Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Розуміюча соціологія Макса Вебера

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ, МОЛОДІ І СПОРТУ УКРАЇНИ

ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра соціології

Курсова робота

З «Історії соціології» на тему:

«Розуміюча соціологія Макса Вебера»

Виконав:

Науковий керівник:

Дніпродзержинськ

2011

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I Життя М.Вебер

          1.1 Біографія М.Вебера
          1.2 Життєдіяльність М. Вебера
          1.3 Основні ідеї

1.4 Основні соціологічні поняття

1.5 Соціологічна модель супільства М.Вебера
РОЗДІЛ ІІ Розуміюча соціологія М.Вебера

2.1 Ідейно-теоретичні передумови становлення веберовской інтерпретівної парадигми
2.2 Предмет і методи «розуміючої» соціології

2.3 Соціальні факти і цінності

2.4 «Розуміння» соціальних дій

2.5 Типізація соціальних дій

2.6 Основні методи розуміння соціальних дій

2.7 Непередбачені наслідки

ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність роботи: Я вважаю свою роботу актуальною, тому що Макс Вебер зробів велікій вклад в соціологію. Його розуміюча соціологія

Метою роботи є:
Завдання роботи є:

- проаналізувати життєвий шлях А.Сен-Сімона та його творчі здобутки;

- вивчити творчі здобутки А. Сен – Сімона;

- дослідити методологічні розробки А. Сен – Сімона;

Об’єктом дослідження є: творчість А.Сен-Сімона та його життєвий шлях;

Предметом дослідження є: значення соціальної думки А.Сен-Сімона, його роль у виникненні соціології як науки.

Метод дослідження: історико – порівняльний;

Ступінь дослідженності теми: Шарль Фур’є, Роберт Оуен;

Структура роботи: робота складається із вступу, двох розділів, чотирьох підрозділів, списку використаної літератури.

РОЗДІЛ І ЖИТТЯ М.ВЕБЕРА

1.1 Біографія М.Вебера
Макс Вебер народився 21 квітня 1864 року в місті Ерфурті (Німеччина). Сім'я, в якій ріс Вебер, була досить забезпеченою і належала до товарно-промислової буржуазії та чиновництва. Батько Макса приєднався до пробісмаркських націонал-лібералів і виїхав до Берліна, де став спочатку депутатом пруського парламенту, а потім — Рейхстагу.

Ще до вступу в гімназію (1876 р.) Макс Вебер захоплювався творами Геродота, Лівія, Тацита, Ранке, Зібеля, Дройзена, Трейчке. А далі, в процесі інтелектуального розвитку, він все глибше і глибше вдосконалював свої знання. Так Вебер отримав академічну підготовку юриста в Берлінському, Геттингенському, Страстбурзькому, Гейдельберзькому університетах, спеціалізувався в галузі історії і теорії права, але центром його інтересів були проблеми політики в широкому значенні цього слова. В 1889 році Вебер захищає докторську дисертацію. Далі він перебував на посадах професорів у Фрайбурзькому, Гейдельберзькому університетів, читав свої лекції в інших навчальних закладах Німеччини — що було великим досягненням для молодого вченого. Крім того, що він читав свої лекції, він написав неймовірно велику кількість наукових праць, важливість яких для суспільства важко переоцінити. Причому ці праці стосувались різноманітних сфер і напрямів наукових досліджень. У них Вебер сформував свою власну концепцію бачення принципів соціального існування і функціонування людства як системи.

1904 року опублікував працю «Протестантська етика і дух капіталізму»

1.2 Життєдіяльність М. Вебера

Перші роботи Вебера - «До історії торгових товариств в середні століття» (1889), «Римська аграрна історія і її значення для державного і приватного права» (1891; рос. Пер.: «Аграрна історія стародавнього світу» - 1923), відразу поставили його в ряд найбільш великих вчених, свідчать про те, що він засвоїв вимоги історичної школи і вміло користувався історичним аналізом, розкриваючи зв'язок економічних відносин з державно-правовими утвореннями. Вже в "Римській аграрної історії ...» були намічені контури його «емпіричної соціології» (вислів Вебера), найтіснішим чином пов'язаної з історією Вебер розглядав еволюцію античного землеволодіння в зв'язку з соціальною і політичною еволюцією, звертаючись також до аналізу форм сімейного укладу, побуту , звичаїв, релігійних культів і т. д.

Інтерес Вебера до аграрного питання мав цілком реальну політичну підоснову: в 90-х роках він виступав з рядом статей та доповідей, присвячених аграрного питання в Німеччині, де критикував позицію консервативного юнкерства і захищав індустріальний шлях розвитку Німеччини. У той же час Вебер намагався розробити нову політичну платформу буржуазного лібералізму в умовах вже намітились у Німеччині переходу до державно-монополістичного капіталізму.

Таким чином, політичні та теоретико-наукові інтереси були тісно переплетені вже в ранній творчості Вебера.

З 1904 року Вебер (разом з Вернером Зомбартом) стає редактором німецького соціологічного журналу «Архів соціальної науки і соціальної політики», в якому виходять найбільш важливі його твори, у тому числі стало всесвітньо відомим дослідження «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905). Цим дослідженням починається серія публікацій Вебера з соціології релігії, якою він займався аж до своєї смерті. Свої роботи з соціології Вебер розглядав як полемічно спрямовані проти марксизму. Одночасно Вебер розмірковував над проблемами логіки і методології соціальних наук: з 1903 по 1905 рік вийшла серія його статей під загальною назвою «Рошер і Кніс і логічні проблеми історичної політекономії".

Коло інтересів Вебера в цей період був надзвичайно широкий: він займався античної, середньовічної та новоєвропейської історією господарства, права, релігії і мистецтва, розмірковував над природою сучасного капіталізму, його історією і його подальшою долею; вивчав проблему капіталістичної урбанізації і в цьому зв'язку історію античного і середньовічного міста: досліджував специфіку сучасної йому науки у її відмінність від інших історичних форм знання, жваво цікавився політичною ситуацією не тільки в Німеччині, але і за її межами, в тому числі в Америці і в Росії (у 1906 році опублікував статті «До становища буржуазної демократії в Росії »і« Перехід Росії до уявного конституціоналізму »).

З 1916 по 1919 рік він видавав одну з основних своїх робіт - «Господарська етика світових релігій» - дослідження, над яким він працював до кінця свого життя. З найбільш важливих останніх виступів Вебера слід зазначити його роботи «Політика як професія» (1919) та «Наука як професія» (1920). У них знайшли відображення умонастрої Вебера після першої світової війни, його невдоволення політикою Німеччини у Веймарський період, а також досить похмурий погляд на майбутнє буржуазно-індустріальної цивілізації.

Помер Вебер в 1920, році, не встигнувши здійснити всього, що задумав. Вже посмертно були видані його фундаментальна праця "Господарство і суспільство» (1921), де підбивалися підсумки його соціологічних досліджень, а також збірки статей за методологією і логіці культурно-історичного та соціологічного дослідження, з соціології релігії, політики, соціології музики та ін

1.3 Основні ідеї
Макс Вебер народився в середині 19 ст. і його розвиток як людини співпав з важливими змінами в суспільстві і з процесом значного переосмислення людьми всього світового устрою. Після Французької революції 1848 року світ поглинула ідея лібералізму, якою захопилися дуже широкі маси населення. Всьому світові стало зрозуміло, що народжується суспільство абсолютно нового гатунку, яке базується на абсолютно нових ідеях. Ця трансформація і перехід від феодальних відносин до капіталістичних не були несподіванкою для людства. Капіталізм органічно народився і поступово поглинув усі сфери життя людей. Вебер виявився реальним очевидцем його розвитку як пануючої ідеології, тому він на власному досвіді міг зробити багато висновків з приводу цього явища. Саме природу виникнення капіталізму Вебер і прагне дослідити в своїй праці. Вивчаючи цю проблему він переконується, що хоча капіталізм і має глибоке історичне підґрунтя, але його активний розвиток в 20 ст. не був історичною закономірністю. Скоріше, він став наслідком поєднання багатьох історичних факторів в окремо взятому регіоні (в Європі), а цей симбіоз спрямував розвиток цілого континенту в русло практичного капіталізму. Власне, «Протестантська етика» і скерована на те, щоб розкрити ту, на його думку, найважливішу сукупність передумов, які сформували той суспільний лад, який зараз домінує. До Вебера було ще декілька видатних праць на цю тему, які намагалися пояснити деякі аспекти тогочасного суспільного життя. Але Вебер найефективніше дослідив саме культурно-духовні аспекти новоєвропейських капіталістичних відносин. Цим він багато в чому суперечив марксовому баченню первинності економічних відносин у становленні всього нового. З одного боку, Макс Вебер визнає в Марксі видатного вченого, який започаткував наукове вивчення капіталізму і побачив в капіталізмі могутній фактор прогресивного розвитку в порівнянні з феодальним типом економіки. З іншого боку, він вважає абсолютно утопічним висновок Карла Маркса з аналізу капіталізму. За словами самого автора: «Протестантською етикою я хотів показати нездатність марксистського принципу за яким, лише економічні стосунки в суспільстві визначають форми суспільної свідомості». Саме тому праці Вебера були такими табуїзованими в Радянському Союзі, де за основу всього нового брали лише матеріальний аспект людського життя. Геніальність мислителя і його «Протестантської етики» в тому, що досліджуючи причини виникнення капіталізму в Європі, ми можемо зробити власний ґрунтовний аналіз головних основотворчих факторів європейського суспільства, прослідкувати характер їхнього розвитку і спробувати особисто зробити прогнози щодо впливу цих факторів на європейське суспільство.

Власне, основне поняття, для пояснення якого була написана «Протестантська етика» можна виразити всього двома словами. Але на думку Вебера ці два слова дозволили людській цивілізації не загинути в собі, а зробити великий крок вперед у напрямку до вдосконалення. Саме Дух капіталізму «винен» у тому, що людство досягло сьогодні тaкого величезного розвитку. Автор, розкриваючи це поняття, також розкриває його суть, передумови його виникнення та розвитку. Щоб зробити своє дослідження повним Макс Вебер у першому розділі праці детально обстежує те, що він назвав Духом. В цьому він повністю покладається на Бенджаміна Франкліна — на його думку того, хто вперше поєднав доскональне розкриття цього поняття в своїх працях з ефективним практичним їх втіленням. Ця частина праці є настільки практичною, що на неї може покладатися пересічна людина в повсякденному житті, використовуючи її як посібник для життя і виживання в умовах капіталістичної конкуренції. Тут можна багато разів зустріти процитовані слова Франкліна, після яких йдуть невеликі але коректні висновки Вебера. Спираючись на слова американського вченого, автор розкриває риси ментальності, що є необхідною складовою поведінки його сучасників, які прагнуть бачити свій бізнес вдалим і прибутковим. Вебер оперує такими поняттями як час і гроші, кредит і гроші, чесність, пунктуальність, старанність, діловитість, ощадливість, наявність чеснот і видимість чеснот, прагнення до наживи та покликання, традиції. Він на практичних прикладах стикання проявів капіталізму та традиціоналізму показує переваги та недоліки кожного з них, при цьому майже завжди традиціоналізм програє

1.4 Основні соціологічні поняття

Веберовское розуміння соціологічної теорії чітко концентрується на розробці понять і в значній мірі ототожнюється з визначенням їх змісту. Соціологія, за Вебером, - це «наука, яка прагне, витлумачуючи, зрозуміти соціальну дію і тим самим каузально пояснити його процес і вплив». Тоді можна сказати, що завданням соціології, за Вебером, є пояснення соціальної дії за допомогою освіти понять.

Таким чином, видно основні елементи теорії, з якою працює Вебер: розробка понять, конструювання ідеальних типів і розуміння як особливий підхід соціології до пояснення соціальних явищ (на відміну від природничонаукового пояснення, що не має справи з діями суб'єкта і розумінням). До інших варіантів теоретичного пояснення Вебер відноситься стримано чи негативно. Так, він відхиляє, наприклад, як непридатний соціології функціональне пояснення, хоча треба відмітити, що Вебер мав при цьому на увазі поняття функції сучасного йому природознавства.

Ключова ідея соціології Вебера полягає в конструюванні поняття «дія» за допомогою поняття «значення». «Діями», за Вебером, слід називати «дія людини (незалежно від того, чи носить воно зовнішній чи внутрішній характер, зводиться до невтручання або терплячому прийняттю), якщо і оскільки діючий індивід чи індивіди пов'язують з ним суб'єктивний сенс. «Соціальним» ми називаємо таку дію, яка по передбачуваному дійовою особою або дійовими особами змістом співвідноситься з дією інших людей і орієнтується на нього ». Це визначення соціальної дії містить поняття «дія», «сенс» і «орієнтація на іншого». Бракує лише понятійної пари «мета - засіб», які Вебер також відносить до основ аналізу соціальної дії. Поведінка, що володіє властивістю мати суб'єктивний сенс, називається дією. Дію, що має властивість бути орієнтованим на дії інших людей, називається соціальною дією.

Загальне поняття соціальної дії Вебер специфікує за допомогою чотирьох ідеальних типів раціональної дії, при цьому кожен модус раціональності можна розглядати як різновид осмисленості соціальних дій великих груп людей.

1) Целерациональное дію (пізніше називалося також інструментальним) - це дія, структуроване в категоріях цілі та засоби, коли зовнішні об'єкти і дії інших людей виступають як орієнтири. Ключовим тут є модус цільової раціональності, характерний, наприклад, для господарської діяльності учасників ринку.

2) Ціннісно-раціональне дія грунтується на вірі в самодостатню цінність самої дії і його сенсу незалежно від його успіху і є характерним модусом орієнтації, наприклад, релігійних чи культових дій.

3) Аффективное дія - це дія, яка направлена афектами та почуттями, не підпорядковане якій-небудь зовнішньої мети, що служить скоріше задоволенню безпосередніх спонукань і бажань; охоплює також релігійні афекти (споглядання, екстаз, захоплення).

4) Традиційне дію (або дія за звичкою) - це дія, орієнтоване на традицію, звичай, переказ, обряд. Сенс такої дії полягає в тому, що діючі ставлять себе в становище продовжувачів соціокультурної традиції.

Подальшої понятійної специфікації категорії соціальної дії служать поняття соціального порядку та легітимності, пов'язані з великим соціальним утворенням в рамках деякого культурного співтовариства. Перше поняття увійшло в широко вживаються в сучасній соціології поняття соціальної структури або соціальної організації. Поняття легітимності дало імпульс дискусії про мотиви підпорядкування влади, в ході якої поряд з індивідуальними мотивами підлеглих розглядалися надіндивідуальних підстави - політичні, конституційні, юридичні, світоглядні, ідеологічні тощо

«Обобщініваніе» і «усуспільнення» - понятійні типи, які Вебер використовує для характеристики становлення різних форм, соціальних зв'язків. «Обобщініваніе» грунтується на суб'єктивному сприйнятті людьми своєї єдності, своєї приналежності один до одного (афективний або традиційне дію). «Усуспільнення» грунтується на мотивованій узгодженні інтересів (целерациональное або ціннісно-раціональне дію). Так Вебер отримує ще одне угруповання типів дії по лінії традиція-сучасність, що послужило основою розробки його уявлень про процеси раціоналізації і бюрократизації, мало велике значення для подальшого розвитку соціології. Сучасне суспільство, за Вебером, є плодом християнської європейської культури. В основі його лежить модус целерациональности, найбільш яскраво проявився в сучасному капіталізмі з його руйнівним впливом на всі традиційні зв'язки. Тут Вебер слід поданням про історичний розвиток, мав вже у теоретиків епохи Просвітництва і пов'язаного з ідеєю договірних відносин суб'єктів господарської діяльності.

Згідно Веберу, сучасний капіталізм, бюрократичне управління та науково-технічний прогрес одно («дорівнює-спочатку») беруть участь у просуванні довгого, що охоплює різні суспільні форми, спрямованого процесу, який він називає раціоналізацією. В описі універсального історичного процесу раціоналізації знаходить вираз ідея, пізніше сформульована в термінах «еволюція» і «модернізація». Опис включає історико-філософські посилки і діагноз сучасності. Вебер описує процес у тезисної формі, що відображає його прагнення піти від історико-філософських спекуляцій: процес раціоналізації належить ще підтвердити емпіричним матеріалом соціологічних досліджень.

Вебер виходить з того, що універсальний історичний процес раціоналізації знаходить остаточний розвиток в сучасному капіталізмі. При цьому він підкреслює важливу особливість процесу раціоналізації: зразок соціальних відносин, які характеризуються тезою раціоналізації, виявлений тільки в сучасному капіталізмі і поки в історії людської культури більше ніде в якості структурно-визначального протиріччя процесу раціоналізації не зустрічався. Саме явище - продукт випадкового збігу обставин: в одному місці зустрілися антична наука, що одержала експериментальне розвиток і внутрішньо пов'язана з технікою, раціональне римське право і раціональний спосіб господарювання, пов'язаний з кількісним виміром праці.

За Вебером, традиційні суспільства відрізняються від сучасних тем, що в них немає панування формальної раціональності. Формальна раціональність господарювання визначається мірою технічно для нього можливого і дійсно застосовує розрахунку. Матеріальна раціональність, навпаки, характеризується ступенем, в якій постачання певної групи людей життєвими благами здійснюється шляхом економічно орієнтованого соціальної дії з точки зору певних ціннісних постулатів. По лінії традиція - сучасність рух цих ідеальних типів раціональності йде від переважно матеріальної раціональності (змістовні цілі якої лежать поза економікою) до переважно формальної раціональності (метою якої виявляється сама раціональність).

Формальна раціональність поступово проникає в усі пори життя сучасних суспільств. Вебер фіксує цей процес у соціології влади в тезі «бюрократизації» і в соціології релігії в тезі «чарів». Чарів релігійної картини світу і опредметнення відносин панування є для нього свідоцтвами спрямованості історичного процесу. Питання про побудову наукової теорії цього процесу їм не ставиться. Вебер вважає, що тут наука виходить за рамки соціологічного аналізу і потрапляє в область філософських оцінок і спекуляцій

1.5 Соціологічна модель суспільства М.Вебера

Про Макса Вебера в колишньому СРСР було відомо дуже мало, але якщо про нього і писали радянські дослідники, то розкривали його праці лише в негативному світлі, оскільки погляди Вебера багато в чому суперечили Марксистсько-ленінській ідеології. Лише останнім часом, в тепер уже українській літературі, почали з'являтися реальні оцінки Веберівських праць, що можуть заслуговувати на нашу увагу.

Теперішнє розуміння концепцій Вебера вітчизняними спеціалістами практично злилося з західною точкою зору, де Макса Вебера впродовж цілого століття вважають чи не найвидатнішим сучасним дослідником природних особливостей людини. Його твори як класичні вивчаються в середніх та вищих навчальних закладах усього світу, а ім'я його навіки зайняло належне йому місце серед класиків світової думки.

Перед тим як безпосередньо торкнутися соціологічної моделі суспільства М.Вебера слід з'ясувати, хто був такий Макс Вебер, як він йшов до неї і під впливом чого була розвинута вищезгадана концепція.

Вебер Макс (1864-1920) - німецький політичний економіст і соціолог-теоретик. Починаючи з ранніх праць з історії торгового права Вебер став однією з провідних постатей нового покоління політичних економістів Німеччини 1890-х років. У 1898 році особисті негаразди змусили його облишити академічну викладацьку діяльність, що майже не відбилося на його наукових працях, кількість яких була величезною. Їх спільним спрямуванням було зацікавлення відносинами між правовими, політичними і культурними утвореннями, з одного боку, та економічною діяльністю - з іншого.

Його інтерес до цих проблем був переважно теоретичним, включаючи і систематизацію основних категорій соціального та політичного життя - водночас й універсальних, і таких, що визначають специфічний характер сучасної західної цивілізації. Вебер також активно включався в політичні дискусії, що точилися в Німеччині за часів кайзера Вільгельма, причому, з точки зору прогресивних націонал-лібералів, часто виступав у них як опонент, що надавало особливого сенсу його зацікавленню різницею між наукою про суспільство і політичною практикою, а також значенням правильних суджень у науці про суспільство. Уже майже на схилку свого життя він почав розглядати свій науковий доробок як «соціологію», тож нині він відомий саме як один із «батьків-засновників» соціології. Проте його доробок є надто різнобічним і не допускає якоїсь однозначної класифікації - чи то віднесення його до певної дисципліни, чи то до окремої наукової школи.

Вебер став відомим у Німеччині, написавши дослідження про вплив капіталістичного укладу на прошарок аграріїв, що жили на схід від Ельби, та про його причетність до постійного домінування юнкерів у політичному житті Німеччини. Проте справжньої популярності він набув тоді, коли написав більш широке дослідження про походження самого капіталізму («Протестантська етика і дух капіталізму», 1904-1905).

Наріжним каменем цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, - прагнення, яке з історичного погляду є унікальним.

Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці як основного життєвого обов'язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження багатства для інвестування.

Ранні критики вчення Вебера розуміли його не як виключно культурне пояснення капіталізму в тому дусі, що «баптисти Сибіру або кальвіністи Сахари» неминуче мали стати успішними підприємцями. Насправді Вебер був добре обізнаний і з матеріальними передумовами капіталістичного розвитку, і з суспільними інтересами, які вимагали сприяння поширенню нових ідей. Фундаментальним питанням для його вчення є те, чи може використання оплати за працю, що уможливлює необмежене нагромадження в принципі, зробити їх неминучими і на практиці; чи слід розглядати протестантську етику як таку, що запроваджує необхідну мотивацію до капіталістичного нагромаджування або навіть до його узаконення в ряду основних цінностей, віддаючи перевагу надмірному споживанню нетрудового класу.

Зрозуміло, за допомогою досліджень неможливо остаточно вирішити це питання - від того часу найсвіжіші приклади початкової доби капіталізму змінилися кардинально протилежними проявами. Проте теоретичне значення веберівської праці полягає в тому, що вона кинула виклик намаганню редукціоністів розглядати ідеї просто як відображення матеріальних інтересів, а не в їх взаємодії, або досліджувати суспільні зміни безвідносно до мотивації включених у них членів суспільства, хоча наслідки цих змін можуть бути зовсім не такими, до яких вони прагнуть.

«Протестантська етика і дух капіталізму» була першою з багатьох праць Вебера з економічної етики провідних світових релігій. Тут він мав на меті не утвердити, як це проголошувалося в ній, дух капіталізму, показуючи його відсутність подекуди, а висвітлити виразний характер сучасного західного раціоналізму. Хоча, за Вебером, інструментальна раціональність була загальною характеристикою суспільної діяльності, тільки на сучасному Заході, який має максимально точні способи визначення найефективніших для даних результатів засобів, ця ідея ввійшла в загальний ужиток.

Тоді як інші культури намагалися вибудовувати світ зрозумілим шляхом розроблення детальних теодицей або створення внутрішньо послідовних систем етики чи права, розпізнавальною ознакою західного раціоналізму стало наукове припущення стосовно того, що всі речі можна осягнути розумом, водночас підходячи до них із позицій практичного господарювання, що відкриває, яким чином можна поставити світ під контроль людини (етика досягання). У зрілих працях Вебера було показано, що капіталізм є не унікальним проявом цього процесу «раціоналізації», а лише одним із способів його вираження. Для того щоб зрозуміти історію розвитку людства, слід розглядати її як складний і взаємопов'язаний процес змін у напрямку від «традиційних» до «раціональних» формацій у всіх сферах суспільного життя.

Що стосується самої концепції влади та соціологічної моделі суспільства, то у політичній сфері, за Вебером, на основі «раціональності» встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов'язками.

На противагу владі «традиції» «раціональний» принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов'язками і звільняли її від тягаря родинних обов'язків чи ведення домашнього господарства. Таким чином, критерій справедливого закону полягає не в сутності його змісту, а в процедурній відповідності його механізму, отже, сам процес законотворення звільняється з-під тягаря традиційних норм.

Насамкінець «раціональне» управління перетворилося на постійну діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а не на тій підставі, що вони є особистими васалами політичних покровителів. У всіх цих аспектах «раціоналізація» визначила розширення сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем.

На думку Платона, суспільство є об'єднанням людей для задоволення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному. За Арістотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального інстинкту людини. Релігійна філософія вважала його проявом божого творіння. Просвітителі (Т.Гобс, Ж.Ж.Руссо, Ф.М.Вольтер) та французькі матеріалісти XVIII ст. трактували суспільство як форму суспільної угоди, Г.Гегель - як реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсолютної ідеї. І.Бентам визначає суспільство як "фіктивне тіло, що складається з індивідуальних осіб, які розглядаються як його складові члени". Г.Зіммель відроджує Платонову ідею про суспільство як засіб реалізації внутрішніх спонук, потреб, мотивів індивідів. М.Вебер доповнює її тезою про "деякий мінімум взаємоорієнтацій". Е.Дюркгейм підкреслює значення розподілу праці.

Ряд західних філософів вважають, що визначальним у житті людини і суспільства є ціннісні настанови. Поняття "цінність" вперше ввів у філософію та соціологію німецький соціолог М. Вебер (1864- 1920 pp.). Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не загальне для всіх явище, тобто закон, а щось значиме. Закони вивчає природодослідник, а дослідника культури цікавить насамперед саме значуще.

При цьому критерієм значимого виступають цінності, які в свою чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси людини спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності і т.д. Цілком природно виникає питання: де джерело цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г.Ріккерт (1863-1936) вважав, що вони вічні й універсальні. М.Вебер, навпаки, розглядав цінності як явище історичне і вважав, що вони визначаються якимось інтересом епохи. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій суспільного життя.

Своєрідно витлумачив суть держави німецький вчений М.Вебер, який розробив "політичну соціологію панування". Влада, за Вебером, означає можливість здійснення волі всередині певного соціального відношення, навіть

всупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він вважав здатність апарату управління гарантувати "порядок" наданій території шляхом погроз або й застосування психічного й фізичного насильства. "Панування" розглядається в політичній соціології Вебера як особлива форма влади, як основний інститут у системі держави.

Конкретно-історичний характер держави виявляється не тільки в її відповідній формаційній прописці (йдеться про рабовласницьку, феодальну, буржуазну державу), а й в її історичності як такої, у часі. Поняття "держава" і "влада" не тотожні, влада старіша за державу, бо не може бути суспільства безвладного (тобто анархічного), і протягом всієї первісної історії ця влада функціонувала як недержавне і дополітичне суспільне самоуправління.

Держава як політична організація - це такий суспільний механізм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.

Як особливий конституйований суб'єкт держава виражає суспільний (публічний) характер людської діяльності.

В міру своєї еволюції вона виявляє, таким чином, відділення суспільної сутності від самого суспільства. Чим більше розвинута держава, тим більше вона відокремлена від суспільства, яке в Новий час набуває якостей "громадянського" на противагу "суспільству політичному", тобто власне державі.

Держава опосередковує рух основної суперечності людської діяльності між її суспільним характером та індивідуальною формою здійснення. Сутність держави розвивається в міру того, як розгортається опосередкована нею суперечність і виявляє себе зовнішньо як висхідний рух від державності до держави.

Сутність держави розкривається повільно. Розвиваючись, держава, як і кожен інший соціальний феномен, проходить стадію становлення, а потім послідовно виступає як явище "в собі", "для себе", "для інших".

Якості державності можна знайти вже у ранніх виявленнях соціальності. Але як самостійний феномен держава конституюється тільки тоді, коли суперечність між індивідом і суспільством уже може бути з'ясована як основна соціальна суперечність (для цього потрібен досить високий ступінь розвитку як суспільства, так і індивіда). Становлення державності закінчується відокремленням держави від суспільства (від індивіда також) в ролі самостійного суб'єкта.

На початку здійснюється відособлення держави від суспільства, накреслюється тільки її сутність. Держава ще залишається "річчю в собі" і відноситься до суспільства як частина до цілого.