Ирина Эланс
Семантико-стилістичні особливості використання фразеологічних одиниць у творах Олеся Гончара
ЗМІСТ
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Невід’ємною ознакою високої мовної культури є володіння лексичним і фразеологічним багатством рідної мови. В умовах національного відродження українського суспільства виникла потреба підвищити ефективність навчально-виховного процесу на уроках мови, знайти вагомі засоби педагогічного впливу на особистість учнів з метою збагачення їх мовлення.
У другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. спостерігається посилення уваги дослідників до проблем ідеостилю О.Гончара.
Дослідження ідеостилю О. Гончара розглянуті в роботах таких дослідників як Л. Авксентьєва, І. Білодіда, В. Білоноженко, М. Богдана, С. Ганжі, І. Гнатюк, Л. Скрипник, Н. Сологуб, В. Ужченка, В. Чабаненка, М. Коломійця, Ю. Прадіда, С. Бибик, А. Супрун, Л. Щербачук, Ю. Кохана, В. Папіш, Н. Бабич та ін.
Посилення інтересу науковців до проблем лінгвістики тексту зумовлює необхідність розгляду питань, пов’язаних з функціями і текстотворчими можливостями фразеологічних одиниць у художніх текстах.
Підкреслюючи необхідність аналізу значень мовних одиниць у тісному зв’язку з функціонуванням їх у мові, О. Потебня зазначав: „За звичаєм ми розглядаємо слово в такому вигляді, як воно дається в словниках. Це все одно, якби ми розглядали рослину, якою вона є в гербарії, тобто не так, як вона насправді живе, а як штучно приготовлена з метою пізнання” [26, с. 122]. Тож зрозуміло, що дослідження художніх текстів надає можливості для спостережень функціонально-семантичної суті фразеологізмів.
Художній текст є специфічним філологічним засобом осмислення буття. Об’єктивна реальність світобудови перебуває в основі відтвореної автором реальності й втілюється в усій його мовній палітрі, в тому числі й у семантиці фразеологічних одиниць. У даній роботі дослідимо стилістичні особливості фразеологізмів на матеріалі творів О. Гончара, адже з його іменем нерозривно пов’язаний розвиток і розквіт українського літературного слова, національної мовної культури ХХ ст.
Мова і стиль художніх творів О. Гончара були предметом дослідження в працях М. Братан, В. Галич, С. Головащука, М. Демського, О. Демської, Г. Колесника, Н. Москаленко, І. Семенчука, О. Стішова та ін., але проблеми використання О. Гончаром фразеологічних засобів мови окремо не розглядались.
В українському мовознавстві недостатньо праць, де б аналізувались чинники, які впливають на добір письменником стійких словосполучень, вияв рис його ідіостилю, досліджувались функції і текстотворчі можливості фразеологічних одиниць у художніх текстах.
Мета дослідження – обґрунтувати особливості використання ідеостилю в художніх творах О. Гончара та дослідити можливості використання матеріалів дослідження на уроках української мови в загальноосвітній школі.
Мета дослідження передбачає розв’язання таких завдань:
1. Проаналізувати наукову
літературу за темою
2. Розглянути теоретичні засади вивчення фразеологізмів на матеріалі художніх текстів.
3. Дослідити семантико-стилістичні особливості використання ФО у творах Олеся Гончара.
4. З’ясувати можливості використання матеріалів дослідження на уроках української мови в середній школі.
5. Узагальнити матеріали дослідження.
Об’єкт дослідження – мова художньої прози О. Гончара.
Предмет дослідження – семантико-стилістичні групи фразеологізмів, що функціонують у художніх творах О. Гончара „Собор”, „Прапороносці”, „Тронка”.
Теоретико-методологічну основу дослідження становлять наукові праці Л. Авксентьєва, Н. Бабич, М. Демського, Н. Сологуб, В. Ужченка, які розглядають фразеологію як складник художньої мови творів представників української літератури; наукові праці М. Братан, В. Галич, С. Головащука, М. Демського, О. Демської, Г. Колесника, Н. Москаленко, І. Гнатюк, Ю. Прадіда, Н. Сологуб, І. Семенчука, О. Стішова, Ю. Кохана, присвячені мові і стилю художніх творів О. Гончара.
Основними методами дослідження були: теоретичний аналіз проблеми на базі вивчення наукових джерел (аналіз, порівняння, узагальнення та систематизація даних); вилучений фактичний матеріал опрацьовувався за допомогою описового, зіставного, семантичного та компонентного аналізу. При аналізі фразеологічних одиниць у тканині художнього тексту, їх взаємодії з іншими елементами тексту застосовано контекстологічний метод.
Практична значимість роботи в тому, що її матеріали можуть бути використанні студентами педагогічних навчальних закладів при написанні курсових і бакалаврських робіт, у практиці роботи вчителів української мови і літератури.
РОЗДІЛ І. Творчість Олеся Гончара у світовому контексті
1.1 Вивчення індивідуального і мовного стилю письменника
"Поетична мова — 1) мова віршованої поезії, або віршована мова (у протиставленні поняттю "мова прози"); 2) мова художньої літератури з її визначальною естетичною функцією; 3) система мовно-виражальних засобів, орієнтованих на досягнення ефекту високого стилю, незвичного для буденного спілкування" [13, с 500]. Коментуючи перше і третє визначення, можна стверджувати: поетична мова розглядається не лише як формальна, віршова організація мовлення, а й як певні семантичні процеси творення образу (наприклад, семантизація звукової будови, переосмислення слів-понять, виникнення нових асоціативних зв'язків між ними, актуалізація синтаксичних структур для створення колоритів індивідуальної і жанрово-стильової мови). Щодо другого визначення, то поетична мова має певні традиції у відборі й організації мовного матеріалу. Використання поетичних традицій свідчить про знання рідної мови, про вміння митця творчо ставитись до того, що стало загальнонаціональним здобутком. Традиційно-поетичними можуть бути і лексико-фразеологічні, і фонетичні, і морфологічні, і синтаксичні елементи. Системну взаємодію традиційно-поетичних та інших мовних засобів зумовлено ідейно-естетичними завданнями твору. Поетичну мову називають також художньою або образною мовою.
Поетична мова являє собою сукупність мовних елементів, які утворюють організовану систему виражально-образних засобів художнього зображення дійсності. Основу поетичної мови складає літературна мова з її нормативністю і стильовою диференціацією. Мовний стандарт не дозволяє письменнику вийти за рамки його звукової, семантичної і формально-граматичної системи.
Засоби поетичного зображення можуть варіюватися, видозмінюватися, зникати або вертатися до художньої мови. Мовна система багата, образна. У зв'язку з цим поетична традиція — це не тільки фактор використання певного мовного матеріалу, а й імпульс до семантико-емоційних інновацій, що дозволяють митцю створити індивідуальний образ на основі традиційно-символічного змісту.
Від майстерності письменника, від його мовної інтуїції і знання мовної системи залежить естетична своєрідність використаних ним традиційно-поетичних елементів, за якими і визначають художній стиль митця. В. Жирмунський стверджує: "Художній стиль письменника являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними засобами" [3, с 200].
Стиль автора — це та сукупність особливостей творчості, яка відрізняє його твори від творів інших письменників. Сукупність зображально-виражальних засобів митця є ефективною, коли закономірно поєднується в художню мотивовану систему. Носіями стилю є елементи форми художнього твору — від композиції до мовних виразових форм. Досліджуючи стиль певного письменника, виділяють стильову домінанту Стиль — це сукупність художніх особливостей літературного твору. В ширшому розумінні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби [4, с 344].
Авторський стиль може видозмінюватися у зв'язку зі зміною тематики і проблематики, ідеології. Наприклад, у творах вітчизняної літератури відбито різні ідеології письменників: національні ідеї властиві творчому доробку Т. Шевченка, пізнім творам І. Франка, Лесі Українки, Є. Маланюка, О. Теліги, О. Ольжича, Ю. Липи, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса та ін., ідеї націонал-комунізму — М. Хвильового, комунізму — М. Бажана, О. Гончара, Ю. Смолича тощо, соціалізму — П. Грабовського, М. Коцюбинського, В.Винниченка та ін., демолібералізму — Д. Павличка, Ю. Андруховича, О. Забужко та ін.
Визначення особливостей індивідуального стилю митця залежить і від врахування певного художнього методу (літературного напряму). Наприклад, зразками барокового стилю у вітчизняній літературі є поезія М. Смотрицького, І. Величковського, Г. Сковороди, збірники проповідей "Меч духовний", "Труби словес проповідних" Л. Барановича, "Ключ розуміння" І. Галятовського, козацькі літописи Г. Грабянки, С. Величка, Самовидця. Елементи бароко наявні й у творчості І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Тичини, Є. Плужника, М. Хвильового, О. Довженка, В. Стуса, І. Драча, В. Шевчука та ін.
Елементи класицизму помітні у поезії І. Некрашевича, трагікомедії "Владимир" Ф. Прокоповича, поемі "Енеїда" І. Котляревського, травестійній оді "Пісні Гараська" П. Гулака-Артемовського, неокласицизму — у поезії неокласиків (М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Ю. Клена, М. Рильського) і письменників-націоналістів (Є. Маланюка, О. Ольжича та ін.).
Сентиментальний метод в українській літературі яскраво представлено повістями "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов" Г. Квітки-Основ'яненка. Елементи сентименталізму властиві творчому доробку І. Котляревського ("Наталка Полтавка"), Ю. Федьковича ("Люба-згуба"), П. Грабовського ("Швачка") та ін.
Романтичними творами українських письменників є поезія М. Шашкевича, рання творчість Т. Шевченка (балади "Утоплена", "Причинна", "Лілея" та ін.), роман "Чорна Рада" П. Куліша, Ю. Федьковича тощо. Неоромантичні ідеї у вітчизняній літературі наявні у творах Лесі Українки, представників "розстріляного відродження" (Ю. Яновський, М. Хвильовий та ін.), "празької школи" (О. Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа та ін.), шістдесятників (0. Довженко, М. Стельмах, М. Вінграновський та ін.).
Український реалізм репрезентують твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, А. Свидницького, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, Панаса Мирного, І. Франка та ін.
У вітчизняній літературі риси натуралізму найбільше проявились у творчості В. Винниченка ("Чесність з собою", "Записки Кирпатого Мефістофеля", "Гріх", "Базар") та постмодерністів.
Яскраве вираження методу соцреалізму наявне у творчому доробку М. Бажана, Ю. Смолича, І. Микитенка, М. Стельмаха, О. Корнійчука, А. Малишка, О. Головка, пізніх творах П. Тичини, М. Рильського та ін.
Модернізм у вітчизняній літературі представлено літературно-мистецькими тенденціями: символізму (поезія О. Олеся, М. Вороного, ранні твори П. Тичини,
М. Рильського, В. Еллана-Блакитного; проза О. Кобилянської, М. Хвильового, А. Головка та ін), імпресіонізму (новелістика М. Коцюбинського, М. Хвильового, М. Черемшини), експресіонізму (новели В. Стефаника, "Червоний роман" А. Головка, "Вальдшнепи" М. Хвильового, "Сонячна машина" В. Виннниченка, "Маклена Граса" М. Куліша та ін.), футуризму (поезія М. Семенка, 0. Слісаренка, Л. Савченка, ранні твори М. Бажана), сюрреалізму (поезія раннього періоду П. Тичини, В. Барки, новелістика М. Хвильового, Г. Косинки та ін.), імажинізму (збірки "Золоті шуліки", "Сьогодні" В. Сосюри, "Перстені молодості" Б.-І. Антонича та ін.
В українській літературі постмодернізм представлений творами Е. Андієвської, Ю. Тарнавського, Ю. Андруховича, О. Забужко, літературних угруповань Бу-Ба-Бу, "Пропала грамота", "Нова дегенерація" та ін.
Метод визначає загальний напрям творчості, а стиль — індивідуальні властивості художника слова. Л. Тимофеєв стверджує: "В методі знаходять насамперед те загальне, що пов'язує митців, а в стилі — те індивідуальне, що розділяє їх: особистий досвід, талант, манера письма та ін."[12,с.64].
Як свідчить шкільна практика, вивчення монографічних тем в старших класах школи на уроках української літератури передбачає дослідження особливостей індивідуального авторського стилю. "У старших класах постають і нові проблеми, що потребуватимуть певних узагальнень на основі вивчення ряду фактів. Сюди належать: індивідуальний стиль письменника, стилістичні особливості, властиві різним літературним напрямам, історичний розвиток літературної мови тощо", — доводять відомі методисти Т Бугайко, Ф. Бугайко [2, с 172].
В індивідуальному стилі письменника знаходить своє вираження авторська позиція щодо вибору певних виражальних засобів, тобто виявляються риси його мовотворчої індивідуальності. Над проблемою вивчення індивідуального стилю письменника працювали В. Виноградов, А. Федоров, Б. Томашевський, Р. Будагов, Л. Тимофеєв, А. Ревякін, А. Докусов, Г. Поспелов, Ю. Бондарев, Т. Бугайко, Є. Пасічник, С Єрмоленко, Л. Ставицька, Н. Сологуб, Н. Волошина та ін.
В енциклопедії "Українська мова" індивідуальний стиль трактується як "сукупність мовно-виражальних засобів, які виконують естетичну функцію і вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших" [14, с 604].
Авторами "Літературознавчого словника-довідника" подано таке визначення поняття "індивідуальний стиль": "Індивідуальний стиль — це іманентний (властивий його внутрішній природі) прояв істотних ознак таланту у конкретному художньому творі, мистецька документалізація своєрідності світосприйняття певного автора, його нахилу до ірраціонального чи раціонального мислення, до міметичних принципів (принципів уподібнення) чи розкутого образотворення, його естетичного смаку, що в сукупності формують неповторне явище" [8, с 312].
Підтримуємо думку вітчизняних мовознавців С Єрмоленко, Л. Ставицької, Н. Сологуб, у русистиці — В. Виноградова щодо визначення терміна "індивідуальний стиль". Л. Ставицька, досліджуючи проблему ідіостилю, зазначила: "Визначення індивідуального стилю письменника висуває проблеми не тільки суто лінгвістичного характеру, а й проблеми естетики" [11, с 61].
Сучасні вчені, досліджуючи художній ідіостиль, зазначають, що його опис залежить від художньо-образного аналізу твору і від того, з якими позамовними явищами дійсності співвідносяться ці одиниці. Залежно від індивідуальної естетики слова позамовний світ набуває різних мовно-виразових форм в ідіостилі, підпорядковується естетичним законам творення і сприймання художнього тексту, через що утворюються образні словесні ряди (епітети, метафори, порівняння). Різні компоненти художнього тексту можуть сприяти функціональній активізації слів із звуковою або колірною семантикою. Звідси художній текст виявляється як система художньо-зображальних засобів — тропів, як певна стилістична структура.
Вивчення семантики, структури та функціонування системи тропів у художньому тексті викликає особливе зацікавлення. Через художньо-образне вживання слів створюється емоційна, експресивно насичена, художня оповідь. Художньо-зображальні засоби у тематично спільних контекстах є джерелом естетичного осмислення проблем. Вивчення естетичних функцій слова дає можливість не лише виявити мовно-індивідуальну свідомість письменника, а й осмислити естетизовану дійсність за допомогою засобів мови у відповідній системі мовновиражапьних засобів. При цьому в ідіостилі можуть об'єднуватися різні компоненти мовної реальності. Ідіостиль письменника може впливати на розвиток мови, становлення норм, формування національних традицій культуромовної особистості. Про індивідуальний авторський стиль, мову художніх творів так зазначає іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гассет: "Я" кожного поета — це новий словник, нова мова, через які він дарує нам предмети... невідомі раніше" [10].
Невід'ємною складовою індивідуального стилю письменника є мова художнього твору, у якій митець відтворює своє естетичне кредо, сприймання та розуміння дійсності. Через словесну тканину твору старшокласник-читач проникає в його ідейно-художній зміст, у розкриття характерів образів-персонажів, особливості відтворення дійсності. У художній мові митець виявляє свою індивідуальність: застосовує характерні лексеми, вислови, звороти, речення відзначаються певними особливостями у побудові тощо. "У середній школі центром уваги є мова конкретного літературного твору, а узагальнюючі висновки потрібні не як самодостатні літературознавчі категорії, а як засіб глибше осмислити мовні засоби саме даного твору і даного письменника" [2, с 172-173].
Між мовним стилем та індивідуальним стилем письменника існує суттєва різниця. Поняття стилю мови слід відрізняти від стилю індивідуальної мови, від стилю письменника, від стилю літературного твору. З точки зору мовної системи стиль — це одна із її різновидностей, що характеризується індивідуальними своєрідностями експресивного відбору слів, фразеології, синтаксичних конструкцій.
Деякі дослідники ототожнюють поняття "індивідуальний стиль" і "мова художньої літератури". На нашу думку, такий погляд більш характерний для мовознавства, а для дослідження літературних явищ він є занадто вузьким. Поняття "індивідуальний стиль" є ширшим за поняття "мова художньої літератури": авторський стиль передбачає врахування не тільки мовних засобів, а й тем, образної системи, композиції твору, художнього змісту та ін. Наприклад, аналіз художньої мови на синтаксичному рівні передбачає спостереження за особливостями побудови речення, сполучення слів, їх порядку в реченні, характером зв'язків речень між собою, що дозволяє визначити особливості індивідуального мовного стилю певного митця. Мовний стиль, як зазначає О. Бандура, "це різновид літературної мови, що склався історично і характеризується певною сукупністю відповідних ознак... певне їх сполучення і своєрідність функцій мовних засобів відрізняють один стиль від іншого" [1, с 36].
Під час аналізу художньої мови творів письменника визначаються індивідуальні риси, з'ясовуються естетичні закономірності, притаманні слову в художньому мовленні взагалі. Добір мовних зображальних засобів та їх використання в контексті художнього твору, з'ясування естетичної функції мовного матеріалу визначають ідіостиль письменника. Визначний мовознавець О. І. Єфімов доводить: "Основним завданням аналізу словесної тканини художніх творів є визначення специфіки мови і стилю письменника, індивідуальної своєрідності його мовних засобів, у яких знаходять своє відтворення ідея і зміст твору" [15, с 4].
На уроках української літератури в старшій школі практикується аналіз художнього твору, який передбачає спочатку з'ясування його змісту, а пізніше визначаються особливості форми. На думку літературознавців В. Марка, Г. Клочека, В. Панченка та ін., "доцільно ширше практикувати такий аналіз, який би розпочинався з вивчення форми, а відтак вів би до розуміння змісту" [7, с 6].
Відомі методисти сучасності Н. Волошина, С. Жила, А. Градовський, В. Цимбалюк, 3. Шевченко та ін. відзначають, що підготовчу роботу щодо визначення мовного стилю митця доцільно проводити систематично в основній школі,"... цим буде підготовано міцну основу для формування в старшокласників уміння виявляти мовностилістичні особливості творів кожного письменника, що вивчаються за програмою" [9, с 64].
1.2 Ідіостиль і концептуальна
Серед багатьох відомих підходів до вивчення ідіостилю письменника сучасний напрям лінгвістичних студій акцентує розуміння мовної діяльності як одного із модусів когніції, що становить вершину айсберга, в основі якого лежать когнітивні здібності особистості [10, c. 306]. Дослідження втілення у художньому дискурсі концептуальної картини світу творчої особистості автора, його ідіодискурсу наразі стає все більш актальним.
Говорячи про конкретні прояви дискурсу митця, ми фактично маємо на увазі його ідіодискурс на відміну від тексту. Так, ідіодискурс Е. Гемінґвея визначається багатим підтекстом [11] як засобом особливого впливу на читача у відповідності до його літературної “теорії айсберга”.
Сукупність мовно-когнітивних механізмів створення текстового простору певним автором, що відрізняє його дискурс від інших – це у широкому розумінні ідіостиль. Ідіостиль, на нашу думку, є складним, багатовимірним та багаторівневим проявом особистості автора художнього тексту. Існує ряд підходів його вивчення.
Ідіостиль письменника досить часто розглядається у когнітивній лінгвістиці. За Н.С. Болотновою, ідіостиль – система асоціативно-смислових полів, які характеризують когнітивний рівень мовної особистості [5]. З-поміж багатьох існуючих трактувань ідіостилю завданням когнітивного вивчення дискурсу певного автора відповідає розгляд ідіостилю крізь систему концептуальних моделей в напрямку від когнітивних феноменів до їхньої мовної реалізації. Так, у трактуванні І.A. Тарасової ідіостиль як “спосіб думати і говорити про світ в нерозривній єдності” корелює з розумінням ідіостилю як сукупності мовних і ментальних структур художнього світу автора [25, с. 9], єдності концептів і когнітивних структур та їхнього мовного втілення [25, c. 22]. В.О. Самохіна наголошує на необхідності врахування “соціально-історичних, національних, індивідуально-психологічних і морально-етичних норм, особливостей людини,її світосприйняття, знань про світ (концептуальна картина світу й тезаурус)…” [21, с. 15] у дослідженні ідіостилю.
Особливо інтенсивно упродовж ряду років у стилістиці художньої мови проводилося дослідження ідіостилю з орієнтацією на окремі елементи художньої системи письменника, перш за все на розгляд мовних засобів (частіше лексичних) з послідовним “укрупненням” одиниць аналізу та поступовим посиленням уваги до змістових форм та структури.
Як узагальнює Н.С. Болотова, для цього періоду вивчення ідіостилю характерно: 1) увага до образної трансформації слів, 2) до естетичної модифікації виразних засобів в ідіостилі письменника (Т.Г. Винокур, Л.О. Ставицька та інші), 3) до динаміки мовних форм (В.В. Виноградов, Є.О. Гончарова, А.І. Домашнєв, І.П. Шишкіна та ін), 4) до композиційних прийомів і структури; 5) до універсальних змістів, що по-різному реалізуються у творчості різних авторів; 6) до слововживання і словотвор-чості; 7) до вивчення внутрішньо зумовленої системи засобів словесного вираження [4, с. 7].
Другий напрям у дослідженні ідіостилю фокусується на аналізі різних структурних і змістових форм організації мовного матеріалу (передусім лек-
сичного) у замкнутому цілому та виявленні характеру їх співвіднесеності на рівні стилістичного узусу або ідіостилю. Для цього напряму також харак-
терний лексикоцентризм та орієнтація на виявлення загальних закономірностей у слововживанні одного або кількох письменників [4, с. 7].
Інші підходи трактують індивідуальній стильяк сукупність мовно-вира жальних засобів, що виконують естетичну функцію та вирізняють мову ок-ремого письменника з-поміж інших [20, с.604], як феномен, що належить до царини естетики [23, с. 61], та як єдність змістових і формальних лінгвальних характеристик, притаманних творам певного письменника, яка створює унікальний, втілений у цих творах авторський спосіб мовної реалізації [13].
Досліджуючи зв’язок між автором і структурою створюваного ним тексту як словесно-художнього цілого, В.В. Виноградов доходить висновку про те, що стиль письменника створює та відтворює індивідуально-виразні якості та співвідношення речей-образів, типові для творчої системи саме цього митця [7, с. 128, 211]. Поряд із цим особистість письменника відображається у неповторності й оригінальності асоціацій, вербально матеріалізованих у лексичній структурі тексту. Асоціативні перегукування та паралелі, найбільш характерні для автора типи асоціацій, пронизують усю його творчість, стають важливою ознакою ідіостилю, відображуючи сприйняття навколишнього світу письменником.
Третій напрям формується під впливом когнітивної лінгвістики на основі моделювання “можливих світів” різних авторів. При цьому виявляються “домінантний особистісний зміст” (В.А. Піщальникова [20] та інші, вивчаються окремі концепти та форми їх репрезентації (С.О. Анохина, Є.В. Баринова та інші [1; 2]), система концептів-домінант (О. Дойчик [12] та інші), семантичні, асоціативні та лінгвокультурологічні поля [4, с. 8].
Саме цей підхід покладено в основу когнітивно спрямованого дослідження ідіостилю Е. Гемінґвея.
Визначення індивідуального стилю як іманентного (властивого його внутрішній природі) прояву істотних ознак особистості автора у конкретному художньому творі потребує звернення до мистецької документалізації когнітивної картини світу певного автора, що залежить від його схильності до ірраціонального чи раціонального мислення, до міметичних принципів (принципів уподібнення) чи розкутого образотворення, його естетичного смаку тощо, які в сукупності формують неповторне явище [18, с 312].
Кожному письменнику притаманна тонка мовна індивідуальність, свій неповторний ідіостиль.
Складовою ідіостилю є ідіолект письменника. За О.О. Селівановою ідіолект є індивідуальним різновидом мови, що реалізується в сукупності різних ознак мовлення окремого носія мови, а в письмовому мовленні виявляє риси ідіостилю [22, c. 167]. Поняття ідіолекту та ідіостилю співвідносяться як норма й узус національної мови, з одного боку, та індивідуальна манера мовлення, з іншого, тобто ідіостиль постає як індивідуально-творче використання національної мови [24, с. 107], що, фактично, закорінене в ідеях В. В. Виноградова про те, що ідіостиль відтворюється засобами ідіолекту, який є сукупністю мовних засобів інди-відуального мовлення [7]. О. О. Селіванова деталізує: ідіолект – індивідуальний різновид мови, що реалізується в сукупності різних ознак мовлення окремого носія мови, а в письмовому мовленні виявляє риси ідіостилю [22, c. 167]. Так, ідіолект Е. Гемінґвея характеризується простою граматикою та розмовною мовою. Основною домінантною ознакою стилю письменника є низька кількість вжитих прикметників і короткі, ритмічні речення, що концентруються безпосередньо на дії, а не на її відображенні [30].
Ідіостиль, на думку М.М. Кожиної та інших, включає всі мовні та позамовні стилетвірні та текстотвірні фактори, що складають художній текст, перші – основа, а другі – передумова його створення. Вираження ідіостилю відбувається за допомогою позамовних і внутрішньомовних засобів, в які входить система поза- і внутрішньотекстових референтних відносин [16, с. 121]. Так, система тропів Е. Гемінґвея включає “вербалізовані жести” –кінетичні дієслова, а також специфічні прийоми динамізації зображуваних подій, що створюють “кінематографічний ефект” його ідіостилю [11, с. 116].
Уточненням поняття ідіостилю в когнітивному напрямку є запропоноване Р. Фаулером поняття “когнітивний стиль” (mind style) – специфічна мовна репрезентація індивідуальної ментальної сутності автора, оповідача та персонажів, які корелюють з поняттями картина світу (world view), це відображення характерного способу засвоєння та розуміння світу, яке автор утілює у тексті [29, c. 103]. Е. Семіно акцентує у понятті когнітивного стилю відповідність індивідуальним якостям картини світу певної особистості: характерні когнітивні звички, можливості та обмеження, цінності та вірування, які виникають як результат індивідуальних когнітивних особливостей [32, c. 97]. Таким чином, когнітивний стиль – типові когнітивні операції автора, спосіб індивідуальної концептуалізації дійсності [12, с. 24]. Важливо, що поняття когнітивний стиль (скажимо, поета) відрізняється від його літературного стилю, бо концентрується на особливостях поетичного мислення, яке “може бути визначено шляхом аналізу його виражальних мовних засобів у когнітивному аспекті” [3, с. 73].
Мовна особистість автора, проявом якої є ідіостиль, згідно з Ю.М. Карауловим, представлена вербальною і невербальною частинами, де перша розкривається через сферу мовної свідомості, а друга – через одиниці “проміжної мови” – мови почуттів, образів, уявлень про рух і схем дій, що супроводжують увесь дискурс автора [15, с.91-93] (пор.: це прояв рефлексії автора над мовою, що є сукупністю глибинних констант, домінант художньої особистості [9, с. 10]).
Особистісне сприйняття свідомістю автора явищ зовнішнього світу неминуче носить характер індивідуального знакового закріплення денотатив-них сутностей. Це є своєрідною трансформацією авторської концептуальної картини світу, яка є ментальним підґрунтям ідіостилю автора. На думку Н.С. Болотнової, асоціативна структура художнього тексту, сформована на номінантно-референтній основі, дозволяє судити про концептуальну кар-тину світу автора [6, с. 38]. Сукупність взаємно пов’язаних концептуальних сфер, що відображають знання індивіда про певні фрагменти світу, центром якого він є, зумовлюють структуру його концептуальної картини світу [19].
Як відомо, концептуальна картина світу різноманітніша за мовну, бо не все сприйняте і пізнане людиною має вербальну форму та відображається за допомогою мови. Реалізація ж у творах письменника значущих для особистості ключових концептів дозволяє досліднику за допомогою ретель-ного аналізу самої словесної тканини літературного твору відтворити та описати фрагменти концептуальної картини світу автора.
На нашу думку, концептуальна картина світу є радше приналежністю всього народу (саме в такому сенсі це поняття вживає Д.С. Лихачьов), тоді як стосовно конкретної особистості більш влучним є термін концептуальна ідіосфера: в ній зберігаються як концепти, спільні для картини світу народу, так і специфічні індивідуально-авторські концепти. За Р. Павільонісом, система концептів або “система вірувань” відповідає життєвому досвіду автора [33].
У більшості робіт, які розкривають когнітивний аспект ідіостілю, центральною категорією дослідження є індивідуально-авторський концепт.
Ось чому актуальним є завдання створення типології концептів авторської свідомості, виявлення форм їх ментального подання, розгляду їх співвідношення з типами ментальних репрезентацій, з одного боку, і з більш великими одиницями, когнітивними структурами, з іншого [24, c. 164].
Висновки до першого розділу