Розширення євросоюзу

50

ВСТУП

Зовнішня торгівля є вагомою рушійною силою економічного зростання в будь-якій країні світу. Від величини сальдо чистого експорту залежить не лише стан платіжного балансу країни, ситуація на її валютному ринку, динаміка валютного курсу та валових міжнародних резервів, але й здатність країни зберігати економічну незалежність, підтримувати зовнішній державний борг на безпечному для країни рівні, запобігаючи досягненню критичної величини запозичень на світовому фінансовому ринку. Саме тому ефективне управління експортно-імпортною діяльністю економічних суб’єктів на макрорівні з метою підтримання її раціональної товарної структури та сальдо зовнішньої торгівлі на оптимальному для економіки рівні є актуальним завданням економічної політики держави.

Актуальність теми у сучасних умовах досить важлива, через те що, зовнішня торгівля складає основу торгівлі між країнами. У загальному виді міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і в такий спосіб збільшувати загальний обсяг виробництва. Суверенні держави, як і окремі регіони країни, зокрема, Європейський Союз, можуть виграти за рахунок спеціалізації на виробах, що вони можуть робити з найбільшою відносною ефективністю, і наступного обміну на товари, що вони не в змозі самі ефективно робити.

Дослідженням теоретичних засад зовнішньої торгівлі та процесу урізноманітнення інструментів її державного регулювання присвячені праці таких зарубіжних вчених, як Р. Вернона, Е. Гекшера, П. Кругмана, С. Ліндера, Т. Мана, Б. Оліна, М. Познера, Ф. Рута, а також вітчизняних вчених – Л. Антонюк, В. Козика, Ю. Козака, Ю. Макогона, С. Макухи, Л. Панкової, І. Радіонової, А. Савченка, В. Савчука, Є. Савельєва, А. Філіпенка.

Метою роботи є визначення шляхів удосконалення зовнішньої торгівлі ЄС.

Для досягнення визначеної мети необхідно виконати наступні завдання:

-        дослідити теоретичні основи зовнішньоторговельної політики;

-        визначити форми та види зовнішньої торгівлі;

-        визначити інструменти спільної зовнішньоторговельної політики ЄС;

-        дати оцінку регіональній та країнній специфіці;

-        проаналізувати секторальну специфіку ЄС у системі світових зовнішньоторговельних зв’язків;

-        проаналізувати стан розвитку спільної зовнішньоторговельної політики ЄС у концепціях сусідства;

розглянути перспективи розвитку торговельних відносин країн ЄС з Україною.

Об’єктом дослідження є зовнішньоторговельна політика Європейського Союзу.

Предметом курсової роботи є інструменти здійснення зовнішньоторговельної політики ЄС.

Методами дослідження є наступні: для аналізу динаміки експорту/імпорту товарів і послуг – методи порівняльного аналізу; при розробці моделей прогнозування – методи формалізації, моделювання, методи кореляційно-регресійного аналізу, математичної статистики.

Інформаційною базою дослідження стали матеріали Державного комітету статистики України, Міністерства економіки та Міністерства фінансів України, Рахункової палати України, державних статистичних органів країн-торговельних партнерів України, їх міністерств та центральних банків, ОЕСР, СОТ, монографічні дослідження вітчизняних та зарубіжних економістів.

У першому розділі розглядаються теоретичні основи розвитку зовнішньоторговельної політики, зокрема її види. Від вибору напрямку торговельної політики залежить і підбір інструментів, які регулюють зовнішньоторговельну діяльність. Їх аналіз і вплив є досить важливим для оцінки зовнішньоторговельної діяльності будь-якої країни, в даному випадку країн ЄС.

У другому розділі якраз аналізуються напрями зовнішньої торгівлі ЄС на сучасному етапі. На мій погляд, їх доцільно розглядати в двох ракурсах, а саме за регіональною та країнною специфікою і галузевою специфікою. Такий аналіз дає можливість краще зрозуміти зовнішньоторговельну діяльність ЄС і дати їй об’єктивну оцінку. Також в цьому розділі розглядається діяльність ЄС на зовнішньому ринку у концепції політики сусідства.

Що ж стосується третього розділу, то тут розглянуто сучасний стан торговельних відносин між країнами ЄС та Україною і наведені деякі перспективи розвитку цих відносин у майбутньому.

Розділ 1. Теоретичні основи розвитку зовнішньоторговельної політики

1.1            Поняття і види зовнішньоторговельної політики

Органічною складовою зовнішньоекономічної політики є політика зовнішньоторговельна, що можна визначити як курс дій урядових і владних структур, використання таких принципів, методів та інструментів впливу на розвиток торгівлі країни, завдяки яким забезпечується досягнення визначених цілей та реалізація національних інтересів [26].

Погляди на зовнішньоторговельну політику як економічне явище змінювалися протягом історичного розвитку. Аналіз поглядів економічних шкіл на зовнішню торгівлю наведено в табл. 1.1.

Таблиця 1.1

Порівняльний аналіз поглядів економічних шкіл на зовнішню торгівлю

Зміст, структура та напрями зовнішньоторговельної політики визначаються такими складовими:

• експорт та імпорт (товарна і регіональна структури, обсяг співвідношення, динаміка);

• мито і митні податки (елементи митного тарифу - товарної класифікації тарифу, структура тарифу, методи визначення країни походження товару, види та рівень ставок митний склад та рівень митних податків);

• кількісні обмеження (види, контингенти, рівень);

• нетарифні методи регулювання (технічні бар'єри, адміністративні формальності, валютно-кредитне регулювання тощо);

• підтримка національного експорту (фінансова-кредитна, податкова, валютно-кредитна, організаційно-технічна тощо).

Щодо зазначених складових прийнято також говорити планування відповідної державної політики щодо експорту, кількісних обмежень, підтримки національного виробника-експортера тощо.

Національний рівень характеризується розгалуженою системою інструментів регулювання міжнародної торгівлі, які застосовуються при реалізації зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної політик. За економічною природою, цілями і впливом на структуру, обсяги та динаміку зовнішньої торгівлі вони поділяються на дві великі групи: протекціоністські та ліберальні, або фритредерські. Відповідно до цього в міжнародних торговельних економічних відносинах прийнято виокремлювати два типи зовнішньоторговельних політик – протекціоністську та ліберальну [6].

Протекціонізм як державна політика захисту внутрішнього ринку іноземної конкуренції протягом історії розвитку міжнародних торговельно-економічних відносин еволюціонував від простих державних заходів до складних систем регулювання торгівлі, що застосовуються інтеграційними угрупованнями. Тому економічну, політичну організаційну сутність сучасного протекціонізму доцільно розглянути в контексті його основних форм.

Кожна країна для регулювання зовнішньої торгівлі, а саме експортних та імпортних потоків товарів і послуг, застосовує певну кількість торговельних обмежень, як тарифних, так і нетарифних. Ці обмеження, в свою чергу, характеризуються певним рівнем (розміром) — мінімальним, середнім або максимальним. Оскільки в світі немає жодної країни, яка б не використовувала протекціоністські інструменти в торгівлі, то прийнято вважати, що для кожної національної економіки існує рівень обґрунтованого протекціонізму (оптимальна кількість обмежень торгівлі у поєднанні з прийнятним їх рівнем). Таким чином, обґрунтованим можна вважати такий рівень захисту внутрішнього ринку, який, з одного боку, не входить у протиріччя з національними інтересами та імперативами національної безпеки, а з іншого – забезпечує нормальний, неускладнений доступ конкурентоспроможних зарубіжних товарів та послуг на ринок даної країни. Зменшення кількості та рівня обмежень у зовнішній торгівлі, як порівняно початковою точкою обґрунтованого протекціонізму, так і в цілому прийнято називати процесом лібералізації зовнішньої торгівлі. І навпаки, їх збільшення, як до межі обґрунтованого протекціонізму, так і вище неї, свідчить про посилення протекціоністських тенденцій у зовнішньоторговельній політиці держави [8].

Протекціонізм виник як державна політика, і тривалий час його інструменти застосовувались тільки національними урядами. Розвиток інтеграційних процесів зумовив появу протекціонізму, який провадять інтеграційні угруповання стосовно третіх країн, тобто за кількістю суб'єктів. Так, країни ЄС вже на початку 90-х років мали єдину зовнішньоторговельну політику з неприхованими елементами колективного протекціонізму. В таких випадках протекціонізм називається або наднаціональним (за назвою типу міжнародної організації, що керує інтеграційним угрупуванням), або колективним (за ознакою кількості суб'єктів протекціоністських заходів) чи просто протекціонізмом інтегральних угруповань.. Уразі застосування інструментів протекціонізму одним суб’єктом — державою — протекціонізм набуває форми державного, або національного.

Історично першим і тривалий час основним інструмент протекціонізму в торгівлі був митний тариф (його структура, ставки мита, метод визначення країни походження товару тощо). Такий протекціонізм називається тарифним і в чистому вигляді в сучасних зовнішньоторговельних політиках майже не застосовується. Політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції може ґрунтуватися також на вжитті нетарифних заходів таких як ліцензування і квотування, «добровільне» обмежені експорту, встановлення мінімальних імпортних цін, застосування високих імпортних податків і механізму імпортних депозитів адміністративних формальностей і технічних бар'єрів тощо. Такий тип протекціонізму буде називатися нетарифним [11].

Нетарифними за походженням є ще два типи в протекціонізмі: Неопротекціонізм і так званий прихований протекціонізм. Неопротекціонізм – це обмеження на міжнародну торгівлю, що вводять країни на доповнення до традиційних (тарифних) обмежень небажаного імпорту товарів. До непротекціоністських, як правило, належать заходи додаткового тиску на експортера товарів/послуг у дану країну, такі як «добровільне» обмеження експорту, технічні бар'єри, адміністративні формальності, «впорядкування» торговельних угод. Про прихований протекціонізм доречно говорити тоді, коли важко відокремити заходи внутрішньої економічної політики від протекціонізму, тобто національні зарубіжні суб'єкти господарської діяльності ставляться в однакову ситуацію, але внаслідок різного рівня економічного розвитку країн, різниці в конкурентоспроможності товарів зарубіжними партнерами ці заходи сприймаються як протекціоністські.

Стосовно лібералізації зовнішньоторговельних заходів щодо імпорту і в теоретичному, і практичному планах завжди постає питання: на захисті чиїх інтересів має стояти держава — споживачів чи виробників? Як споживачі, громадяни країни, безумовно заінтересовані в ліквідації митних бар'єрів, що дозволяє знизити ціни внутрішнього ринку на іноземну продукцію, але це зумовлює зростання цін на товари вітчизняного виробництва. Виробники цим незадоволені, оскільки вони втрачають місця на вітчизняному ринку. Проте світова економічна історія довела, що відкриті економіки ефективніші, ніж закриті.

Відомо, що чим динамічнішим є процес лібералізації, тим більше потерпають від іноземної конкуренції галузі, які не можуть швидко адаптуватися до нових реалій міжнародного поділу праці. Тому сама лібералізація породжує протекціоністські вимоги та настрої виробників і населення в цілому. В менш розвинутих країнах ця ситуація загострюється ще й тим, що позитивний ефект від лібералізації міжнародного обміну отримують сильніші партнери, а вже потім — слабші, що пояснюється наявністю більш розгалуженої структури економіки у сильних партнерах, яка не тільки відповідає вимогам міжнародного поділу праці, а й є гнучкішою та конкурентноспроможнішою.

Лібералізація торгівлі є віддзеркаленням об'єктивного процесу інтернаціоналізації національних економік. Сьогодні можна виокремити такі її типи:

• двостороння;

• багатостороння (наднаціональна);

• глобальна.

Двостороння лібералізація міжнародної торгівлі відбувається при наданні країнами одна одній торговельних преференцій, коли знижують кількість і рівень обмежень на здійснення експортно-імпортних операцій.

Багатостороння лібералізація зумовлена укладанням багатосторонньої угоди про зону вільної торгівлі, вступом у митний союз або інше економічне інтеграційне угруповання. Саме цей тип лібералізації можна назвати наднаціональним.

Глобальна лібералізація зовнішньоторговельної політики нині здійснюється при вступі в систему ГАТТ-СОТ та в міру роботи цієї міжнародної організації [2].

1.2 Політика єдиного внутрішнього ринку ЄС

Політика спільного внутрішнього ринку Європейського Союзу формувалася поступово і на даний час передбачає вільний рух товарів між країнами Спільноти, скасування митних формальностей на кордонах між країнами-членами, лібералізацію державних закупівель, створення спільних технічних стандартів для продукції та її поширення. Важливим для єдиного внутрішнього ринку є принцип взаємного визнання, яким визначається, що товари, які були вироблені на законних підставах і продавалися в одній державі-члені ЄС, відповідають мінімальним вимогам країни-імпортера.

Створення основ єдиного внутрішнього ринку ЄС має велике значення для розвитку комунітарної конкурентної політики, оскільки було, по-перше, ліквідовано останні перешкоди на шляху вільного руху товарів між країнами ЄС; по-друге, практично уніфіковано технічні вимоги для продукції; по-третє, сформовано загальні спільні засади урядових закупівель. Зазначені кроки сприяли вирівнюванню умов конкуренції між країнами, створенню гомогенних, однорідних принципів економічного змагання європейських виробників на єдиному внутрішньому ринку [19].

Однак, навіть офіційне проголошення формування єдиного ринку Спільноти з 1 січня 1993 року завершеним не означає, що єдиний ринок сьогодні функціонує без проблем. Як і будь-яка система, що перебуває у динаміці та розвитку, єдиний ринок стикається з рядом труднощів і перешкод у своєму функціонуванні. Зі зростанням амбіційності цілей перед ЄС постають усе нові й нові завдання. Одним із найбільш важливих залишається поглиблення та розширення єдиного ринку.

Так, якщо єдиний ринок товарів функціонує досить ефективно і з найменшими труднощами, то повна реалізація свободи руху послуг, осіб і капіталу вимагає подальших кроків, пов’язаних, зокрема, з виконанням й удосконаленням прийнятих у цих сферах правових норм.

Найбільші труднощі сьогодні виникають із формуванням єдиного ринку послуг, завершення формування якого призведе до зростання ВВП Спільноти на 0,6% та дасть змогу додатково створити ще близько 600 000 робочих місць (зростання на 0,3%) [3].

Для вирішення цієї проблеми була прийнята Директива 2006/123/ЕС про послуги на внутрішньому ринку, норми якої були впроваджені у національне законодавство держав-членів ЄС 2009 року.

Із метою усунення адміністративних і правових перешкод для надання послуг у рамках цієї ж директиви створюються єдині пункти контакту, де суб’єкт з надання послуг є зобов’язаний виконати всі необхідні для його діяльності формальності.

На зміцнення взаємної довіри й допомоги створюються мережі співпраці, що базується на чіткому й зрозумілому розподілі обов’язків між країнами-членами стосовно контролю за діяльністю осіб, котрі надають послуги.

Проблема лібералізації ринку послуг ЄС носять не тільки екстериторіальний характер. Важливе місце сьогодні посідає лібералізація сфери послуг із точки зору відкриття її для конкуренції. Насамперед, лібералізація повинна торкнутися послуг загального економічного інтересу, тобто телекомунікаційних послуг, послуг із газо- й електропостачання, транспортних і поштових послуг.

Прийняття пакету заходів, спрямованих на наближення політики працевлаштування та програм дій у галузі працевлаштування держав-членів ЄС у рамках Європейської стратегії зайнятості, є одним з інструментів досягнення єдиного європейського ринку праці. Метою цієї програми є, передусім, створення нових робочих місць та боротьба з безробіттям. Особливо велике значення надається протидії довготривалому безробіттю молоді, впровадженню системи постійного професійного вдосконалення. Це дуже важливо для існування кваліфікованої та гнучко робочої сили, що здатна швидко пристосовуватися до нових вимог технічного прогресу.

Повніша інтеграція фінансових ринків також залишається актуальним питанням європейського сьогодення. Просування у цьому напрямі сприятиме зростанню виробництва та зайнятості в ЄС шляхом ефективнішого розподілу капіталу і створення кращих умов для фінансового бізнесу [15].

До цих пір існують навіть певні труднощі у вільному переміщенні товарів у межах ринку Спільноти. Передусім вони полягають у недотриманні принципу взаємного визнання технічних норм і стандартів державами-членами Спільноти на практиці. Так, за проведеними Європейською комісією опитуваннями 75% фірм та компаній ЄС уважають, що пріоритетом номер один у Спільноті повинно стати усунення технічних бар’єрів у торгівлі товарами. Майже кожна п’ята шведська компанія стикається з бар’єрами в торгівлі, а найбільшою для іспанських бізнесменів проблемою, з якою їм доводиться стикатися під час реалізації транс’європейських торговельних проектів, є технічне регулювання й оцінка відповідності.

Останнім часом Спільнота все частіше стикається з необхідністю єдиного моніторингу й регулювання певних макроекономічних процесів. Особливої актуальності ці питання набувають з трансформацією єдиного ринку у вищу форму економічної інтеграції – Економічний і монетарний союз (ЕМС).

Ідеться насамперед про такі показники, як часова (темпи інфляції) та просторова (конвергенція) диференціація цін на внутрішньому ринку ЄС. Стосовно перших ситуація досить ефективно контролюється спеціальними установами ЕМС, а споживчі ціни в ЄС залишаються стабільними протягом останніх років. А о рівень конвергенції цін на споживчі товари залишається низьким, що розцінюється як недолік єдиного ринку, оскільки свідчить про неефективний розподіл економічних благ та ресурсів. Так, якщо взяти середні ціни по ЄС-27 за 100, то відносні рівні цін кінцевого споживання у 2009 році коливалися від 139,4 у Данії до 44,1 у Болгарії [26].

Певні проблеми підвищення ефективності функціонування єдиного ринку ЄС пов’язані також із недостатньою прозорістю, високою затратністю і низькою конкуренцією у сфері державних закупівель, які становлять близько 16% ВВП країн-членів ЄС, тобто понад 1,5 млрд. євро. 

Ще одним пріоритетним напрямом розвитку єдиного ринку Спільноти є завершення формування єдиної системи охорони прав інтелектуальної власності та підвищення ефективності її функціонування. Згідно з даними програмної індустрії, 37% комп’ютерного програмного забезпечення, яке використовується в ЄС, є піратським, що асоціюється зі щорічними втратами доходів на суму 2,9 млрд. євро 22%; взуття й одягу, що реалізується на ринку Спільноти, є підробкою.

Залишаються актуальними також питання підвищення ефективності конкурентної політики ЄС, а саме антитрестовської та антикартельної політик, а також скорочення обсягів державної допомоги, які на сучасному етапі сягають 1% ВВП Спільноти.

Отже, на сучасному етапі політика єдиного ринку спільноти не втратила актуальності. Однак основний акцент робиться не на формуванні єдиного ринку ЄС як такого, а на його вдосконаленні, поглибленні та підвищення ефективності функціонування. Характерною ознакою цієї політики є сьогодні також те, що вона все більше інтегрується в єдину економічну й монетарну політику та політику сталого розвитку Спільноти.     

1.3 Інструменти спільної зовнішньоторговельної політики ЄС

Європейський Союз у своїй зовнішньоторговельній політиці використовує наступні інструменти:

А) Регулювання імпорту та експорту товарів Європейським Союзом.

П'ять основних напрямів спільної торговельної політики:

- зміна тарифних ставок;

- укладання тарифних і торговельних угод;

- уніфікація заходів з лібералізації;

- експортна політика;

- заходи із захисту торгівлі (як у випадку демпінгу чи субсидування).

Лісабонський договір (2009) підтвердив ці напрями, але значно розширив сферу спільної торговельної політики на послуги, торговельні аспекти інтелектуальної власності та прямих іноземних інвестицій.

Єдині принципи правил імпорту товарів в ЄС (Регламент Ради № 3285/94 – для імпорту не текстильних товарів із країн з ринковою економікою). Три основні процедури з метою конт­ролю імпорту:

1) інформаційна та консультаційна;

2) розсліду­вання;

3) нагляду.

Імпорт не текстильних товарів з країн з неринковою еконо­мікою регулюється Регламентом 519/94, за яким до країн з не­ринковою економікою належать країни СНД, КНР, Албанія, В'єтнам, КНДР, Монголія. Комісія та Рада мають значно більшу свободу у прийнятті рішень та веденні нагляду. Регламент 737/90 встановлює спеціальні контро­льні процедури щодо рівня радіоактивності. Регламент 2455/92 формує систему імпортного контролю щодо певної хі­мічної продукції, обіг якої заборонений або обмежений у зв'яз­ку із загрозою для здоров'я людей, а також захистом довкілля [4].

Єди­ні принципи експортної політики (базовий документ - Регламент № 2904/69). Основним принципом експортної політики Співтовариства є вільний експорт, без кількісних обмежень, за певними виключеннями. Разом з тим, до 1992 року принцип не забороняв країнам-членам упроваджувати кількісні обмеження або навіть забороняти експорт з урахуванням зазначених вимог: публічної моралі, політики; суспільної безпеки, захисту життя та здоров'я людей; охорони тварин і рослин, національних культурних цінностей; захисту промислової та комерційної власності.

Регламент описує дві основні процедури:

1)    інформаційну та консультаційну;

2)    застосування захисних заходів.

Важливою складовою експортної політики ЄС є заходи з підтримки експорту. У 1962 р. Рада прийняла програму дій у сфері спільної торговельної політики, де, зокрема, було сфор­мульовано три основні принципи гармонізації систем підтримки експорту в треті країни:

-   дотримання зобов'язань, які прийняті країнами-членами у межах міжнародних угод (зокрема, ГАТТ);

-   зближення та гармонізація національних систем підтримки експорту в треті країни з метою уникнення порушення конку­ренції між товаровиробниками Співтовариства;

-   повернення мита та непрямих податків за угодами ГАТТ, по­за гармонізацією системи експорту [23].

Б) Мито.

У 1992 р. було прийнято Митний кодекс Співтовариства, який описує загальні правила та митні процедури в торгівлі з треті­ми країнами.

Таблиця 1.2

Рівень середнього тарифу [12]