Санація підприємства

      Міністерство  освіти і науки України 

      Донбаський  державний технічний університет 
 
 
 
 

      Кафедра фінансів 
 
 
 
 
 
 

      Курсова робота 
 

      з дисципліни “Фінансова санація та банкрутство  підприємств” 
 
 
 
 
 
 
 

      Виконала:

      студентка 2 підгрупи

      групи ФН-06-2з

      Никифорова  Ю.В.

      Перевірила:

      Солохіна  О.В. 
 
 
 

      Алчевськ

      2008 

      ЗМІСТ

    ВСТУП………………………………………………………………………...3

    1. Теоретична частина: Поняття та класифікація внутрішніх

          джерел фінансової стабілізації підприємства…………………………..4

    1. Аналітична частина………………………………………………………20

    Висновки та пропозиції……………………………………………………..47

    Використана література……………………………………………………..48

    Додаток А…………………………………………………………………….49

    Додаток Б…………………………………………………………………….51 
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     
     

      ВСТУП

      Маючи збитки, підприємства, як правило, не заінтересовані показувати їх у своїй звітності, зокрема в балансі. Особливо це стосується акціонерних товариств, оскільки їхні баланси публікуються в пресі. За наявності балансових збитків суб’єктам господарювання дуже важко розраховувати на залучення фінансових ресурсів із зовнішніх джерел, оскільки як для кредиторів, так і для потенційних інвесторів збиткове підприємство є непривабливим об’єктом фінансування.

      Відтак  збиткові підприємства можуть вдатися  до санації балансу (чиста санація). Чиста санація передбачає покриття відображених в балансі збитків за рахунок власних та прирівняних до них коштів. Згідно із законодавством України, збитки підприємств можуть списуватися за рахунок резервних (страхових) фондів, засобів цільового призначення (спеціальні фонди і цільове фінансування) або за рахунок санаційного прибутку, який може утворитися за зменшення статутного фонду підприємства. Ліквідність та платоспроможність підприємства в результаті чистої санації не поліпшуються, оскільки підприємство не залучає додаткових фінансових ресурсів.

      Санація вважається успішною, якщо з допомогою  зовнішніх та внутрішніх фінансових джерел, проведення організаційних та виробничо-технічних удосконалень підприємство виходить з кризи (нормалізує виробничу діяльність та уникає банкрутства) і забезпечує свою прибутковість та конкурентоспроможність у довгостроковому періоді.

      Слід  зазначити, що значимість санації окремих  суб’єктів господарської діяльності полягає у тому, що вона являє  собою неодмінну умову оздоровлення вітчизняної фінансової системи  в цілому, а не тільки для окремого підприємства.

      Таким чином, вивчення основних чинників санації  та отримання знань щодо санаційного  прибутку є досить актуальним питанням, особливо в умовах економічної кризи. 

      1 Поняття та класифікація внутрішніх джерел фінансової стабілізації підприємства.

      У літературі з питань фінансової санації  розрізняють два види реакції  підприємств на фінансову кризу.

      Захисна стратегія, яка передбачає різке  скорочення витрат, закриття та розпродаж  окремих підрозділів підприємства, скорочення та розпродаж обладнання, звільнення персоналу, скорочення окремих частин ринкового сегмента, зменшення відпускних цін і (або) обсягів реалізації продукції.

      Наступальна стратегія передбачає активні дії: модернізацію обладнання, упровадження нових технологій та ефективного маркетингу, підвищення цін, пошук нових ринків збуту продукції, розробку й реалізацію прогресивної стратегічної концепції контролінгу та управління.

      Залежно від обраної стратегії підприємство добирає той чи інший каталог  внутрішньогосподарських санаційних заходів, тобто тих, які беруть свій початок на підприємстві і не пов’язані з фінансовою участю третіх сторін (власників, кредиторів, держави). Використовуючи внутрішні фінансові резерви, підприємство може не тільки подолати внутрішні причини кризи, а й значною мірою зменшити залежність ефективності санації від залучення зовнішніх фінансових джерел.

      Проте на підприємствах, які перебувають  у фінансовій кризі, повністю вичерпуються такі класичні джерела самофінансування, як прибуток та амортизація.

      Мобілізація внутрішніх резервів фінансової стабілізації підприємства спрямована насамперед на підвищення (або відновлення) його платоспроможності  та ліквідності. Цього можна досягти  збільшенням обсягів вхідних  грошових потоків (наприклад, за рахунок збільшення виручки від реалізації, продажу частини основних фондів, рефінансування дебіторської заборгованості) або в результаті скорочення вихідних грошових потоків (зменшення витрат, які відносяться на собівартість продукції чи покриваються за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства).

      Класифікація  вхідних та вихідних грошових потоків  є підставою для розробки заходів, спрямованих на мобілізацію внутрішніх джерел фінансової санації (рис. 1.1).  

       

      Рис. 1.1. Класифікація внутрішніх фінансових джерел санації  підприємств 

      Щоб виконувати термінові платіжні зобов’язання, кожному підприємству потрібно мати у своєму розпорядженні достатній  обсяг ліквідних засобів. Якщо їх бракує, підприємство вважається неплатоспроможним. Відновити платоспроможність можна, збільшивши вхідні грошові потоки. Вхідні грошові потоки підприємства класифікують таким чином:

    • виручка від реалізації основної продукції;
    • надходження у вигляді інших операційних доходів;
    • доходи від інвестиційної діяльності;
    • кошти, залучені в результаті емісії корпоративних прав;
    • кошти, залучені на умовах позики;
    • державні дотації та субсидії.
 

      До  внутрішніх джерел збільшення грошових надходжень відносять перші три  позиції. Можливості підприємства, що перебуває у кризі, скористатися останніми трьома джерелами фінансових ресурсів залежать від суб’єктивних мотивацій та спроможності третіх сторін: інвесторів (акціонерів, пайовиків), кредиторів, держави. Форми та порядок залучення зовнішніх джерел санації розглядаються в наступних розділах.

      Першим симптомом фінансової кризи на переважній більшості підприємств є зменшення рівня реалізації продукції. І навпаки, досягнення необхідного рівня реалізації продукції є головним критерієм успіху санації суб’єкта господарювання. У довгостроковому періоді збільшення виручки від реалізації і на цій основі досягнення прийнятного рівня прибутковості є головним завданням санації підприємства, оскільки всі короткострокові заходи щодо поліпшення фінансового стану підприємства втрачають сенс, якщо через дефіцити у сфері збуту продукції підприємство через деякий час знову стає фінансово неспроможним. Саме тому заходи щодо активізації збутової політики підприємства належать до числа найбільш пріоритетних.

      Коли  йдеться про мобілізацію внутрішньовиробничих санаційних резервів, аналізуються всі наявні можливості збільшення виручки від реалізації продукції, виробництво і збут якої є предметом діяльності підприємства. Проте малоймовірно, щоб дії, спрямовані на збільшення виручки від основної реалізації, принесли відчутні результати в короткостроковому періоді. Адже заходи щодо розширення ринків збуту продукції мають, як правило, стратегічний характер.

      Розмір  виручки від реалізації залежить від двох основних факторів:

    • обсягу реалізованої продукції;
    • ціни одиниці такої продукції.
 

      Щоб збільшити обсяги реалізації, слід максимально активізувати збутову (маркетингову) політику підприємства. Стимулювати збут можна як наданням знижок покупцям, так і помірним збільшенням цін; як застосуванням  масованої реклами, так і її припиненням. Не існує єдиних для всіх підприємств рецептів щодо збільшення обсягів реалізації. Успіх у цій справі залежить від безлічі факторів. Тип санаційних заходів у цій сфері залежить від конкретного підприємства та обраної ним стратегії маркетингу.

      Усі заходи щодо збільшення виручки мають базуватися на системі короткострокових прогнозів обсягів збуту з урахуванням динаміки цін та відповідних їм обсягів реалізації.

      Зрозуміло, що головним інструментом маркетингу є ціноутворення. Рішення про  зміни цін слід приймати на підставі поглибленого аналізу наслідків цих змін.

      Загалом до основних санаційних заходів у  сфері збуту слід віднести такі:

    • аналіз ринків збуту готової продукції;
    • перевірка порядку ціноутворення;
    • здійснення акцій зі спеціального розпродажу;
    • підвищення якості обслуговування клієнтів;
    • аналіз сервісних послуг;
    • застосування гнучкої системи преміювання для продавців (реалізаторів);
    • запровадження гнучкої системи знижок;
    • аналіз шляхів збуту;
    • здійснення рекламних акцій;
    • підвищення ефективності роботи з громадськістю;
    • використання системи знижок за прискорену оплату продукції.

      Реструктуризація  активів

      Ця  група санаційних заходів пов’язана  зі зміною структури та складу активів  балансу (досить часто ці зміни супроводжуються  також змінами у складі та структурі  пасивів). В рамках реструктуризації активів виокремлюють такі види санаційних заходів:

      1. Мобілізація прихованих резервів. Приховані резерви — це частина  капіталу підприємства, що ніяк  не відбита в його балансі.  Розмір прихованих резервів на  активному боці балансу дорівнює різниці між балансовою вартістю окремих майнових об’єктів підприємства та їх реальною (вищою) вартістю. Приховані резерви мобілізуються такими заходами:

  • реалізацією окремих об’єктів основних та оборотних засобів, які безпосередньо не пов’язані з процесом виробництва та реалізації продукції (будівлі й споруди невиробничого призначення, корпоративні права інших підприємств, боргові цінні папери, нематеріальні активи, понаднормові запаси сировини й матеріалів тощо);
  • індексацією балансової вартості майнових об’єктів, які не можна реалізувати без порушення нормального виробничого циклу (цей метод реструктуризації активів не пов’язаний із реальним підвищенням платоспроможності, проте може безпосередньо поліпшити кредитоспроможність підприємства). У разі індексації основних фондів змінюється структура пасивів (збільшується стаття «Статутний капітал» чи «Додатковий капітал»).
 

      2. Використання зворотного лізингу  (господарська операція, що передбачає  продаж основних фондів з одночасним  зворотним отриманням таких основних фондів в оперативний або фінансовий лізинг). Наприклад, збиткове підприємство продає лізинговій компанії адміністративну будівлю з одночасним укладанням договору про лізинг цього об’єкта нерухомості.

      Звичайно, у середньостроковій та довгостроковій перспективі використовувати основні фонди, узяті у лізинг, підприємству значно невигідніше, ніж використовувати їх на умовах власності. Крім того, у результаті зворотного лізингу знижується кредито-спроможність підприємства. Проте платоспроможність його відчутно підвищується, що дає змогу розрахуватися з поточними зобов’язаннями та уникнути порушення справи про банкрутство. Нерідко неплатоспроможне підприємство не має іншого способу відновити ліквідність, аніж вдатися до зворотного лізингу. До того ж це підприємство як збиткове може отримати значну економію на податкових платежах, які супроводжують операцію купівлі-продажу відповідного об’єкта основних фондів.

      3. Здача в оренду основних фондів, які не повною мірою використовуються  у виробничому процесі.

      4. Оптимізація структури розміщення  оборотного капіталу (зменшення  частки низьколіквідних оборотних  засобів, запасів сировини та  матеріалів, незавершеного виробництва  тощо). Визначення оптимального обсягу  та структури запасів є завданням  контролінгу матеріальних потоків. При цьому широко використовується так званий АВС-аналіз.

      Слід  ураховувати, що надмірні запаси зумовлюють не лише зниження ліквідності підприємства, а й додаткові витрати, зокрема  складські чи робочої сили. Окрім  того, існує ризик щодо втрати якості чи знецінення певних видів сировини й матеріалів.

      5. Продаж окремих низькорентабельних  структурних підрозділів (філій)  та об’єктів основних фондів. За рахунок цієї операції підприємство  може отримати інвестиційні ресурси  для перепрофілювання виробництва на більш прибуткові види діяльності.

      Зауважимо, що в разі продажу основних фондів (деталей, агрегатів, демонтованого  обладнання) такі операції підлягають оподаткуванню податком на додану вартість за ставкою 20%. Згідно із Законом України  «Про оподаткування прибутку підприємств» сума перевищення виручки від продажу окремих об’єктів основних фондів над їх балансовою вартістю включається до валових доходів підприємства, а сума перевищення балансової вартості над виручкою від такого продажу погашається за рахунок прибутку після оподаткування. Балансова (залишкова) вартість основних фондів — це різниця між їх початковою вартістю та нарахованою сумою зносу.

      6. Рефінансування дебіторської заборгованості  — це форма реструктуризації  активів, що полягає в переведенні дебіторської заборгованості в інші, ліквідні форми оборотних активів: грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення тощо. Одним із факторів, які негативно впливають на фінансовий стан підприємств, зокрема на їх платоспроможність, є високий рівень невиправданої дебіторської заборгованості (загалом по Україні станом на початок 2000 року загальна сума дебіторської заборгованості між суб’єктами господарювання досягла майже 172 млрд грн.). Погашення такої заборгованості є важливим резервом відновлення платоспроможності підприємств, що опинилися у фінансовій кризі. Тому фінансовий менеджмент має докласти всіх зусиль, аби використати цей резерв.

      До  основних форм рефінансування дебіторської заборгованості належать:

      1. Факторинг — продаж дебіторської заборгованості на користь факторингової компанії чи банку, іншими словами — це операція з перевідступлення першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи іншому кредиторові (фактору) з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредиторові.

      Згідно  з договором про виконання  розрахункових операцій через факторинг  банк може, наприклад, придбати у підприємства-продавця право вимоги за поставлені товари та надані послуги, строки сплати за які  минули (прострочена дебіторська  заборгованість) або за поточними розрахунками. До найважливіших функцій факторингу належать:

  • фінансування та кредитування: підприємства поступаються правом на одержання грошових коштів згідно з платіжними документами на поставлену продукцію в обмін на негайне одержання основної суми дебіторської заборгованості (за вирахуванням комісійної винагороди факторинговій фірмі);
  • покриття ризику (Delkredere): ризик неповернення кредиторської заборгованості переходить до фактора;
  • управління дебіторською заборгованістю: уся робота зі стягнення заборгованості переходить до компетенції фактора.
 

      Розмір  винагороди за факторинговими операціями залежить від ризиковості операції, діючої процентної ставки та строків  настання платежу і становить, як правило, від 10 до 20% суми боргу. Перед укладанням угоди фактор перевіряє кредитоспроможність боржника. За відсутності прямих фінансових відносин між боржником та фактором, кредитоспроможність оцінюється з використанням непрямої інформації, а також інформації, наданої кредитними інститутами, які обслуговують боржника.

      Згідно  з чинним Законодавством кредитор має  повідомити боржника про свою поступку вимогою, але не зобов’язаний надавати останньому угоду між початковим кредитором і фактором про поступку вимоги. Проте якщо новий кредитор звертається з претензією та позовом до боржника, він має довести, що саме йому початковий кредитор поступився вимогою. Таким доказом є письмова угода між ним і початковим кредитором про поступку вимогою.

      2. Облік, або дисконтування, векселів. Зміст цієї операції полягає в тому, що банк, придбавши вексель за іменним індосаментом, терміново його оплачує пред’явникові, а платіж отримує лише з настанням зазначеного у векселі строку погашення. Економічна сутність операції дисконтування така: держатель векселя достроково реалізує його банку, тобто комерційний кредит перетворюється на банківський. За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто оплачує вексель за мінусом знижки. Різниця між сумою, що її заплатив банк, придбавши вексель, і сумою, яку він отримає за цим векселем у строк платежу, називається дисконтом . 

      3. Форфейтинг — кредитування зовнішньоекономічних  операцій у формі викупу в  експортера векселів та інших  боргових вимог, які акцептував  імпортер. Продавцем вимог у разі форфейтингу може бути підприємство, яке виконало зобов’язання за контрактом і має намір рефінансувати дебіторську заборгованість, аби зменшити кредитний ризик та підвищити ліквідність (платоспроможність). Форфейтинг здійснюється, як правило, за участю банківської установи і також є одним зі способів перетворення комерційного кредиту в банківський.

      Окрім того, до заходів, які мають на меті рефінансувати дебіторську заборгованість, належить і комплекс процедур з примусового  стягнення заборгованості, зокрема й за позовом до арбітражного суду.

      Усі схарактеризовані щойно санаційні  заходи так чи інакше спричинюються  до змін в окремих статтях активу балансу.

        Зменшення вихідних грошових  потоків

      Одним із головних напрямків підвищення платоспроможності та відновлення фінансової стійкості підприємств, що перебувають у фінансовій кризі, є зменшення вихідних грошових потоків. Вихідні грошові потоки підприємства можна класифікувати таким чином:

    • оплата товарів, робіт, послуг, які становлять собівартість продукції;
    • оплата товарів, робіт, послуг, які не належать до валових витрат;
    • здійснення реальних та фінансових інвестицій;
    • сплата податків та інших платежів до бюджету;
    • повернення капіталу, який був залучений на фінансовому ринку.
 

      На  обсяг останніх двох напрямків витрачання грошових коштів можливості впливу підприємства обмежені. Розмір податкових та інших платежів до бюджету залежить від установленого державою порядку визначення об’єктів оподаткування, ставок та термінів сплати. Обсяг платежів з повернення позик і процентів визначається умовами кредитних договорів та умовами випуску облігацій і значною мірою залежить від готовності кредиторів до участі в санації підприємства-боржника.

      Можливості  впливу підприємств на обсяги вихідних грошових потоків за першими трьома напрямками є набагато більшими. Зниження собівартості продукції та витрат, джерелом покриття яких є прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, — головний внутрішній санаційний резерв суб’єктів господарювання, що перебувають у фінансовій кризі.  
 

      Зниження  собівартості продукції

      У короткостроковому періоді санаційні  резерви, пов’язані зі зниженням  собівартості продукції, набагато легше  виявити та мобілізувати, ніж, скажімо, резерви збільшення виручки від  реалізації продукції. Заходи щодо зниження вихідних грошових потоків за даним напрямком безпосередньо впливають на рівень ліквідності та платоспроможності підприємства.

      Зниження  рівня витрат істотно залежить від  рішучості керівництва та персоналу  проводити радикальні зміни на підприємстві, спрямовані на ощадливе використання всіх наявних ресурсів. Принагідно зазначимо, що в науково-практичній літературі з питань санації підприємств нерідко цитують Г. Дюрра, який був головою правління фірми «Телефункен» за часів її фінансової кризи: «Працівникові неможливо пояснити необхідність переходу на жорсткий режим економії, якщо його робочий стіл стоїть на дорогому персидському килимі».

      Перше, що він зробив, маючи на меті мобілізувати внутрішні резерви санації, віддав наказ продати всі персидські килими, які прикрашали кабінети адміністрації підприємства. Це рішення справило надзвичайно позитивний вплив на вироблення менталітету ощадливості в персоналу та на його готовність до економного використання наявних ресурсів на кожному робочому місці, що зрештою забезпечило відчутне зниження витрат на підприємстві.

      Витрати на виробництво продукції у вартісному вираженні формують її собівартість. Щоб систематизувати роботу, спрямовану на пошук резервів зменшення витрат виробництва, останні доцільно згрупувати за головними ознаками: 
 
 
 
 

№ п/п Ознаки Вид виробничих витрат
1 За місцем виникнення витрат По підприємству в цілому, за структурними підрозділами
2 За видами продукції, робіт, послуг На валову, товарну, реалізовану продукцію
3 За масштабом  та характером витрат За елементами витрат, за статтями калькуляції (на окремі види виробів, а також на основне  і допоміжне виробництво)
4 За способами  перенесення вартості на продукцію Прямі та непрямі*
5 За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат Умовно-змінні, умовно-постійні**
6 За календарними періодами Поточні, одноразові
 

      *Прямі витрати — це такі, що пов’язані з виробництвом окремих видів продукції (на сировину, основні матеріали, куповані вироби, напівфабрикати тощо) і можуть бути безпосередньо включені до їх собівартості.

      До  непрямих витрат належать витрати, пов’язані  з виробництвом кількох видів  продукції (витрати на утримання  та експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські витрати), що включаються  до собівартості за допомогою спеціальних методів. Непрямі витрати утворюють комплексні статті калькуляції (складаються з витрат, що охоплюють кілька елементів), які різняться між собою за функціональною роллю у виробничому процесі.

      **До  умовно-змінних належать витрати, розмір яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і спадає з його зменшенням. Це витрати на сировину та матеріали, комплектуючі вироби, напівфабрикати, паливо й енергію, на оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції, та деякі інші.

      Умовно-постійні — це витрати, розмір яких істотно  не залежить від збільшення чи зменшення  випуску продукції. Це витрати, пов’язані  з обслуговуванням і управлінням  виробничою діяльністю виробничих підрозділів, а також на забезпечення господарських  потреб виробництва.

      Плани ощадливого використання ресурсів можуть розроблятися за окремими видами продукції, окремими видами витрат, а також  за місцем їх виникнення.

      Резерви економії виробничих витрат виявляються  під час планування останніх та аналізу  відхилень фактичних результатів від запланованих. У практиці господарювання вітчизняних підприємств плануванню витрат виробництва та аналізу відхилень від такого плану приділяється недостатня увага, хоча у промислово розвинених країнах планування витрат і факторний аналіз відхилень фактичних показників від планових розглядаються як основний інструмент зниження витрат.

      Перш  ніж розробляти план із собівартості продукції на підприємстві, слід всебічно проаналізувати його виробничо-госпо­дарську  діяльність за попередній період. Особлива увага має приділятися аналізу причин виникнення витрат, не зумовлених нормальною організацією виробничого процесу, а саме:

    • перевитрати палива, енергії, сировини та матеріалів;
    • доплати робітникам за відхилення від нормальних умов праці та роботу понад норму;
    • втрати від простоїв (недозавантаженість) машин і агрегатів;
    • аварії;
    • відсутність налагоджених господарських зв’язків із постачальниками сировини, матеріалів і т. ін.;
    • порушення трудової та технологічної дисципліни.