Рішення Потсдамської конференції

Рішення Потсдамської конференції(1945)

ВСТУП

Друга світова війна  залучила у військові дії і  ті країни, які не були частиною Версальського світу. Ця страшна війна у світовій історії, що закінчилася тотальним поразкою Німеччини, Японії і їх союзників, створила чергову модифікацію Вестфальської системи міжнародних відносин - Потсдамський світовий порядок, який був одночасно її розквітом і початком її заходу як міжнародної системи об'єднаних національних суверенітетів.

Головною відмінністю Потсдамського  світового порядку від Версальського  було формування - замість зруйнованого багатополярного - біполярного світо устрою, в якому домінували і змагалися один з одним дві наддержави - СРСР і США. А оскільки вони були носіями двох різних проектів світового розвитку (і навіть двох різних історичних проектів) - комуністичного і капіталістичного - їх суперництво з самого початку придбало гострий ідеологічний характер протистояння.

Актуальність  теми: Англійським словом «термінал» — кінцева зупинка, було названо Берлінську (Потсдамську) конференцію керівників трьох держав антигітлерівської коаліції — СРСР, США та Великої Британії, що відбулась 60 років тому, 17 липня — 2 серпня 1945 року та стала важливою віхою на шляху до переможного закінчення у вересні Другої світової війни.

Думка про проведення такої зустрічі після розгрому фашистської Німеччини  висловлювалась ще на Кримській (Ялтинській) конференції (лютий 1945 р.). 11 травня 1945 р. У. Черчілль у листі новому президентові США Г. Трумену, який замінив померлого в квітні Ф. Рузвельта, нагадав про це: «Ми повинні разом, або кожен окремо, в один і той самий момент звернутись до Сталіна з пропозицією зустрітися в липні в якому-небудь незруйнованому місті Німеччини». Трумен одразу ж погодився. Причин для цього було досить: необхідно було вирішувати нагальні проблеми післявоєнних міжнародних відносин, устрою Німеччини та її союзників, щоб назавжди усунути потенційне джерело агресії, звідки двічі в ХХ столітті приходили світові війни. Першочерговим було й вироблення конкретного плану розгрому Японії, щоб остаточно завершити Другу світову війну.

Крім того, Черчілля відчутно непокоїла ситуація, коли Східна Європа опинилась під радянським контролем, а Червона Армія стояла в Берліні, на Ельбі та Дунаї — значно далі на захід, ніж сподівались Лондон і Вашингтон, в декількох танкових переходах від узбережжя Атлантики. Він писав: «Грізний ворог, з яким ми билися понад п’ять років, безумовно капітулював. Єдине, що залишалось зробити державам-переможницям, — це встановити справедливий і міцний лад, який охоронявся б всесвітнім органом, повернути солдатів на батьківщину... і вступити в золотий вік розквіту та прогресу... Однак у медалі був зворотний бік. Ще не була переможена Японія. Атомна бомба ще не народилась... Основа зв’язку — загальна небезпека, яка об’єднувала великих союзників, — щезла миттєво. У моїх очах радянська загроза уже заміняла собою нацистського ворога».

Не випадково Черчілль запропонував, а інші учасники погодились з ним взяти для конференції  згадану вище назву «термінал» —  кінцева зупинка, станція, після  якої шляхи союзників розходились, антигітлерівський альянс припиняв існування через різні інтереси його учасників.

Певною мірою з таким  підходом була пов’язана і пропозиція британського прем’єра, що «нам не слід зустрічатися в якому-небудь пункті в межах нинішньої російської воєнної зони. Ми йшли назустріч  йому (Сталіну. — В. Ш. ) два рази підряд». Але Сталін нагадав про одностайну підтримку тосту на Кримській конференції: «За зустріч у Берліні після розгрому Німеччини». Керівництво США вирішило уникнути загострення дискусії про місце зустрічі, зокрема з огляду на необхідність радянської допомоги в розгромі Японії.

Мета курсової роботи: Розглянути визначальні характеристики проведення Потсдамської конференції держав антифашистського блоку (17 липня – 22 серпня 1945 р.) та рішення цієї конференції.

Ця мета реалізована  шляхом розв’язання наступних завдань курсової роботи::

1. Проаналізувати стан і ступінь дослідження проблеми в історіографії, визначити рівень і повноту її науково-теоретичного осмислення;
2. Обґрунтувати принципи організації та функціонування міжнародних систем;
3. Проаналізувати формування потсдамської системи міжнародних відносин: 1945-1946;
4. Дослідити визначальні характеристики проведення Потсдамської конференції держав антифашистського блоку (17 липня – 22 серпня 1945 р.).;
5. Розглянути  Потсдамську конференцію та її рішення.;
6. Проаналізувати глобальні історичні наслідки та уроки Потсдамської системи міжнародних відносин;
7. Зробити відповідні висновки.

Об’єктом  дослідження є Потсдамська конференція в міжнародних відносинах.

Предметом дослідження є рішення Потсдамської конференції.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження визначається тим, що на основі критичного осмислення джерел та історіографічного доробку комплексно проаналізований процес Потсдамської конференції та її рішень.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання при написанні навчально-методичних посібників, а також при підготовці відповідних навчальних курсів у вищих та середніх навчальних закладах. Отримані висновки можуть бути використані в спецкурсах та загальних курсах з історії, міжнародних відносин.

Теоретико-методологічною основою роботи є праці таких дослідників, як Герчикова И. Н. , Довгань В.В. , Новицький В.Є., Рошкован M. , Цірат А.В, Дубінін Ю.А, Юрченко С.В. та ін.

Методи дослідження. в основу роботи покладено проблемно-хронологічний і порівняльний методи, які дозволили належним чином структурувати дослідження та показати еволюцію зовнішньополітичних поглядів щодо рішення Потсдамської конференції. Для проведення всебічного наукового аналізу проблеми також використано такі методи, як системний підхід, структурний аналіз, метод актуалізації, діахронний (метод періодизації). Методологічними засадами послужили загальнонаукові принципи об'єктивності та історизму.

Структура роботи обумовлена її метою і завданнями. Робота складається зі вступу, двох розділів, п’ятьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Обсяг роботи складає 38 сторінок машинописного тексту.

РОЗДІЛ 1 ПОТСДАМСЬКА СИСТЕМА  МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

1.1. Принципи організації  та функціонування міжнародних  систем

Завершення Другої світової війни призвело до кардинальної трансформації  змісту світової системи міжнародних  відносин. Була ліквідована багатополярна  організація структури міжнародних  відносин, що виникла ще з часів  Вестфальської мирної угоди 1648 р. та зберігалася з певними модифікаціями (в рамках Вестфальської, Віденської та Версальсько-Вашингтонської систем міжнародних відносин) на протязі майже трьох століть до Другої світової війни.

Домінування Радянського Союзу  та США в повоєнному світі призвело до формування біполярної структури міжнародних відносин, що стало вирішальною ознакою Ялтинсько-Потсдамської системи, її політичною, стратегічною та міжнародно-правовою основою стали результати двох міжнародних конференцій (в Ялті 4-11 лютого та Потсдамі 17 липня - 2 серпня 1945 р.), під час яких керівництво головних держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США та Велика Британія) намагалися узгодити базові принципи післявоєнного світо устрою [11,с. 121].

Такими принципами мали б стати  проголошені ідеї повоєнного співробітництва держав, що перемогли у Другій світовій війні та підтримання їх згоди та єдності в інтересах такого співробітництва. Реалізація ідей та принципів діяльності антигітлерівської коаліції в повоєнний час могла б призвести до кооперативної біполярності на основі співробітництва двох наддержав. Проте фактично співробітництво та згода поступово були витіснені конфронтацією та непримиренними протиріччями.

Потсдамська система міжнародних  відносин (1945-1991) мала певні основні  характеристики та особливості [11,с. 121].

1. Мова йде про вищезгадану  біполярність структури повоєнних  міжнародних відносин, в яких  провідну роль відігравали дві  наддержави -СРСР та США. Значний  відрив військово-силових, політичних, економічних та культурно-ідеологічних  спроможностей цих двох держав від інших країн світу, призвів до формування двох основних, домінуючих „центрів сили", що здійснювали системо формуючий вплив на структуру і характер всієї міжнародної системи.

2. Повоєнна система носила конфронтаційний  характер. Мова йшла про системне, комплексне протистояння в економічній, політичній, військовій ідеологічній та інших сферах, протистояння, яке час від часу набувало характеру гострої конфліктної, кризової взаємодії. Такий вид протистояння у форматі взаємних погроз використання сили, балансування на грані реальної, „гарячої" війни отримав назву „холодної війни" (1948-1953, 1958-1962, 1981-1984 рр.). Періоди конфронтації малої інтенсивності, конфронтаційної стабільності та спроб подолати „холодну війну" на шляхах посилення елементів співробітництва, кооперативності та мирного врегулювання існуючих суперечностей отримала назву „розрядки" міжнародної напруги (середина 50-их, друга половина 60-их-перша половина 70-их, друга половина 80-их років).

3. Повоєнна біполярність складалася в епоху ядерної зброї, що призвело до революції як у військових так і в політичних стратегіях. Ця революція сприяла поступовій трансформації стратегій та доктрин ядерного залякування, ядерного шантажу та ультиматумів (середина 50-их - початок 60-их років) в особливий механізм попередження світової ядерної війни (модель конфронтаційної стабільності) на основі доктрини взаємного ядерного стримування на базі ядерного паритету та „рівновазі страху" (кінець 60-их — 70-ті роки), а потім й виключення ядерної війни як засобу здійснення політики та концепцій однакової безпеки, розумної достатності та стриманості в ядерній сфері (друга половина 80-их - початок 90-их рр.).

4. Розподіл світу на сферу  впливу двох наддержав як в  Європі так і на периферії,  виникнення „поділених" країн (Німеччина, Корея, В'єтнам, Китай) та становлення військово-політичних блоків під проводом СРСР та США призвело до глобалізації та поглибленої геополітичної структуризації системного протистояння та конфронтації. Водночас беззаперечна гегемонія СРСР та США дозволяли через механізми „блокової дисципліни" домагатися достатньо високого ступеню „керованості" міжнародних процесів, зокрема у військово-політичній сфері, переговорах з контролю над озброєннями, врегулювання конфліктних ситуацій тощо [7,с. 162].

5. Повоєнна біполярність мала  форму політико-ідеологічного протистояння, ідеологічної конфронтації між  „вільним світом" країн західної  демократії на чолі із США  та „соціалістичним світом" на  чолі з СРСР. З одного боку  ідеологічний антагонізм віддзеркалював месіанський характер зовнішньополітичних настанов Заходу та Сходу: США прагнули встановлення в світі американської гегемонії під гаслом „Рах Апіегісапа", СРСР - твердив про невідворотність перемоги соціалізму у світовому масштабі. Ідеологічна конфронтація, „боротьба ідей" призводила до взаємної демонізації протилежної сторони і залишалась важливою рисою повоєнної системи міжнародних відносин. Радянсько-американське протистояння виглядало насамперед як суперництво системи політичних та етичних ідеалів, соціальних та моральних принципів. З іншого боку ідеологічний антагонізм здебільшого маскував глибинні геополітичні наміри протилежних сторін: досягнення світового лідерства та гегемонії з боку Вашингтона (глобалізація „доктрини Монро") та Москви (панування на євразійському континенті).

6. Повоєнний світ перестав бути  переважно євроцентристським, міжнародна  система перетворилася в глобальну,  загальносвітову. Руйнація колоніальних  систем, становлення регіональних  та субрегіональних систем здійснювалася під домінуючим впливом горизонтального розповсюдження системного біполярного протистояння та тенденцій економічної й політичної глобалізації. Конфронтаційна стабільність на глобальному рівні сприяла децентралізації насильства та посиленню конфліктогенності на регіональному та субрегіональному рівнях, множенню регіональних конфліктів.

7. Потсдамський порядок не мав міцної договірно-правової бази. Первісні домовленості, що лягли в основу повоєнного порядку були або усними, офіційно не зафіксованими, або були закріплені переважно в декларативній формі, або ж їх повноцінна реалізація була заблокована внаслідок гостроти протиріч та конфронтацією між основними суб'єктами повоєнних міжнародних відносин [6,с. 141].

Таким чином, ООН, один із центральних елементів Ялтинсько-Потсдамської системи, мала стати головним механізмом координації зусиль з метою виключення з міжнародного життя війн і конфліктів шляхом гармонізації відносин між державами та створення глобальної системи колективної безпеки. Повоєнні реалії, непримиримість конфронтаційних відносин між СРСР та США значно обмежили спроможність ООН зреалізовувати свої уставні функції та цілі. Головне завдання ООН переважно зосереджувалося на попередженні збройного зіткнення між СРСР та США як на глобальному, так і, переважно, на регіональному рівнях, тобто на підтриманні стабільності радянсько-американських відносин в якості основної передумови міжнародної безпеки та миру у повоєнний час.

1.2. Формування потсдамської системи міжнародних відносин: 1945-1946.

Коріння створення повоєнного світового порядку сягають часів  співробітництва держав антигітлерівської  коаліції в період другої світової війни. Принципи такого співробітництва  були сформульовані в Атлантичній  хартії (14 серпня 1941 р.), Декларації Об'єднаних націй (1 січня 1942 р.), Московській декларації (1943 р.), на Тегеранській конференції (1943 р.), Конференції в Думбартон-Оксі (1944 р.), Ялтинській конференції (1945 р.), Конференції в Сан-Франциско (1945 р.), а також в радянсько-американській Угоді про принципи, застосовані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії (11 червня 1942 р.), англо-радянському Договорі про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Свропі й про співробітництво та взаємну допомогу після війни терміном на 20 років (26 травня 1942 р.), франко-радянському Договорі про союз і взаємну допомогу терміном на 20 років (10 грудня 1944 р.) [5,с. 78].

Формування  потсдамської системи проходило  в чотири етапи:

I етап: конференція в  Бреттон-Вудсі (США, 1-23 липня 1944 р.), на якій були закладені основи міжнародного співробітництва з регулювання повоєнної світової економіки. Ключовими інструментами економічної стабілізації стали три інституції - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), а також Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ, підписана в Женеві у жовтні 1947 р.). Ці інституції сформували комплекс світоекономічних регулюючих механізмів, відомих під назвою Бреттон-Вудської системи.

II етап: Ялтинська (Кримська) конференція (4-11 лютого 1945 р.), на якій були погоджені загальні підходи СРСР, США і Великої Британії щодо майбутнього політичного устрою в Європі та світі. В „Декларації про звільнену Європу" та Заяві „Єдність в організації миру, як і у веденні війни" були окреслені спільні принципи політики трьох держав щодо вирішення економічних та політичних проблем визволених європейських країн, формування в них демократичних виборів шляхом проведення вільних виборів. Фактично закладалися підвалини нової, повоєнної системи міжнародних відносин.

III етап: конференція в  Сан-Франциско (25 квітня — 26 червня 1945 р.), на якій було погоджено  та прийнято Статут Організації  Об'єднаних націй. ООН мала  стати головним та універсальним  інструментом регулювання міжнародних  відносин, підтримання міжнародного миру та безпеки, трибуною багатостороннього діалогу з проблем повоєнного світо устрою [11,с. 121].

IV етап: Потсдамська (Берлінська) конференція (17 липня - 2 серпня 1945 р.), на якій були конкретизовані  шляхи розбудови нового європейського порядку. Рішення Потсдамської конференції продемонстрували можливість досягнення єдності держав антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни, та стали програмою післявоєнного устрою Європи.

Таким чином, наприкінці другої світової війни й після її завершення було закладено фундамент нової, Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, яка базувалася на новому співвідношенні сил і інтересів країн, що перемогли у війні, насамперед США та СРСР. Була створена система регуляторних та кооперативних механізмів, які були покликані вирішувати завдання повоєнного світо устрою на основі єдності та співпраці країн антигітлерівської коаліції [4,с. 119].

Проте ефективність та результативність механізмів співробітництва суттєво  знижувались, а врешті-решт сходили на нівець внаслідок зростання взаємної недовіри, протиріч, суперництва та конфронтації між двома новими наддержавами - США та СРСР в ідеологічній, політичній, економічній, стратегічній та геополітичній сферах.

1.3. Потсдамська конференція глав урядів СРСР, США й Англії.

17 липня 1945 p. у передмісті  Берліна - Потсдамі - розпочалася  остання конференція в історії  антигітлерівської коаліції. Її  склад та позиції дещо відрізнялися  від попередніх. Радянський Союз  представляв Й.Сталін, Англію на початку конференції - У. Черчілль, згодом К.Еттлі (якій переміг на виборах у Великобританії), делегацію США очолював новий президент країни Г.Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p.).

Конференція тривала  з 17 липня по 2 серпня 1945 p. Були розроблені принципи політики союзників щодо Німеччини: демілітаризація, демократизація, декартелізація й денацифікація. Було вирішено розпочати підготовку мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками в Європі, для чого було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) США, СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів вдалося врегулювати питання про нові кордони Польщі. Був утворений Міжнародний трибунал для покарання головних воєнних злочинців.

За підсумками конференції  Німеччину було поділено на чотири зони окупації, кожна з яких відповідно контролювалася командуванням військ СРСР, США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.

СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.

Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання».

Оцінюючи досягнуті  в Потсдамі домовленості: вони зафіксували  об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насамперед великих  держав — на момент укладання відповідних  угод. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

У зв'язку зі зростанням напруженості у відносинах СРСР із США та Англією після смерті Ф. Рузвельта, а також з необхідністю завершення війни проти Японії потрібні були нові переговори між лідерами союзних держав.

Західні керівники дедалі частіше висловлювали анти­радянські ідеї. Черчілль у бесіді з Д. Девісом, спеціальним представником Трумена, наприкінці травня 1945 р. загрожував «негайно почати війну проти Радянського Союзу». У своєму звіті Трумену Девіс писав: «Я сказав йому, що був нечувано вражений, зустрівши настільки несамовитий і розлючений настрій... Це жахливо. Я охоплений страхом, що віднині не може бути миру... Позиція Черчілля створює реальну загрозу миру не тільки в майбут­ньому, але й тепер» [6,с. 124].

У листі Трумену від 4 червня 1945 р. Черчілль висловив свої «найпохмуріші  передчуття» через те, що «радянська держава опиниться в самому серці  Західної Європи й між нами та всім тим, що розташовується східніше, опуститься залізна завіса».

Трумен у вузькому колі своїх прибічників теж став говорити про Радянський Союз як про  майбутнього супротивника, натякаючи  на великі можливості США у зв'язку з їхньою монополією на атомну зброю.

Проте можливості США й Англії виявилися значно меншими за бажання їх лідерів. Не були ліквідовані наслідки війни з Німеччиною, ще тривала війна з Японією, союзники не могли вирішити ці питання без СРСР. Вони мусили також зважати на зростання могутності й міжнародного авторитету Радянського Союзу, загальне прагнення народів до зміцнення миру.

Отже, назріла необхідність нової конференції «Великої трійки». Така конференція відбулася в  Потсдамі, передмісті Берліна, з 17 по 25 липня і з 28 липня по 2 серпня 1945 р. (перерва була викликана зміною англійського уряду після парламентських виборів). Делегації очолювали Й. Сталін, Г. Трумен і У. Черчілль (після перерви — К. Еттлі) [5,с. 125].

Спочатку Трумен хотів  провести переговори тільки з радянською делегацією, а потім запросити Англію. Але Черчілль надзвичайно обурився, з гіркотою заявивши: «Це — чорна невдячність за мою підтримку й дружбу з США». Трумен мусив відступити.

Чекаючи повідомлення зі США про випробування першої атомної  бомби, президент відтягував початок конференції в Потсдамі. Тільки одержавши коротке шифроване повідомлення («Немовлята благополучно народилися»), яке підтверджувало випробування атомної бомби на полігоні в штаті Невада 16 липня, Трумен дав згоду починати конференцію наступного дня. Новий державний секретар Дж. Бірнс визнавав, що атомна бомба була необхідна США не стільки для приборкання Японії, скільки для того, щоб «зробити Росію більш зговірливою в Європі».

Потсдамська конференція  проходила в палаці Цецілієнгоф. Вона стала останньою зустріччю «Великої трійки» в 40-ві роки. Наступна конференція керівників СРСР, США, Англії й Франції відбулася лише в 1955 р. В Потсдамі обговорювалися проблеми післявоєнного устрою в Європі, були укладені дуже важливі угоди.

1. Прийнято ряд рішень  про ліквідацію наслідків війни, про майбутнє Німеччини. Перетворення в Німеччині мали включати:

1. демократизацію — демократичну перебудову політич­ного життя країни;
2. демілітаризацію — цілковите роззброєння Німеччини, поділ її військово-морського й торговельного флоту порівну між трьома союзними державами;
3. денацифікацію — ліквідацію націонал-соціалістичної партії та всіх її філій і закладів [5,с. 118].

Сторони по-новому домовилися про репарації. Американці відійшли від ялтинських угод. Зафіксовано, що репараційні претензії СРСР задовольнятимуться шляхом вилучення обладнання та продукції з радянської зони окупації й додаткового одержання протягом двох років із західних зон 15% вилученого промислового устаткування (з компенсацією протягом п'яти років) та 10 % безоплатно. В радянські репарації враховувалося також використання праці військовополонених. Польща мала одержати репарації з частки СРСР. Претензії США, Англії та інших країн, які мали право на репарації, домовлено задовольняти шляхом вилучення промислового обладнання із західних зон окупації. Але для США й Англії більше значення мало те, що конференція узаконила захоплення ними німецьких золота, валюти, патентів, технічної документації та закордонних активів у всіх країнах (крім Болгарії, Фінляндії, Угорщини, Румунії й Східної Австрії).

2. Закріплено міжнародно-правовий  статус Берліна як місця перебування  верховного органу влади чотирьох  союзників у Німеччині — Контрольної  Ради.

3. Засновано Раду міністрів  закордонних справ (5 союзних країн)  з метою негайної підготовки  мирних договорів для Італії, Румунії, Болгарії, Угорщини та Фінляндії й пізніше Німеччини. Після підписання мирних договорів три союзних уряди зобов'язалися підтримати прохання цих країн про прийняття у члени ООН.

4. Знову розгорілася дискусія  щодо кордонів Польщі. Західні делегації затято наполягали відкласти це питання до мирної конференції. Їм удалося записати застереження, що «остаточне визначення західного кордону Польщі відкладається до мирного врегулювання». І все ж були затверджені пропозиції делегації СРСР. Вирішено тимчасово передати Польщі німецькі території на схід від кордону по річках Одер і Західна Нейсе, Східну Пруссію (крім Кенігсберга й Мемеля, які відійшли до Радянського Союзу) та Данціг.

5. У спеціальному рішенні підтверджено  передання Кенігсберга й прилеглого району Радянському Союзові. Місто Танжер оголошено міжнародним.

6. Вирішено провести міжнародний  суд над головними воєнними  злочинцями. Союзні держави вважали  «справою величезної важливості, щоб суд над цими головними  злочинцями розпочався якомога скоріше в Нюрнберзі.

7. Радянська делегація підтвердила  попереднє рішення Радянського  Союзу про вступ у війну  проти Японії'.

Потсдамська конференція мала дуже важливе міжнародне значення.

По-перше, вона врегулювала найскладніші міжнародні проблеми, пов'язані з ліквідацією наслідків війни в Європі.

По-друге, конференція продемонструвала можливість досягнення єдності великих  держав антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни.

По-третє, рішення Потсдамської конференції  стали програмою післявоєнного устрою Європи.

Управління окупованою країною було засереджене в Союзній  контрольній раді. Для підготовки мирного врегулювання “німецького  питання” відповідно до Потсдамської угоди була створена Рада міністрів  закордонних справ великих держав.

Однак на практиці потсдамські рішення  виконувалися неякісно, а іноді просто порушувалися. Так, у грудні 1946 року було введене сепаратне управління американською і англійською  зонами, внаслідок чого утворилася Бізонія зі своїми спільними органами: Економічною радою, Радою земель, Адміністративною радою. У 1948 році після приєднання до Бізонії французької окупаційної зони з’явилася Тризонія. Так було порушено ідею Потсдамських угод про єдину демократичну Німеччину.