Розвиток реалістичної сатири у творчості Дж.Свіфта
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………………
Розділ І ПРОСВІТНИЦТВО ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ…………….....4
І.1. Поняття просвітництва як літературного напряму……………….4
І.2. Сатира як засіб просвітницької критики…………………………..9
Розділ ІІ ДЖОНАТАН СВІФТ ЯК ПРЕДСТАВНИК
ПРОСВІТНИЦЬКОЇ САТИРИ ………………………………………………………………………..
ІІ.1. Джонатан Свіфт як представник просвітницької сатири…….....13
ІІ.2. Сатира у творі «Мандри Гуллівера»……………………………..17
Висновки…………………………………………………………
Список використаної літератури……………………………………………..
Додатки……………………………………………………………
Вступ
У історії європейського суспільства XVIII століття відомий як епоха Просвітництва. Діячі Просвітництва були не тільки письменниками, а й філософами та політичними мислителями.
Просвітництво об’єднало найрізноманітніші напрямки мистецтва, але у своїй роботі я зупинюся на літературі, зокрема на творчості Джонатана Свіфта, який прославив своє ім'я захоплюючим і дотепним романом «Мандри Гуллівера».
Великий англійський сатирик Джонатан Свіфт – одна з найскладніших постатей в історії світової літератури. Життя і творчість письменника були настільки неоднозначними, що в працях та статтях свіфтознавців ще й досі існують різні, а деколи полярні точки зору на його творчий спадок. Зіставляючи їх між собою, можна окреслити коло «свіфтівських парадоксів» і проблем, довкола яких розгоралися гарячі суперечки. Джонатан Свіфт – політик чи митець? Адже деякі літературознавці не вважали його твори художніми, визначаючи їх тільки як політичні виступи. Якому століттю належить думка Свіфта? Чи є його твори просвітницькими? І, нарешті, чим є сатира письменника – насмішкою над людською природою чи гуманістичними творами, спрямованими на «виправлення людства? І, ким взагалі є Свіфт – великим гуманістом чи людиноненависником?
Проте ніхто не відмовляв йому в політичній проникливості, громадянській мужності та темпераменті бійця. Всі ці риси втілилися в його творах – палких памфлетах, в’їдливих сатирах, романі «Мандри Гуллівера», який став своєрідним синтезом Свіфтових творчих і філософських пошуків.
Отже, актуальність обраної теми зумовлена недостатнім дослідженням реалістичної сатири, зокрема у творі Джонатана Свіфта «Мандри Гуллівера».
Стан розробки проблеми: роман «Мандри Гуллівера» досліджувало багато вітчизняних та зарубіжних вчених: В.Муравйов, М.Левідов, С.Артамонов, А.Шамрай, І.Дубашинський, Є.Брандіс, О.Катюха та інші.
Наукова новизна дослідження полягає у тому, що була здійснена спроба відокремити реалістичну сатиру в романі «Мандри Гуллівера».
Мета даної роботи: дослідити сатиричне забарвлення роману Джонатана Свіфта.
Предмет дослідження – роман «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта.
Об’єктом дослідження є гротескно фантастичний романтизм твору німецького письменника.
Методи дослідження: в даній роботі я використала методи порівняння, абстрагування, пошуку та опрацювання інформації, гіпотези та припущення, узагальнення, аспективного аналізу, критичного аналізу, системного аналізу.
Поставлена в роботі мета конкретизується через вирішення таких завдань:
- визначити на якому літературному та суспільно-історичному тлі зародились сатиричні твори Дж. Свіфта;
- проаналізувати саитиричне відтворення дійсності в романі;
- проаналізувати прийоми і засоби сатири на прикладі твору «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта.
Теоретичне значення нашої курсової роботи полягає в тому, що ми намагалися відкрити ще одну з граней талановитого письменника Джонатана Свіфта.
Практичне значення: курсова робота представляє практичну цінність для вивчення курсу «Зарубіжна література» студентам філологічних факультетів університетів, а також може допомогти як вчителям, так і учням при підготовці до уроків, присвячених вивченню творчості Джонатана Свіфта.
Структура даної роботи. Дана робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, рецензії, списку використаної літератури та додатків.
Об’єм роботи – сторінки.
У списку використаної літератури – позицій.
Розділ І ПРОСВІТНИЦТВО ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ
І.1. Поняття просвітництва як літературного напряму
XVIII століття – блискуча
епоха в історії людської
1689 – 1795 рр. – епоха Просвітництва.
Дійсно, центральним явищем
Проте, він не був виключно вузько ідеологічним рухом представників середнього класу, спрямованим проти феодалізму.
Знаменитий німецький філософ XVIII століття, той, хто першим підводив підсумки цієї епохи. І. Кант, у 1 784 р. присвятив Просвітництву спеціальну статтю «Що таке Просвітництво?». Він дуже влучно охарактеризував добу Просвітництва: «Просвітництво – це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття – це нездатність користуватися власним розумом без керівництва з боку когось іншого... май мужність користуватися власним розумом! – таким є гасло Просвітництва».[1]
Основні ідеї Просвітництва мали загальнолюдський характер. Одним із найважливіших завдань просвітників була широка популяризація власних ідей. Недаремно найважливішим актом їх інтелектуальної та громадянської діяльності був випуск у 1750-х рр. «Енциклопедії», яка переглянула колишню систему людських знань, відкинула переконання, засновані на забобонах.[5]
Просвітництво охопило всі європейські країни, але в кожній воно набувало специфічних рис, залежно від рівня політичного розвитку та від національних особливостей культури.
Просвітники, перш за все, були переконані в тому, що, раціонально змінюючи, вдосконалюючи суспільні форми життя, можна змінити на краще кожну людину. З іншого боку, людина, яка має розум, здатна до морального вдосконалення, а освіта та виховання кожної людини покращить суспільство в цілому.
Просвітницька література має повчальний характер. Художній твір служить розкриттю певної філософської концепції. Письменників-просвітників характеризує активна громадянська позиція, вони виступають прихильниками ідейного мистецтва, яке здатне перетворити, змінити світ. Саме в добу Просвітництва в літературу вступило нове покоління письменників, що принесли не тільки новий зміст і нові форми, а й новий погляд на роль літератури, яка проголошувалась дієвим засобом перетворення суспільства.
Літературне життя доби Просвітництва характеризується пожвавленням національних зв'язків, активною перекладацькою діяльністю, що дає змогу говорити про єдиний літературний процес у XVIII ст.
Так, у Просвітництві виходить на перший план ідея виховання людини. Віра у великі можливості виховання укріплювалася авторитетом англійського мислителя Дж. Локка. Філософ стверджував, що людина народжується «чистим аркушем», на якому можуть бути накреслені будь-які моральні, соціальні «відомості», важливо лише керуватися при цьому розумом. «Вік розуму» – такою є поширена назва XVIII ст. [2]
На відміну від ренесансного життєрадісно-оптимістичного переконання у безмежних можливостях людського розуму, на відміну від раціоналізму XVII століття, який єдино можливим вважав пізнання світу за допомогою розуму, світовідчуття епохи Просвітництва включає в себе розуміння того, що розум обмежений досвідом, відчуттям, почуттям. Саме цим пояснюється те, що протягом цієї епохи однаково часто зустрічаються і «чуттєві душі», й «освічені розуми». Вони співіснують у гармонії, доповнюючи одне одного. «Чем разум человека становится просвещённее, тем сердце его – чувствительнее», – стверджують французькі енциклопедисти.[9]
Остання третина доби позначена розвитком «руссоїстських» ідей, що протиставляли «природу» та «цивілізацію», «серце» та «розум», «природну» людину та людину «культурну», тобто – нещиру, «штучну».
Людина епохи Просвітництва, чим би вона не займалася у житті, була ще й філософом у широкому розумінні цього слова: вона наполегливо й постійно прагнула до роздумів, спиралася у своїх судженнях не на авторитет або віру, а на власне критичне мислення. Недаремно XVIII ст. називають ще й століттям критики. Критичні настрої посилюють світський характер літератури, її інтерес до актуальних проблем сучасного суспільства, а не до піднесено-містичних, ідеальних питань. У це «філософське», як його справедливо називають, століття філософія має розбіжності із релігією. Отримує поширення своєрідна світська форма релігії – деїзм: її прихильники переконані, що, хоча Бог і є джерелом усього існуючого, він не втручається безпосередньо у земне життя. Це життя розвивається за усталеними, раз і назавжди встановленими законами, пізнати які спроможні лише здоровий глузд та наука.
Проте, не варто думати, що епоха Просвітництва була сумним, «вченим» століттям: люди цього часу вміли, за словами О. Мандельштама, «ходить по морскому дну идей, как по паркету», цінували дотепність, любили, коли змішувався «глас рассудка с блеском легкой болтовни» (Бомарше), а з іншого боку, високо ставили чуттєвість, емоційність, не соромилися сліз.[8, 98]
Різноманіття ідей, уявлень, настроїв епохи відбилося на її основних стилях і напрямках. Головними із них були класицизм, рококо і сентименталізм.
Класицизм XVIII століття намагався розвивати ідеї «правильного мистецтва», досягти зрозумілості мови й чіткості композиції. Упорядковуючи дійсність у художніх образах, класицизм цікавився перш за загально-моральними проблемами громадського життя.
Напроти, література рококо (це слово утворене від фр. найменування морської мушлі – рокайль) звернена до приватного життя людини, її психології, проявляє гуманну поступливість до її слабкостей, шукає легкості, безпосередності та витонченості художнього мовлення, надаючи перевагу дотепно-іронічному тону оповіді.
Паралельно з просвітительським класицизмом середина XVIII ст. відзначена інтенсивним розвитком реалізму, що продовжував розпочату в XVII ст. тенденцію утвердження цінностей буржуазного способу життя. У цьому виявляється зближення цих напрямків у мистецтві XVIII ст. Воно зв'язано з тим, що в основі художнього методу реалізму лежить не тільки наочність зображення навколишнього світу, а й прагнення до художнього втілення суспільних ідеалів. У ньому втілення повсякденного життя людей з її радощами і сумами, уперше зв'язується з їхнім суспільним становищем.
Сентименталізм ставив акцент на зображенні почуттів людини, її емоціонального життя, покладав надію на відвертість й співчуття, утверджував перевагу «серця» над «розумом», врешті-решт, протиставлялася розсудливості чуттєвість. [6, с.126]
Кожна літературна епоха чинить свій вплив на розвиток жанрів. Межі між ними є досить рухливими, адже, кожен твір вносить щось своє в жанрову еволюцію. Залежно від цього складалася і система жанрів кожного із напрямків:
- так, класицизм особливо стійко утримувався у «високих» жанрах – трагедії, епопеї;
- рококо надавало перевагу любовно-психологічній комедії;
- сентименталізм розвивався у новому жанрі драми;
- у реалізмі на перший план виходить – роман.
Проте, у всіх напрямах на перший план виходили різноманітні прозові жанри-новела, роман, філософська повість. Незважаючи на те, що у цей період розвивалася й поезія – поеми, елегії, епіграми, балади, все ж епоха Просвітництва отримала репутацію «століття прози».
На відміну віл попереднього літературного етапу, коли основні художні напрями – бароко й класицизм – виразно протистояли один одному, естетичні течії XVIII ст. часто змішувалися, перепліталися, утворюючи компромісну єдність.
Просвітницький рух дав поштовх розвиткові різноманітної публіцистики. Особливого значення набули з початку XVIII ст. газети й журнали, більшість письменників цієї епохи були одночасно журналістами або починали свою діяльність як журналісти.
Центральним явищем літературного життя Просвітництва були філософська повість та роман, перш за все – роман виховання. Саме у них просвітницька тенденційність, пафос перетворення людини, повчальність знаходять найбільш яскраве вираження.
Епоха Просвітництва була часом найбільш тісного, ніж раніше, спілкування і взаємодії національних літератур та культур. Результатом цього стало створення єдиної європейської, а потім і всесвітньої літератури. Відомими стали слова великого німецького просвітника Й. В. Гете, який підводив підсумок культурного розвитку XVIII ст. словами: «Сейчас мы вступаем в эпоху мировой литературы».[4, 86-87]
Отже, із впевненістю можна сказати, що Просвітництво в літературі зробило безцінний вклад у розвиток такого жанру, як роман. Адже, жанри європейського філософського роману та драми започатковані саме просвітниками. У центрі літературних творів, написаних просвітниками – образ інтелектуального героя, часто діяча мистецтва чи науки, який прагне реформувати світ або бореться за гідне місце в житті. Твори просвітників наповнені пропагандою книгочитання та освіти. Герої висловлюють авторські ідеї кращого устрою суспільства. Автори часто приводять об'ємні розмірковування своїх персонажів, їхнє листування з приводу проблем економіки, естетики, релігії та церкви, політики, педагогіки та ін.
Слід зазначити, що людина у літературі цієї епохи розглядається дещо статистичною, характер, як правило, ніколи не змінюється протягом твору. Хоча твори просвітників не позбавлені психологізму та глибини. Епоха Просвітництва несла нові ідеї, які змінювали суспільство, ця епоха навіть стала рушійною силою економічних змін: разом із новою філософією прийшли й нові економічні відносини, а феодалізм відійшов на другий план.
І.2. Сатира як засіб просвітницької критики.
«Сатира – своєрідне дзеркало,
в якому кожен, хто дивиться в нього,
бачить, як правило, обличчя всіх,
крім свого власного».
Джонатан Свіфт [10]
Головна соціокультурна передумова появи Просвітництва як цілісного напряму в культурі криється в наслідках знищення феодалізму та запровадження капіталізму. Подібно тому, як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті, Просвітництво позначає собою революцію в культурі.
Соціально-економічні та культурні перетворення доби Просвітництва вплинули на духовний світ людей, змінили їхні духовні запити й ідеали. Разом з тим час накладає свої ознаки на розвиток письменства, – зокрема й час революційного передгроззя, загострення соціальних конфліктів у суспільстві, рішучого виявлення громадянських позицій особистості, – спричинює появу нових вимірів і критеріїв у художній творчості. Новий читач з особливою довірою ставився до книг, вимагаючи й шукаючи в них абсолютної правди.
Певна річ, на ці зміни чутливо реагує і такий відверто соціальний жанр, як сатира та гумор.
ХVІІІ століття відзначилося пануванням викривально сатиричних і бурлескних тенденцій. Сатирично-викривальний напрям став найхарактернішим для прогресивного просвітницького письменства.
Що ж таке сатира?
Тривалий час у тлумаченні терміна «сатира» дотримувалися думки, що це група викривальних художніх та художньо-публіцистичних творів різних жанрів. Але в такому випадку до сатиричних важко віднести твори несатиричних жанрів, в яких використовуються прийоми іронії та сарказму. Адже сатира – це не тільки твори викривального характеру, а й спосіб відображення дійсності.
Ось яке твердження надає сучасний тлумачний словник:сатира – [від латин. satira від satur, букв. – мішанина з різних плодів]. Зла іронія, різка, уїдлива насмішка.[11, c.611]
Отже, сатира — гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. [12]
Як особлива поетична форма сатира з’явилася в цивільній культурі стародавнього Риму. Вона виникла з народної творчості, яке багаторазово і постійно звертається до сатири, як до знаряддя самозахисту і самозаспокоєння від сильних і владних.[13]
Розвиток жанрів, формування їх нових якостей – процес складний, залежить, перш за все від особливостей національної літератури, тенденцій її внутрішнього руху. Однак не менше цей процес пов'язаний і з умовами соціального розвитку суспільства на кожному етапі його історії.
Характерна для просвітительського класицизму віра в просвіту як у засіб перетворення дійсності, поліпшення суспільства та перевиховання окремої людини, їхнього гармонійного розвитку породжувала відповідне завдання поезії – утвердження просвіти, виховання особи на ідеях патріотизму, громадянської доблесті, любові до праці й науки. Саме боротьба з невіглаством і вадами суспільства зумовила поширення так званих «низьких» сатиричних жанрів у літературі.
Для літературної творчості доби Просвітництва був властивий пошук нових сфер відображення. Надзвичайно зросло значення публіцистики, виникла популярна пропагандистська література, розвивалася памфлетна література, популярним став жанр есеїстики, здатний швидко реагувати на будь-які суспільні події. Еволюціонувала й художня література. Велике значення мало втілення в ній нових суспільних дій.
Найповніше й найвиразніше ідеї Просвітництва відображено у французькій літературі, передусім у творчій спадщині Вольтера, Руссо, Дідро. Їхні твори насичені глибоким філософським змістом, громадянським пафосом, вони утверджують високі моральні й суспільні ідеали.
Але саме Вольтер за допомогою сатири висміював усе, що гальмує прагнення суспільства до прогресивних перетворень, суспільні порядки, які принижують гідність людини. Людське життя оцінюється ним з погляду розумної доцільності («Задіг, або Доля», «Простак», «Орлеанська незаймана» тощо).[14, с.157]
Літературна спадщина Д.Дідро також містить в собі сатиричні твори, як, наприклад, філософсько-сатиричний діалог «Небіж Рамо». Дідро пропагував погляди, спрямовані на утвердження гідності людини та її всебічний розвиток.
Глибоким соціальним змістом сповнені твори французького драматурга і публіциста П.О.К. Бомарше. Найвідоміші серед них – комедії «Севільський цирульник» та «Весілля Фігаро», де автор, використовуючи сатиричні засоби висміяв нікчемність і розпусту аристократів. П’єси містили чимало гострих випадів проти зловживання владою, спадкових привілеїв, якими так хизувалися аристократи.
Демократичні настрої відображені у творчості низки німецьких письменників. У 70-х роках XVIII ст. у Німеччині виник літературний і суспільний рух «Буря й натиск». Представниками цього напряму є: Й.В.Гете, Й.Ф.Шиллер, Г.Бюргер, Я.Ленц та інші. Вони виступали проти деспотизму, за справедливість і свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття.
Найвидатнішим представником німецької просвітницької літератури кінця XVIII ст. був поет і мислитель Й.В.Ґете – один з найосвіченіших людей свого часу. Глибоко зрозумівши значення Французької революції, він, однак, негативно поставився до революційного насильства, бо був переконаний, що більше користі дадуть виховання народу і реформи зверху. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можливості людини. Це яскраво відображено у всесвітньо відомій драматичній поемі «Фауст», де він знайшов місце і сатиричному підтексту.[14, с.328]
Не нехтували сатирою і італійські письменники доби Просвітництва:
К. Гольдоні та Дж.Паріні.
Карло Гольдоні ввійшов в історію італійського театру, як реформатор комедії. Ним було написано більше 150 комедій, 18 трагедій, а також багато сатир, діалогів, оперних лібрето. Гольдоні намагався показати правду життя, він не мислив навіть найсерйознішу комедію без сміху, сатири, іронії, що були зброєю в боротьбі з тогочасною дійсністю.[14, с.206]
Пристрасно викривав моральний занепад італійської аристократії сатирик Дж.Паріні, який виступав проти будь-яких проявів тиранії.
Відомим англійським письменником цієї доби був Д.Дефо – автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися забобони та пихатість англійської аристократії. Небачену славу приніс йому роман «Робінзон Крузо». Неперехідна цінність твору полягає у прославленні сміливого пошуку і відкритті нових земель, возвеличенні мужності, наполегливості, людської праці та винахідливості, відважної боротьби з небезпекою. В образі Робінзона автор втілив найголовнішу цінність буржуазної свідомості: людина всім завдячує сама собі.
Іншим видатним англійським письменником і драматургом був Генрі Філдінг. Він був відомий своїм життєвим гумором і сатиричним майстерністю.
І звичайно ж, яскравим представником доби англійського Просвітництва є великий письменник-сатирик Джонатан Свіфт, який своїми творами зробив вагомий внесок в літературу просвітницької критики.
Отже, із впевненістю можна сказати, що творчість багатьох талановитих письменників, драматургів, поетів, публіцистів доби Просвітництва залишається прикладом боротьби незалежної вільної думки за торжество загальнолюдських духовних цінностей, а сатира є «зброєю», яка допомагає їм в цьому.
Розділ ІІ ДЖОНАТАН СВІФТ ЯК ПРЕДСТАВНИК ПРОСВІТНИЦЬКОЇ САТИРИ
ІІ.1. Джонатан Свіфт як представник просвітницької сатири
Тут упокоївся Джонатан Свіфт,
декан цієї церкви, і жорстоке обурення
вже більше не може ятрити його серце.
Іди, мандрівнику, наслідуй, якщо можеш,
ревного поборника мужньої свободи
Джонатан Свіфт
Великий англійський сатирик Джонатан Свіфт є однією з найскладніших постатей в історії світової літератури. Свого часу Вальтер Скотт відзначив у Свіфта, як письменника і людини, «цілу низку парадоксів». [15]
Попри все, світові важко відшукати дві абсолютно адекватні оцінки творчості цього митця. Зіставляючи різні точки зору, не можна не дивуватись розлогій суперечності багатьох рецепцій. Справді, Свіфта водночас вважали письменником-просвітителем і людиноненависником, дидактиком і потішником, пророком і консерватором у смаках. Складною була особиста доля Свіфта, складним і суперечливим є сприйняття його спадщини нащадками.
Джонатан Свіфт був англійцем, але мав тісні зв’язки з Ірландією. Тут він народився, прожив довгі роки, разом з ірландськими патріотами боровся проти англійського гнуту. В Дубліні він помер і був там похований.
Народився Свіфт 30 листопада 1667 р. Дядько письменника, адвокат Годвін Свіфт, влаштувався в Ірландії, за ним потягнулися його брати. Джонатан Свіфт-старший, батько письменника, встиг отримати місце наглядача судових засідань в Дубліні й помер у двадцятип’ятирічному віці, залишивши сім’ю в злиднях. Родовід письменника нараховує кілька поколінь, англійських священиків. Тому Годвін Свіфт, взявши опіку над небожем, віддав його в школу Кілкенії, а потім відправив до Риніті – коледжу в Дубліні (1682 р.), де майбутній письменник мав студіювати богослов’я, щоби за сімейною традицією стати священиком. [16]
Свіфт мав характер діяльний, честолюбний й іронічний. Він чудово усвідомлював свою виняткову інтелектуальну обдарованість. Втративши змалку батьків, він знаходив єдину втіху в читанні книжок, що допомогли йому розвинути розумовий потенціал. Ще студентом міг по вісім годин, не відриваючись, просиджувати на книжкою. Свіфт мав вражаючу пам’ять і хист дотепника, які пізніше не соромився застосовувати проти видатних осіб. [17; 2].
Ще з юнацьких років Свіфт прагнув до активної політичної діяльності. Політичне життя тодішньої Англії заплутало у свої тенета і роздрібнило гострий практичний розум Свіфта, отруїло його світогляд скепсисом, але підготувало тим самим ґрунт для яскравої сатири, завдяки якій він назавжди увійшов до історії світової літератури.
Серед багатьох свіфтівських парадоксів виділяють кілька основних проблем, одна з яких – політичне обличчя Свіфта. «Війна всіх проти всіх», – так визначив людські стосунки у сучасному суспільстві видатний філософ ХVІІ ст. Т. Гоббс. [15; 61] «Англійська дійсність ХVІІ ст. Чудово ілюструвала цю тезу Гоббса. Пуританський рух, криза монархії, наступ Кромвельської армії, страта Карла І, реставрація Стюартів, бунт Монмаута, «славетна революція» 1688 р. Свіфт народився після того, як відгриміло багато революційних бур, але значною мірою він залишився людиною бурхливого ХVІІ ст. Політичні пристрасті не вляглися й після компромісу 1688 р. вони лише увійшли у більш-менш стабілізоване річище. Не лише в епоху збройних зіткнень, а й період запеклих парламентських боїв кожний мислячий англієць мусів визначити свою власну позицію у цій «війні всіх проти всіх» [15; 61].
На початку ХVІІІ ст. в Англії сформувалися дві політичні партії – віги і торі. Віги виступали за конституційну монархію, а торі підтримували феодальне дворянство. Але, почергово приходячи до влади, обидві партії дбали не про долю народу, а про власні вигоди. Тісно пов’язаний з родинними стосунками з вігами, Свіфт виступає спочатку на боці цієї партії. Саме як прихильник вігів він виходить уперше на арену політичної боротьби 1701 р. Як зауважує М. Соколянський, безпосередня участь літераторів у політичних боях була в той час типовим явищем. [15; 61]
Та з листопада 1710 р. Свіфт почав писати вже в торійській газеті «Дослідник», завдаючи серйозних ударів вігам. Відома і його дружба з торійським лідерами Гарлі та Болінгброком. Вчорашні друзі Джонатана Свіфта – віхівські літератори – стали його завзятими опонентами. Саме в цей період Свіфта називають «міністром без портфеля», негласним радником торійського міністерства. В цей час тривала виснажлива для Англії війна з Францією за «іспанську спадщину». Він критикує вігів, прибічників війни, у своїх памфлетах. Коли 1713 р. війна завершується Утрехтським миром, багато хто пов’язує цю подію із заслугами Свіфта-памфлетиста і називає мир «свіфтівським» [18; 2].
Свіфт сподівається одержати від королеви Анни давно жадану винагороду – високу духовну посаду, проте отримує набагато скромнішу посаду декана собору св. Патріка в Дубліні, куди мусів поїхати дуже розчарованим і роздратованим. Одні історики вважають це підвищенням, вбачаючи у ньому підтримку з боку впливових лондонських друзів і однодумців Свіфта, а Г. Анікін і Н. Михальська у своїй «Історії англійської літератури» дійшли висновку зовсім іншого: «Насправді, це означало заслання» [19; 117].
Невдовзі королева помирає,
трон посідає Георг І з династії Ганноверських
курфюрстів. Болінгброк рятується втечею
до католицької Франції. Влада переходить
до вігів, головою кабінету стає Роберт
Уолпол. Хоча Свіфт відчуває себе ображеним
дублінським призначенням, – відзначає
Б. Шалагінов, тепер його скромна посада
вдалині від столиці слугує йому за надійний
притулок. Крім того, тут він пише серію
памфлетів проти нового уряду на захист
прав ірландського народу. Тут народжується
головний твір сатирика – «Мандри Гуллівера»
з усією гамою почуттів, що хвилювали дублінського
в’язня: від жовчного гніву на свою долю
в І частині до повного розчарування у
людині» [17; 1].
С. Гречанюк у статті «Свіфт: ерозія утопії чи віри в людину» заперечує як кар’єристські розрахунки сатирика так і «Мандри Гуллівера» як наслідок глибокого розчарування. Автор наводить слова одного з найсерйозніших радянських дослідників О.А. Анікста, який недвозначно писав «Свіфт розраховував, що його наближеність до міністрів хоча б тепер дасть йому єпископство в якомусь з англійських округів. Але велика риба знову вислизнула з рук» [20; 197]. С. Гречанюк зауважує: «Від цих слів Свіфт, звичайно ж, не стане меншим, але чи не втратимо на тому щось ми самі? Не хочеться, дуже чомусь не хочеться думати, ніби Свіфт сів за «Мандри Гуллівера» через те, що зазнав прикрощів і образ, що не вдалася кар’єра, не матеріалізувалися шанолюбні плани. В.С. Муравйов порівняв цю книжку з шовковим шнурком, який султани посилали пашам, аби ті повісилися. Кара? Помста? Та ні ж бо! Якби Свіфт дуже хотів великої риби, то не покинув Лондон і своїх впливових друзів – уряд торі ще залишався при владі, канцлер-скарбник і державний секретар могли посприяти. А він, бач, на все махнув рукою. Чи не тому, що зазнав розчарування в іншому, куди важливішому?» [20; 197–198].