Розробка традиційного і нетрадиційного уроків
Зміст
Вступ…………………………………………………………………
Розділ 1. Інтерактивні технології та впровадження їх в навчальний процесс
1.1 Характеристика поняття «інтерактивні технології»……………………….4
1.2Класифікаці інтерактивних методів………………………………………….8
Розділ 2. Розробка традиційного і нетрадиційного уроків
2.1 Методична розробка традиційного уроку (Історія України)…………..…13
2.2 Методична розробка
нестандартного уроку. Інтерактивний
урок (Історія України)…………………………………………………………
Висновки…………………………………………………………
Список використаної літератури …….…………………………………….27
Вступ
Новітнє суспільство висуває нові вимоги до освіти, однією із яких є підготовка людей, спроможних приймати критичні рішення, знаходити спосіб спілкування в новому оточенні, які достатньо ефективно встановлюють нові стосунки у швидко змінюваній реальності. Активність, самостійність, творчість, здатність адаптуватися до стрімких змін – ці риси особистості стають найважливішими на сучасному етапі історичного розвитку, а їх формування потребує реалізації нових підходів до процесу навчання.
Вимоги часу, реформування системи освіти в Україні орієнтують учителів на відмову від авторитарного стилю навчання на користь гуманістичного підходу й застосування методів, що сприяють розвитку творчих засад особистості з урахуванням її індивідуальних особливостей.
Завдання, що постають перед сучасною освітою, чітко окреслюють головні напрями, за якими вони мають реалізовуватися. Серед них одним із вагомих є перехід від традиційної (предметно орієнтованої) до інноваційної (особистісно орієнтованої) парадигми освіти, що безпосередньо пов'язано з реалізацією у навчанні історії та правознавства особистісно орієнтованого та компетентісного підходів, оскільки це забезпечує самоцінність знань, розвиток умінь здобувати, опрацьовувати інформацію, одержану з різних джерел, застосовувати її для індивідуального розвитку та самовдосконалення людини.
Сучасні вимоги, визначені в освітніх стандартах, спонукають учителів не тільки надавати учням навчальну інформацію, а й навчити їх способів практичного застосування її у повсякденному житті. Реалізувати зазначені завдання покликана інтерактивна модель навчання.
Розділ 1. Інтерактивні технології та впровадження їх в навчальний процесс
1.1Характеристика поняття «інтерактивні технології»
Загальновідомо, що слово "інтерактив" запозичене з англійської мови й походить від слова "interact" (inter – взаємний та act – діяти), тобто інтерактивний – це здатний до взаємодії, діалогу. Сутність інтерактивного навчання полягає в тому, що навчальний процес відбувається за умови постійної активної взаємодії всіх учнів. Тому це співнавчання, взаємонавчання (колективне, групове, навчання у співпраці), де і учень, і вчитель є рівноправними, рівнозначними суб'єктами навчання, розуміють, що вони роблять, й рефлексують з приводу того, що вони знають, уміють і здійснюють.
Зазначимо, що організація інтерактивного навчання передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, спільне вирішення проблем на основі аналізу обставин та відповідної ситуації. Воно ефективно сприяє формуванню в учнів комплексу навичок і вмінь, виробленню цінностей, створенню на уроках атмосфери співробітництва й взаємодії. Важливе значення мають інтерактивні методи навчання і в розвитку творчих здібностей учнів.
Незважаючи на те, що проблема розвитку творчого здатностей учнів досліджується давно, певне коло питань й досі залишається невирішеним. Так, як і раніше, більшість навчального часу на уроках відводиться репродуктивній, нетворчій діяльності учнів, а значна частина завдань у підручниках мають відтворювальний характер. Тому стаття є спробою пошуку оптимальних форм і методів навчання з метою формування творчої, високоосвіченої та соціально адаптованої особистості.
У психолого-педагогічній літературі творча особистість розглядається як індивід, який володіє високим рівнем знань, має потяг до нового, оригінального. Для творчої особистості творча діяльність є життєвою потребою, а творчий стиль поведінки є найбільш характерним. Головним показником творчої особистості, її головною ознакою вважають наявність творчих здібностей, які розглядаються як індивідуально-психологічні здібності людини, що відповідають вимогам творчої діяльності та є умовою її успішного виконання.
Наголошуємо на тому, що творча особистість – це значною мірою результат навчально-виховного процесу. Тому завдання вчителя – спонукати учнів до розвитку їхнього творчого потенціалу, забезпечити необхідні умови для того, щоб кожен школяр міг реалізувати себе, індивідуальні здібності, схильності та інтереси.
Провідною ідеєю сучасного навчання є самовдосконалення, самореалізація творчої особистості, що потребує створення комфортних умов навчання, за яких кожен учень відчуває свою успішність та інтелектуальну спроможність, формує інтелектуальний потенціал; сприяння розвитку природних задатків учнів, їхніх моральних якостей; налаштовування учнів на подальшу активну, творчо усвідомлену самодіяльність, що відповідає їхнім духовним потребам, задовольняє їхні прагнення до самореалізації і прояву особистісних якостей. Усе це є ефективним способом комплексного розвитку особистості, виявлення й формування її творчого потенціалу. Виконання такого завдання можливе лише за суб’єкт-суб’єктної моделі навчання, у якому провідне значення має застосування інтерактивних методів навчання [2].
Загальновідомо, що інтерактивна взаємодія виключає як домінування одного учасника навчального процесу над іншими, так і однієї думки щодо інших. Важливим є й те, що в умовах інтерактивного навчання учні вчаться бути демократичними, ефективно спілкуватися з іншими людьми, критично мислити, приймати продумані рішення.
Такі підходи до навчання не є абсолютно новими для української школи, наприклад, вони реалізувалися і були поширеними в дидактиці української школи у 20-ті роки ХХ століття; елементи інтерактивного навчання також наявні в методиці навчання В. Сухомлинського, методиках учителів-новаторів 70-80-х рр. – Ш. Амонашвілі, В. Шаталова, Є. Ільїна, С. Лисенкової та інших, у теорії розвивального навчання.
Опрацювання наукової літератури й наш багаторічний досвід викладання історії та правознавства засвідчують, що головне завдання вчителя сьогодні – створити у класі творчу атмосферу; більше того, педагог повинен розуміти психологічну сутність цього процесу насамперед як заохочення учнів до пізнання, повагу до інтелектуальних можливостей сили дитини.
Головним завданням у діяльності вчителя історії та правознавства, на нашу думку, має стати формування стратегії й тактики дій, спрямованих на сприяння всебічного розвитку творчих здібностей школярів на уроках історії та правознавства на основі оптимального застосування інтерактивних методів навчання і форм роботи; формування особистості, яка володітиме навичками історичного й правового мислення, здатностями давати правову оцінку реальним життєвим ситуаціям, вмітиме самостійно працювати над розвитком власного інтелекту, культури й моралі та реалізувати свій творчий потенціал.
Наголошуємо на тому, що, розвиваючи творчі здібності учнів на уроках історії та правознавства, потрібно дотримуватися певних принципів в організації навчання, а саме: принципу зв'язку з практикою життя, саморозвитку, оптимального поєднання індивідуальної та колективної форм навчально-творчої діяльності, інформативності, принципу віри в можливості дитини. Основним способом розвитку творчих здібностей учнів вважаємо діалог – "учитель-учень", діалог "учень-учень", діалог "учень-учитель".
Кредо інтерактивного навчання сформулюємо, дещо змінивши слова великого китайського філософа Конфуція: "Те, що я чую, я забуваю. Те, що я бачу й чую, я трохи пам’ятаю. Те, що я чую, бачу й обговорюю, я починаю розуміти. Коли я чую, бачу, обговорюю й роблю, я набуваю знань і навичок. Коли я передаю знання іншим, я стаю майстром".
Зазначаємо також, що засвоєння учнями знань з історії та правознавства проходить ефективніше у рівноправній співпраці, вирішенні проблемно-пошукових завдань і досягненні цілей за допомогою подолання перешкод. Саме такий підхід до навчання історії та правознавства лежить в основі інтерактивних методів навчання. На нашу думку, застосування таких методів на уроках суспільствознавчих предметів не тільки дозволяє зробити навчання доступним, цікавим й успішним, а й виховує в учнів одну із найцінніших якостей – стійкість у подоланні труднощів.
Використання інтеракції в навчальному процесі дозволяє організувати навчання таким чином, щоб учень навчився застосовувати здобуті знання і набуті вміння в житті, зрозумів, що вони можуть стати в нагоді в будь-якій життєвій ситуації – як на професійному, так і на соціально-побутовому рівні, – зрозумів, що будь-яка з наук не існує сама по собі, а тісно пов’язана з життям.
2. Класиікація інтерактивних методів
У науковій літературі існують різноманітні класифікації інтерактивних методів навчання. Скориставшись науковими й практичними напрацюваннями дослідниці О. Пометун [10], якою розроблено класифікацію інтерактивних методів навчання за формами навчання залежно від мети уроку та форм організації навчальної діяльності учнів, об’єднуємо їх у групи (рис. 1).
Рис. 1. Групи інтерактивних методів навчання
Сучасний урок – це продуктивний процес, у ході якого учень відтворює знання, здобуті у процесі засвоєння нового змісту. Застосовуючи інтерактивні методи навчання, учитель на уроці має моделювати реальні життєві ситуації, організовувати опрацювання учнями документів (наприклад, історичних джерел чи нормативно-правових актів) у парах, малих групах, використовувати рольові й ділові ігри, організовувати опрацювання проблемних і дискусійних питань у групах чи загальному колі тощо. Це, на нашу думку, сприяє формуванню в учнів умінь і навичок, формуванню в них системи цінностей, створенню атмосфери співробітництва, творчої взаємодії в навчанні.
Зазначаємо, що зміст предмета, який викладає вчитель, має бути не кінцевою метою його діяльності, а засобом розвитку дитини. І саме інтерактивні методи навчання сприяють тому, що учні опановують усі рівні пізнання, розвивають критичне мислення, рефлексію, уміння розмірковувати, розв'язувати проблеми тощо.
Зупинимося коротко на характеристиці окремих інтерактивних методів, що, на нашу думку, є ефективними у навчанні історії та правознавства.
1) Імітаційні ігри – це процедури з виконання певних простих, відомих дій, які відтворюють, імітують будь-які явища навколишньої дійсності. Результатом є швидке прийняття рішень та миттєві реакції.
Імітаційні ігри розвивають в учнів уяву, навички критичного мислення, сприяють застосуванню на практиці вмінь, стимулюють прояви самостійності, їхні творчі можливості. Наприклад, під час вивчення теми "Що таке сім’я і шлюб" (практичний курс правознавства, 9 клас) можна імітувати умови укладання шлюбу та умови, що перешкоджають вступу в шлюб, а теми "Особливості організації державної влади і місцевого самоврядування в Україні. Верховна Рада" (правознавство, 10 клас) – пленарне засідання Верховної Ради.
2) Рольова гра, мета якої – визначити ставлення учнів до конкретної життєвої ситуації, допомогти їм набути досвіду за допомогою гри, навчатися на основі досвіду та почуттів. Розігрування конкретної життєвої ситуації за ролями сприяє розвитку уяви і навичок критичного мислення, формує спроможність знаходити і розглядати альтернативні варіанти дій, допомагає уявляти себе в тій чи іншій соціальній ролі, співчувати іншим тощо.
У ході рольової гри учасники розігрують у ролях визначену вчителем проблему або ситуацію. Рольова гра потребує ретельної підготовки. Зокрема, учитель спільно з учнями має провести розподіл ролей, скласти сценарій. Прикладом рольових ігор може бути інсценізація уривків з повістей М. Гоголя "Тарас Бульба" та В. Малика "Таємний посол" під час вивчення тем "Виникнення Запорізької січі" та "Запорізька Січ у другій половині ХVІІ ст." у шкільному курсі історії України у 8 класі [4].
3) "Мікрофон" – цей метод дає можливість кожному учневі швидко і лаконічно, імітуючи "говоріння в мікрофон",висловлювати власну думку чи позицію. Наприклад, у ході вивчення теми "Кирило-Мефодіївське братство" на уроці історії України у 9 класі на етапі вивчення нового матеріалу вчитель може поставити запитання "Чи була, на вашу думку, діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства небезпечною для царату?".
На уроці з практичного курсу правознавства у 9 класі у процесі вивчення теми "За якими правилами ми живемо?" на етапі узагальнення вивченого матеріалу можна запропонувати учням таке запитання: "Яких соціальних норм ви дотримувались упродовж минулого тижня?" [9].
"Мікрофон" є ефективним методом на заключному етапі уроку, коли учні рефлектують з приводу того, що і як вони робили на уроці. Наприклад, можна запропонувати учням запитання на зразок: "Що я встиг/встигла зробити на уроці? Чого досяг/досягла? Що залишилося невирішеним? Що сподобалося найбільше?" тощо.
4) Метод "Навчаючи – вчуся" (або "Кожен навчає кожного", "Броунівський рух") надає учням можливість взяти участь у навчанні, тобто поясненні нового однокласникам. Наприклад, вивчення теми "Спадкове право" (правознавство, 10-й клас) можна організувати на основі цього методу. Отже, учням пропонуються кольорові картки із вказаними на них чергами спадкоємців для прочитання й запам’ятовування упродовж 2-3 хвилин, а після цього вони мають ознайомити з цією інформацією однокласників.
5) Робота в малих групах допомагає учням набути навичок спілкування й співпраці. Це один із найбільш ефективних методів, адже за організації групової роботи відбувається обмін думками, результатом якого є оптимальне спільне вирішення поставленої проблеми. Зокрема, на уроці історії у 6 класі з теми "Релігія стародавніх греків" на етапі ознайомлення з новим матеріалом можна об’єднати учнів у п’ять груп. Кожна із груп отримує картку із зображенням богів і завданнями: "Визначте, який бог зображений, охарактеризуйте його". Протягом 5-10 хвилин групи виконують завдання та представляють результати класу.
6) "Коло ідей" – ефективність цього методу полягає у вирішенні суперечливих питань зі створенням можливості учням висловити власну позицію. Наприклад, під час вивчення теми "Воєнно-політичні події Національно-визвольної війни 1649-1651 років" на уроці історії України у 8 класі на етапі підбиття підсумків можна запропонувати учням таку думку: "Перемога поляків у Берестецькій битві не означала цілковитої поразки козаків". Учні висловлюють свої думки по черзі, доки не будуть вичерпані ідеї; всі запропоновані варіанти відповідей записуються на дошці.
7) "Мозковий штурм" – це ефективний метод колективного обговорення, пошук рішень, що спонукає учнів проявляти уяву та творчість, що досягається на основі вільного вираження думок усіх учасників і допомагає знаходити кілька рішень з конкретної теми. Наприклад, на уроці правознавства у 10 класі (тема "Правопорядок і правопорушення") варто запропонувати учням запитання: "Якими є основні причини правопорушень у нашій державі?" та записати його на дошці. Учасники мозкового штурму, відшуковуючи відповідь на поставлену проблему, висувають ідеї щодо її розв’язання. На дошці записуються всі варіанти ідей доти, доки всі присутні не вважатимуть кількість достатньою. Після цього ідеї аналізуються, групуються й узагальнюються.
8) "Займи позицію" – цей метод дає можливість виявити різні позиції учнів щодо певної проблеми або суперечливого питання. Метод є ефективним з точки зору демократичності щодо розмаїття поглядів на проблему, що вивчається/обговорюється, та надання можливості учням усвідомити наявність протилежних позицій щодо її вирішення. Унаслідок застосування цього методу учні навчаються слухати свого співрозмовника та наводити переконливі аргументи щодо власного твердження. Наприклад, на занятті з історії України у 8 класі з теми "Люблінська унія" учитель може запропонувати учням думку історика І. Крип’якевича: "Люблінська унія за всіх негативних наслідків дала принаймні одну користь: всі українські землі були злучені в одну цілість…". Далі учням пропонується обрати одне із тверджень – "Так, згоден/згодна", "Ні, не згоден/не згодна", "Це складне для мене питання" та обговорити власну позицію в утвореній групі, висловити власні аргументи. Після цього хтось із учнів може змінити свою позицію й перейти до іншої групи. Далі вчитель має підбити підсумки, а учасники – назвати найбільш переконливі аргументи своєї групи [4].
Розділ 2. Розробка традиційного і нетрадиційного уроків
2.1 Методична розробка традиційного уроку (Історія України)
Тема: Українська гетьманська держава в системі міжнародних відносин
Мета: охарактеризувати міжнародне становище та зовнішню політику Української козацької держави — Гетьманщини; визначати місце Гетьманщини в міжнародних відносинах тогочасної Європи; характеризувати відносини Гетьманщини з Кримським ханством, Молдовою, Московією; розвивати вміння аналізувати історичні події; виховувати інтерес та повагу до історичного минулого України.
Тип уроку: комбінований.
Обладнання: підручник, стінна карта, атлас, ілюстративний матеріал.
Основні поняття й терміни: протекторат, нунцій.
Історичні діячі: Б.Хмельницький, І.Торрес, О.Кромвель, В.Бутурлін
Хід уроку
I. Організація навчальної діяльності
IІ Перевірка домашнього завдання
IІІ Вивчення нового матеріалу
План
- Місце Гетьманщини в міжнародних відносинах тогочасної Європи.
- Зовнішня політика Гетьманщини.
- Відносини між Українською державою й Московією.
1.Місце Гетьманщини в міжнародних відносинах тогочасної Європи.
Розповідь учителя
Події, які з 1648 р. розгорталися на українських землях у складі Речі Посполитої, викликали велику зацікавленість урядів тогочасних країн Західної і Центральної Європи. Проте у Європі, де в рік початку Національно-визвольної війни українського народу завершилася перша загальноєвропейська Тридцятилітня війна, залишався визначальним релігійний чинник. Саме тому ставлення до подій в Україні суттєво різнилося, залежно від приналежності держав до католицького або протестантського таборів.
Більшість держав католицького табору — Франція, Іспанське королівство, австрійські Габсбурґи, Папська держава, князівства Південної Німеччини — одразу зайняли негативну позицію щодо національно-визвольної боротьби українського народу й підтримали свого союзника Річ Посполиту. Особливо активно висловлювали своє несприйняття подій в Україні представники папського Риму. Так, папський нунцій Іоанн Торрес у 1648—1652 pp., повідомляючи Риму про події в Україні й характеризуючи дії польських військ, писав, що це «наші перемоги» або «наші невдачі», а справу, за яку веде боротьбу на цих землях король Речі Посполитої, уважав справою католицької церкви.
Робота з термінами та поняттями
Нунцій — представник Папи Римського при уряді якої-небудь держави.
Розповідь учителя
Папа Римський Іннокентій X закликав католицькі держави надати допомогу Речі Посполитій у боротьбі з українськими козаками й застерігав польський уряд від найменших поступок козакам. Так, Іннокентій X надіслав королю й сейму Речі Посполитої такий різкий протест проти укладення Зборівської угоди, що Ян Казимир не наважувався оголосити цей документ сейму. Папа заспокоївся лише тоді, коли польський уряд пояснив йому, що Зборівська угода є вимушеним кроком і дотримуватися її Річ Посполита не збирається.
Австрійські Габсбурґи, ослаблені Тридцятилітньою війною і протистоянням із протестантською Швецією, не мали можливості надати збройну допомогу Речі Посполитій, але дозволили їй набирати вояків-найманців у своїх володіннях.
Серед католицьких держав позитивним було ставлення до подій в Україні Венеціанської республіки, яка вбачала в українському козацтві вагому й корисну для себе антитурецьку силу. Після укладення Зборівської угоди венеціанці спробували створити антитурецький союз із козаками. Улітку 1650 р. із цією пропозицією до Хмельницького прибуло венеціанське посольство Альберто Віміні. Однак у тогочасній ситуації виступ козаків проти турецького султана був би самогубством, і гетьман відмовився.
Серед держав протестантського табору — Швеції, Англії, Голландії та князівств Північної Німеччини — переважало позитивне ставлення до боротьби українців проти Речі Посполитої. Вони були зацікавлені в ослабленні останньої як однієї з найбільших католицьких країн. Швеція внаслідок перемоги у Тридцятилітній війні набула великого впливу на європейську політику. Саме позиція Швеції перешкодила австрійським Габсбурґам надати збройну допомогу Речі Посполитій. Шведський уряд уважно стежив за подіями в Україні й стягував війська до польського кордону, розраховуючи вторгнутися в ослаблену війною країну. У 1655 р. Швеція розпочала війну з Річчю Посполитою, більшість армії якої була зайнята в Україні.
Скористатися послабленням Речі Посполитої зумів курфюрст Бранденбурзький Фрідріх-Вільгельм, який у цей час правив об’єднаною Бранденбурзько-Прусською державою. Пруссія була васалом короля Речі Посполитої. Він відмовився виконувати свої васальні обов’язки, виступати на боці короля у війнах і домігся звільнення Пруссії з-під польської залежності.
Найбільш приязне ставлення серед протестантських держав до подій в Україні спостерігалося в Англії. Лідер Англійської революції Олівер Кромвель убачав у визвольній війні «козацького генерала» Б. Хмельницького проти католицької Речі Посполитої важливу ділянку загальноєвропейської боротьби з «латинниками» й «папістами».
Цікаво знати
Зберігся лист, написаний представниками англійського уряду Б. Хмельницькому в роки Національно-визвольної війни. Дехто з дослідників уважає, що його автором був О. Кромвель. У ньому гетьман титулувався як «генералісімус війська і стародавньої грецької релігії і церкви, володар усіх
запорозьких козаків, страх і знищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священиків, переслідувач язичників».
Кромвель висував ідею створення «великої антиримської, антигабсбурзької, антиконтрреформаційної коаліції» європейських країн, до якої, крім Англії, повинні були увійти Швеція, Московська держава й Гетьманщина.
2. Зовнішня політика Гетьманщини.
Розповідь учителя (супроводжується демонстрацією карти, роботою зі схемою)
У роки Національно-визвольної війни Б. Хмельницький здійснював активну зовнішньополітичну діяльність — листувався з урядами інших країн, відправляв послів до інших держав, приймав іноземні посольства тощо. Головне завдання зовнішньої політики гетьмана полягало в створенні умов для успішного завершення війни з Річчю Посполитою і зміцненні становища Гетьманщини. При цьому Хмельницькому необхідно було враховувати ситуацію навколо українських земель на середину XVII ст. Річ Посполита, Московська держава й Османська імперія не були зацікавлені у виникненні Гетьманщини, уважаючи, що це порушить рівновагу сил між ними, і одночасно мали власні претензії на українські землі.
Робота з термінами та поняттями
Протекторат — форма залежності однієї країни від іншої, коли держава (протектор) бере на себе здійснення зовнішніх відносин іншої держави, захист її території, фактично ставить під свій контроль її внутрішні справи через свого резидента.
Розповідь учителя
У зовнішній політиці Гетьманщини головними були кілька напрямків:
— Отримання воєнної допомоги для ведення збройної боротьби з Річчю Посполитою. Із цією метою в роки війни гетьман уклав угоди про воєнну допомогу з Кримським ханством, Московською державою і Трансільванським князівством.
— Ослаблення Речі Посполитої та запобігання її спробам утворити антиукраїнські союзи. Так, під час зустрічі в Києві наприкінці 1648 р. з єрусалимським патріархом Паїсієм, що прямував до Москви, Хмельницький докладав зусиль для розриву Поляновського миру між Річчю Посполитою й Московською державою 1634 р. Він просив Паїсія і свого спеціального посла, якого відправив із ним до Москви, зробити для цього все можливе. Гетьман пропонував укласти союз проти Польщі шведському уряду й курфюрсту Бранденбурзькому.
— Здобуття держави-протектора (захисника) Гетьманщини. У роки війни Хмельницький вів переговори про можливість прийняття Української гетьманської держави під протекцію турецького султана або московського царя.
— Зміцнення становища Гетьманщини як нової незалежної держави. Для реалізації цієї мети Хмельницький приймав послів, укладав угоди, підтримував дипломатичне листування з іноземними володарями, інформуючи їх про події в Україні. Він домігся від турецького султана укладення угоди, за якою українським купцям дозволялося вільно плавати Чорним морем і на 100 років звільнитися від сплати мита. Сучасники повідомляли, що в гетьманській резиденції в Чигирині одночасно перебували посли: австрійський, два шведські, два трансільванські, турецький, татарський, три з Молдови, три з Волощини, польського короля, польської королеви, литовський і московський. Домогтися визнання іншими державами Гетьманщини і своєї влади Хмельницький хотів шлюбом сина Тимоша з донькою Василя Лупу, із легітимної молдавської правлячої династії. Тим більше, що друга донька В. Лупу була одружена з литовським князем Радзивіллом. Завдяки цьому шлюбові гетьман також розраховував забезпечити принаймні нейтралітет Литви в подальшій боротьбі з Польщею.
3. Відносини між
Українською державою й
Розповідь учителя
Розпочавши війну з Річчю Посполитою, Богдан Хмельницький розумів необхідність підтримання добрих відносин із Московською державою. По-перше, у разі виступу московської армії союзницею поляків у їх боротьбі з українцями для останніх це мало б катастрофічні наслідки. По-друге, у тогочасному світі визначальне значення мала приналежність до однієї релігії. Українці вважали себе приналежними, разом із московитами, до одного православного народу, очікували від братів по вірі допомоги у війні проти влади католицької Польщі. Унаслідок цього в українському суспільстві в роки Національно-визвольної війни поширювалися промосковські настрої.