Самооцінка молодших школярів

 

  ВСТУП

  Однією з найбільш значних і актуальних тем у психології можна вважати проблему становлення самосвідомості і самооцінки особистості. У рамках дослідження самосвідомості самооцінці відводиться провідна роль - вона характеризується як стрижень цього процесу, показник індивідного рівня його розвитку.

Молодший  шкільний вік не випадково вважається найбільш значущим для становлення самооцінки учня. Цей вік - період усвідомлення дитиною себе, мотивів і потреб у світі людських відносин. Тому важливо у цей період закласти основи для формування диференційованої адекватної самооцінки. Все це дозволить дитині правильно оцінити себе, реально розглядати свої сили до завдань і вимог соціального середовища, у відповідності з цим самостійно ставити перед собою цілі і завдання.

Проблема  становлення самосвідомості і самооцінки як її компонента, розглядалися в роботах: Ананьєва Б.Г., Божович Л.І., Виготського Л.С., Леонтьєва A.H, Мерліна B.C, Рубінштейна С.Л., Століна В.В., Чесноковой І.І., Шорохової Є.В. Самооцінка - це необхідний компонент розвитку самосвідомості, оцінне ставлення людини до самої себе, своїх фізичних сил, розумових здібностей, вчинків, мотивів і цілей. Самооцінка є одним з істотних умов, завдяки чому індивід стає особистістю. Вона формує у індивіда потребу відповідати не тільки рівню оточуючих, але й рівню власних особистісних оцінок. Правильно сформована самооцінка виступає не просто як знання самого себе, не як сума окремих характеристик, але як певне ставлення до себе, передбачає усвідомлення особистості як деякого стійкого об'єкта. Самооцінка є центральним ланкою довільної саморегуляції, визначає напрямок і рівень активності людини, її ставлення до світу, до людей, до самого себе. Являє собою складний за психологічною природу феномен. Вона включена в безліч зв'язків і відносин з усіма психічними утвореннями особистості і виступає в якості важливої ​​детермінанти всіх форм і видів її діяльності та спілкування. Витоки вміння оцінювати себе закладаються в ранньому дитинстві, а розвиток і вдосконалення його відбувається протягом усього життя людини.  
 Самооцінка дозволяє зберегти стійкість особистості незалежно від мінливих ситуацій, забезпечуючи можливість залишатися самим собою. В даний час все більш очевидно вплив самооцінки молодшого школяра на його поведінку, міжособистісні контакти.

Актуальність даної теми полягає у тому, що одним із аспектів особистісного розвитку є становлення самооцінки – найважливішого органу душевного життя, яким регулюється поведінка і діяльність людини.

Об’єктом даної роботи є самооцінка дітей молодшого шкільного віку.

Предметом даної роботи виступають умови формування самооцінки та її роль у розвитку особистості дитини.

Метою даної роботи є вивчення психолого-педагогічних особливостей формування оцінки та самооцінки у дітей молодшого шкільного віку. В ході даної роботи завданнями є:

  • описати закономірності загального та психологічного розвитку дітей молодшого шкільного віку,
  • вивчити роль самооцінки  у формуванні особистості,
  • проаналізувати  умови розвитку адекватної самооцінки,
  • розглянути психолого-педагогічні особливості формування позитивної оцінки та самооцінки у дітей молодшого шкільного віку. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

               

1.1. Загальні закономірності розвитку молодшого школяра

 

Молодшими школярами вважають дітей  віком від 6-7 до 10-11  років, які навчаються у 1-4 класах сучасної школи. Цей віковий період завершує етап дитинства. Головною особистісною характеристикою молодшого школяра є прийняття і усвідомлення своєї внутрішньої позиції, що дає підстави вважати цей вік зрілим дитинством. [9; с.165]

Психічний і  особистісний розвиток дитини цього  віку зумовлюється особливістю соціальної ситуації розвитку - навчанням у  початковій школі. На цьому віковому етапі провідною діяльністю стає навчання, основою якого є пізнавальний інтерес і нова соціальна позиція.

Анатомо –фізіологічні особливості розвитку молодшого школяра проявляються в тому, що протягом молодшого шкільного віку продовжується ріст і розвиток організму дитини, змінюються пропорції тіла, зокрема співвідношення голови та довжини тіла. Однак темп росту дітей обох статей уповільнюється, а збільшення ваги прискорюється. За цими показниками хлопчики випереджують дівчаток. Кістковий апарат відзначається гнучкістю, оскільки в ньому ще багато хрящової тканини. Активно розвивається м’язова система , збільшується вага всіх м’язів щодо ваги тіла, що сприяє зростанню фізичної сили, підвищенню здатності організму до відносно тривалої діяльності.

Діти цього віку добре ходять і бігають, але ще не досконало  координують здійснювана дрібними м’язами рухи.  Протягом молодшого  шкільного віку діти набувають здатності  розподіляти навантаження на різні  групи м’язів. Їхні рухи стають координованішими,  точнішими, удосконалюється техніка письма.

Продовжується ріст серцевого м’яза. Артерії дещо ширші, ніж у дорослого, що зумовлює особливість його артеріального  тиску. Частота серцевих скорочень стає стійкішою, але під впливом рухів, негативних чи позитивних емоцій вона швидко змінюється.

Вага мозку  першокласника наближається до ваги мозку дорослої людини. У молодшому  шкільному віці відбувається морфологічне дозрівання лобного відділу великих  півкуль головного мозку, що створює  можливості для цілеспрямованої  вольової поведінки, планування і виконання  програм дій. Нервовій системі властива висока пластичність, що забезпечує її здатність фіксувати впливи середовища, готовність реагувати на них. Підвищується рухливість нервових процесів, що дає  змогу швидко змінювати поведінку  відповідно до вимог вчителя. В молодшого  школяра вища, ніж у дошкільника, урівноваженість процесів збудження  та гальмування, хоча процеси збудження  все-таки переважають. [9; с.166]

Зростає роль другої сигнальної системи  в аналізі і синтезі вражень  від зовнішнього світу, утворенні  тимчасових нервових зв’язків. Виробленні нових дій та операцій, формуванні динамічних стереотипів. У дітей  добре розвинені всі органи чуття, деякі з них мають певні  особливості. Так, очі завдяки пластичності кришталика можуть швидко змінювати  свою форму залежно від пози під  час читання і письма.

Фізичний розвиток молодшого школяра  зумовлений дозріванням організму, що відкриває  нові можливості для  його діяльності, розгортання та поглиблення  зв’язків із соціальним оточенням. Водночас дозрівання стимулюються і впливами зовнішнього середовища, про що свідчить загальне прискорення фізичного  розвитку дітей.

Соціальна ситуація розвитку молодшого  школяра обумовлюється тим, що початок шкільного навчання знаменує собою зміну способу життя дитини. Це принципово нова соціальна ситуація розвитку особистості. Дитина починає усвідомлювати, що вона виконує суспільно важливу діяльність – вчиться – і значущість цієї діяльності оцінюють люди, які її оточують.

Навчальна діяльність – цілеспрямована діяльність учнів, результатом якої є розвиток особистості, інтелекту, здібностей, засвоєння знань, оволодіння уміннями та навичками. Цей новий  вид діяльності має яскраво виражену суспільну значущість і ставить дитину в нову позицію щодо дорослих і однолітків, змінює її самооцінку, перебудовує взаємини в сім’ї.

Шкільне життя  вимагає систематичного та обов’язкового  виконання багатьох правил, що в  свою чергу вимагає вміння регулювати свою поведінку, підпорядковувати довільну діяльність свідомо поставленим  цілям.

Спочатку дитина захоплена навчанням, мало вступає в соціальні контакти з однолітками і певний час  відчуває себе чужою. Стосунки молодших школярів з однолітками регламентовані переважно нормами «дорослої  моралі», тобто успішністю в навчанні, виконанням вимог дорослих. Характерною  ознакою взаємин молодших школярів є те, що їхня дружба заснована, як правило, на спільності зовнішніх життєвих обставин і випадкових інтересах ( сидять за однією партою, живуть в одному будинку  тощо) [9; с.168]

Становлення і розвиток особистості  у молодшому шкільному віці охоплює  такі фази, як адаптація ( пристосування  до нових соціальних умов), індивідуалізація (вияв своїх індивідуальних можливостей  і особливостей) та інтеграція ( включення  у групу ровесників). Школяр потрапляє  у зовсім нову для нього групу  ровесників-однокласників, якою керує  педагог. Порівняно з вихователем  він є більш авторитетним, оскільки, використовуючи арсенал оцінок, впливає  на їхні стосунки з іншими дорослими, передусім з батьками, формує ставлення  дорослих до дитини та її ставлення  до себе як до «іншого».

Одним з найбільш характерних новоутворень цього  віку є довільність психічних  процесів. Довільність виявляється  в умінні свідомо ставити цілі, шукати і знаходити способи їх досягнення, долати труднощі та перешкоди. Молодший школяр здатен долати свої бажання  і здатен керувати своєю поведінкою на основі заданих зразків, що сприяє розвитку довільності як особливої  властивості психічних процесів і поведінки.

Іншим новоутворенням є внутрішній план дій. Виконуючи  завдання з різних навчальних предметів, діти шукають найзручніші способи, обирають і зіставляють варіанти дій, планують їх порядок та засоби їх реалізації. Також в даному віковому періоді виявляється вміння організовувати навчальну діяльність. Планування, контроль, саморегуляція набувають  іншого змісту, бо дія в системі наукових понять вимагає чітке виокремлення взаємопов’язаних етапів. Навчатися вчитися є одним із основних завдань молодшого школяра, що передбачає засвоєння таких дій як самоконтроль, само оцінювання, зміст якого полягає у фіксуванні відповідності чи невідповідності результатів засвоєних знань, навичок вимогам навчальної ситуації, самоорганізації, усвідомленні мети і способів її досягнення. [9; с.173]

Наступним новоутворенням даного віку є рефлексія. Необхідність розрізняти зразки суджень і самостійні спроби в їх побудові сприяти формуванню у молодших школярів уміння ніби збоку  розглядати й оцінювати власні дії  та думки. Це вміння є основою рефлексії  – осмислення своїх суджень і  вчинків з точки  зору їх відповідності  задуму та умовам діяльності; самоаналіз. Свідченням її є здатність бачити особливості власних дій, робити їх предметом аналізу, порівнювати  з діями інших людей. Молодший школяр на відміну від старшого дошкільника, починає орієнтуватися на загальнокультурні  зразки, якими він оволодіває у  взаємодії з дорослими. Рефлексія  змінює пізнавальну діяльність молодшого  школяра, його ставлення до себе й  до оточення, погляд на світ, змушує не просто приймати на віру знання від  дорослого, а й випробовувати  власну думку, власні погляди, уявлення про цінності тощо.

За концепцією Д.Б. Ельконіна, у молодшому віці формуються такі важливі особистісні утворення, як почуття соціальної і психологічної компетенції ( за несприятливого розвитку – неповноцінності, неспроможності), а також почуття диференціації своїх можливостей. На думку науковця, стимулювання в цей період компетентності є важливим фактором формування особистості. [3; с.56]

Молодший  шкільний вік особливо сприятливий  для розвитку мотивації досягнення успіхів у навчальній, трудовій, ігровій діяльності дітей. Згодом цей  мотив стає досить стійким, домінує  над мотивом уникнення невдач, прискорює розвиток різноманітних  здібностей дитини.

На мотивацію  досягнення успіху впливають такі особистісні  новоутворення як самооцінка та рівень домагань. За даними психологічних  досліджень,  для індивідів, які мають сильну мотивацію досягнень успіху і низьку мотивацію уникнення невдач, характерна адекватна самооцінка і високий рівень домагань. Тому для розвитку мотиву досягнення успіху необхідно дбати також про формування адекватної самооцінки та належного рівня домагань.

Змінює мотив  досягнення успіхів усвідомлення дитиною  своїх можливостей, а на основі цього  – віри в свої сили. Вона починає  усвідомлювати, що недостатньо розвинені  певні здібності можна компенсувати збільшенням зусиль, особистими стараннями.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Розвиток психічних процесів дітей молодшого шкільного віку

 

У молодшому  шкільному віці продовжують розвиватися  основні пізнавальні процеси (пам'ять, сприймання, увага, мислення, мовлення, уява). Наприкінці його вони перетворюються на вищі психічні функції, яким властива довільність і опосередкованість. Цьому сприяють основні види діяльності дитини: навчання, гра, спілкування, художня  діяльність, праця тощо.

Процес навчання пред’являє нові вимоги до сприймання молодшого школяра, оскільки для  засвоєння навчальної інформації необхідна  довільність  та усвідомлення перцептивної діяльної.  Учні сприймають соціальні зразки, відповідно до яких повинні діяти. Спершу їх приваблюють зовнішні яскраві ознаки предметів, вони ще не можуть зосередитись і детально розглянути інші їх особливості, побачити в них суттєве. Вже у першому класі школяр вироблює вміння сприймати предмети відповідно до потреб та інтересів, які виникають у процесі навчання, і свого попереднього досвіду. Наприкінці молодшого шкільного віку спостереження стає спеціальною діяльністю, розвивається спостережливість як риса характеру.

Особливо  в перших класах провідною залишається  мимовільна увага, оскільки учнів приваблюють  лише зовнішні об’єкти, подій, явищ , що заважає проникнути в їх суть, ускладнює  самоконтроль за навчальною діяльністю.

У молодших школярів формується довільна увага. Цьому сприяє чітка організація  їх дій за зразком, а також дій, якими вони можуть керувати і які можуть контролювати. Протягом перших років навчання увага дітей ще не стійка. В 1-2 класах її стійкість вища при виконанні зовнішніх дій і нижча при виконанні розумових. Тому в їх навчальній діяльності мають чергуватися розумові заняття із заняттями зі складання схем, малюванням, кресленням тощо.

Дітям даного віку ще важко розприділяти увагу. Особливо це помітно під час написання диктантів, коли необхідно одночасно слухати, пригадувати правила, виконувати їх і писати. На початку молодшого шкільного віку у дітей також ще не сформовані навчальні вміння та навички, що заважає їм швидко переходити від одного виду навчальних занять до іншого. Це свідчить про недостатній розвиток такої важливої властивості уваги, як переключення. Однак до кінця першого класу учні оволодівають  довільністю уваги і легко переходять від одного виду діяльності до іншого.

Молодший  шкільний вік є сенситивним для  розвитку пам’яті, особливо динамічно  змінюється співвідношення мимовільного і довільного запам’ятовування. Інтенсивно розвивається довільна пам'ять, хоча мимовільна теж активно використовується. Довільне запам’ятовування буває найпродуктивнішим  тоді, матеріал стає змістом діяльності школярів. Під впливом навчання у  цьому віці активно форсується логічна  пам'ять , яка відіграє основну роль у засвоєнні знань.

У даному віці значно зростають здатність  заучувати і відтворювати інформацію, продуктивність і міцність  запам’ятовування навчального матеріалу. З часом  підвищується точність впізнавання  збережених у пам’яті об’єктів.

Основна тенденція  розвитку у молодших школярів уяви полягає у переході від репродуктивної її форми до творчої. У початкових класах збагачується і урізноманітнюється витвори уяви дитини, збільшується швидкість утворення образів  фантазії. Однак ще не просто дається  створення учнями образів об’єктів, яких вони безпосередньо не сприймали. Протягом молодшого віку уява дітей зазнає змін. Спочатку уявлювані образи розпливчасті, але згодом вони стають точнішими і чіткішими. На початку навчання для виникнення образу необхідна опора на конкретний предмет, далі розвивається опора на слово, яке є передумовою мисленого створення нового образу.

Завдяки розвитку здатності керувати своєю розумовою діяльністю уява дитини теж стає керованішою, а її образи пов’язуються із завданнями, які ставить перед молодшим школярем зміст навчальної діяльності.

У дітей молодшого  шкільного віку переважає наочно-образне  мислення.  Під час розв’язання  задач вони опираються на реальні  предмети або їх зображення. Процес навчання стимулює розвиток абстрактного мислення, особливо на уроках математики, оскільки від дій з конкретними предметами школяр переходить до розумових операцій з абстрактними числами.

Зі вступом  дитини до школи відбувається перехід  від безпосереднього чуттєвого  сприймання до сприймання, вираженого в абстрактних поняттях. Те, що вона раніше фіксувала у своєму мисленні як об’єкт із певним набором ознак, отримує наукове осмислення. Протягом даного віку у дітей формуються такі мислительні операції як: аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення. Учні молодших класів усвідомлюють власні мислитель ні операції, що допомагає їм здійснювати самоконтроль у процесі навчання. У них розвивається самостійність, гнучкість, критичність мислення. [9; с.185]

У дітей молодшого  шкільного віку активно удосконалюються  навички усного мовлення: розширюється словниковий запас, вони оволодівають все складнішими граматичними структурами. З початком навчання особливого значення набуває формування грамотності  школяра, передусім читання і  письма – форм символічної комунікації, які здійснюються за допомогою уваги, сприймання, пам’яті, асоціацій з  наявними знаннями і конкретного  контексту. Завдяки їм діти налагоджують зв'язок із зовнішнім світом, впливають  на свій внутрішній світ.

Визнання взаємозв’язку між  процесами оволодіння усним і  писемним мовленням зумовило розгляд  грамотності з точки зору цілісного  підходу до мови. Згідно цієї теорії, навички, пов’язані з оволодінням  усним і писемним мовленням розвиваються з періоду немовляти протягом кількох років, поступово удосконалюючись.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ II. ОСОБЛИВОСТІ  ФОРМУВАННЯ ПОЗИТИВНОЇ ОЦІНКИ ТА САМООЦІНКИ У МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

 

2.1. Роль самооцінки у формуванні особистості дитини

 

К.Р. Роджерс [8; с.48] стверджує, що «Я-концепція» складається з уявлень про власні характеристики і здібності індивіда, уявлень про можливості його взаємодії з іншими людьми і з навколишнім світом, ціннісних уявлень, пов'язаних з об'єктами і діями, і уявлень про цілі чи ідеї, які можуть мати позитивну чи негативну спрямованість. Таким чином, це - складна структурована картина, яка існує в свідомості індивіда як самостійна фігура або фон і включає як власне «Я», так і відносини, в які воно може вступати, а також позитивні та негативні цінності, пов'язані з сприйманням якостей і відносин «Я» - у минулому, сьогоденні і майбутньому.

Одним із аспектів особистісного розвитку є становлення  самооцінки – найважливішого органу душевного життя, яким регулюється  поведінка і діяльність людини. Самооцінка функціонує у двох формах – як базова, або загальна, і як парціальна, або  конкретна. Перша часто ототожнюється  з самоповагою, само прийняттям, оскільки її змістом є переживання власної  цінності або нікчемності, тобто  глобальне позитивне чи негативне  ставлення до всього , що входить  до сфери Я. Конкретна ж самооцінка адресована будь - яким частковим виявам учинків, дія, якостей, можливостей. Саме про конкретну самооцінку можна  говорити як про більш чи менш адекватну, стійку, диференційовану, усвідомлену, рефлексивну.

Р. Бернс [2; с. 340], аналізуючи велике число досліджень американських авторів, відзначає, що на межі дошкільного і молодшого шкільного віку відбувається якісний стрибок в розвитку самооцінки. До кінця молодшого шкільного віку самооцінка нерідко виступає домінуючим мотивом поведінки і діяльності. Основними джерелами становлення цієї особистісної підструктури є оцінка результатів своєї діяльності самою дитиною, а також порівняння себе з іншими. Крім того важливим чинником на перших етапах розвитку здатності до само оцінювання є оцінні судження інших людей, значущих для дитини.

Узагальнюючи  відомості і визначення поняття  самооцінка, можна зробити наступні висновки про її природу: 1) самооцінка – структура динамічна і на початку шкільного навчання зберігає досить високу пластичність; 2) базова самооцінка – фундамент для розвитку конкретної самооцінки. Ці моменти  мають стати відправними пунктами у роботі педагога, який одним із завдань своєї взаємодії з  учнями вбачає розвиток у них адекватної здорової самооцінки, яка є поєднанням спокійної впевненості в собі (без самолюбування) з помірною самокритичністю (без самоїдства).

Цікавим є той факт, що адекватна  самооцінка є середньою межею  або балансом між крайностями  самосприйняття, саме віднайти цю межу і забезпечити умови розвитку адекватного самооцінювання є мистецтвом виховання особистості. Оскільки вже було зазначено, що самооцінка по своїй структурі є утворенням динамічним, отже є відповідні чинників які її формують. З курсу загальної психології  відомо, що особистість, відповідно і самооцінка як її утворення, становлюється під впливом керованих та некерованих чинників. До прикладу, дитина, яка не має надійного сімейного “тилу”, особливо відчуває потребу у прийнятті з боку педагога. Для того аби почуватися комфортно і почати активну діяльність у новому шкільному житті, їй необхідно отримати від учителя те саме, що вона отримує від батьків, народжуючись на світ: безумовну любов і прийняття, таке, яке не передбачає виконання дитиною якихось умов заради схвального ставлення до себе з боку оточуючих.

Залежність  від зовнішньої оцінки знижується тоді, коли у людини формується внутрішня  інстанція – самооцінка. Прибічники розвивального навчання справедливо  зазначають, що самооцінка починається  там, де дитина сама бере участь у “виробництві” оцінки, тобто у виробленні її критеріїв та їх застосуванні до різних конкретних ситуацій. Йдеться про розвиток у дітей потреби у самооцінюванні. Як виявили численні дослідження найефективнішим механізмом корекції завищених і занижених самооцінок є не зіставлення дитячої оцінки з учительською, а порівняння дитиною своїх сьогоднішніх досягнень з учорашніми. Це вміння є “точкою росту” для становлення самої здатності молодших школярів до оцінювання себе, оскільки в основі її закладене вміння розраховувати власні сили і можливості.

Б.Г. Ананьєв підкреслював, що вирішальне значення в утворенні думок про себе має життя в колективі і правильний розвиток оціночних відносин, що формують самооцінку [1; с.68]. Важливе місце у житті молодших школярів займають взаємини з однолітками. На початку шкільного навчання дитина ніби не помічає однокласників, уникає безпосередніх контактів з ними. Позицію учня, яку вона займає, можливо, навіть несвідомо, можна назвати: “Я і моя вчителька”. Але поступово акцент зміщується: стосунки з ровесниками стають дедалі більш значущими, зменшується залежність стану взаємин із ними від оцінок учителя і шкільних успіхів. Відтепер розвиток самооцінки дитини великою мірою зумовлюється особливостями міжособистісних стосунків з однолітками.

 Експериментально  доведено, що критичність, незалежність  дій і міркувань, які базуються  на здатності розрізняти й  узгоджувати різні точки зору, виникають насамперед у сфері  спілкування з ровесниками. Саме  тут дитина вчиться контролювати  й оцінювати власні дії, вчинки, ставлення. Цьому передує критична  оцінка іншого, що неможливо у  стосунках дитина-дорослий, де останній, як правило, виступає носієм  зразків та еталонів, які дитина  некритично наслідує. На підставі  цього стверджується, що стосунки  з ровесниками компенсують дітям  те, чого вони недоотримують у нерівноправному спілкуванні з дорослими: критичність до думок, слів, учинки оточуючих людей, незалежність від їхньої волі і бажань, можливість стати на іншу позицію або ж прийняти її, стримувати свої егоїстичні пориви, а головне – здатність адекватно оцінювати себе, свої сили і можливості, мати власну позицію, бути готовим відстояти її. [6; c.7]

 

2.2. Значення самосвідомості для формування самооцінки

 

Проблема  становлення самосвідомості і самооцінки як її компонента, розглядалися в роботах: Ананьєва Б.Г., Божович Л.І., Виготського Л.С., Леонтьєва A.H, Мерліна B.C, Рубінштейна С.Л., Століна В.В., Чесноковой І.І., Шорохової Є.В.  
В.В. Столін виділяє три рівні будови самосвідомості, у відповідності з цими рівнями розрізняє й одиниці самосвідомості: на органічному рівні самосвідомість має сенсорно-перцептивну природу; на індивідному рівні - сприйнята оцінка себе іншими людьми перетворюється у відповідну самооцінку, свою вікову, статеву і соціальну ідентичність; на рівні особистісному - конфліктний зміст, шляхом зіткнення у вчинку одних особистісних якостей з іншими проясняє для особистості значення її ж власних властивостей і сигналізує про це у формі емоційно-ціннісного ставлення до себе.  
Таким чином, за В.В. Століним, самооцінка є одиницею індивідуального рівня самосвідомості [10; c.85].  
М.І. Лісіна, І.Т. Димитров вивчали в основному умови розвитку когнітивної сторони самосвідомості, проте в їхніх роботах виділяється також афективна частина образу "Я" і вказується, що самооцінка є механізмом переробки даних уявлень на рівні афективного процесу.  
Соціально-моральна самооцінка своєї особистості залежить від правильного розуміння соціальних норм і критеріїв моральної оцінки, тільки в процесі усвідомлення зовнішнього світу і, насамперед, соціального світу.

Зі вступом  дитини до школи її самосвідомість набуває нового рівня, проявляється як внутрішня позиція. В учнів  формується Я-образ – результат  усвідомлення глибинної суті людини, що дає змогу відрізняти себе від інших людей (такої, яка успішно або неуспішно навчається, яку хвалять чи карають, з якою хочуть або не хочуть товаришувати).

У молодшому  шкільному віці вже оцінюють інтелектуальні, соціальні й фізичні можливості дитини. У наслідок цього школа  стає джерелом вражень, на основі яких починається розвиток самооцінки дитини. Тут її досягнення та невдачі фіксуються і стають публічними. Це ставить перед необхідністю прийняти дух оцінного підходу, який з тієї пори пронизуватиме все життя.

На думку  Л. С. Виготського, саме в молодшому  шкільному віці починає складатися самооцінка дитини, яка опосередковує  її ставлення до себе, інтегрує досвід її діяльності та спілкування з іншими людьми. Це є найважливішою властивістю  особистості, що забезпечує контроль за власною діяльністю з точки зору нормативних критеріїв, організацію своєї поведінки відповідно до соціальних норм. Самооцінка дітей особливо залежить від оцінки їхньої діяльності й поведінки з боку дорослих. Школяр ніби дивиться на себе очима дорослого, визнає його авторитет, незаперечно приймає його оцінки. Тому часто, характеризуючи себе як особистість, учень повторює лише те, що чув про себе від дорослих.

Самооцінці молодшого школяра властиві стійкість та недостатня адекватність. Це зумовлене особливістю його самосвідомості, яка полягає в тому, що Я-образ для нього невіддільний від соціального схвалення позитивних рис. У роботі з дітьми даного віку важливо враховувати їх оптимізм, здатність високо себе оцінювати. Ще однією особливістю самооцінки учнів молодшого шкільного віку є її слабка диференційованість за змістом. Передусім це проявляється у перенесенні оцінки своєї навчальної діяльності на оцінку моральних чи інших якостей. Успіхи в навчанні сприяють розвитку самооцінки, а самооцінка впливає на рівень успішності через механізм очікувань, домагань, мотивації та впевненості в своїх силах. Низька самооцінка підриває впевненість у своїх силах і формує низький рівень домагань та очікувань, а низька успішність знижує самооцінку.

Для самооцінки молодшого школяра характерна також несамокритичність. Вони швидше помічають помилки та недоліки однолітків, ніж власні. За спостереженням психологів, самоусвідомлення особистості, без якого неможливі самокритичність і самоконтроль як свідомі вольові процеси, відбувається опосередковано, через пізнання людей які її оточують. Усвідомлення іншої людини дається порівняно легше, ніж себе тому процес самоусвідомлення особистості дещо відстає від здатності усвідомлювати інших.

Самооцінка як структурний компонент  Я-образу дитини, певний ступінь її емоційно-ціннісного ставлення до себе є постійно діючим мотиваційним фактором у процесі життєдіяльності особистості. У процесі формування правильного  самоусвідомлення важливо враховувати, що найкраще діти пізнають себе в діяльності, яку вони виконують. А для правильного  розуміння себе, осягнення джерел свого успіху в навчанні їм необхідно  навчитися бачити себе з боку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Умови формування адекватної самооцінки

 

Почуття власної  гідності є позитивним особистісним новоутворенням, оскільки дає дитині змогу повніше реалізувати свої природні здібності (прагне виправдати очікування дорослих), стимулює позитивні вчинки і захищає від негативних (дитина не може вчинити те, що суперечить її внутрішньому образу самої себе). Почуття власної нікчемності є крайнім проявом неприязні до самого себе аж до самозаперечення і виконує здебільшого деструктивну функцію: гальмує особистісний прогресивний розвиток, блокує ініціативність, утруднює саморегуляцію. Тому забезпечення оптимальних психолого-педагогічних умов формування позитивної самооцінки – важливе завдання родинного і суспільного виховання.