуванні;
класифікувати іронію за формою вираження;
визначити природу іронічної подвійності;
розглянути іронію як риторичну фігура та як філософську категорію;
проаналізувати роль іронії в художньому тексті;
дослідити засоби створення іронії в художньому творі;
прослідкувати емоційно-експресивне вираження іронічної думки за допомогою синтаксичних та граматичних конструкцій;
виявити іронічну позицію автора та її вплив на структуру тексту;
розглянути іронію як поетичний світоглядний принцип у художніх текстах.

Об’єктом дослідження є іронія в художньому тексті.

Предметом дослідження є роль іронії в художньому тексті.

Теоретична цінність роботи полягає в теоретичному обґрунтуванні, в розумінні й тлумаченні іронії як вагомого аспекту комічного, що дозволяє системно представити й дослідити мовні засоби реалізації іронії.

Практична цінність роботи обумовлена тим, що наповнення даної роботи може бути відправною точкою для осмислення іронії як одного з наймогутніших інструментів художньої творчості і, в той спосіб, послужити підставою переосмислення звичних нам поглядів на природу художнього тексту та принципи генерування його структури.

РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ МОВНОСТИЛІСТИЧНОГО ЗАСОБУ КОМІЧНОГО – ІРОНІЇ

Іронія покликана опосередковано виразити глузливо-критичну думку про об‘єкт, однак не передбачає прямих образ чи викриття. Іншими словами, іронія є тонкою насмішкою, що замаскована зовнішньою благопристойною формою [10, с. 321].

У такий спосіб виникає розбіжність між смислом оцінки в тексті та значенням її мовних реалізаторів, що дозволяє говорити про іронію як один із засобів вираження категорії оцінки. Оцінна семантика в іронічному висловленні виникає внаслідок взаємодії безпосереднього значення мовних одиниць зі значенням ситуативним, контекстуально зумовленим, переважно протилежним до прямого.

Іронія є одним з видів комічного, яка поряд із гумором та сатирою є вираженням певної ідейно-стилістичної оцінки.

1.1. Лінгвістичний аналіз поняття іронії

Питання про статус іронії як одного із засобів комічного у літературі, її лінгвістична природа, механіка утворення до теперішнього часу є одними із найбільш складних і не розроблених, хоча перше визначення іронії дав ще Арістотель: це такий вид смішного, коли ми говоримо інакше, ніж відчуваємо [12, с. 83]. Це пояснюється тим, що іронія розглядається не лише як засіб чи спосіб, а й як один із компонентів естетичної категорії комічного – саме так її визначає Арістотель. Так, іронія може бути реалізована у різних мовних відрізках – на рівні слова і словосполучення (мікроконтекст), фрагмента тексту (макроконтекст) та цілого твору (мегаконтекст), поступово перетворюючись із виразового засобу мови на широку загальносеміотичну й естетичну категорію [1, с. 171].

Прийнято розрізняти два типи іронії: іронію як стилістичний прийом та іронію як категорію тексту. У роботах дослідників вони називаються по-різному: явна і прихована [16, с. 19], ситуативна і асоціативна [14, с. 42], контекстуальна і текстоутворююча іронія [18, с. 27]. У багатьох дослідженнях зі стилістики утвердилось трактування іронії як стилістичного прийому, заснованого на протиставленні прямих та переносних значень слова, тобто на антифразисних відношеннях. Так, за визначенням І. Р. Гальперіна, іронія – це стилістичний прийом, заснований на одночасній реалізації двох логічних значень – словникового і контекстуального, але обидва ці значення стоять в опозиції один до одного [3, с. 146-148]. Однак багато дослідників вважають, що іронію не можна обмежувати антифразисними відношеннями, що необхідне дослідження більш складних її форм [11, с. 10]. Дещо інший погляд на суть іронії має Р. А. Семків у праці «Іронічна структура». За його визначенням іронія – це більш, ніж просто «прихована усмішка», тобто іронічне висловлювання, яке спрямовується на формулювання оцінних висновків або створення комічних ситуацій і загалом виходить поза вузькі межі одиночного тропу [17, с. 122].

Таким чином іронія постає для нас, передусім, як спосіб інакомовлення, а отже – як право інакомислення, як право самої можливості сумніву і свободи думки.

1.2. Інтелектуалізм сутності іронії при її декодуванні

Іронія, завдяки своєму теоретичному об’єму, належить до числа найменш стійких категорій. Вона пульсує від одного оціночного полюса до іншого, залежно від часу та мети її вживання.

Це дає привід вважати, що одним словом «іронія» ми часто називаємо різні явища духовної культури, котрі мають спільну точку дотику. Підтвердженням може бути етимологія слова «іронія», котре у древній Греції означало притворство, лукавство, удавання, інакше кажучи, – ігрова поведінка. Іронія як форма вираження думки, означає слово чи висловлювання, котре у контексті мови набуває протилежного значення.

Але іронію не варто зводити тільки до відношення протилежностей. Г. П. Казанська визначає іронію як стилістичний прийом, який базується на одночасній реалізації двох лексичних значень слова, тобто словникового і контекстуального, які є протилежними один до одного, розглядається лише як один із способів створення іронічного ефекту, під яким розуміються всі випадки виникнення різкої невідповідності між буквальним значенням фрази, речення, всього висловлювання з їх значенням, що витікає з контексту [5, с. 38].

Таким чином можна зазначити, що іронія, зводячи два плани в парадоксальному протиріччі, представляє речі в незвичному, новому ракурсі, створює ефект відчуження, підвищує інтерес комунікантів до предмета іронічної оцінки, визначає ціннісну орієнтацію, сприяючи перетворенню протиріччя на творчий пошук ідеалу.

1.3. Класифікація іронії за формою вираження

Беручи до уваги природу іронії, можна виділити різні класифікації. За формою вираження іронія може мати найпростіше значення, котре реалізується у антифразі чи у астеїзмі, перший являє собою вживання слів та виразів у протилежному значенні, другий проявляється у вигляді осуду, що передається через похвалу [10, с. 49].

Традиційно іронію у літературі поділяють на три основні типи:

вербальна іронія;
драматична іронія;
іронія долі.

Вербальна іронія виникає тоді, коли людина каже або робить щось одне, а справжнє значення мовлення або дії є протилежним. Наприклад, коли хтось спізнившись на важливу зустріч на 3 години через те, що поламалось таксі і адреса виявилась не зовсім точною, каже: «Sorry, but I had some minor problems». Стверджуючи це, людина вживає вербальну іронію.

Драматична іронія з’являється тоді, коли читач знає щось таке, чого не знають герої розповіді. Саме така невідповідність інформації породжує драматичну іронію, яскравий приклад такої іронії знаходимо у «Ромео та Джульєтті». Читач знає, що Джульєтта не мертва, а Ромео не знає, таким чином, читач залучається до трагічної смерті двох закоханих.

Іронія долі передає думку, що якась надприродна сила контролює життя людини, а тому те, що відбувається, не підлягає свідомому контролю і не залежить від людини, тобто події розвиваються у протилежному напрямку, ніж того очікувалось. Наприклад, іронією долі можна назвати ситуацію, в якій посланець приносить прощення смертникові трохи запізно або коли чоловік довший час добивається руки коханої, отримавши згоду, зустрічає дівчину, в яку закохується з першого погляду і розуміє, що та перша йому не просто не потрібна, вона йому заважає [20, с. 455]. Іронія долі підкреслює безглуздість та марність боротьби, яка все одно закінчиться поразкою. Те, що трапляється в житті це заздалегідь написаний сценарій і чим більше людина намагається розібратися в ньому тим частіше стикається з власною безпорадністю і непорозумінням.

Також доцільно розглянути класифікацію, яку запропонована Н. В. Ланчуковська, що базується на відтінках емоційного значення з поступовим наростанням іронічно-глузливого ефекту. До першого типу належить жарт, котрий являє собою добродушне підсміювання над собою чи співбесідником. Також до цієї класифікації можна віднести власне іронію, котра дуже часто проявляється у прихованому вигляді, а іронічні зауваження, репліки і вислови здатні поранити та розсердити, якщо вони і викликають сміх, то цей сміх іронічний. До третього типу належить насмішка, котра ще більш відверто іронічна , в ній більше знущальних нот. Вона може викликати образу та сльози. Найсильнішим ефектом іронічно-глузливого спрямування наділений сарказм, котрий здатен боляче поранити, а іноді перейти у відверте знущання та висміювання [8, с. 49].

Слід зазначити, що всі риси вище зазначених типів іронії поєднують в собі авторську іронію, існування якої можна вважати беззаперечним, оскільки кожен художній твір – це своєрідний світ зі своїми перемогами і поразками, і звісно такий світ не можливий без дещо критичного до нього ставлення, якого і надає йому іронія. Звісно не варто говорити, що авторська іронія є основним провідником ідей митця, але беручи до уваги її внутрішню природу, тобто своєрідне протиставлення особистості світові, можна сказати, що деякі літературні течії, а зокрема екзистенціалізм, використовував іронію у різних її проявах як один із провідних засобів для передачі філософсько-естетичних ідей.

Отже, поєднання різних підходів до вивчення іронії дало змогу виділити різні класифікації іронії за формою вираження, прослідкувати її реалізацію в антифразисі чи астеїзмі, з’ясувати механізм утворення іронічного смислу та специфіку його компонентів.

1.4. Природа іронічної подвійності

Унікальність іронії полягає в тому, що вона, хоча і відноситься до категорії комічного, на відміну від гумору та сатири володіє своєрідною подвійністю, яка базується на поєднанні комічного з трагічним. О. І. Києнко твердить, що в сучасному мистецтві відбувається складний процес взаємодії трагічного і комічного. Висміюючи, пародіюючи трагічне, комічне знімає його з котурнів або взагалі руйнує, але при цьому комічне набуває й певних якостей трагічного. Враховуючи досвід розвитку сучасної культури, можна говорити не просто про поєднання (механічне чи органічне) трагічного з комічним, а про такий синтез, який досягається в результаті руйнування традиційних естетичних структур [6, с. 16].

Для того, щоб краще усвідомити природу іронічної подвійності, варто звернути увагу на те, чим саме іронія відрізняється від гумору та сатири. Гумор не заперечує об’єкта висміювання, він відображає смішне в життєвих явищах і людських характерах. Для сатири характерне цілковите заперечення й різке осміяння зображуваного, яке поєднується з осудом та насмішкою [10, с. 176]. Іронія ж балансує на межі, вона змушує сміятися крізь сльози, поєднуючи у собі комічність зображуваного з трагічністю існуючого. В іронії смішне ховається під маскою серйозності, а в гуморі серйозне під маскою смішного, але ця маска в іронії не передбачає знущання та прямого викриття зображуваного, яке властиве сатирі, вона тільки натякає, залишаючи за читачем право робити висновки.

Таким чином, іронія реалізується в складних двопланових висловлюваннях, значення яких стає зрозумілим з контексту; висловлене та справжнє значення завжди суперечать одне одному, й інколи ця суперечність залишається нерозв'язаною.

1.5. Іронія як риторична фігура та як філософська категорія

Іронія відома нам, найперше, як риторична фігура – засіб інакомовлення, прихованої насмішки. В такому амплуа іронія функціонує ще з античності, майже завжди, в той спосіб, стаючи засобом сатиричного зображення. З іншого боку, існують концепції, в яких іронія є більш загальною категорією – принципом мислення і художньої творчості.

Антична іронія носила так званий «сократівський характер», який полягав у запереченні і реальної, об’єктивної істини, і суб’єктивного уявлення про неї. Такий принцип яскраво ілюструється у знаменитому вислові Сократа «Я знаю, що я нічого не знаю».

Сократ є першим мислителем, з яким асоціюється поняття іронії. Власне, спосіб його філософствування полягав саме в іронізуванні, у зведенні до суперечності поглядів та переконань співрозмовника. Манера ведення Сократом диспуту виявлялась у послідовній побудові низки іронічних ситуацій, в яких співрозмовнику демонструвалася профанність його попереднього твердження у світлі висловленого щойно. Таким чином, співрозмовник Сократа не лише переконувався у своєму незнанні, а й розумів, що Сократ, котрий від початку спрямовував диспут у той чи інший бік, перебуває, якщо не в позиції знаючого істину, то в позиції знаючого про його (співрозмовника) незнання – тобто, у будь-якому випадку, в позиції експерта, того, хто оцінює і, оцінюючи, іронізує. Іронізування Сократа існує не лише як метод пізнання істини (чи, точніше, апофатичного її пошуку), але і як оцінна стратегія, філософія ставлення до людини, її знань та способів репрезентації цих знань взагалі.

Наступна теорія полягає в тому, що романтична іронія ставить на противагу об’єктивності так званий поетичний ідеал, художній вимисел, котрий ігнорує реальні зв’язки та явища, представлені у зовнішньому світі. Іронія реалізму часто зливалась з сатирою і перетворювалась на сарказм, котрий ставав засобом викриття певних позицій життєвого устрою. Іронія екзистенціалізму полягає у запереченні будь-якої істини, крім тієї, що базується на суб’єктивному знанні про світ. ХХ століття загалом наповнило іронію новим змістом, додало її ефекту відчуженості, тобто сприйняття іронії відбувається немов зі сторони, людина отримала можливість поглянути на світ з різних сторін, заново оцінити його і в багатьох випадках зробити нетрадиційні висновки [9, с. 316].

Ф. Шлегель говорив, що іронія містить і пробуджує почуття протиріччя між неможливістю і необхідністю вичерпної повноти висловлювання, а одним з основних моментів, що характеризує іронію, є той, що вона передбачає таку позицію по відношенню до світу, при якій індивід протиставляє себе світу і не приймає його субстанційності [19, с. 53], тобто зовнішнє існування перестає мати істотне ставлення до його внутрішнього світу.

Інші мислителі (Геґель, К'єркеґор, Ніцше) вбачали в іронії радше небезпечну тенденцію тотального заперечення, що не творить, а, навпаки, руйнує світоглядні, етичні та естетичні принципи, на яких ґрунтується справжнє мистецтво і саме людське існування. Негативістські теорії гіпертрофують іронію до нігілістичної насмішки, блазнювання та прихованої брехні, протиставляючи їй серйозність раціональних систем чи гомогенність містики і міфу. Жорсткість такого протиставлення долається теоретичною думкою вже з виникненням постмодернізму.

Проте ліберальний іронік, американський філософ-прагматик Річард Рорті ставить під сумнів саму можливість раціонального пошуку істини, а отже й будь-якої аргументації чи аргументованого заперечення. Адже істина є для Рорті лише комунікативним утворенням, чимось таким, що перетворюється в переконання під час вільного та відкритого зіткнення [15, с. 216]. Іронія, іронічність, у цьому випадку, є єдиним способом існування: іронічне світобачення дозволяє, постійно сумніваючись у доведеності своєї істини, дозволяти іншим доводити, але не довести несхитність їх власних. Таке іронізування з намагання описати істину, абсолютну мораль, досконалу мову, чи універсальний естетичний принцип, іронізування зі світу, в якому все є результатом випадкового спів падіння, з одного боку, нагадує безцільне іронізування Сократа, а з іншого – хаос шлегелівського «романтичного» творення нових понять і концепцій.

Розглядаючи іронію як естетичну категорію чи емоційно-ідейно оцінку певної ситуації, ми можемо простежити її своєрідну історію та оцінити її видозміни на різних етапах літературного процесу.

РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ІРОНІЇ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ

В історії людства художня література часто ставала засобом (а то й єдиним можливим способом) пропаганди ідей та переконань. Виникнення іронічного тексту стало наслідком двобічного розвитку одного й того ж суспільно-культурного процесу – поширення ідей гуманізму та принципів відкритої ліберальної дискусії. В давніх періодах розвитку світових літератур частіше зустрічаємо приклади відвертої сатири (як от у Демосфена, Ювенала, Ціцерона, чи давніх українських полемістів Івана Вишенського, Іпатія Потія, Мелетія Смотрицького), в яких іронічні звороти є спорадичними риторичними фігурами і рідко який з текстів не стає іронічним повністю. З іншого боку існує багата традиція народного фарсу, «сміхова культура», котра, хоч і є насмішкувато-іронічною у своєму буфонадному перевертанні низу і верху, а проте, виявляє ознаки послаблення позитивного полюсу амбівалентних образів [2, с. 35] і, в той спосіб, від іронічності віддаляється.

В ході літературних та історичних процесів іронія стає риторичною фігурою, що може бути реалізована на різних рівнях – від одиничного висловлювання до окремого тексту в обов'язковому контекстуальному оточенні, тобто на найпростішому рівні, не доходячи до більш ускладнених її форм. Іронія мислиться не просто як суперечність, а як доволі жорстке заперечення, висміювання певних ідей та переконань, висловлене не напряму, а приховано, з більшим чи меншим ступенем ясності. Саме такий інваріант іронії зустрічається в літературних текстах найчастіше.

2.1. Засоби створення іронії в художньому творі

Іронія відіграє важливу роль не тільки у стилістичному забарвленні художнього тексту, але і в естетичній та літературно-художній системах твору. У художньому творі іронія є одним із основних елементів вираження безпосередньо авторської точки зору, засобом реалізації суб’єктивно-оцінної модальності, і, таким чином, засобом реалізації авторської позиції.

З точки зору стилістики, іронія – це стилістичний прийом, що базується на одночасній реалізації двох логічних значень слова – словникового та контекстуального, але обидва значення слова протиставляються одне одному [3, с. 146].

У художньому творі іронія відіграє визначну роль, оскільки вона надає твору певного додаткового змісту, конкретного стилістичного забарвлення, та віддзеркалює незадоволеність автора навколишнім світом. Реалізація іронічного змісту в художньому творі нерозривно пов’язана зі здатністю мовних одиниць набувати конотативного та асоціативного значення в контексті. Таким чином, іронічний зміст залежить від способу організації тексту.

С. І. Походня за засобами і умовами реалізації розрізняє асоціативну та ситуативну іронію. Ситуативна іронія виникає внаслідок контрасту між ситуативним контекстом і прямим значенням слова, словосполучення і речення, та реалізується у мікро- та макроконтекстах (у межах речення і абзацу). Це такий тип іронії, який відчувається у тексті одразу. Ситуативна іронія створюється за рахунок використання великої кількості стилістичних прийомів на різних рівнях:

на лексичному рівні – мовні одиниці, що відносяться до розмовного стилю мови, в тому числі вульгаризми, варваризми, а також метафори, метонімії, гіперболи.
на синтаксичному рівні – різноманітні типи повторів, а також зевгма, каламбур, риторичні питання, вставні та видільні конструкції.
на лексико-семантичному рівні – епітети, образні порівняння, антитеза, гра слів тощо.

За допомогою цих засобів створюється подвійна структура контексту – з одного боку, змальовування ситуації, а з іншого – її коментування та оцінка автором чи персонажем. Як правило, цей тип іронії залежить від контексту, що рідко виходить за межі абзацу.

Асоціативна іронія є більш складною та значимою. Вона реалізується в мегаконтексті (у межах усього тексту). Асоціативна іронія створюється на текстовому рівні внаслідок використання ситуативного повторювання (ретроспекції) в поєднанні з іронічною алюзією, а також гротеску, абсурду [14, с. 83].

У романі Ч. Діккенса «Посмертні записки Піквікського клубу» зустрічаються випадки як ситуативної, так і асоціативної іронії. Іронічними є імена головних героїв, яких Ч. Діккенс наділив «красномовними» прізвищами, що натякають на їхні особистісні якості: Mr. Tupman – англ. tup – баран; Mr. Snodgrass – англ. nod – дрімота, або – зазіватися, проґавити щось; grass – трава; Mr. Winkle – англ. winkle – равлик.

Ситуативна іронія реалізується за рахунок стилістичних прийомів переважно синтаксичного та лексико-семантичного рівня.

Серед них можна виділити наступні:

зевгма – риторична фігура, що ґрунтується на побудові довгого мовного періоду таким чином, що у реченні з однорідними підрядними членами присудок представлений на початку, а далі те, що мається на увазі. Наприклад: «It is truly delightful to a philanthropic mind to see these gallant men staggering along under the influence of an overflow both of animal and ardent spirits»;
гіпербола – обpазне пеpебiльшення за pозмipом, силою, значенням. Наприклад: «It has been conjectured that Mr. Pickwick was on the point of delivering some remarks which would have enlightened the world, if not the Thames»;
гіперболічне порівняння – художнє перебільшене співставлення. Наприклад : «Everybody was excited, except the fat boy, and he slept as soundly as if the roaring of cannon were his ordinary lullaby».
порівняння – засіб художньої образності, один із видів тропів, що полягає у зіставленні одного предмета або явища з іншим для того, щоб глибше розкрити, яскравіше змалювати його. Наприклад: «…said one very stout gentleman, whose body and legs looked like half a gigantic roll of flannel, elevated on a couple of inflated pillow-cases».

Асоціативна іронія реалізується в романі засобами текстового рівня. Наприклад, протягом усього роману автор використовує велику кількість епітетів для характеристики головного героя – Містера Піквіка, що мають однакове смислове забарвлення – возвеличення героя, яке на фоні загального контексту оповідання має зовсім протилежне значення, за рахунок чого і створюється іронічний зміст: «immortal Pickwick», «the great man», «that illustrious man», «colossal-minded man», «the illustrious subject of these memoirs».

Продуктивним засобом створення іронії у романі слугує лексико-семантичний алогізм. Наприклад:

«The principal productions of these towns», says Mr. Pickwick, «appear to be soldiers, sailors, Jews, chalk, shrimps, officers, and dockyard men»;

«Mr. Pickwick was elected an honorary member of seventeen native and foreign societies, for making the discovery: that none of the seventeen could make anything of it; but that all the seventeen agreed it was very extraordinary»;

«Do they seem devoted to their party, Sam?» «Never see such dewotion in my life, Sir.» «Energetic, eh?» said Mr. Pickwick. «Uncommon,» replied Sam; «I never see men eat and drink so much afore. I wonder they ain't afeer'd o' bustin.»

«Then you are not dead!» ejaculated the hysterical lady. «Oh,say you are not dead!»

Таким чином, найбільш продуктивним засобом створення ситуативної іронії в романі є засіб лексико-семантичного алогізму, та створення іронічного ефекту за допомогою стилістичних засобів зевгми, гіперболи, порівняння. Асоціативна іронія в творі представлена застосуванням епітетів, що характеризують головного героя твору.

2.2. Емоційно-експресивне вираження іронічної думки за допомогою синтаксичних та граматичних конструкцій

У художній літературі для створення іронічного ефекту використовуються такі синтаксичні конструкції, які мають потенційну здатність підсилювати емоційно-експресивне вираження думки. Ці синтаксичні конструкції, зазвичай, служать для виділення, інтенсифікації іронічного смислу, вираженого за допомогою інших прийомів.

Риторичне питання реалізується у межах трьох типів:

риторичне питання є засобом виділення іронії, вираженої логіко-смисловим прийомом: – Що трапилося? […] // – Нічого особливого. Анна захотіла, щоб я відповіла на питання, відповідь на яке шукаю уже не один десяток років. // – І як? Ти відповіла? // – Яне, хіба я схожа на того, кого раптово осяяло прозріння? [4, с. 14]
риторичне питання містить абсурдне твердження чи гіпотезу: – У вас, Петре Сталеновичу, просте завдання. Дуже просте: фотографувати людей на вулицях міста. А не вулиці без людей. Ви натякаєте на наслідки ядерної війни, коли вулиці порожніють? Чи на якусь епідемію, що косить народ просто на тротуарах? Навіть у випадку катастрофи на вулицях лежатимуть трупи людей, тру-пи! Порожніми наші вулиці не бу-ва-ють! [7, с. 81]
риторичне питання будується на запереченні і виражає додаткові смислові відтінки (сумнів, впевненість, передбачення): – А ти – одинак. Зачепила? Вкусила їх? Маєш відповідь. Тепер побачиш, хто тебе захистить, підтримає. Це – тест, дорогенька [13, с. 37].

Продуктивними в реалізації іронічного смислу є парцельовані конструкції. Чинником, який зумовлює виникнення суб’єктивно-оцінної іронічної модальності, є емоційно-експресивне та інтонаційне виділення парцельованої частини. У сучасній художній літературі для вираження іронії використовуються конструкції різної грамматично структури: від окремих слів і словосполучень до простих і підрядних речень. У сучасних текстах малих жанрових форм ефективним засобом реалізації іронічного смислу є ланцюжки парцелятів: Зоотехнік, такий же молоденький та ще й як слід необучений, невдовзі й заяву подав. За власним бажанням. Бо не знав уже, під яку статтю кабанчиків списувати. А то й молочних бичків. Не кажучи вже про гусей та курей. Що їх лисиці тягали десятками.