«Русалка Дністровая» — вісник національного пробудження українців
НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Інститут міжнародних відносин
Факультет міжнародної інформації і права
Кафедра журналістики
Костюк Ірина Анатоліївна
КУРСОВА РОБОТА НА ТЕМУ:
«ДІЯЛЬНІСТЬ “РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ”
ТА ЇХНІЙ АЛЬМАНАХ “РУСАЛКА ДНІСТРОВАЯ”»
Науковий керівник кандидат філологічних наук, доцент Рижко Олена Миколаївна |
Київ–2011
ЗМІСТ
ВСТУП
Актуальніст дослідження. Початок ХХ століття є періодом національно-культурного відродження на українських землях. Головним його моментом було формування і пробудження національної самосвідомості, активного політичного життя і модерної української культури. Розуміння цих загальнотеоретичних проблем, зокрема передумов, наслідків та значення національного відродження в західноукраїнських землях є одним з основних напрямків дослідження. Питання історії національного відродження має важливе значення для цілісного розуміння історичного розвитку України в ХІХ — початку ХХ ст., культурної свідомості та історії національних традицій. Сьогодні українські землі, які протягом багатьох століть знаходились в різних соціокультурних системах, об’єднані спільною державою і національними кордонами. Це ставить перед нами потребу більш ґрунтовного вивчення особливостей культурно-політичного розвитку кожного з регіонів, передусім для запобігання регіонального розколу України, культурного нігілізму, денаціоналізації та ігнорування національних традицій. Потрібно розуміти, що національне відродження ХІХ століття стало міцним імпульсом для державного відродження, сформувавши платформу українського руху. Пошук шляхів подолання кризових явищ в свідомості сучасного українства неминуче ставить питання про використання історичного досвіду національного пробудження. Не дивлячись на те, що тема національного відродження досить детально вивчена українською історіографією, потрібно ще раз звернутись до деяких аспектів духовного життя в Західній Україні — регіоні, з якого фактично починався український рух. Це, зокрема, діяльність галицького літературного угрупування «Руська трійця» та видання ними революційно спрямованого альманаху «Русалка Дністровая», який став яскравою сторінкою у розвитку української журналістики.
Мета роботи дослідити і системно викласти умови розвитку і характерні особливості національно-культурного відродження на західноукраїнських землях на початку ХХ століття, проаналізувати значення української інтелігенції в умовах експансії на українські землі, проаналізувати стан розвитку літератури у Західній Україні у тих історичних умовах та показати стан розвитку української журналістики.
Для досягнення цієї мети розв’язано такі завдання:
• Показати рівень культурного та національного життя українців на західноукраїнських землях наприкінці XVIII — початку XIX століття, тобто напередодні виходу у світ альманаху «Русалка Дністровая»;
• Висвітлити роль західноукраїнських культурних діячів того часу в збереженні та розвитку української культури, а особливо — роль та участь в цьому процесі членів «Руської трійці» — Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького;
• Показати, яким чином твори збірника «Русалка Дністровая» могли сприяти розвитку національної свідомості української нації;
• Зробити висновок про значення збірника «Русалка Дністровая» в контексті збереження української мови від повного знищення в умовах жорстокої, імперської політики того часу, а також для розвитку сучасної української літературної мови.
Об’єкт дослідження діяльність літературного угрупування «Руська трійця» та їхній альманах «Русалка Дністровая».
Предметом дослідження є передумови, джерела, хід, етапи і наслідки національно-культурного відродження в Західній Україні, його характерні риси і особливості, значення діяльності «галицької трійці» М. Шашкевича, І.Вагилевича та Я. Головацького і, власне, альманах «трійчан» та його роль у становленні нової західноукраїнської літератури.
Джерела фактичного матеріалу. Слід підкреслити, що українською історіографією та літературознавством проведений глибокий аналіз і значна наукова розробка дослідженої проблеми. Кожна праця має свої особливості, що визначалися умовами розвитку суспільства в цілому та історичної науки зокрема. Формування української нації, що є одним із ключових питань українського державотворення, на думку більшості дослідників, почалося кілька століть тому. Проте, одна з найяскравіших його фаз приходиться на кінець ХVІІІ — початок ХХ ст. Тему національного відродження в історичній літературі активно обговорювали історики І.Крип’якевич, Я.Грицак, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко. Слід відзначити і тих дослідників, які займались вивченням «Руської трійці» та альманаху «Русалка Дністровая». Серед них відомі праці С. Малець «За часів Маркіяна Шашкевича», В. Бєлінського «Літературно-критичні статті», М. Возняк «Маркіян Шашкевич як фольклорист», М. Гуменюк, Є. Кравченко «М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький», В. Астахова, М. Танов «Деражавні, політичні та громадські діячі України: політичні портрети». Всі вони відзначали особливості відродження на Західній Україні, зокрема його порівняно ранній початок, ніж у Наддніпрянській Україні, більш широку соціальну базу, значну роль духовенства. Дослідження проблеми самоствердження української нації набуває особливої ваги саме сьогодні. І це, закономірно, адже держава існує, а національна ідея українського державотворення ще не крізь і не всіма сприймається належним чином. А саме утвердження національної ідеї серед українства і є моральним рушієм у справі формування нових структур суспільної свідомості, оновленні ментальності української нації в її духовно-культурній, суверенній і політичній єдності.
Наукова новизна виконаної роботи полягає у намаганні систематизувати історичні події і факти, досліджені й описані раніше з сучасних теоретико-методологічних позицій. Проаналізовані основні надбання української історіографії, що торкаються проблем західноукраїнського національного відродження та становлення нової літератури на західноукраїнських землях.
РОЗДІЛ 1. Діяльність «Руської трійці» — початок національного та культурного відродження на західноукраїнських землях на початку ХІХ століття
1.1. Життя українського народу на західноукраїнських землях у кінці XVIII — початку XIX століття
З кінця XVIII ст. українські землі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття опинилися у складі Австрійської імперії. Влада Австрії, здійснюючи адміністративно-територіальний поділ, не зважала на етнічний склад населення. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі (де у більшості були поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. У представницькому органі краю переважала польська шляхта, хоч вона і не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота влади зосереджувалася в руках губернатора, що призначався австрійським імператором. «Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів. Окремим округом до королівства до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу на Північну — українську і Південну — румунську); Закарпаття входило до складу Угорщини, що була частиною Австрійської імперії.
У багатонаціональній Австрійській
імперії західноукраїнські
Народні маси західноукраїнських земель відчували феодальний гніт, який призводив до їх зубожіння. До чотирьох п'ятих свого прибутку селяни мусили віддавати поміщикам, духовенству, а також державі у вигляді різних повинностей. На практиці поміщики не дотримувались якоїсь певної норми панщини. У селян для обробітку власних наділів часто не вистачало часу. Поміщики розширяли продуктивне тваринництво, займались переробкою сільськогосподарської продукції (винокурінням, цукроварінням тощо), а також засновували підприємства гірничої промисловості. Окремі маєтки перетворилися на багатогалузеві господарства із застосуванням машинної техніки і найманої праці [14].
У 20—30-ті рр. XIX ст. поміщики і купці почали займатися підприємницькою діяльністю. Розвивалися соляна, лісопереробна, тютюнова промисловість. Але в цілому промисловий розвиток західноукраїнських земель відбувався дуже повільно. Австрійська влада розглядала ці землі як сировинний придаток до промислово розвинутих центральних і східних областей імперії.
Відповіддю на посилення феодальної експлуатації в західноукраїнських землях Австрійської імперії були виступи селян. Нового розмаху набув на Прикарпатті традиційний опришківський рух. На Буковині понад десять років діяв загін, очолюваний Мироном Штолюком. Лише за допомогою значної військової сили владі вдалося розгромити повстанців. І у 1830 році Штолюка було страчено.
У 1844 році значного розмаху набуло повстання на Буковині, яке очолив Лук’ян Кобилиця. Під його керівництвом мешканці 22 буковинських сіл оголосили ліса і пасовиська своєю власністю, вигнали поміщиків і представників влади, встановивши самоуправління. Як і в багатьох випадках, уряд застосував військову силу для придушення повстання. Л. Кобилиця був заарештований.
У 1831 році на Закарпатті спалахнули холерні бунти, причинами яких стали обмеження пересування у зв'язку з епідемією холери в краї. Але при цьому селяни виступали взагалі проти всієї системи земельних відносин в краї. Хоча вони були розгромлені, але влада дійшла певних висновків і пішла на певні поступки. У 1836 році були скасовані деякі другорядні повинності. Селяни отримали право за згодою поміщика відкупитись від повинностей та переходити від одного поміщика до іншого за умови сплати всіх податків і боргів. Було дещо обмежено права поміщиків у справі переслідування селян через суди, скасовано тілесні покарання селян.
Піднесення у першій половині XIX ст. визвольних рухів у Європі спричинило національно зорієнтовану хвилю поширення ідей просвітництва на західноукраїнських землях. Слід зауважити, що центром першої хвилі національного відродження спочатку був не Львів, де панували німецька і польська культури, а провінційний Перемишль. Саме тут, навколо місцевого греко-католицького владики — єпископа Івана Снігуровського, у 20-30-х роках ХІХ ст. згуртувалося невелике коло національно свідомої інтелігенції. Їхніми зусиллями були створені початкові школи, з’явилися перші граматики української мови Івана Могильницького (1822), Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834). І. Снігуровський купив друкарню, де друкували релігійні книжки українською мовою. Особливу увагу єпископ звертав на підготовку дяків, які, разом із тим, повинні були виконувати вчительські обов’язки в парафіяльних школах. Особливо помітною постаттю став перемишльський канонік Іван Могильницький. У праці «Відомість о рускім язиці» він аргументовано довів, що українська мова є окремою реально існуючою східнослов’янською мовою. Це був перший науковий трактат на захист української мови. Зусиллями Івана Могильницького та його сподвижників у Перемишлі було створено українські культурно-освітні установи: Дяко-вчительський інститут та Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду (1816), які займалися освітньою діяльністю, видавали українською мовою релігійну літературу. Брак коштів на заснування сільських шкіл та нестача кваліфікованих учителів були основними причинами, які гальмували розвиток народного шкільництва. Прагнучи зарадити цьому, перемишльська консисторія у 1805 році заснувала інститут, де діставали початкову освіту та кваліфікацію дяка селянські діти та сини священиків. Наскільки важливою була ця справа для української культури, засвідчує факт, що саме із такого середовища вийшли студенти богослов’я Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький — осереддя «Руської трійці».
Засновником «Товариства галицьких священиків» став активний борець за українське шкільництво, митрополит Михайло Левицький (1816-1858). Це був перший гурток, який свідомо став на національний грунт і належав до духовного кола Перемишля. Митрополит протягом свого 42-літнього правління боровся за піднесення престижу Української Католицької Церкви. Велику увагу М. Левицький приділяв теологічній освіті. Зі значними зусиллями митрополит досяг того, щоб у Львівському університеті, який опинився в руках поляків, викладали українською мовою догматику, пастирське богослов’я та катехитику. Внаслідок його зусиль з 1856 року до шкіл катехитами почали призначати греко- католиків. З цього гуртка вийшла перша записка з вимогою рівноправності й ствердженням культурної вартості української мови. Звідси йшли різні заходи щодо українського шкільництва.
Митрополит Михайло Левицький активно підтримував український національний рух, хоч не все духовенство розуміло важливість його діяльності у цій справі. У 1816 році розгорнулася боротьба за письмо: австрійський уряд пропонував ввести латинку. Митрополит Левицький рішуче став на захист кирилиці і здобув перемогу.
Водночас, поза Перемишлем, виходять друком перші збірки народної творчості «Пісні польські і руські люду галицького» Вацлава Залеського (1833), які мали для Східної Галичини таке ж значення, як «Малоросійські пісні» Миколи Максимовича для Наддніпрянщини, а також збірка «Руське весілля» Йосипа Лозинського (1835) [15, 520 - 530].
На початку 30-х років ХІХ ст. і у Львові піднімається нова хвиля національного руху. У цей час починає функціонувати нелегальний гурток студентської молоді на чолі з піонерами національного відродження у Галичині — «Руською трійцею» (1933 р.).
1.2. Діяльність «Руської трійці»
На початку 30-х років ХІХ століття на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції. Угруповання прогресивної західноукраїнської інтелігенції цього періоду, яке від тріумвірату його засновників (М.Шашкевича, І Вагилевича та Я. Головацького) назване «Руською трійцею», за своїми зовнішніми ознаками належить до типологічного ряду особливо характерних для епохи романтизму різних літературних, літературно-мистецьких і наукових гуртків та товариств. Назвати хоча б гейдельберзький гурток німецьких романтиків, російський «Арзамас», до якого належав молодий О. С. Пушкін, польські товариства філоматів і філаретів з причетністю до них А. Міцкевича, харківський осередок романтиків кінця 20-х — початку 30-х років, Сербську (1826) та Чеську (1831) матиці тощо. Однак за змістом і обсягом поставлених завдань, напрямками та умовами діяльності «Руська трійця», мабуть, не має аналогів[5, 81].
У той час, коли трудовий люд розчленованого і поневоленого чужоземними загарбниками західноукраїнського краю знемагав у панському ярмі, а його вищі верстви покірно слугували гнобителям, М. Шашкевич зі своїми сподвижниками поставили сміливу мету — пробудити народ, підняти його етнічну і соціальну самосвідомість, освіту, відродити літературу на народній основі, співзвучну тій, яку на Наддніпрянщині започаткувала «Енеїда» І.Котляревського. Для реалізації цього завдання була намічена широка програма вивчення рідної історії та культури народу, створення праць про історичне минуле, самобутність мови, культурних традицій, етнокультурну єдність українців західних земель з усім українським народом, їх генетичну спорідненість із східнослов'янським світом.
Особлива роль відводилася в цій програмі вивченню етнографії та народнопоетичної творчості. Діяльність «Руської трійці» припадає на період, коли етнографія і фольклористика лише формувалися в окремі галузі знань, не розрізнялися між собою і разом з історією, археологією, філологією та правознавством об'єднувалися в загальному понятті — народнознавство.
Для того, щоб зрозуміти напрям та весь спектр діяльності «Руської трійці», необхідно також звернутись до біографії засновників угрупування. Це були діячі нової української літератури на західноукраїнських землях, які здійснили рішучий і революційний переворот в ідеях та умонастроях галицьких українців, що тоді перебували під колоніальним гнітом Австрійської імперії.
ШАШКЕВИЧ МАРКІЯН СЕМЕНОВИЧ
— український письменник, поет, зачинатель нової української літератури в Галичині, священик УГКЦ, культурно-громадський діяч, речник відродження західноукраїнських земель.
Народився 6 листопада 1811 р. ус.Підлісся Золочівського повіту на Галичині, у родині православного священика. Вчився у Бережанській гімназії, потім на філософському відділенні Львівської семінарії. Опанував кілька іноземних мов, простудіював багато літератури з історії та культури слов’янських народів. У 1829 році після закінчення Бережанської гімназії навчається у Львівській духовній. У Львові Маркіянові матеріально живеться тяжко, але допитливий юнак займається самоосвітою: вивчає історію, ознайомлюється із творами українських письменників та словесністю слов’янських народів, захоплюється новими романтичними віяннями, що йшли з Європи, — ідеями відродження рідної мови, літератури, культури. Внаслідок цих студій йому відкрився, за спогадами Якова Головацького, «великий світ — Слов’янщина зі своєю поважною, величною стариною, з відмоложеними, відживаючими паростками. Все те переймала молода, повна сили і надії душа: з живим запалом молодецьким слідив, іспитував, загортав цілу Слов’янщину і заодно розпросторонював свої відомості». Шашкевич зробив висновок, що українці становлять собою окремий слов’янський народ зі своїми звичаями, обрядами, мовою та літературою. У листопаді 1833 р. в семінарії Маркіян обговорює питання відродження мови, культури з «русинами», студентами факультету Яковом Головацьким, Іваном Вагилевичем. Так утворився гурток «Руська трійця», навколо якого гуртуються співчуваючі, друзі, однодумці — Іван Головацький, Онуфрій Гординський, Іван Бірецький, Іван Білінський, Михайло Мінчакевич, Маркел Кульчицький, Григорій Ількевич, Антон Шашкевич, Микола Верещинський, Микола Устиянович та інші [7, 5 – 25].
ВАГИЛЕВИЧ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ
(1811 - 1866 р.р.)
— священик УГКЦ, український поет, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч. Народився у сім’ї пароха в селі Ясень (тепер Рожнятівського району Івано-Франківської області). Навчався у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1839 року. Під час навчання брав участь у польських конспіративних організаціях. Був одним із зачинателів нової української літератури в Галичині. Співавтор збірок «Зоря» у1835 році (заборонена цензурою) та «Русалка Дністровая» у 1837 році. 1833 року разом з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким організував «Руську трійцю». Через діяльність у ній Вагилевича висвятили на священика лише через сім років після того, як він закінчив семінарію. Іван Вагилевич писав українською і польською мовами. Перекладав також із чеської мови. Основна його мовознавча праця «Граматика малоруської мови в Галичині» (1844, опублікована 1845, польською мовою) відіграла помітну роль у лінгво-дидактиці краю. Інша праця — «Розправа про південно-руську мову» (1843, польською мовою) залишилася як рукопис. Перекладав «Слово о полку Ігоревім» українською і польською мовами, давши науковий коментар (опубліковано у ЗНТШ, т. 234. Праці філологічної секції. Л., 1997) [8, 45 – 68].
ГОЛОВАЦЬКИЙ ЯКІВ ФЕДОРОВИЧ
- – 1888р.р.)
— український лінгвіст, етнограф, фольклорист, поет, священик УГКЦ і педагог. Народився 20 жовтня 1814 р. в с. Чепелях, Золочівського округу в Галичині в багатодітній родині священика. Навчався спочатку у так званій нормальній школі, а в 1825 — 1839 рр. у гімназії та університеті у Львові. Національно-визвольні ідеї М. Шашкевича, «Енеїда» І. Котляревського та збірки народних пісень М. Максимовича запалили Головацького до активної громадської та фольклористичної роботи. Збираючи пісні, описуючи мову і побут народу, він обійшов усю Галичину, Закарпаття, бував на Буковині і в Угорщині. Починаючи з 30-х років, Я. Головацький листувався з М.Погодіним, О. Бодянським, Я. Колларом, К. Запом, П. Шафариком та іншими славістами і діячами слов’янського відродження. За участь у виданні «Русалки Дністрової» і зв’язки з культурними діячами слов’янського світу перебував під наглядом поліції і посаду священика зміг дістати лише 1842 року. Головацький був активним учасником з’їзду українських вчених, на якому виступив з доповіддю «Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях», став професором, а в 1864 р. і ректором університету, в якому викладав українську мову і літературу. В цей час видав свої праці «Три вступительнії предподаванія о руській словесності» (1849), «Граматику руського язика» (1849) та ін. Під впливом М. Погодіна, Д. Зубрицького Головацький в 50-х роках перейшов на реакційні позиції москвофільства, відцурався народної мови. В 1867 р. за участь у Московській етнографічній виставці був звільнений австрійським урядом з посади в університеті й виїхав до Росії. Не одержавши університетської кафедри, Головацький працював у археологічній комісії у м. Вільно (Вільнюсі), займався етнографією та фольклористикою. Заходами О. Бодянського в 1878 р. було надруковано цінне чотиритомне зібрання «Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Ф. Головацким» [16].
В останні роки життя Головацький стояв осторонь української літератури, не поділяв передових поглядів щодо її розвитку. Літературною працею займався Головацький в 30 — 40-х роках, пізніше виступав як учений. Велика наукова спадщина Головацького досі не зібрана і не вивчена [9, 225 – 226].
Із наведених біографій бачимо, що це була передова молодь західноукраїнського суспільства 20-х - 30-х років ХІХ століття. Саме ці молоді та енергійні студенти Львівського університету стали рушійною силою у національному відродженні Західної України, в укріпленні позицій української мови, формуванні нової української літератури «русинів», а також у розвитку західноукраїнської періодки.
«Руська трійця», породжена в добу романтизму, мала виразно слов’янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники угурупування вживали слов’янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). При цьому велике значення «трійчани» надавали народу, вважаючи його основою суспільства. Тому вони стояли на засадах народознавства. Я. Головацький з цього приводу писав: «Історію політичну можна брати із пам'ятників письменства, літописів, грамот, договорів і других забитків уложити, але домашню, сімейну, битову історію народну, обичаєву, хто нам зобразить? Пам'ятки в тім одношенню так недокладні, старожитних забитків нема, лишень то, що в пам'яті народній переховалося, то є для нас дорогим уламком із великого образе стародавності»[3, 115]. Цю ж думку він обстоював і в нарисі про старослов’янську міфологію, відзначаючи, що важливим джерелом для дослідження цієї теми є простий народ з його сімейним і громадським побутом, піснями, казками, звичаями, обрядами, забобонами і віруваннями, в яких під нашаруванням пізніших віків «скриваються подробиці віддаленої давнини».
У діяльності членів гуртка часто зустрічаємо цей типово просвітительський інтерес до фольклору й етнографії. Просвітительським раціоналізмом позначене розуміння ними самої природи явищ народного побуту і культури як історичних реалій, зумовлених способом життя і навколишнім середовищем, активне звертання до матеріалу традиційно- побутової культури та його широке використання в процесі розробки різних наукових питань.
Однак, варто відзначити, що з традицій просвітительського народознавства кінця XVIII — початку XIX ст. «Руська трійця», по-перше, взяла прогресивні, демократичні елементи, рішуче відмежувавшись від його феодально-обскурантистських тенденцій; по-друге, в непоодиноких випадках вона намагалася розширити й поглибити просвітительський раціоналізм, подолати його обмеженість у підході до явищ народного побуту і культури. Особливо цікава з цього погляду замітка І. Вагилевича «До історіоетнології». В ній йдеться про діалектичний зв’язок і залежність розвитку людини, характеру її традиційно-побутової культури та формування етнічних ознак від реальних умов буття й виробничої діяльності. І. Вагилевич виділяє, зокрема, такі чинники цього процесу: природа є виразником гармонії безперервного руху, в сфері якого знаходиться людина. Будучи тісно зв’язаною з землею, вона трудиться, щоб здобути поживу, житло, і цим зумовлений її розвиток, перехід від стану дикості до суспільно організованого побуту, до занять скотарством, рільництвом, різними ремеслами; завдяки діяльності людини в конкретних природних умовах складається певний спосіб життя.
Члени гуртка відступили від ідеалістичного
трактування традиційних реалій
побуту і культури як прояву якогось
певного споконвічно
Слід зауважити, що особливо істотною була орієнтація гуртка М.Шашкевича на народні джерела в питанні формування літературної мови. Просвітительська думка або взагалі ігнорувала значення народної мови в розвитку літературної мови або відводила їй лише підрядну роль.
У час, коли виступила «Руська трійця», панівним на західноукраїнсяких землях залишався погляд, що єдиною «руською» літературною мовою є церковнослов’янська чи слов’яноруська. Цей погляд опирався на відповідні положення тогочасної науки, зокрема праці основоположної української інтелігенції і підтримуваних офіційними колами, відстоювали погляд, що тільки народна мова може стати основою літературної. Тут вони опиралися на приклад нової української літератури на Наддніпрянщині і досвід інших слов’янських народів (словаків, сербо-хорватів). Прикметним є те, що члени гуртка надавали великої ваги органічному зв’язку літературної мови з її живим народним першоджерелом, етнографічними реальностями і фольклором.
Розуміння визначальної ролі народної мови у процесі формування національної літературної і зв’язане з ним програмне положення «Руської трійці» про розвиток літератури на народній основі з широким використанням надбань традиційно-побутової культури взагалі виходить за рамки ідеології просвітительства, яка виключала зв’язок професійної культури з народною. Це вже прикметні ознаки того ставлення до народної культури, яке вперше проголосили і висунули як один з головних постулатів своєї філософсько-естетичної концепції романтики. Романтизм поставив у пряму залежність від зв’язку з народною культурою народність і національну самобутність літератури та мистецтва. Ці ідеї знайшли особливу підтримку у слов’янських країнах. їх активно сприйняла, зокрема, і «Руська трійця» [11, 139 – 148].
Я. Головацький згадував у своїх спогадах, що він і його товариші не просто сприйняли якісь готові настанови, а наполегливо намагалися осмислити їх суть і шукали свої дороги. «Ми, — писав він, — не переставали міркувати, сперечатися, тлумачити, перебирали всілякі теорії і гіпотези, в кінці прийшли до висновку, що про народ ми знаємо тільки з чуток, а народної мови, народного побуту зовсім не знаємо. Було вирішено, що треба йти між народ, дослідувати на місці, збирати з його власних уст пісні, котрих народ зберігає в пам'яті тисячі, записувати його прикази і прислів'я, його оповідання і перекази — нам філософам треба йти в народ і вчитися його мудрості» [17, 22].
Члени «Руської трійці» високо ставили морально-етичні цінності народу, рішуче відкидали і заперечували твердження дворянсько-поміщицьких авторів про різні «природжені вади» українських селян. І.Вагилевич у розвідках про гуцулів і бойків, а Я. Головацький в описах своїх мандрівок по Галичині, Буковині та Закарпатті й інших працях, вказували на складні соціально-економічні обставини життя народних мас, з подивом і повагою відзначали високу життєздатність простих трударів, їх працьовитість, винахідливість, чесність, гостинність, доброту і ввічливість.
«Руська трійця» утверджувала погляд на головну роль простого народу в загальному процесі суспільного розвитку, вказувала, що саме він є основним творцем, охоронцем і носієм надбань етнічної традиційно-побутової культури. У висловлюваннях членів гуртка наголошується, що коли в умовах іноземного поневолення «заможні верстви руського народу», тобто «вищі верстви» відцуралися від своєї мови, обрядів, звичаїв, то трудящий народ зберіг їх, залишившись вірним традиціям своїх предків і творцем нових духовних цінностей. У листі до М. Максимовича від 7 березня 1837р. І. Вагилевич писав, що коли духовне життя давньої Русі у вищих сферах «притьмилося», то воно «перенеслося по хижах селян» [18, 194].
У поглядах гуртка чітко простежується відмежування від аристократичної концепції фольклору, яка була поширена в той час серед певних літературних кіл. Його члени послідовно обстоювали і розвивали думку про головне значення народних мас у творенні всіх видів традиційно-побутової культури, її тісний зв’язок із життям, працею.
Члени «Руської трійці» розуміли важливу етновизначальну функцію народної традиційної культури. Вони наголошували, що народна мова звичаї, обряди, фольклор належать до основних етнокультурних факторів, тому ті, хто відмовляється від них, втрачають зв’язок зі своєю народністю. Іван Вагилевич писав, що з найдавніших часів формування етнічних спільностей було тісно поєднане із складанням відповідних мовних єдностей, визначалося «усвідомленням своєї індивідуальності як народу через єдність мови». Я. Головацький також відзначав велику етнооб’єднуючу роль фольклору, зокрема пісенного: «Слід визнати, — писав він, — що пісні зв'язують племена в народ. Разом з віруваннями і церковними обрядами вони з’єднують народ у єдине ціле»[4, 104].
На народознавчих дослідженнях членів гуртка М. Шашкевича виразно позначилася теоретична настанова розглядати явища народної культури в широких внутрішніх і міжетнічних зв’язках, зокрема в міжслов’янському контексті. Завдяки цьому вони, навіть базуючись на вивченні обмеженого регіонального матеріалу, ніколи не задовольнялися голим емпіризмом, не замикалися в провінціалізмі, галицькому партикуляризмі, а зверталися до загальноукраїнських і широких порівняльних зіставлень, прагнули до виходу на важливі наукові узагальнення.