Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Розвиток фінансової науки в Україні

ВІДОКРЕМЛЕНИЙ ПІДРОЗДІЛ-КОЛЕДЖ

ГАЛИЦЬКОГО ІНСТИТУТУ ІМЕНІ В'ЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА

Циклова комісія

Професійної та практичної

Підготовки спеціальності

«Фінанси і кредит»

Курсова робота

з дисципліни «Фінанси»

на тему:

«Розвиток фінансової науки в Україні»

Виконав:

Студент групи Ф-23

Андрусишин В.І.

Науковий керівник:

Вавричук О.С.

Тернопіль-2011

Зміст

Вступ............................................................................................................3

1. Історичний аспект становлення та розвитку фінансової науки.........5

2. Предмет фінансової науки як пізнання сутності фінансів...............19

3. Розвиток фінансових відносин у суспільстві.....................................26

Висновки...................................................................................................31

Список використаної літератури............................................................33
Вступ

Громадянське суспільство не може успішно функціонувати та розвиватись без держави. Держава, в свою чергу, як організації публічної влади, неминучою умовою реалізації притаманних їй завдань і функцій передбачає наявність державних фінансів.

Державні фінанси - це цілісна система суспільних відносин, пов'язаних з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання завдань і функцій держави, а також забезпечення умов розширеного відтворення. Тобто фінансова діяльність держави зумовлена об'єктивною необхідністю і є процесом збирання, розподілу, перерозподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують практичне виконання функцій державою.[11, 43]

На різних етапах розвитку людської цивілізації зміст фінансової діяльності держави не був однаковим. У рабовласницькому та феодальному суспільствах фінансові потреби держави задовольнялись переважно шляхом встановлення різноманітних натуральних повинностей і зборів. Основними видатками докапіталістичних держав були видатки на утримання монарха та його оточення, державного апарату, будівництво громадських споруд - доріг, портів, храмів, зрошувальних систем тощо, а також видатки на ведення війн. Причому витрати на ведення війн, як правило, перевищували за своїм обсягом всі інші видатки держави, разом взяті.

Головними доходами держави в цих суспільствах були: надходження від доменів (державного майна) і регалій (монопольного права монарха на окремі промисли і торгівлю певними товарами - сіллю, прянощами тощо), воєнні трофеї, данина з поневолених народів, періодичні натуральні і грошові збори всередині країни, повинності, мито, позики.

Із занепадом феодалізму та поступовим утвердженням в його надрах капіталістичного способу виробництва все більшого значення стали насувати чисто грошові доходи і видатки держави, а питома вага натуральних зборів і повинностей скорочувалась. Також в історичних рамках феодалізму на межі ХVІ-ХVП століть сталася ще одна епохальна подія у розвитку фінансів - повністю відділилася від власності монарха і стала самостійною державна казна. Саме тоді з'явилися власне кредит, а дещо пізніше - державний бюджет.

Державні фінанси зіграли роль потужного важеля первісного нагромадження капіталу, що мало місце головним чином у ХVІ-ХVIII століттях. З їх допомогою з колоніальних країн у метрополії перекачувались величезні багатства, які потім перетворювались у капітал. Державні податки і позики все частіше стали застосовуватись у виробничих інтересах для створення і розвитку перших капіталістичних підприємств. Важлива роль у нарощуванні первісних капіталів належала системі протекціонізму, яка давала можливість першим вітчизняним капіталістам встановлювати на товари і послуги, що вони виробляли чи надавали, особливо високі ціни, одержувати надприбутки, спрямовувати їх переважно на розширене відтворення.

Головною метою даної роботи є дослідити розвиток фінансової науки в Україні з точки зору її становлення і розвитку, а також пізнання сутності фінансів.

Головним завданнями, що випливають з поставленої мети, є:

проаналізувати історичний аспект становлення та розвитку фінансової

науки.

визначити предмет фінансової науки, як пізнання сутності фінансів.
визначити розвиток фінансових відносин у суспільстві.

Об’єктом даної роботи є фінансова наука України, а предметом – дослідження історичного аспекту становлення фінансової науки та процес розвитку фінансових відносин у суспільстві.

1. Історичний аспект становлення та розвитку фінансової науки

Фінансова наука як соціальне явище досить молода. Вона виникла у середині XV століття, тобто тоді, коли досягли повного розвитку товарно-грошові відносини й уможливилося створення фондів грошових засобів насамперед для задоволення різноманітних потреб держави.

Треба зазначити, що власне фінанси існували майже на тисячоліття раніше. Так, у стародавньому Римі поряд із натуральними повинностями та контрибуцією стягувалися податки в грошовій формі, а також проводилися грошові виплати найманцям в армії.

До XV ст. фінансової науки як окремої галузі наукових знань не існувало, хоча окремі її аспекти розглядались філософією, зокрема представниками античної науки Арістотелем, Платоном, Ксенофонтом, Ціцероном та іншими. Практичні питання фінансів за часів рабовласницького ладу вирішувалися державною елітою у контексті задоволення державних потреб. Поширеними на той час були натуральні повинності, податки і збори у грошовій формі. Ставлення до податків більшості членів суспільства було негативним, хоча у Флоренції і Венеції можна було спостерігати успішну організацію практичних фінансів.

XIV ст. пов'язане з появою великих монархій, необхідністю утримання великих армій, розширенням сфери і функцій правлячих структур, що зумовило зростання потреби у великих обсягах коштів. Вирішення цих завдань було можливим за умови пошуку додаткових джерел доходів. Саме на цей час припадає розквіт фінансової науки, налагодження її зв'язку із фінансовою практикою.[13, 312]

У 1577 р. французький науковець Ж. Боден опублікував працю "Фінансові нерви держави", яку вважають початком публічної фінансової науки. З того часу фінансова наука набула нової якості. З'являються цікаві наукові праці з фінансів таких італійських вчених, як Дж. Баторо, Н. Макіавеллі, Ф. Петрарки та ін. Хоча опубліковані праці характеризувалися практичним спрямуванням, однак для фінансової науки вони мали дуже велике значення.

Не можна не звернути увагу на те, що великі вчені античного світу -Арістотель, Платон, Ксенофонт, Цицерон, досліджуючи в своїх працях засади державного устрою тією чи іншою мірою торкалися фінансів. Так у ІV столітті до нашої ери Ксенофонт, розглядаючи в своїх працях джерела добробуту в державі, рекомендує правителям здавати в оренду державне майно, невільників, запроваджувати податки та мито, будувати готелі, магазини, склади, здавати їх в оренду для одержання доходів.

Після розпаду Римської імперії настає період культурного і наукового застою. Цього часу безпідставно шукати прояви фінансової наукової думки. Найосвіченішим класом тоді було духовенство, яке й виховало у своєму середовищі досить відомих учених. Один із них - Фома Аквінський, У ХІІІ столітті він у своїх працях рекомендує правителям досить раціональні правила ведення державного господарства, ґрунтуючись на релігійних i моральних принципах, що дуже важливо, оскільки у подальшому мораль і фінанси мало перетиналися.

У працях учених цього часу зустрічаються поради правителям не розоряти народ непомірними податками, не продавати публічних посад, не псувати монети. Загалом пропагувалося негативне ставлення до податків. У часи середньовіччя лише в державах Флоренція та Венеція було помічено досить успішну організацію фінансів у практичному сенсі.

Розквіт фінансової науки почався наприкінці ХV століття, коли в світі відбулися значні зміни в державному устрої, пов'язані з появою великих абсолютних монархій, та коли з'явились постійні великі армії, і завдання правлячих структур розширились. Виникла потреба в значних коштах. Це було зумовлено необхідністю пошуку нових джерел доходів. Якраз цього часу помічено досить тісний зв'язок фінансової науки з фінансовою практикою.

Найзначніші наукові дослідження кінця ХVІ століття належать представникові франції Ж. Бодену.

У ХVII столітті значний внесок у розвиток фінансової науки зробили англійські вчені Т. Мен, Дж. Локк, Т. Гоббс. Основні їхні праці присвячені проблемам оподаткування. Більшість цих учених була прихильниками ідеї непрямого оподаткування, пропагувала спрощення існуючої і побудову системи податків на раціональних засадах.

Досить вагомий внесок у розвиток фінансової науки в ХVІІ – ХVІІІ століттях зробили німецькі вчені-фінансисти: Л. фон Секондорф, Ф. Юсті, Зоннефельд. Вони належали до представників німецької школи - камералістики. значну увагу приділяли системі управління фінансами, взаємозв'язку фінансів із народним господарством та залежності рівня добробуту населення від платоспроможності щодо податків.

В 1746 році Ф. Юсті видає свою основну працю "Система фінансового господарства", в якій вперше системно були викладені основні положення фінансової науки. З огляду на це деякі вчені - послідовники Ф. Юсті вважають його батьком фінансової науки. Його погляди на фінанси загалом і на фінансову науку зокрема мали значний вплив на розвиток фінансової науки в багатьох європейських країнах.[4, 74]

У XVII ст. були опубліковані наукові праці з проблем оподаткування англійськими вченими Т. Гоббсом, Дж. Локком, Т. Меном. Більшість вчених того часу підтримували ідеї непрямого оподаткування, рекомендували спростити чинну і побудувати нову систему оподаткування на раціональних засадах.

У цей час В. Петті опублікував працю "Трактат про податки і збори", яка за своїм змістом розкривала засади політичної економії, що стало підставою для присвоєння автору звання першого професійного економіста. Заслугою В. Петті є наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці, методи їхнього використання, про ціну речей, яка визначається кількістю затраченого на її виробництво часу. Він підкреслював, що праця — це батько багатства, а земля — його мати. Наукові здобутки В. Петті суттєво вплинули на розвиток економічної науки загалом і фінансової зокрема.

У XVII—XVIII ст. вагомий внесок у розвиток фінансової науки зробили німецькі вчені — представники німецької школи камералістики — Л. фон Се-кондорф, Ф. Юсті, І. Зоннефельд. Вони акцентували увагу на системі управління фінансами, взаємозв'язку фінансів з економікою, залежності добробуту населення від платоспроможності щодо податків.

У 1746 р. була опублікована основна праця Ф. Юсті "Система фінансового господарства'', у якій вперше викладено основи фінансової науки. Його погляди на фінанси і фінансову науку мали істотний вплив на розвиток фінансової теорії і практики у багатьох країнах.

З працями Ф. Юсті, Ж. Неккера ("Про стан фінансів нації") пов'язується створення нової самостійної галузі економічної науки — фінансової, яка виділилася із політичної економії. Вони дали поштовх до розширення сфери фінансових наукових досліджень.

Пожвавленню фінансової науки сприяли ідеї Великої французької революції. Завдяки новим поглядам Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Канта світ змінив своє ставлення до питань державотворення, економіки, фінансів, політики.

На той період припадає опублікування праць у галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Д. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо. їхні ідеї про справедливе оподаткування, джерела доходів, розмір участі кожного, зокрема, у витратах держави підтримувалися прихильниками у багатьох країнах Європи. Важливим теоретичним висновком фізіократів у фінансовій теорії є те, що лише земля дає чистий дохід, тому держава може одержувати його частину у формі плати за землю. Таке твердження було помилковим, оскільки чистий дохід створюється найманою працею.

Позитивними результатами фінансових наукових досліджень фізіократів, зокрема Ф. Кене, е розроблення економічної таблиці, у якій чітко проглядається схема взаємозв'язку фінансів, їхні ролі у процесі суспільного відтворення. Проте найбільшою заслугою фізіократів є те, що вони, критикуючи тодішню фінансову систему, вплинули позитивно на розвиток класичної школи політичної економії.

Відповідний внесок у розвиток фінансової науки зробили класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо. Вони розробили положення, які безпосередньо стосуються сутності фінансів держави, показали, що держава зобов'язана захищати свої кордони, приватну власність і вільну конкуренцію, а фінанси є необхідною матеріальною базою для утримання державного апарату і відображають непродуктивне використання коштів.

Позитивним у роботах А. Сміта є обґрунтування поділу витрат на загальнодержавні і місцеві, а також формулювання принципів оподаткування, наприклад таких: податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів; податки повинні бути визначені завчасно; податок повинен сплачуватися у зручний для платника час; стягнення податків повинно бути дешевим. Ці положення є актуальними і сьогодні. Цікавими з позиції практичних фінансів є погляди А. Сміта про обмеження підприємницької діяльності держави, що відповідало інтересам капіталістів, які бажали монополізувати своє місце в економіці.[2, 784]

Праці А. Сміта "Дослідження про багатство народів" та Д. Рікадо "Початок політичної економії і оподаткування" сприяли формуванню нових підходів до фінансової теорії і практики, використовувалися у процесі прийняття важливих державних рішень у галузі фінансів.

Під час становлення політичної економії як науки фінансова наука в працях найвидатніших її представників не видiляється в окрему науку. Так, А. Сміт навіть не застосовує терміна "фінанси", проте включає, на відміну від усіх всіх попередників, до джерел багатства нації три джерела землю, працю й капітал. Такий підхід дав змогу створити для фінансової науки міцне економічне підґрунтя, оскільки капітал, будучи джерелом багатства, створює фінансові умови функціонування економіки, забезпечуючи її фінансовими ресурсами.Заслугою А. Сміта є також обгрунтування поділу державних витрат на загальнодержавні та місцеві, а також розробка принципів оподаткування, згідно з якими:

- податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів;

- податки повинні бути визначені завчасно;

- податок повинен сплачуватися в зручний для тілатника час;

- стягнення податків повинно бути дешевим

Найбільший розвиток фінансової науки припадає на ХІХ століття, насамперед на другу його половину. В цей час у більшостi країн Европи перейшли від абсолютизму до конститушйної форми правлiння. Стали розвиватися правові основи державного управління, у тому числі й фінансове право, виникла потреба в наукових дослідженнях у галузі фінансів.

Саме в цей час фінансова наука виокремлюється із загальної теорії політичної економії, стає самостійною сферою знань. У багатьох великих університетах Європи створюються кафедри фінансів. Можна стверджувати, що фінансова наука в ХІХ столітті досягла більших успіхів, ніж за весь попередній час.

Друга половина XIX ст. характеризується політичними та економічними перетвореннями радикального характеру: у більшості європейських країн монархічні режими були змінені демократичними органами влади; відбулися революційні зміни в економіці; започаткувався розвиток правових основ державного управління, включаючи фінансове право.

Досягла великих успіхів і фінансова наука. Розширилися обсяги безпосередніх наукових досліджень у фінансовій галузі, почали формуватися центри фінансової науки у великих європейських університетах, створювалися кафедри фінансів, на яких працювали провідні вчені-фінансисти, розпочалася підготовка фінансових кадрів.

Німецьким вченим К.Г. Pay був опублікований перший підручник з фінансів "Основні начала фінансової науки", який майже півстоліття перевидавався і був основним не тільки у Німеччині, а й у всіх європейських країнах. Зміст цього підручника був класичним: вступ, державні доходи, державні видатки, державний кредит, бюджет, організація управління фінансами.

Підручник К. Г. Рау має достатньо класичний зміст, він складається із вступу, де розглядаються загальні основи фінансової науки, й розділів: державні доходи; державні видатки; державний кредит; бюджет; організація управління фінансами. Ця структура фінансів як навчальної дисципліни тривалий час використовувалася у вузах більшості країн.

До відомих фінансистів XIX ст. належать: Ж. Сісмонді (швейцарець), Е. Сакс (австрієць), Ф. Нітті (італієць), Б. Селігман (американець) та ін.

Ж. Сімсонд розглядав фінанси як засіб поліпшення життя народу. у своїх працях він доводив необхідність скорочення непрямого оподаткування, встановлення неоподатковуваного мінімуму, впровадження прогресивного податку тощо.

У Росії термін "фінанси" з'явився наприкінці XVIII ст. внаслідок запозичення з французької літератури. До цього використовувався термін "казна".

Наукові і практичні фінансові проблеми розглядалися у працях І. Посошко-ва ("Книга о скудности и багатстве", XVIII ст.), О. Радищева ("Записки о податях", XVIII ст.), М. Тургенєва ("Досвід теорії податків, XIX ст.), І. Горлова, Д. Толстого, М. Орлова, Н. Мордвінова, І. Янджула, Л. Хомського, М. Капустіна та ін.

Значний внесок у розвиток фінансової науки, у тому числі світової, зробив російський фінансист І. Озеров, підручник "Основи фінансової науки" якого і нині є суттєвим науковим доробком із детальним висвітленням фундаментальних положень фінансової теорії і практики.

Серед видатних українських представників фінансової науки чільне місце займає І. Франко, який присвятив фінансовим проблемам більше 40 праць. Актуальність багатьох порушених І. Франком фінансових проблем не викликає сумнівів і сьогодні. Досить цікавою є його праця "Сила податкова Галичини", у якій досліджується податкова система Австро-Угорської імперії.

Вагомий внесок у розвиток фінансової науки в Україні зробив М. Туган-Барановський, який виступав проти запровадження прогресивного оподаткування, досліджував фінансові можливості держави, підприємців, працівників.

Загальною характерною рисою всіх наукових досліджень цього часу є те, що фінансова наука не виходила за рамки державних фінансів, тобто проблеми розглядалися лише в межах бюджетної системи. 3 огляду на це не можна не згадати про внесок теоретиків марксизму в фінансову науку, бо протягом майже столітгя комуністична ідеологія вважала К. Маркса та Ф. Енгельса творцями марксистської фінансової науки. Існує величезний доробок наукової та навчальної літератури з цього приводу і є підстави стверджувати, що в працях К. Маркса і Ф.

Енгельса лише зрідка йшлося про гроші й податки, отже, важко назвати це наукою про фінанси.

Наприкінці XX ст. формуються фінансові наукові школи, розробляються нові теоретичні положення, доктрини, фінансова наука набуває особливого забарвлення. її результатами керуються підприємці, вчені, державні і політичні діячі, керівники міждержавних інституцій.[7, 28]

У світовій практиці сформувалися два пізнавально-дослідні підходи до наукових досліджень, які отримали назву позитивного і нормативного методів. Предметом дослідження позитивної науки були факти та емпіричні реалії. Нормативна, або регулятивна, й емпірична науки зосереджувалися на питанні "Що повинно бути". Якщо нормативна наука має прикладний та етичний характер, то позитивна — описовий і теоретичний. Професор Р. Ліпсі (Канада) зазначав, що можливість відокремити позитивні дослідження від нормативних зумовила одну з головних причин успіхів науки за останні 300 років.

До позитивістської школи належали Й. Шумпетер, Ф. Хайєк, М. Фрідмен та ін. Прихильниками нормативного методу були Дж. Граафф, Б. Мішену, А. Вагнер, Б. Баррі, Д. Ролз, Н. Калдор, Р. Ноузік та ін.

Е. Мішену зазначав, що повністю позитивну науку вважали б дуже престижним інтелектуальним заняттям, але вона б не завоювала прихильності суспільства, а імперативна теорія активно використовується усіма цивілізованими суспільствами.

У А. Вагнера значення державних фінансів і науки про них підвищується до статусу першочергової дисципліни, призначеної для обґрунтування раціональної фінансово-економічної політики, корегування економічних процесів, вирішення соціальних проблем суспільства. Ідеї А. Вагнера відобразилися у Конституції ФРН і втілилися у принципи соціального ринкового господарства та держави добробуту.

Держава добробуту — одне з найзначніших досягнень зарубіжної науки — характеризується такими ознаками:

— значні масштаби перерозподілу ВВП через бюджетну систему (до 50 % ВВП);

— велике значення зовнішньої торгівлі (20—25 % від обсягів ВВП);

— соціальний захист видаткової частини бюджетів: фінансування інвестицій у людській капітал (освіта, охорона здоров'я), соціальні компенсації з безробіття та низьких доходів;

— формування бюджетних доходів переважно за рахунок прибуткового оподаткування фізичних осіб;

— бюджетне субсидіювання окремих галузей промисловості та сільськогосподарського виробництва.[14, 108]

Класикою нормативної теорії суспільного вибору стали праці В. Парето, Л. Роббінса, А. Бергсона, Н. Калдора, А. Лярнера, А. Пігу, П. Самуельсона, Дж. Грааффа та ін.

В. Парето запропонував етичний ідеал суспільного добробуту — оптимум за Парето, згідно з яким умовою зростання суспільного добробуту є покращення добробуту одних людей без одночасного погіршення стану інших. Цей стан рівноваги увійшов у науку під назвою умови або ефективності за Парето.Водночас В. Парето вважається родоначальником так званої нової теорії добробуту за формулою "найвище щастя — для найбільшої кількості людей".

У цілому світова фінансова наука у XX ст. розвивалася за двома напрямами: класичним і неокласичним.

Класичний напрям (В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж.С. Мілль) включав такі наукові школи:

— камералісти;

— меркантилісти;

— фізіократи;

— марксисти;

— китайські соціалісти;

— австрійська (Е. Сакс та ін.);

— історична (А. Вагнер та ін.).

Неокласичний напрям (Л. Вальрас, Ф. Візер, І. Джевонс, А. Маршалл, К. Менгер, В. Парето, П. Самуельсон, М. Фрідмен) включає такі фінансові школи і напрями;

— фінансова думка країн Східної Європи і СНД (включаючи українську фінансову думку);

— кейнсіанство і його епігони;

— сучасні напрями фінансової думки Заходу (А. Пігу, Дж. Б'юкенен, Р. Масгрейв та ін.);

— італійська школа (Е. Бароне, М. Пантелеоні та ін.);

— шведська школа (К. Вексель, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль).

Найбільш поширеними у XX ст. були такі класичні теорії державних фінансів:

— соціально-етична теорія оподаткування, закон підвищування державних видатків — "закон Вагнера" (А. Вагнер, Німеччина);

— концепція розподілу державних доходів і видатків з позиції суб'єктивістської теорії вартості (М. Пантелеоні, Італія);

— теорія фінансової системи як продукту історичних умов, інтерпретація податків як продукту конституційного суспільства (Л. Штейн, Німеччина);

— теорія ціноутворення суспільних благ з позицій маржиналізму (У. Мадзола, Італія);

— теорія справедливого оподаткування як складова теорії економіки добробуту і політичного процесу (К. Віксель, Швеція);.

— теоретизація державних фінансів як механізму установлення рівноваги між приватними і суспільними благами через політичний процес (Д. Монте-мартіні, Італія);

— теорія суспільних потреб з позицій суб'єктивної вигоди (Е. Бароне, Італія);

— соціологічна інтерпретація державних фінансів з позицій теорії фіскальної експлуатації (Р. Гольдштейн, Австрія);

— теорія максимізації вигоди через баланс індивідуальних практичних корисностей приватних і суспільних потреб (Ф. Візер, Австрія);

— теорія державних фінансів в інтерпретації соціальної солідарності (Г. Рітгль, Німеччина);

— теорія оподаткування з позицій суб'єктивної вартості (Б. Сакс, Австрія);

— теорія практичної корисності для обґрунтування параметрів державного бюджету, розроблення теорії фіскального обміну (Е. Ліндаль, Швеція);

— інтерпретація податків як страхової премії та форми колективного заощадження (П. Леруа-Больє, Франція);

— "чиста" формалізована теорія оподаткування на основі маржиналізму (Д. Еджворт, Англія);

— теорія прогресивного оподаткування з позиції граничної корисності доходу (А. Кохен-Стюард, Голландія).[9, 14]

В умовах командно-адміністративної системи фінансова наука практично не розвивалася, хоча одна з найвидатніших фінансових робіт XX ст. — наукова праця А. Буковецького "Вступ до фінансової науки" (1929 р.) вважалася найкращим навчальним посібником не тільки у колишньому СРСР, айв окремих європейських країнах. У посібнику автор аргументував зміст фінансової науки, розвинув вчення про доходи, видатки, державний кредит, бюджет, фінансовий контроль, фінансове управління, місцеві фінанси тощо.

Відтоді до 70-х років фінансова наука перетворилась у коментар праць класиків марксизму-ленінізму, рішень з'їздів, пленумів ЦК КПРС, постанов ЦК КПРС, займалася критикою різноманітних "буржуазних" теорій, про які ніхто не знав, оскільки західна література для ознайомлення в СРСР була забороненою. Переважну більшість вчених-фінансистів було репресовано, дехто виїхав за кордон.

У 1965 р. вперше за соціалістичну добу була видана праця А. Александрова "Фінанси соціалізму", у якій з перших сторінок стверджувалося, що всі питання стосовно вчення про фінанси вже розглянуті у працях К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, матеріалах КПРС і досліджувати більше вже немає чого. Автор взяв на себе відповідальність стверджувати, що фінанси — це суспільна, а не самостійна, наука і органічна складова політичної економії.

Інші радянські вчені, зокрема Г. Точильніков, В. Дьяченко, Е. Вознесенсь-кий, А. Бірман, Б. Болдарев, П. Жовтяк, Е. Брегель, М. Азарх, Д. Аллавердян, А. Звєрєв, І. Злобін, Є. Ровінський, розглядали фінанси суто з партійних позицій, дискусія проводилась тільки стосовно функцій фінансів, що для фінансової теорії і практики суттєвого значення не мало. Фактично в умовах командно-адміністративної системи фінансової науки не існувало. Елементи цієї науки з'явилися напередодні розпаду СРСР.