Розвиток пізнавальної активності молодших школярів

Міністерство освіти і науки України

Курсова робота

на тему:

Розвиток пізнавальної активності молодших школярів

Виконала:

студентка IV курсу

група ПН(з) – 31

Науковий керівник:

кандидат педагогічних наук, доцент

Зміст

Вступ

Рухомою силою людства  є потреба постійного вдосконалення. Розвиток особистості – це безперервний процес пошуку смислів, цінностей, можливостей  втілення свого “я”. Сьогодні, коли йде пошук сталих духовних орієнтирів, проблема розвитку здібностей людини, що удосконалюють її, стає особливо актуальною. Інтерес до цієї проблеми в наші дні зумовлений складними процесами, що відбуваються у житті суспільства. В умовах розбудови системи освіти, відтворення і зміцнення інтелектуального потенціалу нації, виходу вітчизняної науки на світовий рівень, інтеграції в світову систему освіти, особливо актуальною стає проблема забезпечення належного рівня математичної підготовки підростаючого покоління, тому що саме точні науки є рушійною силою науково-технічного прогресу.

Стратегія розвитку загальної  освіти визначена в Державній  національній програмі “Освіта” [1]. В концепції базової математичної освіти в Україні одним з основних положень є використання пріоритетних методів активного навчання і сучасних технологій в навчальному процесі. Характерною рисою сучасної концепції освіти є її особиста спрямованість. Навчально-виховний процес повинен забезпечити соціально-психологічні і педагогічні умови для всебічного розвитку молодших школярів, тобто створити в школі оптимально сприятливі умови для виявлення і розвитку здібностей учнів, розвитку їх пізнавальної активності і самостійності.

Мета сучасної школи  – не просто давати знання, а формувати  особистість, яка вміє і хоче вчитися, займає позицію активного суб’єкта діяльності. Учитель має виступати в ролі помічника, організатора педагогічної взаємодії з учнем, спрямованої на розвиток активності, самостійності, пізнавальних, творчих здібностей, формування пізнавального інтересу, який характеризується ініціативністю пошуків, самостійністю учнів у здобутті знань.

Розвиток пізнавальних здібностей і навичок передбачає зміну не лише загальної спрямованості  активності особистості, а й її емоційної  сфери. Сформована пізнавальна активність стає фундаментом для творчого ставлення учнів до явищ навколишнього світу (сприйняття, пізнання, практичного перетворення).

Важливою і не вирішеною  проблемою методичної науки на сьогодні залишається активізація пізнавальної діяльності молодших школярів. Ця проблема є комплексною, і її вирішення залежить від розв’язання психологічних, педагогічних і методичних передумов. Вирішення соціального аспекту проблеми полягає у вихованні у школярів потягу до знань.

Проблема розвитку пізнавальної активності учнів початкових класів залишається недостатньо розробленою в нових соціально-економічних умовах розвитку суспільства. При традиційному навчанні рівень пізнавальної активності є невисоким. А без належної активності молодших школярів не може бути успішним засвоєння знань. Тому актуальною залишається проблема стимулювання і розвитку пізнавальної активності учнів.

Актуальність проблеми проявляється ще й в тому, що вона розв’язує завдання розвитку інтелектуальної еліти. Це глобальна проблема, вирішення якої охоплює безліч питань, пов’язаних з принципами навчання. Високо розвинені зарубіжні країни відзначаються вмінням використовувати інтелектуальні ресурси, високим освітнім рівнем усього населення, зразковою системою освіти в початковій ланці. В нашій країні таке ставлення починає пускати паростки. Тому так важливо сьогодні створити обдарованим дітям  умови для найоптимальнішого розвитку.

Об’єктом даного дослідження є процес розвитку пізнавальної активності молодших школярів.

Предмет дослідження – методи здійснення цього процесу (розвитку пізнавальної активності).

Мета роботи – дослідити дану проблему, з’ясувати, які методи сприяють розвитку пізнавальної активності учнів у початковій школі.

Щоб успішно реалізувати  мету дослідження, необхідно вирішити наступні завдання:

- вивчити і опрацювати  психолого-педагогічну літературу по даній проблемі;

- вивчити і узагальнити  передовий досвід вчителів;

- ознайомитись і поглиблено  вивчити методи навчання, що використовуються  вчителями на уроках в початковій школі;

- проаналізувати і  дослідити методи розвитку пізнавальної активності молодших школярів;

- виявити типові недоліки  в діяльності вчителів початкових  класів.

             Гіпотеза дослідження – якщо використовувати такі методи як дидактична гра, диференційований та індивідуальний підхід, інтерактивні технології на уроках в початковій школі, то підвищиться розвиток пізнавальної активності учнів, оскільки наведені вище методи враховують індивідуальні особливості, інтереси молодших школярів.

Методологічною основою даної роботи були: Закон України “Про освіту” [3], Державна національна програма “Освіта” (Україна XXI ст.) [1], Державна програма “Концепція безперервної освіти” [2], дидактичні ідеї проблемного підходу до процесу навчання; ідеї педагогіки про активізацію пізнавальної діяльності учнів; закономірності в принципи розвитку індивідуальності та формування особистості.

Під час написання  роботи використано наступні методи дослідження: аналіз психолого-педагогічної літератури по даній проблемі, вивчення та узагальнення передового досвіду вчителів; педагогічне спостереження, вивчення результатів навчальної діяльності молодших школярів; аналіз документації.

Практичне значення дослідження полягає в тому, щоб дослідити методи і засоби розвитку пізнавальної активності молодших школярів, результати дослідження доцільно застосувати у педагогічній практиці у початковій школі.

Розділ 1.   Розвиток пізнавальної активності молодших школярів.

1.1 Пізнавальні  інтереси і потреби молодших  школярів. Мотивація пізнання

В сучасній школі мають  бути забезпечені умови для саморозвитку кожного учня, розкриття його здібностей, а це неможливо здійснити без розвитку пізнавальної активності, без використання диференційованого та індивідуального підходів до учнів. Молодший шкільний вік характеризується високими темпами формування і розвитку інтелектуальних і вольових функцій, тому цей час є особливо важливим для розвитку пізнавальної активності.

Велику увагу приділяли  проблемі розвитку пізнавальної активності  учнів в початковій школі ряд педагогів-дослідників, вчителів та методистів. Зокрема, в галузі загальної і вікової психології працювали І. С. Якиманська,

 Л. С. Виготський, які розкрили зміст поняття “пізнавальна активність”. Мотиваційні характеристики пізнавальної активності визначили роботи таких вчених як  А.М.Алексюка, З. Я. Абасова, Л. В. Занкова, Ю. К. Бабанського,      Г. І. Щукіної, О. Я. Савченко. Досліджували цю проблему і О.К.Артемова,Г.І.Коберник,М.В.Богданович,Л.П.Кочина,І.Я.Лернер,В.І.Лозова, В. С. Шубинський, Л. І. Мар’яненко, А. А. Кірсанова.

Різні вчені по різному трактують поняття “навчально-пізнавальна активність”. Так, М. Давидов, Н. Литвиненко, О. Сауліна розглядають це поняття як пізнавальну діяльність; М. Осипова, Т. Шамова – як характеристику діяльності. І. Ф. Харламов, М. Скоморохов вважає пізнавальну активність готовністю до пізнання внутрішнього і зовнішнього світу.

У молодших школярів процес пізнання не завжди є цілеспрямований, здебільшого він нестійкий. Тому одним з найважливіших завдань  вчителя є сформувати в учнів  уміння проявляти свою активність у всіх видах навчальної діяльності, розвивати його пізнавальні інтереси.

Залежно від того, як ми оцінюємо учня в процесі учіння (як об’єкт, суб’єкт чи одночасно і об’єкт, і суб’єкт пізнавальної діяльності) чітко визначають три типи навчання. Найхарактернішою особливістю першого є подача готових знань вчителем, книжкою. Особливістю другого є абсолютизація самонавчання учнів (самостійний пошук інформації, допитливість) і недооцінка ролі вчителя. Третій тип має своєю особливістю цілеспрямоване керування пізнавальною активністю учнів і поєднує в собі позитивні особливості перших двох варіантів навчання. У ньому функції вчителя і учня, викладання і учіння гармонійно поєднуються. Б. А. Ананьєв вважав джерелом всебічного розвитку людини спілкування поряд з пізнанням. Вчитель має прагнути до того, щоб об’єднати радощі пізнання і радощі спілкування. Це забезпечується багатьма засобами – змістовністю викладу матеріалу, цікавою бесідою, збудженням позитивних емоцій учнів, їхнього інтересу до знань, організацією захоплюючої самостійної роботи, активністю мислительної  діяльності. У процесі добре керованого учіння школярі дієво опановують культуру розумової праці, формують пізнавальні інтереси, мотиви учіння, уміння самостійно набувати знання.

Щоб підвищити пізнавальну активність молодших школярів, вчителі повинні використати такі сприятливі моменти ставлення учнів до навчання: наукові знання зацікавлюють учнів, а вчитель створює ситуації, якими вони захоплюються; наукові знання, вміння практично значущі для учнів в різних життєвих ситуаціях і тому викликають позитивне ставлення до них; навчальна діяльність на уроках викликає емоції, бажання долати труднощі, спробувати власні сили в оволодінні матеріалом; створює колективний характер, сприятливу атмосферу і прагнення посісти відповідне місце серед однолітків; успіхи у навчанні спонукають до пізнавальної активності; справедлива оцінка здобутків учня стимулює його позитивне ставлення до навчання, активізує його пізнавальну діяльність.

Активна пізнавальна  діяльність виникає і безперервно проходить тільки там і тоді, де і коли діють мотиви пізнавальної діяльності. Серед мотивів велика роль належить пізнавальним інтересам і потребам. Їхніми джерелами виступають, по-перше, зміст засвоюваних знань, по-друге, способи, або прийоми навчальної діяльності, по-третє, характер відносин у колективі. Під мотивом розуміють внутрішні імпульси, які спонукають учнів до активної пізнавальної діяльності, спрямованої на засвоєння і успішне застосування знань, навичок і вмінь. Способи мотивації можуть бути різні: повідомлення учням практичної теоретичної значимості виучуваного матеріалу, створення ситуацій успіху.

Учням повинно бути цікаво вчитись, набувати знання, навички і  вміння, переборювати труднощі на цьому  шляху. Створення ситуацій успіху особливо важливе для тих учнів, які не встигають за темпом навчання класу і втратили віру у свої сили.

Тільки мотиви рухають  учня до активної пізнавальної діяльності, а формування їх є спеціальним  завданням вчителя. Причому вчителеві  далеко недостатньо пропонувати учням дидактичні завдання (з боку вчителя) і навчальні завдання (з боку учня). Це різні речі. Для вчителя навчальне завдання вже втратили специфічний характер, оскільки він їх уже вирішив. Такими вони залишаються лише для учнів. Проте далеко не завжди таке навчання, дане учневі ззовні, дійсно “приймається” ним і стає завданням для учня. Тут має значення роль вчителя. Він зобов’язаний викликати в учнів внутрішню потребу оволодівати знаннями, формувати їх цілі і інтереси. Це досягається, зокрема, за допомогою усвідомлення учнями пізнавального завдання, яке найяскравіше виступає перед учнем у формі проблемної ситуації. В цьому важлива умова стимулювання учнів до активного учіння.

Ефективність засвоєння  знань залежить від мотивації  пізнавальної діяльності, розвитку емоційної сфери школярів, їх самостійності і творчої ініціативи.

Мотив є внутрішньою  причиною, яка спонукає школяра діяти. Мотиви пізнавальної діяльності класифікують як пізнавальні і соціальні.

Пізнавальні мотиви закладені  в самому процесі навчання: допитливість, інтерес до знань, потреба в розумовій діяльності, у пізнанні, у розширенні знань про навколишню дійсність, різноманітні інтелектуальні почуття (здивування, сумнів), прагнення здобути нові знання, застосувати, вдосконалити свої пізнавальні можливості, інтелектуальні здібності.

Соціальні мотиви за своїм  походженням і змістом ніби виходять за межі суто навчального процесу  і пов’язані з широкими суспільними взаємовідносинами дітей.

Становлення і розвиток позитивних пізнавальних мотивів навчання відбувається в процесі активної і суспільної пізнавальної діяльності учнів. Єдність навчання і широкої суспільної практики людей підвищує пізнавальні інтереси і потреби учнів, а також ефективність навчання.

Важливим аспектом даної роботи є стимулювання пізнавальної активності молодших школярів. Під поняттям “стимул” розуміють такі обставини, ситуації, що спонукають учнів діяти тим чи іншим чином під час навчання. Сам процес стимулювання пізнавальної активності розглядається як складна, комплексна система умов виникнення і розвитку пізнавальної активності.

До внутрішніх факторів стимулювання пізнавальної активності молодших школярів відносяться навчальні мотиви, рівень інтелектуального розвитку, індивідуальні особливості засвоєння матеріалу. Зовнішніми виступають зміст навчального матеріалу, форми організації навчальної діяльності.

Для вчителя важливо  створити такі умови, в яких стає неможливою інтелектуальна пасивність учня, в  яких він може активно і продуктивно  працювати. У практиці школи часто зустрічається активність репродуктивна (учень уважно слухає; згадуючи вивчене, відповідає на запитання вчителя – його активність стимулюється вимогам вчителя). Вищим рівнем є пошукова активність, коли учень виявляє пізнавальний інтерес до знань, ініціативу і прагнення до знань, здійснює їх пошук на уроці і поза уроком.

За даними сучасних досліджень діти, у яких розвинута пізнавальна  діяльність, досягають високих результатів  у навчанні.

Пізнавальний інтерес  учня – це важливий елемент його навчальної  діяльності.

Пізнавальний інтерес можна розглядати як спрямовану цікавість школяра на окремий предмет чи явища навколишньої дійсності. Школяр, у якого наявні пізнавальні інтереси, прагне до нових глибших знань, здійснює їхній пошук. Пізнавальний інтерес не лише породжує ряд питань, на які особистість постійно шукає відповідь, а й позитивно впливає на мислення, уяву, пам’ять, увагу.

Але буває й так, що інтереси навіюються випадковими враженнями, мають тимчасовий і поверховий характер. Тому завдання вчителя – збуджувати, формувати і розвивати у своїх вихованців пізнавальний інтерес, домагатися, щоб такі інтереси стали рушійною силою навчання учнів.

Пізнавальний інтерес  може бути зумовлений самим змістом  навчального матеріалу, діяльністю учнів на уроці, самим учителем і  учнем. Він формується завдяки розкриттю практичної значущості знань, цікавому викладу матеріалу, створенню проблемних ситуацій на уроці, ефекту здивування, парадоксу, використанню пізнавальних ігор.

Інтересу до пізнання сприяє показ нових досягнень  науки. Зараз, особливо, необхідно розширити рамки програм, знайомити учнів з основними напрямками наукових відкриттів.

У структурному плані  пізнавальна активність складається  з чотирьох компонентів: емоційного (задоволення від успіхів у  навчанні), інтелектуального (мислитель на активність), вольового (самостійне виконання завдань підвищеної складності та ін.). Будь-яка пізнавальна дія вимагає від учня напруження не лише мислення, пам’яті, але також і волі. Воля, емоційні процеси сприяють інтенсифікації пізнавальної діяльності школярів, активізують її.

Неабияку роль у пробудженні  пізнавального інтересу відіграє здивування. Дивуючись людина знаходиться у  стані очікування чогось нового. К. Д. Ушинський писав про те, що предмет, для того, щоб стати цікавим  повинен бути частково новий, а частково знайомий. Тому для підтримання пізнавального інтересу важливо вчити учнів вмінню в знайомому бачити нове.

Активізувати пізнавальну  активність молодшого школяра без  розвитку його пізнавальних інтересів  справа не лише важка, а й практично неможлива.

1.2  Вплив  особистісно зорієнтованого підходу  на підвищення пізнавальної активності

Сучасна психолого-педагогічна  наука і виховна практика свої прагнення щодо удосконалення процесу  формування і розвитку підростаючої особистості пов’язують із особистісно зорієнтованим підходом до дитини. У дітей, що народилися в 90-х роках, психологи та педагоги відзначають певні характерні вікові відмінності порівняно з попередніми поколіннями. Це переважно позитивні особливості, які дають учневі змогу сприйняти, осмилити, усвідомити та зрозуміти більш складні явища за спрощеної форми подачі інформації. Діти цього вікового періоду дуже цікавляться всіма кількісно-якісними змінами, і ця природня цікавість за позитивного стимулювання стає для дитини важливою рушійною силою у самопізнанні та самовдосконаленні. І тут найважливішим є постійне створення умов для формування і розвитку навчально-пізнавальних потреб дитини.

Сучасний учень молодшого  шкільного віку потребує найпростіших знань про свою психіку та особистісні утворення. За їх відсутності потреба в самовдосконаленні не усвідомлюється учнем і не стимулює виникнення потреби в ствердженні себе в ролі суб’єкта пізнавальної діяльності. Систематичне висвітлення позитивних надбань дитини на організаційному етапі – психолого-педагогічна умова успішної реалізації будь-якої форми здійснення навчального процесу. За такого підходу ефективними стають парні і групові форми роботи, що дають змогу учневі ототожнити себе з більшістю встигаючих учнів.

Сприяючи розвиткові молодших школярів, варто спиратись  насамперед на психолого-педагогічні  аспекти пізнавальної діяльності дитини. Деякі особливості формування навчальних дій дітей цього віку пояснюються  специфікою пізнавальних процесів сприйняття, пам’яті, уяви, мислення, відчуття. Вікові особливості розумових дій молодших школярів полягають у тому, що кожен із вказаних компонентів розумової діяльності насичений руховим змістом, образами, переживаннями. Під час сприйняття інформації у дитини активізується наочно-дієва форма мислення, потім додається образна і, нарешті, понятійно-логічна.

Принципи індивідуально  навчання широко застосовувались ще у школах Стародавнього світу  та за часів середньовіччя. Вперше на необхідності особистісно зорієнтованого підходу до школярів наголосив Ян Амос Коменський. Він вірив у природні сили дітей і вважав, що всі вони можуть успішно навчатися і оволодівати тонкощами науки і мистецтва, хоча школярі не схожі між собою і окремі з них вимагають особливого піклування та уваги.

Людина народжується як індивід, як суб’єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню. Індивідуальність – це цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність, самобутність її психічного складу.  Вчитель повинен вивчати і враховувати індивідуальні особливості, формувати їх і розвивати. В цьому і проявляється мистецтво вчителя.

К. Д. Ушинський був  переконаний, що головна умова успішного  навчання, активізації пізнавальної діяльності дитини – врахування її вікових, психологічних особливостей.

Всі учні можуть навчатися  успішно, а відставання відбувається через те, що вчитель не звертає  увагу на індивідуальні особливості  учня і не намагається вдосконалити свою майстерність. В характеристиці школяра вчителя має цікавити все: як вихованці слухають його, як ставляться до його слова, якими є їхні творчі роботи, як проявляються особистісні якості учнів. Навчання буде успішним, пізнавальна активність підвищена, якщо загально-класна робота проходить через фільтр індивідуальної діяльності. Від учителя вимагається знання закономірностей розвитку дитячої душі й мистецтва індивідуалізації.

Особистість – це конкретна  соціальна характеристика людини. Кожна  людина наділена певними анатомо-фізіологічними задатками, темпераментом, її характеризують специфічні потреби, здібності, інтереси, рівень розумового розвитку.

Одне з головних завдань  школи в тому, що вона повинна  не пригнічувати, а розвивати індивідуальність. Індивідуальність культивується не стільки викладанням конкретних предметів, скільки наданням їй можливості виявити і розвинути індивідуальні особливості особистості, що формується.

Навчаючи і виховуючи  маленьку людину в процесі творчого і диференційованого навчання, початкова школа забезпечує всі можливості для виявлення її особистості.

Особливо досконало  індивідуальні особливості особистості  враховуються в процесі індивідуалізації навчання, тобто особистісно зорієнтованого підходу, що позитивно впливає на такі психологічні процеси як пам’ять, мислення, увага.

Доречно зазначити, що головний зміст особистісно зорієнтованого підходу вбачається у тому, щоб підвищити ефективність навчального процесу, пізнавальну активність учня, дати простір розвитку задатків і здібностей кожної особистості. З цією метою пропонується ввести факультативні предмети, самостійні роботи, навіть роботу школярів за індивідуальними планами.

Особлива увага приділяється індивідуалізації навчання дітей з високим і низьким рівнем розумового розвитку, найбільш здібних і невстигаючих учнів. Першою і необхідною умовою їх успішного навчання, як і будь-якого школяра, вважається глибоке вивчення особистості дитини.

Кожному учневі притаманні свої самобутні і неповторні риси й якості. Учні розрізняються індивідуальними особливостями нервової системи, темпераментом, нахилами, інтересами, здібностями, особливостями мислення, уяви, пам’яті, емоцій, вольових дій, активністю у навчанні, темпами роботи, швидкістю засвоєння навичок і іншими якостями.

Слід враховувати значні індивідуальні відмінності сприймання у окремих учнів щодо точності, швидкості, повноти, емоціональності сприймання, уміння відбирати, переробляти і використовувати інформацію. Ефективність сприймання учнями навчального матеріалу є найважливішою умовою для переходу до дальшого пізнання.

Щоб знати ці відмінності, вчителеві треба уважно і систематично спостерігати учнів (на уроках, на перервах), підмічати специфічне, своєрідне  в діяльності і поведінці кожного  з них. Слід вивчати тих школярів, для яких характерне уповільнене мислення. Такі учні зустрічаються нерідко. Навчання особливо слабких дітей повинне бути емоційним. За такими учнями рекомендується встановити максимальний контроль вчителя, звільнити їх від надмірного навантаження, організувати додаткові заняття, створити особливі групи для таких школярів. Такий підхід буде позитивно сприяти підвищенню їхніх пізнавальних інтересів, їхньої пізнавальної активності.

Щодо сильних учнів, то однією з їхніх особливостей є  те, що вони характеризуються розвиненими інтелектуальними інтересами, без врахування яких неможливе успішне навчання. Тому потрібно давати їм завдання підвищеної складності. В іншому випадку їхній розумовий розвиток може уповільнитись.

Діяльність вчителя  на уроках так чи інакше включає  вплив на їхню психіку: на відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, емоції, почуття і волю; на характер, здібності і на особистість загалом. Вчитель має знати особливості розвитку психічних процесів молодших школярів і вміти створювати в учнів оптимальний стан до активності для конкретного виду навчальної діяльності.

Нехтування індивідуальними  особливостями призводить до того, що нерідко навіть здібні учні втрачають  інтерес до навчання, знижується їхня пізнавальна активність, і вони потрапляють  до категорії так званих важких дітей. Належним чином вчителю необхідне знання кожного учня, тому що без урахування індивідуальності школярів неможливе підвищення їхньої пізнавальної активності й успішне навчання.

Від природи діти мають  неоднакові інтелектуальні здібності. Тому шкільні навчальні програми передбачають створення однакових умов для розвитку задатків і здібностей усіх учнів, наявних у кожного у різному їх  поєднанні. Для врахування індивідуальних відмінностей в інтелектуальному розвитку вчителі керуються принципом особистісно зорієнтованого підходу до кожного вихованця.

Неважко здійснювати диференційований підхід за допомогою індивідуальних карток із завданнями: допомагати учням, які повільніше сприймають матеріал, ставити підвищені вимоги до сильних  учнів.

В умовах класно-урочної форми навчання програмний матеріал подається одночасно для всіх учнів, тому на уроці в різних варіантах пропонують завдання, що мають спільну пізнавальну мету, але відрізняються ступенем трудності чи мірою допомоги. У ході роботи за картками вчитель індивідуально допомагає тим учням, які звертаються за допомогою або тривалий час не починають розв’язувати завдання.

Перевіряють правильність виконання  самостійної роботи відразу на даному уроці. Доцільно збільшити роль взаємоперевірки.

Самостійну роботу за індивідуальними картками бажано практикувати хоч би раз на тиждень. Самостійне виконання завдання найнадійніший показник якості знань, умінь учня.

На індивідуальних картках подаються три варіанти завдання  (перший варіант – полегшений, третій – ускладнений) (додаток № 3).

Три варіанти орієнтовані  на слабких, середніх і сильних учнів  відповідно. Перший варіант передбачає допомогу відстаючому учневі у подоланні труднощів при виконанні завдання у вигляді вказівки. Учень успішно виконує завдання, одержує хорошу оцінку, яка піднімає настрій і відповідно підвищується пізнавальна активність на уроці. Третій варіант для сильніших учнів ускладнений, що значно підвищує їхню активність і бажання поглибити свої знання.