Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Розширення Європейського Союзу

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………... 3

РОЗДІЛ І. РОЗШИРЕННЯ КОРДОНІВ ЄС: ПОНЯТТЯ, ПРИЧИНИ, ЕТАПИ ………………………………………………………………………….. 6

Розширення ЄС як результат міжнародної інтеграції ………….…. 6
Історичні причини та передумови розширення ЄС ………………. 10
Основні етапи розширення ЄС ………………………………………. 13

РОЗДІЛ ІІ. РОЗШИРЕННЯ ЄС: НАСЛІДКИ ДЛЯ ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ ТА ПОСТРАДЯНСЬКИХ КРАЇН ………... 21

2.1 Наслідки розширення кордонів ЄС для України ………………….. 21

2.2 Політичні та економічні наслідки розширення ЄС для Російської Федерації ………………………………………………………………………. 25

2.3 Румунія та розширення ЄС …………………………………………... 29

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ ……………………………………………………………………… 33

ВИСНОВКИ ………………………………………………………………… 39

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………... 41

ВСТУП

На сучасному етапі розвитку світової спільноти у системі міжнародних відносин спостерігаються досить неоднозначні та часом суперечливі явища та процеси. Посилена взаємозалежність інтересів суб’єктів міжнародних відносин в ХХІ столітті обумовлюють розширення європейського інтеграційного простору та надають реальних рис розбудові європейської архітектурної моделі, спрямованої на формування суцільної зони добробуту, стабільності і безпеки.

Розширення Європейського Союзу в сучасній геополітиці сприймається як нагальна потреба у поширенні зони європейського контролю над визначальним геополітичним простором з поступовим набуттям суттєвих перспективних геоекономічних переваг.

Останнє розширення Європейського Союзу стало однією з визначальних віх його розвитку, а також потужним чинником формування нового безпекового середовища в Європі.

Значення центрально-східного європейського регіонального простору в світовій політиці та економіці визначається низкою географічних, соціально-економічних та військово-політичних факторів. Це важливий розгалужений комунікаційний вузол.

Актуальність теми курсової роботи обумовлена тим, що процес розширення Європейського Союзу є актуальним, але непростим. Інтеграція нових членів, з одного боку, створює бажані перспективи для ЄС в можливості об’єднання всієї Європи в єдиних політичних та економічних межах. З іншого боку, цей процес супроводжується чисельними перешкодами та проблемами для самого ЄС, обумовленими такими грандіозними європейськими проектами як: введення єдиної валюти, формування спільної зовнішньої політики та політики у галузі безпеки, пошук моделі відносин з Росією тощо.

Одночасно розширення географічних кордонів ЄС перетворює його із об’єднання західноєвропейських держав на союз континентального масштабу, могутній політичний полюс, який стоїть перед якісно новими викликами як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Регулярне розширення надає ЄС кількісної ваги, але одночасно робить його більш неоднорідним і ставить зростання політичної ваги у залежність від здатності ЄС уникнути послаблення його внутрішньої згуртованості та єдності і готовності протистояти новим викликам та ризикам, що постали в постбіполярний період.

Дане питання було дослідження у багатьох працях вітчизняних вчених, зокрема, Г.В. Балабанов, Г.В. Воронкова, І.С., Смирнов, М.І. Долішний, В.В. Копійка, О.І. Шнирков, Л.В. Губський, є певні напрацювання щодо цієї тематики й у таких російських та західних фахівців, як В.В. Громико, З.М. Окрут, Г.Ю. Гагаріна, Е. Хаас, Л. Ліндберг, Б. Розамунд, А. Брессанд, У. Уоллес.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є комплексний аналіз феномену розширення ЄС, його витоків, особливостей, суперечностей та геостратегічних наслідків для країн пострадянського та постсоціалістичного простору.

Для досягнення визначеної мети необхідно реалізувати наступні завдання:

- окреслити історичні причини та передумови розширення ЄС;

- проаналізувати еволюцію стратегічних напрямків європейської інтеграції в контексті взаємозалежності процесів поглиблення та розширення;

- окреслити етапи розширення, виявити їхні рушійні сили, закономірності;

- дослідити значення розширення та його вплив на формування і перспективи розвитку пострадянських та постсоціалістичних країн;

Об'єктом дослідження є європейські інтеграційні процеси та чинники, що впливають на еволюцію політики Європейського Союзу, наслідки їх впливу на постсоціалістичні та пострадянські країни.

Предметом дослідження є політика розширення Європейського Союзу на.

Методологічною основою комплексного дослідження є системний підхід та геополітичний аналіз, за допомогою яких здійснено дослідження європейського регіонального середовища, що інтегрується.

Структурно робота складається зі вступу, трьох розділів:

- Розділ І. Розширення кордонів ЄС: поняття, причини, етапи – аналізує розширення ЄС з точки зору міжнародної інтеграції; розкриває причини та етапи розширення кордонів ЄС;

- Розділ ІІ. Розширення ЄС: наслідки для постсоціалістичних та пострадянських країн – досліджує економічні, політичні та соціальні наслідки розширення ЄС на прикладі України, Російської Федерації та Румунії;

- Розділ ІІІ. Проблеми та перспективи євроінтеграції України – описує сучасний СТАН України на шляху до євроінтеграції, перспективи та проблеми подальшого розвитку цього процесу.

РОЗДІЛ І. РОЗШИРЕННЯ КОРДОНІВ ЄС:

ПОНЯТТЯ, ПРИЧИНИ, ЕТАПИ

Розширення ЄС як результат міжнародної інтеграції

В ХХІ ст. Європейський союз вступив в новий, безпрецедентний етап свого розширення. Число його членів за рахунок держав Центральної та Східної Європи збільшилось до 27.

Крокуючи на Схід, ЄС помітно нарощує свій ресурсний потенціал (територію на 23%, а населення – на 20%), перетворюється на найбільший в світі ринок з більш ніж 450 млн. споживачів, зберігає просторову динаміку інтеграції.

Розширення ЄС – це політичне рішення, яке викликає безліч суперечок. Оцінки інтеграції країн Центральної та Східної Європи в європейську структуру носять неоднозначний характер. Оптимісти-космополіти вважають, що розширення здійснюється в інтересах всієї Європи, на основі рівності і не повинне розглядатися як акт милості. Неоліберали-космополіти побоюються, що західноєвропейський соціалізм знову проникне із «заднього крильця» в Брюсселі.

Прихильник захисту соціального завоювання побоюються, що в політичному і економічному плані держави Східної Європи ще не готові до суворих реалій, пов’язаних із повноправним членством в європейських структурах. Націоналістичні групи – скептики-неокосмополіти – оспорюють розумність входження, наполягаючи на тому, що нові демократії не для того домагалися відновлення незалежності, щоб скласти її до ніг ЄС.

Прийняття нових членів з абсолютно іншими соціально-економічними і екологічними характеристиками, з глибокими міждержавними та міжнаціональними протиріччями не є безболісним як для Європейського Союзу, так і для «новачків». Претенденти розглядають свій вступ в ЄС як золотий ключик в царство процвітаючого Заходу. Їх економіка отримає фінансові вливання, сучасні технології і нові професії, вигоди від встановлення єдиної валютної системи, допомогу відсталим районам, доступ на ринки ЄС і в перспективі єдину зовнішньо-торгівельну політику, а також зменшить небезпеку військових конфліктів в регіоні.

На Заході відношення до прийому нових членів суперечливе. Багаті країни, особливо Німеччина, розраховують на безмитний доступ до нових ринків, а їх підприємства в країнах ЦСЄ – більш дешеву робочу силу і вигоди географічного положення. Менш багаті країни не безпідставно побоюються, урізання фінансів із загального бюджету ЄС, що направляються нині на підйом їх господарств.

Позитивні результати розширення ЄС очевидні - зростання місткості його внутрішнього ринку приведе до того, що, за оцінками західноєвропейських економістів, в перші ж три роки після прийняття нових членів, корпорації членів ЄС зароблять завдяки цьому додатково понад 10 млрд. євро, а компанії країн, що вступили – цілих 50 млрд. євро.¹ Співвідношення цих показників наочно показує взаємовигідність процесу інтеграції та прискорений прогрес нових членів ЄС,пов'язаний, насамперед, із виходом на найбільш ємний і привабливий в короткостроковій перспективі світу ринок – ринок об’єднаної Європи.

У доповнення до очевидних переваг, які більшість країн Центральної та Східної Європи мали ще за довго до вступу як асоційовані члени, вже саме членство в ЄС стало важливим позитивним психологічним чинником як для країн Сходу, так і Заходу. Це виявилось в основному в чотирьох основних сферах:

- підвищення інтересу інвесторів;

- транснаціональних партнерських зв’язках компаній;

- стимулювання експорту фірм з країн Центральної і Східної Європи;

- збільшеному туристичному обміні.

Насправді, певною мірою обмежені з моменту формального членства нових держав, західні фірми відчули себе набагато більш вільно на фоні розуміння, що країни Центральної і Східної Європи тепер є повноцінними членами ЄС, з усіма відповідними правами та обов’язками, особливо це відчутне на прикладі роботи засобів масової інформації, які перебудувалися набагато швидше за інші структури бізнесу і сьогодні вже практично повністю забезпечують інформацією весь новий європейський простір.

Розкріпачені психологічно, ділові структури як на Заході, так і на Сході стали активніше будувати транснаціональні відносини, які, в свою чергу, допомагають східним фірмам і компаніям підвищувати свою конкурентоспроможність на загальноєвропейському ринку. У цьому значенні психологічний чинник є важливим, оскільки довіра до східноєвропейських товарів на Заході зростає.

Позитивна тенденція спостерігається і у сфері туризму. Хоч в західних джерелах поки складно знайти точну статистику, загальна експертна оцінка свідчить, що кількість західних туристів завдяки введенню безвізового режиму в Центральній і Східній Європі зросла.

Очевидно, що зростання довіри важко виміряти одночасно, але також очевидно, що в довгостроковій перспективі даний чинник матиме позитивний ефект.

Невеликий за часом період функціонування розширеного ЄС продемонстрував досить вражаючі темпи зростання потоків фінансування в нові країни європейської сім’ї, які були передбачені фондами Західної Європи спеціально для стимулювання економічного розвитку нових членів.

Але разом з очевидними перевагами розширення не менш очевидні і різноманітні ризики. Входження новачків із нижчим рівнем економічного розвитку це величезний тягар, що на деякий час загальмує економічне зростання Європи. Так, за попередніми підрахунками, новим членам ЄС знадобиться в середньому 20 років, щоб досягнути рівня економічного благополуччя розвинених країн Європи, і тільки в тому випадку, якщо середньорічні темпи зростання їх економіки складуть не менше 5%-10%.

Процес розширення ЄС розмиває кордони Європи. Подальше розширення ЄС веде до того, що відмінності в середині ЄС експонентно зростають. Вирішальним наслідком цього є той факти, що динаміка зростання проекту «Європа» викликає все більші витрати на інтеграцію. Тим самим розширення і інтеграція ЄС приходять у все більшу суперечність між собою.²

Незважаючи на загальне прискорення розвитку при вступі до ЄС, його нові члени стикаються з істотними структурними проблемами. При цьому розвинені члени ЄС (ядро) неминуче захищатимуть себе від самої можливості конкуренції з боку нових членів, передусім на ринку робочої сили. Так, при вступі Словенії особливо обговорювалось, що обмеження на пересування словенської робочої сили зберігатимуться протягом як мінімум двох років.

Історичні причини та передумови формування ЄС

Процеси європейської інтеграції, що розпочалися у Західній Європі після Другої світової війни, мають давню й багату передісторію. Потреба єднання європейських народів та держав як головний засіб подолання розбрату та запобігання взаємного знищення, усвідомлювалась провідними мислителями та теоретиками уже з часу Середньовіччя. Але й століття після завершення цієї доби, вона не знаходила належної підтримки у більшості політиків та можновладців. Лише трагічний досвід двох світових воєн, радянська загроза та криза довіри до традиційної національної державності й її політики, нарешті утворили сприятливі умови для переходу від сміливого мрійництва про єдину та безпечну Європу до практичних кроків із її творення.

Нинішній Європейський Союз – це результат п’ятдесятирічної інтеграційної діяльності в Європі. Біля його витоків лежать Європейські спільноти, створені ще в 50-х роках минулого сторіччя, на їх створення вплинуло багато різних чинників, як політичних, так і економічних.³

Передумови для зародження ідеї про необхідність об’єднання Європейського континенту визріли після Другої світової війни.

По-перше, виникненню та розвитку цієї ідеї на той час сприяла Холодна війна, та дуже близька присутність „іншого” - радянського блоку. Європа об'єднувалася через страх перед своїм комуністичним сусідом, що дозволяє, наприклад, Гілберту Траушу заявити, що „Європейська Спільнота - дитя Сталіна”.

По-друге, цьому сприяли жахливі наслідки Другої світової війни: 45 мільйонів загиблих у самій лише Європі, повністю зруйновані економіки країн континенту, невизначеність у майбутньому. Вважається, що Друга світова війна, як і перша, виникла через суперечності між національними державами, які через непоступливість своїми національними інтересами, не змогли вирішити конфлікт мирним способом. Тож необхідно було створити якусь загальноєвропейську організацію, яка би допомогла уникнути повторення трагедії.

Інтеграційні процеси підштовхувались високим рівнем розвитку продуктивних сил, поглибленням спеціалізації виробництва в умовах відносно незначних масштабів внутрішніх ринків країн Західної Європи. Необхідно відзначити, що вагомим чинником інтеграційних процесів у Європі стала і необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому господарстві. У 1948 р. США виробляли понад 60 % сукупної продукції промислово розвинутих країн, на частку США припадало близько половини усіх довгострокових зарубіжних капіталовкладень і майже 80 % усіх золотих запасів капіталістичного світу. Крім того, створена після війни система міжнародних валютних та інших економічних відносин, а також мережа міжнародних економічних організацій - МВФ, МБРР, ГАТТ - були побудовані таким чином, щоб зміцнити економічне становище і вплив США, які домінували і у політичних союзах: від НАТО до АНЗЮС. Жодна країна Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером, для цього потрібен був міцний і довгостроковий економічний союз, єдиний господарський простір, який міг би зіставитися з національним господарством США.

Загалом, ідеї про політичне об’єднання Європи виникали ще й перед другою світовою війною: у 1929 році міністр зовнішніх справ Франції Аристид Бріан запропонував створити Сполучені Штати Європи. Цю ж ідею повторив у своїй відомій промові, виголошеній в університеті у Цюриху в 1946 році, Вінстон Черчілль.⁴ Після 1945 року було зроблено багато спроб об’єднати Європу: було створено Раду Європи, Західний Європейський Союз і ОЕЄС. Але, хоча деякі з цих організацій і об'єднали Європу формально, реальної співпраці не відбувалося. Ідея створення ,,європейської федерації держав” не спрацювала, як і перед другою світовою війною, насамперед через неготовність та небажання національних еліт відмовлятися від традиційних сфер діяльності держави на користь наднаціональної загальноєвропейської інституції.

Тоді виникла ідея, що об’єднання Європи можна розпочати з якогось окремого сектора в економіці, з якого співпраця перекинеться на інші галузі, потім стане співпрацею в цілій економічній площині, а в кінцевому результаті можливо призведе до співпраці політичної. Автором цієї ідеї був Жан Моне, однак, волею історії склалося так, що нам вона відома під назвою „плану Шумана”, від імені міністра зовнішніх справ Франції Роберта Шумана, який 9 травня 1950 року і запропонував створити Європейське Об'єднання Вугілля і Сталі.

Таким чином, серед найважливіших причин європейської інтеграції можна виділити наступні:

- потреба взаємного порозуміння між країнами;

- потреба миру та безпеки;

- сподівання на економічний розвиток та добробут, утримання економічного та політичного статусу на міжнародній арені тощо.

. Основні етапи розширення ЄС

Розширення Європейського Союзу передусім розуміють як збільшення кількості членів цієї Спільноти.

Процес розширення ЄС розглядає як історичну можливість допомогти у перетворенні державам-учасникам, розширення миру, стабільності процвітання, демократії, прав людини і верховенства закону у всій Європі.

Приєднання до Європейського Союзу нових членів відбувалось в декілька етапів.

І. 1973 рік - перше розширення ЄС (приєднання Данії, Великої Британії та Ірландії)

Рішення щодо першого розширення було прийнято під час самміту в Гаазі 1 - 2 грудня 1969 р. Переговори щодо розширення Спільноти проходили в два етапи: перша половина 1970 р. - між шісткою країн ЄС: з 30 червня 1970р. - із державами-кандидатами⁵.

Процес вступу Великої Британії. Ірландії і Данії тривав понад одинадцять років.

Приєднання, окрім привілеїв, зобов'язало нових членів до певних дій. Новим державам ЄС був призначений п'ятирічний перехідний період для пристосування національного законодавства до норм Спільнот, які виникають з членства. Хоча вони й „виторгували" для себе певну свободу в питаннях, пов'язаних з рухом капіталу, що було додано до Договорів про вступ у вигляді Додатків.

Долучення Великобританії, Данії та Ірландії збільшило кількість членів ЄС до дев'яти і відкрило дорогу до приєднання іншим країнам, які мали бажання стати членами Спільноти.⁶

II. 1981 рік - друге розширення ЄС (приєднання Греції)

Шлях Греції в єдину Європу не був простим і швидким. Початкова позиція цієї держави в переговорах з ЄЕС спиралась на тезу, що в основу переговорів про вступ мають бути покладені принципи Угоди про асоційоване членство. Перехідний період, протягом якого Греція пройшла шлях до приєднання і підготувала свою політичну й соціальну систему, був доволі значний.

^{За підсумками
чергового референдуму,
що відбувся 12 червня 1975
року} країна формально подала заявку на вступ до Європейської Спільноти.

Переговорний процес, що тривав 4 роки, завершився підписанням в Афінах 28 березня 1979 р. договору про вступ Греції до ЄЕС. Передбачалось, що Греція стане повноправним членом Спільноти з 1 січня 1981 р. Саме ця Угода увійшла в історію ЄС як перший договір, укладений на той період Європейською Економічною Спільнотою з державою, що не входила до його членів, якими на той період були лише шість держав-засновників.⁷

Вступ Греції до Спільноти мав принципове значення, оскільки сприяв удосконаленню самого механізму розширення. Переговори щодо вступу Греції до ЄЕС продемонстрували ефективність класичного методу розширення, який базувався на вимогах насамперед виконання ^{державами-кандидатами
комунітарннх правил
та принципів під час} перехідного періоду.

ІІІ. 1986 рік - трете «середземноморське» розширення ЄС (приєднання Іспанії та Португалії)

Вступ Іспанії та Португалії до ЄС тривав понад вісім років. Іспанія розглядала членство в ЄС як неодмінну умову ефективних макроекономічних зрушень в національній економіці та внутрішньополітичній стабілізації.

Зіткнувшись в першій половині 70-х років з економічними бар'єрами на шляху до ринків країн Європейської Економічної Спільноти (ЄЕС) у вигляді єдиних зовнішніх тарифів та спільної сільськогосподарської політики (ССП) новий уряд Іспанії бачив єдиний вихід із економічної ізоляції в повноправному членстві в Європейській Спільноті. До 1985 року ЄЕС перетворилося на основного торгівельного партнера Іспанії.

Приєднання Іспанії до ЄС відбувалось в складних умовах. Вся увага і сили ЄС були направлені на вирішення завдань, поставлених Єдиним європейським актом (створення єдиного внутрішнього ринку). В таких умовах перед Іспанією постала проблема адаптації національної промисловості і сільського господарства до індустріального і аграрного комплексу ЄС за вимогами ринкових відносин.

В травні та листопаді 1978 р. рекомендації Європейської Комісії (ЄК) щодо вступу Іспанії та Португалії були представлені Раді Міністрів.

Що стосується механізму прийняття рішення, його структури та самого процесу, то пропозиції Європейської Комісії були направлені на збереження принципів, що були закладені під час злиття інститутів Спільнот (ЄЕС. ЄОВС та Євроатому) в 1967 році підтверджені під час першого розширення і які передбачали рівноправне представництво держав-членів в усіх комунітарних інститутах та структурах.

Фактично, рекомендації Європейської Комісії представляли свого роду компроміс між максималістською позицією, що передбачала можливість розширення лише при наданні значних повноважень інститутам Спільноти та мінімалістською, яка розглядала розширення як шлях до перетворення ЄЕС в організацію міжурядової співпраці. Суть позиції Європейської Комісії полягала в збереженні класичного підходу до європейської інтеграції який оцінював цілісність комунітарних досягнень більше ніж загальну суму його складових, не дивлячись на складність процесу їх імплементації.

Не дивлячись на важливу роль ЄК в формуванні позиції Спільноти щодо проблеми розширення, вирішальну роль у процесі грала все ж політика членів ЄЕС.

Проте, переговори між ЄЕС та країнами-кандидатам в другій половині 80-х років гальмувались. Прорив у переговорах наступив коли Європейська Рада в жовтні 1983 р. прийняла рішення про доступ середземноморських товарів до Спільного ринку. Дата 1 січня 1986 року була визначена на самміті як остаточна для вступу Іспанії.

IV. 1995 рік - четверте розширення ЄС (приєднання Австрії, Фінляндії та Швеції)

Питання чергового розширення Європейської Спільноти за рахунок країн Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) постало вже у другій половині 80-х років. Австрія, Фінляндія та Швеція були однорідною групою невеликих за розміром країн з високим рівнем економічного розвитку та ^{сталими
демократичними традиціями,
тому їм було легко адаптуватися} адаптуватись до основних комунітарних вимог.⁸

Наприкінці 80-х років перспектива нового розширення ставала все більш реальною. Країни ЄАВТ висловлювались за повноправне членство в ЄЕС, а участь у спільному ринку ЄЕС, керівництво Австрії розглядало як єдину реальну можливість вийти з економічної кризи та мати гарантований доступ до традиційних ринків.

18 червня 1990 р. Рада Міністрів Спільноти, за активної участі Комітету постійних представників, прийняла документ, який фактично становив директиву щодо переговорів про ЄЕЗ та став основою для переговорів ЄЕС з країнами ЄАВТ. Основною метою переговорів проголошувалося утворення до 1 січня 1993 р. економічної зони у складі 19 країн.

Поступово в процесі переговорів протягом 1990 р. та на початку 1991 р. для більшості країн ЄАВТ стало зрозуміло, що Європейська економічна зона не дає їм тих легких переваг, на які вони сподівались. Спільнота вимагала від країн ЄАВТ виконання тяжких умов комунітарних правил. За складністю, переговори були більше схожі на переговори про повне членство в ЄС. Саме цього країни ЄАВТ прагнули уникнути.

У грудні 1990 р. шведський парламент схвалив рішення уряду про вступ до Спільноти, і вже в липні 1991 р. Швеція звернулась з формальною заявкою на вступ до ЄС. Змінилась і ситуація у Норвегії яка єдина з чотирьох країн-кандидатів не ратифікувала на референдумі 1972 р. угоду про вступ до ЄЕС. Прихід до влади лейбористів в листопаді 1992 р. сприяли еволюції політики Норвегії щодо членства в ЄС. У січні 1992 р. парламент Фінляндії схвалив рішення уряду про вступ до Спільноти. Офіційна заява в ЄС була подана Фінляндією в лютому 1992 р.

17 липня 1989 року міністр закордонних справ Австрії передав заяву Австрії на вступ до ЄС у Брюссель. Завдяки тиску з боку соціал-демократів у заяві вказувалося на збереження нейтрального статусу, як умови вступу.

Принципове рішення щодо нового розширення ЄС було прийнято на самміті у Лісабоні у червні 1992 р. з урахуванням інтересу, що постійно зростав та вимог проведення активнішої політики стосовно країн Центральної та Східної Європи. В серпні 1992р. Комісія підготувала рекомендації стосовно вступу в ЄС Швеції. В листопаді 1992 р. аналогічні рекомендації було підготовлено стосовно Фінляндії, в березні 1993 р. – Норвегії. У рекомендації визначались основні групи питань, що потребували обговорення.

24 червня 1994 року Австрія, Фінляндія та Швеція підписали договір про вступ до ЄС. Таким чином, з 1 січня 1995 року, число членів ЄС збільшується до 15.

Фактично лише четверте розширення було здійснено із застосуванням чинних нині правових норм щодо членства в ЄС, які містить Маастрихтський договір про Європейський Союз, що набрав чинності в листопаді 1993 р.

V. 2004 рік – п’яте розширення ЄС (приєднання Угорщини, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Чехії, Естонії)

П'яте розширення Європейського Союзу 1 травня 2004 р. було найбільш амбітним за всю історію ЄС як за кількістю країн, що приєдналися, так і за складністю, оскільки новими членами стали країни з різною та відмінною соціальною та економічною історією.

Як і країни Середземномор'я в 1980-х p. колишні комуністичні країни Центральної та Східної Європи вийшли з диктатури і заявили про бажання зміцнити свої нові демократії. Вони захотіли оголосити себе частиною "Європи" і переконатися, що вони не входять назад у сфери впливу Росії. ЄС мав життєво важливе значення для забезпечення успішного економічного розвитку цих країн. Однак, прагнення ЄС приймати заявки цих країн втілювалось менш швидкими темпами.