Щлюбно-сімейне право україни
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………
ВСТУП
Актуальність теми моєї роботи визначається в першу чергу підвищенням останнім часом інтересу до проблем регулювання сімейних відносин, як в науці, так і в суспільстві. . Історія розвитку людства свідчить про те, що сім’я в системі соціальних відносин завжди посідала особливе місце. Саме тому цей інститут завжди перебував під правовим і соціальним впливом з боку держави та суспільства. В сім’ї узгоджуються життєво важливі біологічні інтереси людини та держави як суто соціального явища. Можна погодитись із тим, що в характері правого регулювання сімейних правовідносин відображається стан суспільної свідомості у сфері шлюбу та сім’ї. Протягом останніх років у зв’язку зі змінами в суспільстві сімейні правовідносини зазнали значних перетворень, що викликало необхідність в їх регулюванні на нових засадах і принципах. Тому погляди на способи й методи правового та соціального регулювання відносин у сфері сім’ї та шлюбу суттєво змінилися. Якщо Кодекс про шлюб та сім’ю УРСР від 20 червня 1969 р. (далі – Кодекс про шлюб та сім’ю), згідно з пануючою на той час ідеологією, декларував подальше зменшення регулювання сімейних відносин засобами права та посилення ролі моральних засад у сімейному житті, то чинний Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. № 2947–ІІІ (далі – СК України) поширює сферу правого впливу й на ті відносини, які передують виникненню шлюбу (інститут заручин). Однак протягом дії Кодексу про шлюб та сім’ю, прийнятого за радянських часів, виникала необхідність внесення змін до нього, враховуючи вимоги часу. Так, до Кодексу увійшли нові норми, що регламентували укладання шлюбного контракту, і вилучено норми, якими встановлювались ідеологічні основи регулювання шлюбних відносин. Українська держава велику увагу приділяє законодавчому регулюванню сімейних відносин, державній підтримці та соціальному захисту сім’ї. В Конституції України зазначено, що сім’я, дитинство, материнство та батьківство охороняються державою, а також, що держава створює умови для зміцнення сім’ї. Сімейні відносини в Україні регулюються Сімейним Кодексом України та іншими нормативно – правовими актами. Сім’я є первинним та основним осередком суспільства, яка створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Основа сім’ї – це шлюб. Об’єктом дослідження є шлюбно-сімейні відносини громадян та проблеми пов’язані з ними. Мета написання роботи полягає у вивченні правового регулювання сім’ї та шлюбу і застосуванні вивчених знань на практиці. А також розгляд проблем сім’ї та шлюбу з урахуванням політики держави. Завданням є сфомулювати поняття і предмет правового регулювання шлюбно-сімейного права, охарактеризувати основні положення Сімейного Кодексу України, визначити особливості правового регулювання шлюбу, виявити умови вступу та перешкоди до укладення шлюбу, розкрити поняття шлюбного договору, як такого.
РОЗДІЛ 1
ШЛЮБНО-СІМЕЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
1.1. Поняття і предмет правового регулювання Шлюбно-сімейне право — сукупність правових норм, які регулюють особисті й пов'язані з ними майнові відносини громадян, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Тобто, це право регулює відносини між подружжям щодо порядку та умов узяття шлюбу, особистих і майнових відносин між ними, порядку та умов припинення шлюбу; відносини між батьками й дітьми, іншими родичами тощо. Крім того, шлюбно-сімейне право України регулює відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування і т. д. Основними джерелами шлюбно-сімейного права є Конституція України та Кодекс про шлюб і сім'ю. Так, Конституція України проголошує: Шлюб у нашому суспільстві ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї (ст. 51). Загалом сім'я, дитинство, материнство та батьківство охороняють ся державою.
1.2. Загальна характеристика положень Сімейного Кодексу України Сімейний кодекс України був ухвалений Верховною Радою України 10 січня 2002 р. Передбачалося, що він буде введений у дію з 1 січня 2003 р., однак у зв’язку з необхідністю усунення розбіжностей у регулюванні цивільних правовідносин СК України набрав чинності одночасно з Цивільним кодексом України від 16 січня2003 р. № 435–ІV (далі – ЦК України), тобто з 1 січня 2004 р. Слід також відзначити, що законодавець пішов шляхом запозичення положень російського сімейного законодавства, тому новий Сімейний кодекс побудований аналогічно із Сімейним кодексом Російської Федерації. Однак при розробці СК України також враховувались кращі надбання європейського законодавства у цій сфері. СК України значною мірою продовжує традиції сімейного законодавства, закладені в радянські часи та в період розвитку України як незалежної держави. Не зазнав змін принцип виникнення шлюбних правовідносин – такі відносини виникають лише після державної реєстрації шлюбу. Збережено положення щодо невизнання державою шлюбів, укладених у порядку, що відрізняється від порядку, передбаченого законодавством, при цьому особи не позбавляються права на захист особистих прав та свобод. Але характерною особливістю СК України є його спрямованість на регулювання саме майнової сторони шлюбних та сімейних правовідносин. Сімейний кодекс України містить низку правових конструкцій, пов’язаних з укладанням та припиненням шлюбу, які були невідомі сімейному законодавству, що діяло до 1 січня 2004 р. Зокрема, окремі положення СК України присвячені біологічному захисту шлюбу. Встановлюється обов’язок для осіб, які подали заяви про реєстрацію шлюбу, повідомити один одного про стан свого здоров’я (ст. 30). СК України серед умов для укладання шлюбу не визначає взаємну обізнаність чоловіка та жінки, що мають намір одружитися, про стан здоров’я один одного, але пов’язує з недотриманням цього порядку настання певних наслідків. Так, приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним (ч. 5 ст. 30 СК України). Таким чином, встановлюється правовий механізм запобігання укладання соціально небажаних шлюбів, а також забезпечення принципу добровільності шлюбного союзу. Адже обізнаність про наявність у партнера тяжких хвороб, що можуть поставити під загрозу повноцінність майбутньої сім’ї, а також життя та здоров’я другого партнера, може суттєво вплинути на формування його волі при укладанні шлюбу.
1.3. Шлюб і сім’я за сімейним законодавством. Особливості правового регулювання шлюбу Шлюб — добровільне укладення подружжям (жіночої й чоловічої статі) договору про одруження, внаслідок чого у них виникають взаємні права та обов'язки. Сім'я — первинна ланка громадянського суспільства, в якій реалізується дітородна, виховна та інші функції суспільного життя. Шлюбно-сімейне законодавство передбачає умови й порядок одруження. Шлюб реєструється в державних органах запису актів громадянського стану в урочистій обстановці, за згоди осіб, що одружуються. Крім того, звертає на себе увагу зміна порядку визнання шлюбу недійсним та правових наслідків такого визнання. Згідно з Кодексом про шлюб та сім’ю, шлюб міг бути визнаний недійсним за будь-яких умов лише в судовому порядку. Чинне сімейне законодавство визначає підвідомчість справ з визнання шлюбу недійснім, а також порядок їх вирішення залежно від характеру обставин, що перешкоджали укладенню шлюбу. Згідно зі ст. 39 СК України, орган державної реєстрації актів цивільного стану анулює у безспірному порядку актовий запис про укладання шлюбу в таких випадках:
- реєстрації шлюбу з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;
- реєстрації шлюбу між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом та сестрою;
- реєстрації шлюбу з особою, яка визнана недієздатною.
При цьому зазначається, що в разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо повторного шлюбу такий шлюб стає дійсним з моменту припинення попереднього шлюбу. За рішенням суду шлюб визнається недійсним, якщо він був укладений без вільної згоди жінки або чоловіка, а також у разі його фіктивності. Але шлюб, відповідно до СК України, не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім’ю. Необхідно зауважити, що при встановленні в судовому засіданні факту фіктивності шлюбу або відсутності згоди на його укладення суд має визнати такий шлюб недійсним. СК України передбачає також підстави, за наявності яких суд може прийняти рішення про визнання шлюбу недійсним з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення для справи. Такими підставами є реєстрація шлюбу:
- між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, якщо до укладення шлюбу не було скасовано рішення про усиновлення;
- між двоюрідним братом та сестрою, між тіткою, дядьком та племінником, племінницею;
- з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя або їхніх нащадків;
- з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб.
При розгляді справ про визнання шлюбу недійсним з перелічених підстав суд має брати до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин та інші обставини. Недійсним може бути визнаний також шлюб, укладений з особою, яка хоча й не була визнана недієздатною, але за станом здоров’я не розуміла значення своїх дій і не могла виразити свідомої згоди на шлюб. Наприклад, жінка укладає шлюб з чоловіком похилого віку, який страждає на гострі розлади душевної діяльності, створюючи видимість його добровільної згоди на одруження з метою формального отримання права на спадщину. Верховний Суд України роз’яснює, що при встановленні факту нездатності особи розуміти значення своїх дій та керувати ними в момент укладення шлюбу такий шлюб має бути визнаний судом недійсним (Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України” від 12 червня 1998 р.). Недійсний шлюб не створює для осіб прав та обов’язків, передбачених законом. Але закон захищає права та інтереси того з подружжя, який не знав і не міг знати про наявність перешкод для укладення шлюбу. Наприклад, реєстрація шлюбу з жінкою, якій чоловік не повідомив про те, що він уже знаходиться в зареєстрованому шлюбі. В таких випадках особа має право вимагати поділу майна, яке було набуто за час існування недійсного шлюбу на умовах спільної сумісної власності, залишити за собою прізвище подружжя, а також вимагати виплати аліментів. Слід зазначити, що російське сімейне законодавство дещо інакше вирішує питання, пов’язані з визнанням недійсності шлюбу. Сімейний кодекс Російської Федерації передбачає виключно судовий порядок визнання шлюбу недійсним. Крім того, згідно із сімейним законодавством Російської Федерації, встановлення факту реєстрації шлюбу між особами, забороненого ступеня споріднення, а також шлюбу з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано право на шлюб, є достатньою підставою для визнання шлюбу недійсним. Саме в цьому полягає одна з відмінностей між Сімейними кодексами України та Російської Федерації. Характерною новацією СК України є інститут заручин, покликаний урегулювати відносини між жінкою та чоловіком, які публічно оголосили про своє одруження та подали заяви про реєстрацію шлюбу. Передбачається, що заручини не створюють обов’язку вступу до шлюбу, але відмова зарученого від одруження за певних обставин може потягнути для нього несприятливі наслідки. СК України захищає майновий інтерес того із заручених, хто поніс матеріальні витрати для приготування до реєстрації шлюбу та зазнав збитків у зв’язку з відмовою іншого зарученого. Однак СК України спеціально застерігає, що такі витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, приховуванням обставин, що можуть вплинути на бажання одружитися. Запроваджуючи інститут заручин, законодавець надав офіційний статус уже існуючій культурній традиції і встановив охорону прав та інтересів, що виникають у зв’язку із зарученням. Слід зазначити, що звичай заручення як форма публічної обіцянки одружитися існує в багатьох капіталістичних країнах. У деяких з них заручення регулюється нормами права. Зокрема, згідно з цивільним кодексом Туреччини, після обіцянки одружитися в заручених з’являється обов’язок одружитися, не зраджувати і ставитися з повагою один до одного. Також цивільне законодавство Туреччини зобов’язує того із заручених, який відмовився від шлюбу, повернути подарунки, що були подаровані у зв’язку із зарученням, та відшкодувати витрати, понесені у зв’язку із приготуванням до реєстрації шлюбу. Таким чином, не можна виключати того, що поширення практики заручення в Україні призведе до подальшого привнесення у шлюбні стосунки рис матеріального розрахунку. Норми СК України, якими регламентовані порядок та умови укладання, виконання та припинення шлюбного договору, зібрані в окремому розділі. Це свідчить про те, що законодавець відводить цьому правовому інституту більш значне місце в житті суспільства. На це також вказує розширення сфери застосування шлюбного договору: СК України встановлює, що шлюбний договір може бути укладений як між подружжям, так і між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Визначено, що шлюбним договором може регулюватися майнові відносини подружжя, їх права та обов’язки по відношенню до дітей. Однак предметом шлюбного договору не можуть бути особисті взаємини між подружжям та їхніми дітьми. Сторони шлюбного договору можуть домовитись про непоширення на майно, набуте ними під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності, і вважати його спільною частковою або особистою приватною власністю кожного з них. Проте слід зауважити, що шлюбний договір може поширювати свою дію як на майно, яке є об’єктом спільної сумісною власністю подружжя на момент укладення цього договору так і на майно, що буде набуте дружиною або чоловіком в подальшому. Цей аспект можна обумовити в самому шлюбному договорі. Наприклад, у договорі встановлюється, що квартира, придбана під час шлюбу залишається в особистій приватній власності чоловіка, автомобіль переходить до власності дружини, а гараж, що може бути придбаний у майбутньому, розподіляється в певних частках. Подружжя та наречені також можуть домовитись про можливий порядок поділу майна, в тому числі і в разі розірвання шлюбу, а також включати до шлюбного договору будь-які інші умови, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. СК України встановлює, що укладення шлюбного договору, його подальша зміна, а також припинення має посвідчуватись нотаріально. Крім того, СК України передбачає можливість розірвання шлюбного договору за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання. Однак у випадку встановлення судом режиму окремого проживання подружжя права та обов’язки, передбачені шлюбним договором, який не втратив чинності, не можуть бути припинені, про що спеціально зауважено у ст. 120 СК України. Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або, особи права та інтереси якої порушені цим договором, може бути визнаний недійсним з підстав, встановлених ЦК України. Таким чином, на шлюбні договори поширені загальні правила визнання недійсності правочинів. Правовий інститут шлюбного договору існує в українському законодавстві з 1992 р., але до теперішнього часу він не набув рис масового застосування. Це можна пояснити як відсутністю відповідної правової культури, так і низьким життєвий рівнем більшості населення України, що робить недоречним укладання шлюбного договору. Тому закріплення в СК України можливості укладання шлюбного договору зі зміною правого режиму майна розраховано саме на верстви населення з високим рівнем доходу, для використання цього інституту як способу запобігання розтрати сімейного майна внаслідок шлюбу та зміни поколінь. Але можна сподіватися, що з подальшим зростанням добробуту населення поширюватиметься і практика укладання шлюбних договорів.
1.4. Застосування деяких положень сімейного законодавства України до іноземців Сімейний кодекс України (який набув чинності з 1 січня 2004 року) як і попередній Кодекс про шлюб та сім’ю Української РСР, надає іноземцям в Україні такі ж права і обов’язки у сімейних відносинах, як і громадянам України, якщо інше не встановлено законом (ч. 1 ст. 275 Сімейного кодексу України). Аналогічну норму закріплено також і в Законі України “Про правовий статус іноземців”. Однак, на практиці іноземці в Україні стикаються із певними труднощами в реалізації своїх прав у шлюбно-сімейних відносинах. Так, наприклад, виходячи із згаданої вище норми, іноземні громадяни мають право розірвати шлюб на території України. Згідно зі ст. 279 Сімейного кодексу України (надалі - СК України) розірвання шлюбу іноземців між собою в Україні здійснюється відповідно до закону України. На підставі ч.1 ст. 278 СК України шлюби іноземних громадян, укладені поза межами України згідно законодавства інших держав, визнаються дійсними в Україні. Документи, видані компетентними органами цих держав на посвідчення актів цивільного стану, здійснених за межами України щодо іноземців, є дійсними в Україні за умови їх консульської легалізації. Не вимагається легалізація /апостилізація офіційних документів, що походять із держав, з якими Україна має відповідні міжнародні договори. Отже, іноземний громадянин, що уклав шлюб на території іноземної держави, в Україні визнається таким, що перебуває у шлюбі за умови отримання ним копії свідоцтва про укладення шлюбу (виписки із запису про укладення шлюбу) чи іншого аналогічного документу, який відповідно може потребувати або не потребувати подальшої апостилізації чи легалізації. Маючи на руках вищезгаданий документ, іноземець згідно із законами України може звернутися до суду із позовом щодо розірвання шлюбу. Звичайно, подання позовної заяви до суду повинно здійснюватися у відповідності із цивільно-процесуальним законодавством України. Жодного підтвердження проживання на території України (постійного або тимчасового) законодавство України не передбачає. Воно, на відміну від законодавства інших країн, також не встановлює вимоги щодо певного періоду часу, протягом якого іноземець повинен проживати на території України для того, щоб отримати право звернутися до українського суду із позовом. До англійського суду, наприклад, іноземний громадянин може звернутися із позовом про розірвання шлюбу не раніше, ніж через шість місяців постійного проживання в Англії. Формально, для подання позову про розірвання шлюбу в Україні не вимагається навіть підтвердження законності підстав перебування в Україні (наявність візи, термін дії візи, наявність дозволу на продовження терміну перебування в Україні і т.д.). Таким чином, згідно із законодавством України єдиною різницею між пакетом документів, що подаються до українського суду з позовною заявою про розірвання шлюбу одним із подружжя, що має українське громадянство, та одним із подружжя, що має іноземне громадянство, є лише те, що свідоцтво про укладення шлюбу може іноді потребувати відповідної апостилізації або легалізації. Однак, на практиці іноземні громадяни можуть зустрітися із рядом проблем при розірванні шлюбу на території України. Зокрема, серед суддів, що розглядають такі справи, побутує думка, нібито позови іноземців про розірвання шлюбу не підвідомчі українським судам, і останні або відмовляють іноземцям у прийнятті таких позовних заяв з посиланням на необхідність звернення до суду країни громадянства одного із подружжя, або вимагають додаткового подання документів. Інколи додатково вимагається посвідка на тимчасове проживання, договір оренди житлового приміщення, довідка ЖЕУ і т.д. Хоча, як було вказано раніше, жодних особливостей у поданні необхідних документів законодавство України не встановлює. Прикрим є також те, що згаданий підхід знаходить підтримку і серед суддів апеляційної інстанції. Так, зокрема, при перевірці законності одного рішення суду першої інстанції, що прийняв та розглянув по суті позов про розірвання шлюбу двох іноземних громадян, апеляційний суд скасував таке рішення із посиланням, серед іншого, на те, що суд “першої інстанції не перевірив, чи підвідомчий спір щодо розлучення іноземних громадян судам України”. Певний опір та нерозуміння серед суддів зустрічають також заяви про встановлення місця проживання дитини, коли кожен із подружжя та дитина є іноземними громадянами. У нашій практиці траплялися випадки, коли, не маючи бажання приймати до розгляду та розглядати по суті таку заяву, суд вимагав від сторін подання документального підтвердження того, що у батька (матері) не має більше дітей, окрім зазначених у заяві. З огляду на вищезгадану практику деяких українських судів щодо реалізації в Україні особистих немайнових прав іноземців у шлюбно-сімейних відносинах, цікавим є те, що жодного разу, принаймні в нашій практиці, не виникало питань щодо непідвідомчості українським судам майнових спорів іноземців, у тому числі і тих, що випливають із шлюбно-сімейних відносин.
РОЗДІЛ 2
УМОВИ ВСТУПУ ТА ПЕРЕШКОДИ ДО УКЛАДЕННЯ ШЛЮБУ
Закон забороняє укладення шлюбів
між усиновлювачем і
РОЗДІЛ 3
ШЛЮБНИЙ ДОГОВІР
3.1. Поняття шлюбного договору Розтавити всі крапки над «і» шлюбним контрактом – цілком нормальне явище на Заході, якому завжди був властивий здоровий меркантилізм. Таких прикладів сила-силенна. Там уже нікого не лякає словосполучення «шлюбний контракт» і ніким не трактується як прояв недовіри. У нас же досі до нього ставляться як до модної «західної штучки» і реагують гамою найрізноманітніших емоцій: «То виходить ти мене не любиш! То виходить, ти мені не довіряєш!». Зате потім, коли доходить до реального розлучення, хтось стогне, що його пограбували, обдурили, залишили ні з чим… Вперше інститут шлюбного контракту був передбачений Законом України від 23 червня 1992 р. „Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України”, згідно з яким до КпШС було включено ст. 27-1, що дає право особам, які укладають шлюб, «за власним бажанням укласти угоду про вирішення питань життя сім’ї і передбачити майнові права й обов’язки членів подружжя». Через рік, 16 червня 1993 року, вийшла постанова Кабінету міністрів України «Про порядок укладання шлюбного контракту», яка регулює основні питання, пов’язані зі складанням цього документа. Шлюбний договір – це угода, що укладена особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також між подружжям для врегулювання їхніх майнових відносин. Він охоплює низку окремих пунктів (угод), що стосуються різноманітних сторін життя сім’ї, тому дії там можуть передбачатися найрізноманітніші: передати майно у власність, надати кошти на утримання одного з батьків, створити умови для належного виховання дітей, покарати за подружню невірність (компенсація моральної шкоди) тощо. Єдиної форми для документа немає, він може складатися як з одного пункту, так і з кількох сторінок, із докладним, вичерпним і розгорнутим описанням умов. Порядок укладання шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України. Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. У літературі питання про правову природу цього договору (до прийняття СК у сімейному законодавстві вживалося поняття "шлюбний контракт") є дискусійним. Одні автори (М. Антокольська, А. Іванов, І. Дзера) вважають, що цей документ є цивільно-правовим договором. О. Дзера і Т. Ариванюк зазначають, що подібне твердження фактично межує з помилковим тлумаченням чинного законодавства. На їх погляд, є підстави розглядати цей документ як сімейно-правовий договір, якому притаманні усі ознаки цивільно-правового правочину. Проте зазначені автори суперечать самі собі, оскільки водночас підкреслюють, що згідно з загальною характеристикою шлюбного договору його належність до сімейного права є природною, юридично логічною і доцільною. І усе це свідчить про правову доцільність врегулювання питань, пов'язаних зі шлюбним договором, нормами сімейного законодавства. Є. Ульяненко вважає, що шлюбний договір за своєю правовою природою є особливим видом цивільного договору, специфіка якого полягає в тому, що його суб'єктний склад визначається сімейним правом, а предметом регулювання є майнові відносини, основу яких становлять відносини власності. З наведеним твердженням не можна погодитись. Шлюбний договір регулює не тільки відносини власності між подружжям, а й їх майнові права та обов'язки як батьків (ч. 2 ст. 93 СК). Згідно з ч. 1 ст. 99 СК дружина і чоловік можуть передбачити у шлюбному договорі додаткові умови надання утримання одним з подружжя другому з них. Правовий режим майна подружжя також має сімейно-правовий, а не цивільно-правовий характер. Жилінкова зазначає, що шлюбний контракт є єдиним подружнім договором, вступ якого в силу пов'язаний з іншим юридичним фактом - реєстрацією шлюбу. Водночас вона погоджується з М. Анкжольською, яка, як вже зазначалося, відносить шлюбний договір до цивільно-правових договорів. Уявляється, що шлюбний договір за своєю природою є сімейно-правовим договором. Його суб'єктами є лише подружжя. Набранню чинності шлюбним договором, як зазначають деякі автори, мас передувати укладення шлюбу, тобто у цьому разі дістає вияв похідність регулювання майнових сімейних відносин від регулювання особистих немайнових відносин, що характерно для відносин, які регулюються сімейним правом. Регулювання шлюбним договором шлюбних відносин між подружжям спрямоване на виконання завдань, передбачених ч. 2 ст. 1 СК. Набрання ж чинності цивільно-правовим договором не залежить і не є похідним від правового регулювання особистих відносин між його учасниками. Правове регулювання відносин, що виникають на підставі цивільно-правових договорів, має відповідати загальним принципам цивільного законодавства, передбаченим ст. З ЦК, і не спрямоване на виконання завдань, наведених у ч. 2 ст. 1 СК. Між членами сім'ї можуть також укладатися цивільно-правові договори (наприклад, договори дарування, купівлі-продажу, позички тощо). Однак вони на відміну від шлюбного договору не залежать від сімейно-правового становища їх учасників. Водночас шлюбний договір є різновидом правочину. Тому для його дійсності, крім спеціальних умов, передбачених гл. 10 СК, необхідне додержання усіх умов чинності правочину, передбачених частинами 1-5 ст. 203 ЦК.
3.2. Укладення шлюбного договору Як вже зазначалось, згідно з ч. 1 ст. 92 СК шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Таким чином, чоловік і жінка, які прагнуть укласти шлюб, не зобов’язані укладати шлюбний договір до шлюбу, оскільки це вони можуть зробити в будь-який момент, перебуваючи у шлюбі. Водночас надання подружжю права укладати шлюбний контракт у період шлюбу, вносити зміни до нього може призвести до ускладнення правового режиму майна подружжя, збільшення кількості спорів між подружжям та створення додаткових труднощів для розгляду судами. Постійні зміни правового режиму майна подружжя здатні лише дестабілізувати майнові відносини між подружжям. Прихильники динаміки умов шлюбного контракту можуть зауважити: недопустимість внесення змін до шлюбного контракту є обмеженням права подружжя визначати правову долю майна, що буде набуватися подружжям у період шлюбу. Насправді все навпаки, адже практично кожний шлюбний контракт містить відхилення від встановленого закону принципу спільності майна, що буде набуватися подружжям в період шлюбу. Більш того, укладаючи шлюбний договір, чоловік і жінка фактично відмовляються від своїх прав на майбутній період, що певною мірою є добровільним обмеженням своєї правоздатності. Усе це свідчить про певну вразливість введеного в СК України положення про внесення змін до шлюбного контракту в період шлюбу. Якщо у шлюб вступають неповнолітні особи або одна з осіб, які одружуються, є неповнолітньою, вони набувають повної цивільної дієздатності з моменту його реєстрації (ч. 2 ст. 34 ЦК). Тому для укладення між ними шлюбного договору після реєстрації шлюбу згода на це батьків або піклувальників (піклування при вступі у шлюб неповнолітнього припиняється) не потрібна. На укладання ж шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальників, засвідчена нотаріусом. Шлюбний договір має укладатися у письмовій формі і нотаріально посвідчуватись (ст. 94 СК). Це ж положення передбачене п. 6 Порядку укладення шлюбного контракту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 1993 р. № 45. При нотаріальному посвідчені шлюбного договору треба керуватись Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994р. № 18/5. Шлюбний договір має укладатись у трьох примірниках. Він може бути укладений у присутності трьох свідків. Така можливість передбачена зазначеною Інструкцією. Як вже зазначалося шлюбний договір може бути укладений і до реєстрації шлюбу. Такий договір набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а шлюбний договір, укладений подружжям, - у день його нотаріального посвідчення. Однак при укладанні шлюбного контракту не можна:
- зобов’язати одного з членів подружжя заповідати належне йому майно особі чи кільком особам, на яких вкаже інший член подружжя;
- обмежувати право чоловіка (жінки) на звертання до суду по захист своїх прав;
- ставити одного з членів
подружжя у вкрай несприятливе
чи протизаконне становище (
- не припускається одностороння
відмова від виконання
3.3. Зміст шлюбного договору Зміст шлюбного договору регулюється ст. 93 СК. У шлюбному договорі встановлюється:
- загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків;
- чинність договору або окремих його умов ( прав та обов'язків) і після припинення шлюбу;
- порядок зміни умов договору.
А також визначається майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу. Законодавець надав право сторонам домовитися:
- про непоширення щодо майна,
набутого ними за час шлюбу,
спільної сумісної власності
і вважати його спільною
- про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу;
- використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб;
- включення до шлюбного
Якщо у зв'язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї. Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Звісно, можназ допомогою шлюбного договору зобов’язати чоловіка щороку возити дружину на Гаваї, а дружину – щоранку готувати гарячий сніданок. Тільки хто контролюватиме виконання таких зобов’язань? У п. 2 Порядку укладання шлюбного контракту йдеться про те. що сторони можуть передбачити у ньому угоду про немайнові, моральні та особисті зобов'язання. Про це пишуть і деякі автори. Однак ст. 27-1 КпШС встановлювала, що у шлюбному контракті можна передбачити лише майнові права та обов'язки подружжя. Тому доводиться констатувати, що у даному разі Кабінет Міністрів України вийшов за межі своїх повноважень, встановивши правила, які суперечили КпШС. Крім того, у зазначеному Порядку не визначені правові санкції, які можуть наставати за невиконання передбачених шлюбним контрактом немайнових і особистих зобов'язань, тобто закріплені у ньому положення не мають правового характеру. І. Жилінкова, посилаючись на закордонну практику, свого часу зазначала, що у шлюбному контракті дружина і чоловік можуть передбачити кількість дітей, які у них будуть. Ця умова не має правового характеру, оскільки недодержання її не породжує жодних правових санкцій. Пізніше І. Жилінкова змінила свою точку зору, дійшовши висновку, що відповідно до законодавства України предметом шлюбного контракту можуть бути лише майнові права та обов'язки. Якщо ж вести мову про включення до шлюбного договору особистих немайнових зобов'язань, то треба не забувати й про санкції за їх порушення. Наприклад, той з подружжя, хто визначений судом винним у розлученні, мав би сплачувати другому з них аліменти незалежно від цого працездатності та потреби у матеріальній допомозі. Стаття 93 СК також передбачає, що у шлюбному договорі можуть бути закріплені майнові права та обов'язки. У ч. З цієї статті прямо зазначено, що шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між подружжям, а також між ними та дітьми. У ст. 93 СК досить докладно розкрито зміст шлюбного договору. Так, ним можуть регулювалися майнові відносини між подружжям, визначатися їх майнові права та обов'язки, майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Останнє положення означає, що у шлюбному договорі можуть передбачатись регулювання майнових відносин між батьками та дітьми, а також визначатись обов'язки батьків щодо утримання дітей. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, встановлених СК, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК). Це положення відповідає ч. 8 ст. 7 СК, у якій закріплені загальні принципи регулювання сімейних відносин і згідно з якою дане регулювання має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї. Положення ч. 4 ст. 93 СК відповідає ч. З ст. 51 Конституції й обумовлене імперативним характером статтями 75 і 180 та правил ч. 5 ст. 97 СК. Питання про те, як розуміти положення ч. 4 ст. 53 СК, відповідно до якого шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, можна пояснити, порівнявши цю частину з ч. 5 ст. 97 СК, яка передбачає, що сторони можуть включати до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. Згідно з ч. 5 ст. 93 СК за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Це положення викликає заперечення. Адже така передача другому з них за шлюбним договором у власність нерухомого та іншого майна, право на яке не ставить одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище й не суперечить моральним засадам суспільства. Будь-який суб'єкт права (фізична, юридична особа, держава) може передати за договором іншому суб'єкту право власності на нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Власник має право володіння, користування та розпорядження належним йому майном (ст. 41 Конституції; ч. 1 ст. 4 Закону України "Про власність"; ч. 1 ст. 317 ЦК). Тому умови шлюбного договору, які обмежують право власника розпоряджатися належним йому нерухомим та іншим майном, право на яке підлягає державній реєстрації, роблять договір недійсним, оскільки у такому разі він обмежує конституційні права (ч.2 ст. 22 Конституції) і правоздатність (ст. 27 ЦК) власника. Як слушно зазначає Є. Ворожейкін, якщо право та інтерес громадянина порушуються, вони мають захищатися суспільством незалежно від ступеня близькості, що пов'язує суб'єктів. Основним змістом шлюбного договору є встановлення правового режиму майна подружжя. Дружина і чоловік можуть змінити режим як роздільного, так і спільного майна. Стаття 97 СК передбачає, що у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передають для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого їм у зв'язку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть передбачити, що на маймо, набуте ними за час шлюбу, не поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя і воно вважається спільною частковою або особистою приватною власністю. Наведене положення викликає деякі заперечення. Насамперед треба звернути увагу на те, що вживання терміна "особиста приватна власність", як вже зазначалось, не відповідає чинному законодавству. Частина 2 ст. 41 Конституції передбачає існування права приватної, а не особистої власності. Це ж положення закріплене у ч. 4 ст. 2 Закону України "Про власність" і ст. 325 ЦК. Крім того, навряд чи можна усе майно, набуте за час шлюбу, вважати особистою приватною власністю кожного з подружжя. Таке положення можна, звичайно, передбачити у шлюбному договорі. Однак реалізувати його на практиці навряд чи можливо. Як випливає зі змісту ст. З СК, характерною ознакою сім'ї є спільне проживання осіб, які пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки. Тому дуже важко, а часом навіть неможливо встановити, яке майно, набуте за час шлюбу, належить кожному з подружжя. Подружжя може у шлюбному договорі обмежити дію режиму спільності майна на окремі предмети, передбачивши, наприклад, що вклади, внесені до банківської (кредитної) установи на ім'я одного з подружжя, належать кожному з них. Речі, пов’язані з фаховою діяльністю подружжя (наприклад, стоматологічне крісло чоловіка-стоматолога).це власність того з подружжя, предметом професійної діяльності якого вони є. У шлюбному договорі може бути змінене правило ст. 62 СК, яке передбачає, що якщо майно, яке належить одному з подружжя, за час шлюбу істотно збільшиться у своїй вартості внаслідок спільних трудових або грошових затрат чи затрат другого з подружжя, у разі виникнення спору воно може бути визнане рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності. Може бути також закріплено положення про те, що правовий режим цього майна не змінюватиметься, тобто воно належатиме тому з подружжя, хто був його первісним власником, або дружині та чоловіку на праві спільної часткової власності у нерівних частках. Відповідно до ч. 3 ст. 97 СК сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі й у разі розірвання шлюбу. А згідно з ч. 4 цієї статті у шлюбному договорі може бути передбачене використання належного подружжю або одному з них майна для забезпечення потреб їх дітей, а також інших осіб. Як вже зазначалось, згідно з ч. 5 ст. 97 СК дружина і чоловік можуть включити до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. Таким чином, ч. 5 ст. 97 СК надає подружжю широкі можливості для регулювання їх майнових прав та обов'язків під час укладення шлюбного договору. Дружина і чоловік можуть змінити правовий режим не тільки їх спільного, а й роздільного майна. Зокрема, вони можуть поширити режим спільності на дошлюбне майно або на його окремі предмети, на речі, набуті за час шлюбу не в результаті їх спільної праці, а одержані, наприклад, одним із подружжя в дарунок, у порядку спадкування або придбані у період шлюбу за рахунок коштів одного з подружжя. У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» роз'яснено, що у шлюбному контракті майнові права та обов'язки подружжя можуть бути визначені інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного законодавства. Зокрема, може бути встановлено, що певне майно, яке належало одному з подружжя до шлюбу або буде одержане під час шлюбу в дарунок, стає їх спільною сумісною власністю. На розсуд дружини і чоловіка може бути визначено розмір їх часток у праві власності на майно, що буде набуте за час шлюбу, передбачено умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з подружжя за рахунок спільного чи роздільного майна. Частина 4 ст. 93 СК, як вже зазначалось, передбачає, що шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у незвичайно невигідне матеріальне становище. Це правило має тлумачитись шляхом зіставлення цієї частини з ч. 5 ст. 97 СК. А остання встановлює, що сторони можуть включати до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. У зв'язку з цим постає питання про те, як треба тлумачити наведені положення. Як зазначають окремі автори, у деяких випадках умови шлюбного договору погіршують матеріальне становище одного з подружжя, наприклад, положення про те, що дошлюбне майно одного чи обох з подружжя вважається їх спільним майном (зрозуміло, що якщо дошлюбне майно одного з подружжя набагато перевищуватиме дошлюбне майно другого з них, матеріальне становище останнього погіршиться), що частки дружини і чоловіка у їх спільному майні не є рівними, що майно, одержане одним із подружжя у дарунок або у спадщину, належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Однак ці положення діють. У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» роз'яснено, що ті умови шлюбного контракту, які всупереч волі будь-кого з подружжя погіршують його становище порівняно з законодавством України (мають дискримінаційний характер, позбавляють права на частку в набутому майні тощо), не можуть бути визнані дійсними. Водночас при застосуванні ч. 5 ст. 95 СК постає питання про те, які умови шлюбного договору, що передбачені з волі подружжя і погіршують становище обох чи одного з них, мають визнаватися недійсними. Уявляється, що у шлюбному договорі не можна передбачити положення, які обмежують конституційні права подружжя, наприклад, на пересування, вибір професії, роду трудової діяльності, світогляду, релігії, мови спілкування, або порушують принцип рівності чоловіка і жінки. У ч. 3 ст. 42 КпШС РФ зазначено, що шлюбний договір не може обмежувати право- або дієздатність подружжя. У СК України таке положення не передбачене. Однак про неприпустимість цього йдеться у ст. 27 ЦК. Неприпустимість же обмеження конституційних прав громадян передбачена статтями 21 і 22 Конституції. Дискусійним є питання про можливість закріплення у шлюбному договорі нерівних часток у праві власності подружжя на їх спільне майно, за умови, що майно, набуте за час шлюбу, належатиме їм на праві спільної часткової власності. Як вже зазначалось, у п. 11 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України роз'яснено, що дружина і чоловік можуть на власний розсуд визначати розмір їх часток у праві власності на майно, що буде набуте за час шлюбу, а також передбачати умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу. З. Ромовська свого часу зазначала, що відступ від рівності часток є основним елементом шлюбного договору і що проект СК прямо передбачає можливість порушення принципу рівності у майні, набутому за час шлюбу. Однак це положення прямо не передбачене ч. З ст. 97 СК, хоча вона й не відкидає можливості зазначеного відступу. Л. Пчелінцева підкреслює, що дружина і чоловік можуть передбачити у шлюбному договорі положення про те, що розмір їх часток у праві спільної часткової власності на набуте за час шлюбу майно буде нерівним. Цієї ж думки дотримується й О. Дзера. Водночас О. Дзера і Т. Ариванюк стверджують, що згода одного з подружжя на одержання у період шлюбу меншої частки майна або повна відмова від неї з юридичної точки зору означає відмову особи від набуття нею суб'єктивних цивільних прав, що суперечить основоположним принципам конституційного та сімейного права. На їх погляд, право на власність є елементом конституційного статусу людини, воно не може відчужуватися, обмежуватися, відбиратися тощо. З наведеним положенням не можна погодитись. Згода одного з подружжя на одержання меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або повна відмова від неї не є відмовою від набуття суб'єктивних цивільних прав. У таких випадках він відмовляється від свого суб'єктивного права власності на частку у спільному майні або дає згоду на зменшення своєї частки у праві власності на спільне майно, тобто розпоряджається зазначеним правом, а не відмовляється від набуття суб'єктивних цивільних прав. Більшість суб'єктивних цивільних прав, як зазначають деякі автори, відчужуються і передаються. Якщо у шлюбному договорі передбачено, що у подружжя виникає право спільної часткової власності на набуте ними за час шлюбу майно, кожен із них має право на оплатне чи безоплатне відчуження належної йому частки у праві власності на спільне майно (ст. 361 ЦК). Отже, кожен із подружжя має право розпоряджатися належною йому часткою у праві спільної часткової власності, а також може дати згоду на одержання меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або відмовитися від неї. Така згода або відмова дійсні, якщо вони відображають справжнє волевиявлення того з подружжя, хто їх дав. Це не суперечить моральним засадам суспільства і не ставить одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, якщо він достатньо матеріально забезпечений. Стаття 347 ЦК прямо передбачає можливість особи відмовитись від права власності на належне їй майно. Якщо після укладення шлюбу один із подружжя вселяється у житлове приміщення, яке належить другому з них, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Житло може належати одному з подружжя на підставі права власності або на умовах договору житлового найму. Можуть бути передбачені умови звільнення житлового приміщення у разі розірвання шлюбу тим з подружжя, хто вселився в нього, з виплатою грошової компенсації або без неї. Якщо житлове приміщення належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, вони можуть домовитися про поділ його у рівних частках або з відступом від рівності часток, а також вирішити питання про проживання або непроживання кожного з них у цьому приміщенні. При цьому згідно з частинами 7 і 8 ст. 7 СК мають враховуватися права малолітніх і неповнолітніх дітей щодо користування житлом. У шлюбному договорі також можуть бути передбачені умови користування житловим приміщенням, що належить обом або одному з подружжя, родичами кожного з них. При цьому дружина і чоловік повинні визначити умови проживання цих осіб. У шлюбному договорі можуть бути також передбачені права та обов’язки подружжя щодо взаємного утримання (ст. 99 СК; п. 2 Порядку укладення шлюбного контракту). Сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі, визначити умови, розмір та строки виплати аліментів як у період шлюбу, так і після його розірвання. У разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором аліменти можуть стягуватись на підставі виконавчого напису нотаріуса. Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Умови договору не можуть погіршувати становище того з подружжя, хто є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги. Це твердження обумовлене імперативним характером ст. 75 СК і правилами ч. 5 ст. 97 і ч. 8 ст. 7 СК.
3.4. Строк дії, зміна умов договору,
припинення та визнання шлюбного договору
недійсним Відповідно до ч. 1 ст. 96 СК у шлюбному
договорі може бути встановлено загальний
строк його дії, а також строки тривалості
окремих прав та обов'язків. Ця норма є
диспозитивною. Тому в шлюбному договорі
зазначені строки можуть і не передбачатись.
Якщо у цьому документі не передбачений
загальний строк його дії, він діє до відмови
подружжя від цього договору або до його
розірвання (статті 100 і 101 СК) чи визнання
недійсним (ст. 103 СК). Якщо у
шлюбному договорі встановлено загальний
строк його дії, він діє протягом цього
строку. Подружжя може подовжити термін
дії шлюбного договору. Така угода, як
випливає зі змісту ст. 94 СК, має бути нотаріально
посвідчена. Дружина і чоловік можуть
також відмовитись від шлюбного договору
або розірвати його (статті 101 і 102 СК). У
шлюбному договорі може бути встановлена
чинність нього документа або окремих
його умов і після припинення шлюбу. У
разі розірвання шлюбу умови шлюбного
договору, не пов'язані з існуванням шлюбу,
зберігають свою силу, наприклад, зобов’язання
одного з подружжя щодо утримання дитини
(ч. 2 ст. 93 СК), зобов'язання одного з подружжя
щодо сплати аліментів другому з них (ст.
99 СК), а також щодо умов користування житловим
приміщенням, яке належить одному з подружжя.
Умови ж шлюбного договору, безпосередньо
пов'язані з існуванням шлюбу, припиняються.
Це положення закріплене у ч. З ст. 43 СК
РФ. СК України цього не передбачає. Уявляється,
що положення про збереження окремих умов
шлюбного договору після припинення шлюбу
може бути застосоване лише тоді, коли
про це безпосередньо йдеться у договорі.
Згідно з ч. 1 ст. 100 СК одностороння
зміна умова шлюбного договору не допускається.
Цей документ може бути змінено за угодою
сторін, а у разі виникнення спору - за
рішенням суду. У п. 7 Порядку укладення
шлюбного контракту зазначено, що останній
може включати положення щодо зміни його
умов. Частина 3 ст. 100 СК передбачає, що
на вимогу одного з подружжя шлюбний договір
за рішенням суду може бути змінений, якщо
цього вимагають його інтереси, інтереси
дітей, зокрема непрацездатних повнолітніх
дітей, які мають істотне значення. Те
положення відповідає ч. 8 ст. 7 СК яка закріплює
загальні принципи регулювання сімейних
відносин. Той з подружжя, хто вимагає
в судовому порядку зміни умов шлюбного
договору, має пред'явити перетворювальний
позов. Для його задоволення, як слушно
зазначає М. Антокольська, необхідно, щоб
відбулася така зміна обставин, за якої
виконання умов договору призвело б до
заподіяння значної шкоди сторонам (стороні).
Причому на момент укладення договору
передбачити це було неможливо. Угода
про зміну шлюбного договору має нотаріально
посвідчуватись. Шлюбний договір укладається
за угодою подружжя. Тому дружина і чоловік
за домовленістю між собою можуть відмовитися
від нього. Відмова подружжя від шлюбного
договору має нотаріально посвідчуватись.
Права та обов'язки подружжя, встановлені
шлюбним договором, припиняються у день
подання нотаріусу заяви про відмову від
нього. Якщо подружжя не дійде згоди щодо
відмови від шлюбного договору, суд з підстав,
які мають істотне значення, зокрема у
разі неможливості виконання шлюбного
договору, може розірвати його. Шлюбний
договір, як і будь-який інший, породжує
певні зобов'язання сторін. А однією з
підстав припинення зобов'язання є неможливість
його виконання (ст. 607 ПК). Тому за рішенням
суду шлюбний договір може бути розірваний,
якщо той з подружжя, хто пред'явив відповідний
позов, доведе неможливість виконання
його умов. Відповідно до ст. 101 СК розірвання
шлюбного договору можливе також за наявності
підстав, що мають істотне значення. Тому
той з подружжя, хто пред'явив позов, має
довести наявність таких підстав (ст. 30
ЦПК). Уявляється, що під істотними обставинами,
як й при зміні умов шлюбного договору,
треба розуміти обставини, наявність яких
істотно порушує інтереси того з подружжя,
хто пред'явив позов, а також неповнолітніх
та повнолітніх дітей. Для розірвання
шлюбного договору необхідне пред'явлення
перетворювального позову.Як вже зазначалось,
шлюбний договір є одним з видів правочину.
Тому необхідне додержання встановлених
ЦК умов чинності правочину (частини 1-5
ст. 203 ЦК). Шлюбний договір може також бути
визнаний недійсним, якщо його зміст суперечить
вимогам ч. 4 ст. 93 і ч. 5 ст. 97 СК. Сімейний
договір автоматично анулюється у випадку
смерті одного з членів подружжя, за обопільною
згодою сторін, а також на випадок розірвання
шлюбу. Документ вважатиметься недійсним,
якщо було порушено умови порядку його
складання і у разі ущемлення прав одного
з членів подружжя у протиріччя законодавству
України. Але за бажанням члени подружжя
в період дії сімейного договору можуть
припинити дії якихось пунктів або внести
нові, відкоригувати чи змінити щось. Визнання
шлюбного договору недійсним треба відрізняти
від його розірвання. При розірванні шлюбного
договору його чинність припиняється
на майбутнє, а при визнанні цього договору
недійсним він вважається недійсним з
моменту його укладення. Для розірвання
шлюбного договору треба пред'явити перетворювальний
позов, а для визнання цього договору недійсним
- негативний. Як слушно зазначає І. Жилінкова,
визнання шлюбного договору недійсним,
як і його розірвання, не впливає на долю
шлюбу. При цьому шлюбний союз продовжуватиме
існувати. При визнанні шлюбного договору
недійсним він, як вже зазначалося, є недійсним
з моменту його укладення. Тому, як слушно
підкреслює І. Жилінкова, з самого початку
відносини між подружжям мають розглядатися
з погляду їх законодавчого, а не договірного
регулювання. Якщо на момент визнання
шлюбного договору недійсним дружина
і чоловік не виконали його умов (щодо
сплати аліментів, передачі роздільного
майна у спільну власність, його набуття
або реалізації тощо), з них знімається
обов'язок вчинення дій щодо такого виконання.
Якщо ж такі дії були вчинені, їх результати
підлягають анулюванню. Сторони повертаються
у становище, що існувало до вчинення ними
юридично значущих дій. Це положення не
поширюється на виконання подружжям аліментних
зобов'язань. Той з подружжя, хто сплатив
повністю або частково аліменти на користь
другого з них або на користь третіх осіб,
не набуває щодо цих осіб права зворотної
вимоги. У такому разі можна за аналогією
застосувати правило ч. 2 ст. 422 ЦПК, яке
передбачає, що у аліментних справах, а
також у справах про стягнення заробітної
плати або інших виплат, що випливають
із трудових правовідносин, звернення
виконання не допускається незалежно
від того, в якому порядку скасоване рішення,
крім тих випадків, коли останнє було прийняте
на підставі підроблених документів або
завідомо неправдивих відомостей позивача.
Як зазначає І. Жилінкова, якщо шлюбний
договір визнаний недійсним на вимогу
одного з подружжя внаслідок винних дій
другого з них (обман, насильство, погроза
тощо), негативні наслідки цього мають
стосуватися лише винної особи. Так, з
неї за рішенням суду можуть бути не зняті
обов'язки, передбачені шлюбним договором
(передати майно у спільну власність подружжя,
надати утримання другому з них, придбати
майно для сім'ї на власні кошти тощо).
Водночас обов'язки другого з подружжя
щодо винної особи мають бути анульовані.
Майно, яке вже було передане ним у спільну
власність або другому з подружжя, має
бути повернене йому. Мабуть, у такому
разі можна вести мову й про повернення
сум, виплачених тим з подружжя, хто є добросовісним,
на користь недобросовісного чи в його
інтересах третім особам.