Шана до Хліба у народних приказках та повір'ях
ЗМІСТ
Вступ……………………………………..………………………
І. Істографія та джерельна база дослідження
ІІ.Обрядове значення вилекоднього хліба
2.Коровай та весільне печиво
ІІІ. Шана до Хліба у народних приказках та повір'ях
ІІ.Загальні відомості про хліб, його значення в житті людини…….…………..5
2.Обряд Паски (Великодня)…………………………………………….…
3.Обряд Весілля……………………………………………………………
4.Шана до Хліба у народних приказках та повір'ях………….……………….22
Висновки…………………………………………………………
Список використаних джерел………………………………………………….31
Додатки
Вступ
Актуальність теми. Звичаї українського народу передусім пов’язані з традиційним світоглядом, який складався протягом багатьох століть і зберіг чимало ознак дохристиянських вірувань. Обряди поділяють на два основних типи: сімейні та календарні. Сімейна обрядовість освячувала перехідні або етапні моменти в житті людини, а календарна – у житті природи або трудовій діяльності людей. Кожне традиційне свято і кожний обряд тісно пов'язувалися з народними віруваннями та повір'ями.
Нині багато традиційних звичаїв поступово відходять у минуле, проте в сучасній обрядовості зберігаються окремі їх елементи, які використовують при святкуванні найпопулярніших народних свят.
Але жодне свято не обходиться без хліба. У різних культурах світу знаходимо обряди пов’язані з обожнюванням та культом хліба. І хоч багато з цих обрядів у різних народів є подібні, то все таки кожна народність зуміла надати своїм обрядам, пов’язаним з культом хліба, своєрідності.
Історики зауважують, що з давніх-давен слов'яни надзвичайно шанобливо ставилися до орачів, а вирощування хліба було основним їхнім заняттям. Хліб посідав таке важливе місце в житті слов'ян, що в роки неврожаю, незважаючи на велику кількість дичини, риби, різноманітного лісового харчу, люди все одно потерпали від голоду. За китайськими, грецькими, перськими, німецькими переказами, першим орачем був сам Господь Бог.
Мета роботи – зібрати відомості про використання хлібних виробів у проведенні українських обрядів – весілля та Великодня зокрема.
Для вирішення поставленої мети необхідно:
- дослідти загальні відомості про хліб, його значення в житті людини;
- розглянути обряд Паски (Великодня);
-проаналізувати Обряд Весілля;
- дослідити шану до Хліба у народних приказках та повір'ях.
Предмет дослідження складає сукупність теоретичних та практичних проблем, пов’язаних із застосуванням хлібних виробів в обрядах українців.
Об’єктом дослідження є різноманітні регіони України, де в обрядах святкування весілля та Великодня широко використовують хлібні вироби.
Питанню значення хліба,
використання виробів з тіста
в українській обрядовості
І. Історіографія та джерельна база дослідження
СКАН
2.1.Загальні відомості про хліб, його значення в житті людини
Вивчаючи побут та звичаї українського народу, неможливо лишити поза увагою і такий важливий аспект життя, як харчування. На наш погляд, це питання слід розглядати не лише у вузькому плані (що їли), а й у ширшому, охоплюючи питання існування та побутування певних традицій у харчуванні українців.
Спершу варто сказати, що в часи язичництва повсякденна їжа мала символічні функції, які мало чим відрізнялись від символіки обрядових страв. Тобто будь-яка їжа у давніх слов'ян присвячувалась богам. Атрибутивно цією присвятою могли бути магічні заклинання перед їжею, певний порядок споживання страв тощо. Після хрещення України-Русі довгий час формувався і зрештою склався своєрідний синтез християнства і язичництва, який виявився в усіх сферах народного життя, зокрема у харчуванні. Найповніше цей синтез виявився у селянському середовищі [7, с.85].
Згідно з
археологічними знахідками хліб відомий понад 5000 років.
Він був важливим продуктом харчування
ранніх цивілізацій, зокрема в Єгипті, де вже у той час хліб у великих
кількостях виготовлявся в пекарнях. У античні часи єгиптяни мали прізвисько
хлібоїди. Вже між 2860 і 2840 р. до
Різдва Христового в країні на Нілі було
відомо 30 різних сортів хліба. З Єгипту
знання про випічку хліба через Грецію і Римську Імперію потрапили в Європу. Навіть в період античності
було велике різноманіття сортів хліба [ ]. У своєму творі грецький
автор Автенеус описує різні види хліба, пирогів, печива та інших кондитерських
виробів, які були доступні в Класичний період. Серед хлібів він згадує
корж, який пекли на сковорідці, медовий
хліб, «грибний» хліб та військовий хліб,
який пекли на рожні. Тип та якість борошна,
яке використовувалося для приготування
хліба, також були дуже різні. У той час
римлянин Дифілус відзначав «хліб, зготований
із пшениці, в порівнянні з ячмінним хлібом
поживніший, легше засвоюється і, принаймні,
смачніший» [ ].
Під час Середньовіччя хліб був не тільки основним
продуктом харчування, а й частиною сервірування
столу. Отто Фредеріка
Рогведдера вважають батьком нарізного
хліба. У 1912 р. Рогведдер почав роботу
над машиною, що нарізає хліб, але пекарні
неохоче її використовували, бо боялися,
що хліб швидше черствітиме. Це продовжувалося
до 1928 р., коли Рогведдер створив машину,
яка і нарізає, і упаковує хліб. Це значно
збільшило популярність нарізного хліба.
Пекарня в Чіллікоте, Міссурі була першою пекарнею, що
виготовляла нарізний хліб [ ].
Впродовж довгого часу білий хліб вважали хлібом багатих, у той час як бідняки їли темний хліб. Хоча в кінці XX ст. темному хлібу стали віддавати перевагу через більшу харчову цінність, тоді як білий хліб став асоціюватися із неосвіченістю в харчуванні нижчого класу. Інша важлива подія сталася у 1961 р., коли винайшли машину, яка значно автоматизувала роботу із тістом та значно зменшила період ферментації і час виготовлення однієї буханки. Цей спосіб зараз широко використовується у всьому світі.
Звичайний хліб містить у собі поживні речовини, необхідні людині. У хлібі є білки, вуглеводи, вітаміни груп В, РР, мінеральні сполуки, наприклад життєво важливі організму солі кальцію, заліза, фосфору. І що ще важливо, хліб має рідкісну властивість – він не приїдається, не може набриднути людям. Хліб – практично єдиний продукт, який не втрачає своєї привабливості, зберігає здатність залишатися корисним, навіть якщо його використовують у їжу не відразу. Якщо хліб зачерствіє, він усе одно корисний для харчування людини. Сьогодні хлібом людина майже наполовину вдовольняє потребу організму у вуглеводах, на третину – в білках, понад половину – вітамінів групи В, солях фосфору і заліза. Хліб на 30% покриває нашу потреба у калоріях. Деякі вчені вважають, що властивість хліба викликати в людини почуття ситості залежить від глютамінової кислоти, котра міститься у білкових речовинах хліба та відіграє важливу роль у процесах обміну в організмі. Цим, на думку фахівців, пояснюється прагнення голодної людини вгамувати голод насамперед хлібними продуктами.
Шанобливе ставлення до хліба виникло тому, що основним заняттям наших пращурів було землеробство, яке й давало значну частину продуктів харчування.
В Україні хліб пекли раз на тиждень, переважно з житнього борошна, домішуючи до нього ячмінне, гречане або вівсяне. У карпатських селах переважав вівсяний (на Бойківщині, Лемківщині) чи кукурудзяний (на Гуцульщині) хліб.
Основна маса селян у XIX ст. через соціально-економічні обставини відчувала нестачу хліба. Тому до хлібного тіста доводилось домішувати картоплю, горох, квасолю, а в неврожайні роки чи навесні — висівки, товчені жолуді, лободу, кропиву чи подорожник. Переважав хліб із заквашеного тіста, в карпатських селах — прісний: вівсяний «ощипок», «паленя» чи кукурудзяний «малай», «корж» [2, с.22].
Місили хліб на кваснім тісті в спеціальній дерев’яній діжі, яка мала віко. Цю діжу уживали виключно для вироблення щоденних та обрядових хлібів. Її ніколи не виносили з хати і нікому не позичали, бо за повір’ям це могло спричинити недостачу хліба, що для українця уважалось великим нещастям. В давнину народ також вірив у існування домашнього божка "хлібника”, завдання якого було оберігати зерно, муку і сприяти доброму випіканню хліба. Починаючи місити тісто на хліб, молитвою закликали Бога до помочі. Вкладаючи хліби до печі, господиня до них приговорювала, щоб вдалися, робила на них знак хреста, витискаючи зверху рукою. Згідно з повір'ям, нікому не можна було позичити чи дарувати першу буханку хліба, яку клалося в піч, тому на ній робили знаки мізинним пальцем, витискаючи дірку. Залишки хліба ніколи не викидали, тільки кришили та розсівали на грядки чи у полі годували худобу, пташню або палили. Марнувати чи зневажливо поводитися з хлібом уважалося гріхом. До сьогодні залишився між українцями надзвичайно гостинний та щедрий спосіб вітання гостей, а саме хлібом і сіллю. Із щоденним хлібом ішли вітати новонароджене дитя. Старости йшли з хлібом сватати. Обмін хлібом між старостами та батьками означав, що дівчина засватана. Цей обмін становив народне звичаєве право, від якого не годилося відступати. Хлібом благословляли молодих до шлюбу. Хліб клали на труну небіжчика і теж залишали на могилах. З хлібом починали працю в полі: ламаючи хліб на скибки, підкидали до неба та заорювали. З хлібом і закінчували працю в полі. Худобу виводили на пашу на весну, а восени вітали вдома з хлібом. Навіть таку річ, як місце на нову хату вибирали, підкидаючи три буханки хліба догори і залежно від того, як впадуть, рішали, чи місце пригоже на будову.
На Щедрий Вечір в деяких селах України на стіл кладуть два калачі, які називають "Василь та Маланка”. У давнину ці дві мітичні постаті, хоч може під іншими назвами, символізували визволення весни з підземельних надр, з-під льодових криг, холоду, темноти.
Різдвяні книші майже цілком забуті, а колись вони відігравали таку важливу ролю, як і калачі. Знаємо, що вони теж пишались на Свят-вечірнім столі. Ними накривали узвар, коли клали коло дідуха. Круглої форми, книші мали посередині маленьку хлібинку, яка була призначена для душ померлих, які, згідно з повір'ям, брали участь у Святій Вечері.
На Волині ж, наприклад, як скінчать на свят-вечір вечеряти, "найстаріший у сім'ї бере кутю з горшком, шматки крейди і йде на двір; з хати питають: "А хто там ходеняє?" "Сам Господь ступеняє, — одповідає той, — і хрестика писнув і куті лизнув". І при цьому малює крейдою хрести на всіх надвірних стінах, "щоб одвадити домових і усяку нечисть"[ ]. Отже, у даному випадку хліб надає чоловікові такої сили, що він себе навіть персоніфікує з Господом, тобто творить діяння, яке у всіх інших випадках виглядало б блюзнірством та святотатством.
Так само і початок Нового року завжди віншувався хлібом як найвищою культурно-природною цінністю. Добре знаний досі звичай посівати вранці на Новий рік, коли діти ходять по хатах близьких людей з рукавицею, повною пшениці, вівса, жита тощо і бажають господарям: "На Щастя, на здоров'я, на Новий рік, роди Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю", або "Роди, Боже, жито на все літо, пшеницю й всяку пашницю", або "Сійся жито, пшениця і всяка пашниця на Новий рік".
Майже забутим, але колись досить поширеним, є і такий звичай: вдосвіта на Новий рік невістка бере під паху хліб і сніп збіжжя, а в другу руку коновцю, і йде до річки; там замочує сніп тричі у воді і примовляє: "Снітій змиваю, полон прозиваю зо всіх чотирьох сторін на моє подвір'я". Потім заносить хліб і воду до хати і промовляє: "На щастя, на здоров'я з Новим роком", на що їй з хати і відповідають: "Дай Боже, посполу з Вами"; далі котять від порога хліб до столу, і навпаки, — як він впаде лицем до гори, то буде добре вестися, а як впаде в гору сподом — то в хаті буде мерлець"[ ].
Ранньою весною, коли природа починала давати знаки життя, коли починали прилітати пташки з вирію, випікалось багато різного дрібного печива, пов’язаного з працею в полі та воскресінням природи. Вирій, рай, згідно з давнім повір'ям, це край чи острів тепла і світла, який знаходиться десь у всесвіті. Це є місце, де перебувають боги, душі померлих і туди злітаються пташки на зиму. Коли з вирію прилетіли перші пташки, в кожній хаті випікали з тіста 40 жайворонків або інших пташок, як голуби, а також різні бублики, крендлі тощо. Роздавали це дітям, а діти бігали по селі та співали веснянки. Іноді ішли до схід сонця на горбок за село, підкидали пташки з тіста вгору та промовляли, щоб весна скоріше прийшла. Це було свого роду здобування ласк у богів природи. Пісня, рухи мали прискорити весняне пробудження. З прилетом жайворонків приходила весна, а це було необхідне для того щоб почати роботу в полі [2, с.75].
На весну також випікали з тіста “хрести” з житньої або пшеничної муки. Пекли їх звичайно в середу третього тижня посту. Зверху хреста втискали зерно, як пшеницю, жито або мак чи такі речі, як листки барвінку, червону заполоч тощо. Коли втискали зерно в тісто, примовляли “Благослови, Боже, щоб пшениця родила” або висловлювали інше прохання. Залежно від того, як зерна випнуться на спеченім хресті судили про те, який буде врожай. Після спечення хрестів деякі з них з’їдали, а інші держали аж до часу сівби в полі. Тоді брали спечені хрести, клали їх на межу поля, оберталися до схід сонця та відмовляли молитву. Посіявши першу жменю зерна в полі, брали один із хрестів та з’їдали його, приказуючи "дай, Боже, і на той рік їсти свій хліб”. Інші хліби- хрести розкидали по ниві та заорювали, щоб збіжжя краще родило. Зберігали також один хрест під іконами, який в відповідний час розтирали на муку, мішали з медом та давали бджолам їсти.
Культ хліба бачимо і у поховальних обрядах. Колись давні греки та римляни на могилах готували жертовні страви для померлих предків. В Україні житнім зерном засипають труну або шлях, яким несуть покійного. Хлібину кладуть на кришку труни. На могилі поряд із чаркою обов'язково залишають окраєць хліба та пиріжок. Те саме ставлять у хаті померлого й не забирають протягом сорока днів, доки душа перебуває на землі. Розповідають, що можна побачити, як наприкінці цього терміну душа небіжчика прийде їсти-пити залишені страви. Коливо (солодку кашу з родзинками) та пиріжки готують на поминальний обід і досі. На Поліссі печуть також прісні коржі. Їх ділять між усіма присутніми. Вони вважаються поминальним короваєм[ ].
На сороковий день покійника "запечатують". Для цього тричі навхрест беруть землі з могили, трошки меду, хліба й солі. Усе це змішують і несуть до церкви. Після того, як священик відслужить над цим панахиду, землю повертають назад на могилу [ ].
Без споживання ритуального хліба не обходилося жодне з великих народних свят. Це відгомони прадавніх жертвоприношень божеству. Так, на Різдво, яке збіглося з дохристиянським святом зимового сонцевороту, українці їдять кутю — спеціальну страву, яка готується з вареної пшениці (або ячменю), маку, горіхів та меду. Хліб у цей день є лише доповненням до куті. Ним селянин благословляє худобу перед Святою вечерею зі словами: "Благословляю тебе цим святим хлібом і закликаю на тебе добро, щоб ти звіря не боялася, грому не лякалася та щоб минали тебе чорні напасті!" [ ].
По шматочку хліба разом із сумішшю з різних святкових страв дають худобі, щоб їй добре велося в новому році.
Цікавий обряд, що демонструє ритуальне значення хліба, відбувався на Щедрий вечір. Після святкової вечері господар годував худобу "пирогом" — хлібиною із хрестом зверху, — примовляючи:
- Хто йде?
- Біг!
- Що несе?
— Пиріг.
Після цього він благословляв худобу хлібиною, яку потім ділив між усіма тваринами.
У Галичині на Різдво випікають величезний білий хліб — крачун. Його ставлять посередині столу серед інших страв і обкладають маленькими крачунами. З появою на небі першої зірки сповіщають про пришестя крачуна. Після цього починається святкова вечеря. Очевидно, крачун символізує нове сонячне божество, народження якого святкується[ ].
Подібне значення має калета — великий прісний хліб із білого борошна, який пекли перед днем св. Андрія. Калету прикрашали сухими вишнями чи родзинками, у її приготуванні брали участь усі дівчата села. Коржа підвішували до стелі в хаті, де відбувалися вечорниці. Біля нього стояв язикатий "Пан Калетинський" із квачем, вмоченим у сажу. Він запрошував "Пана Коцюбинського", яким міг бути будь-хто із присутніх, "калету кусати". Узявши поміж ніг коцюбу, учасники гри по черзі під'їжджали до калети. Тут відбувалася жартівлива розмова із вартовим, який намагався усілякими способами розсмішити "Пана Коцюбинського". Якщо Коцюбинський посміхнувся, Калетинський мазав його квачем по губах, а кусати калету ішов інший гравець.
Важливим елементом Щедрого вечора були пироги. Цього дня на Гуцульщині ліпили вареники, наддніпрянці пекли пироги із м'ясом та смажили гречані млинці, а в Південній Україні робили бублики. Але в народі все це мало спільну назву — "пироги". На початку святкової вечері на стіл ставили миску з пирогами, батько сідав перед нею і прихиляв голову, ніби ховаючись. Діти, вдаючи, що не бачать його, питали у матері: "Де наш тато?" Тоді батько з-за пирогів відповідав: "А хіба ви мене не бачите?" — "Не бачимо". — Дай, Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!" Метою цього обряду було відігнати негаразди, забезпечити добробут у наступному році[ ].
Особливі
різновиди хлібних виробів
Літні свята були не такі
багаті наїдками, як зимові та весняні.
Тут перевага віддавалася обрядам,
метою яких було вшанування духів
плодючості та душ померлих. Від
цього залежав майбутній
День Івана Купала,
одне з найбільших календарно-обрядових
свят, безпосередньо був пов'язаний
із майбутнім збиранням урожаю. У
давньоукраїнських літописах
"Хлібні" обряди, що супроводжують оранку, сівбу, зажинки та обжинки, годі й перелічити. Зазначимо лише, що кожен із них супроводжувався обідом, частиною якого були спеціальні страви з борошна. Так, в Україні на початку жнив господиня готувала вареники, а на обжинки випікала величезний коровай із нового зерна, який по шматку роздавали всім членам родини та женцям. У Чехії на початку жнив готували пряжмо — запікали на сковороді дозрілі зерна хлібних культур. У Болгарії після жнив випікали турту — прісний хліб, який мазали медом і роздавали сусідам та родичам.
Серед усіх релігійних та громадських свят, пов’язаних з використанням хліба, найбільш вагомими та значимими були та залишаються Паска (Великдень) та Весілля.
2.2. Обрядове значення великодніх хлібів
День воскресіння Ісуса Христа — Великдень — одне з найбільших свят християн. У дохристиянські часи це було свято весняного сонця і пробудження природи від довгого сну. За народними спостереженнями, цього дня і сонце якось особливо світить, кажуть сонце «грає».
Важливе місце серед інших різновидів обрядового хліба посідають паски, які в деяких регіонах України називаються "баби". На сході пасхальний хліб був інакшим — прісним, мав прямокутну форму і пов'язувався з чоловічою символікою. Перше свідчить про те, що ця традиція дуже давня, адже прісний хліб з'явився раніше, ніж квасний. Друге — про те, що цей хліб був присвячений підземному богу, пов'язаному із плодючістю. Прямокутник у ранніх формах мистецтва позначав поле й був символом цього бога.
Печення паски вважалося дуже важливим ділом у році, бо залежно від того, як паска вдасться, ворожили майбутнє. Кожна господиня хотіла, щоб паска була найкраща і найбільша, і тому при печенні господиня виконувала магічні рухи, висказувала словесні формули і заклинання. Тісто на паску розчинювалось у ночвах чи діжі, яку клали на подушку, щоб паска була легкою. Господиня мусіла місити тісто з побожними думками, а злі та погані думки відганяти. Під час печення паски в хаті ніхто не міг сісти, бо в печі могла паска сісти. В деяких околицях господар стояв на стійці перед хатою, коли пеклася паска, щоб ніхто не увійшов у хату і не врік паски. На Гуцульщині господар вистрілював з пістолі, щоб дати сусідам знати, що паска печеться. При всаджуванні паски до печі господиня висловлювала такі побажання: “Якас влізла, аби с така вилізла"! "Свята паско, будь велична і красна, як сонце, бо сонцю тебе печемо. Хай всі члени родини будуть здорові! Хай діти ростуть так швидко, як ти ростеш”.[ ]. Гарно спечена паска це велика радість в родині. Її ніс святити до церкви господар, як голова родини, завинену у рушник чи у бесагах. Окрім паски, в кошику або у "пасківнику" несли інші речі до свячення, як: сир, масло, сіль, солонину, хрін, яйця, писанки, а також навіть різне насіння. Зараз після свячення, всі верталися чим- скорше додому, щоб поділитися свяченою паскою і таким способом почати Великодній сніданок. З пасками пов'язані приповідки, як от:
"Без нього паска не освятиться".
“Така паска, щоби її грім не розбив”.
“Коли не прийду до церкви, то все паску святять”[ ].
До ритуалу випікання паски готуються заздалегідь. Протягом Великого посту господиня кидає по поліну на горище, щоб потім цими дровами напалити піч. Розпалюють дрова у печі і гнітять паску свяченою вербою (з минулого року).
Як тільки господині посадять паски у піч вони накривають їх хусточками, які потім зберігаються і, як треба, вживаються на підкурювання від бешихи. Якщо верх паски западе або вона виявиться порожня всередині, то це віщує нещастя[5, с.4].
Самі ж паски пеклися так: робили опару на молоці, до опари додавали муки та яєць і місили тісто. В тісто клали імбир жовтий і білий; жовтий - для “краси”, а білий - для “духу”. Додавали ще настоянки на шафрані. Виробляючи паски, клали їх у високі форми, а зверху накладали хрест із тіста і “шишки”. На якийсь час ці форми з пасками ставили в тепле місце - “щоб паски посходили”. Коли паски вже посходили, їх садовили в напалену піч. Паски пекли завжди з білої пшеничної муки і тільки один раз на рік - на Великдень.
Зазвичай випікали паски трьох видів:
- жовта паска – паска сонцю, саме її святили у церкві та споживали у Неділю;
- біла паска – паска душам померлих родичів, з нею ходили на кладовище на Проводи;
- чорна паска – господарям та родині, власне чорна паска це і є той самий житній хліб, який українці їли щодня [ ].
Крім однієї великої паски господині пекли ще багато маленьких пасочок для кожного члена родини, а також перепічки (маленькі хліби), які роздавали на Великдень бідним. На Гуцульщині був також звичай пекти великий хліб, який називали “стільник", в який запихали стільки яєць, скільки членів родини і так запікали. [ ]. Давність паски, як обрядового печива позначується не лиш ритуалами, які виконуються при печенні, але теж декораціями, якими прикрашується паска. Верх паски покритий символічними знаками, виготовленими з тіста, як хрест, солярні знаки, свастика, розетки, листочки, шишечки, а деколи навіть пташки, бджілки. Декорації пришпилювали стеблами з житнього околота або вербними прутиками. Навколо паски кладуть обруч чи косу. Все це у давнину мало якесь відношення до поганської релігії і було пов'язане з культом сонця і хліба.
Свяченою паскою починали великодній сніданок. Усе, що стосувалося паски, мало непересічне значення: крихти не можна було викидати свиням чи птиці, лише рогатій худобі; вершечок від паски, висушений і залишений на запас, мав, за повір'ями, лікувальні властивості не лише для людей, але й для худоби. У Галичині та Карпатах вірили, що, посіявши на городі крихти від паски, можна виростити квіти маруньки, що мають цілющу силу.
Багато уявлень про паску
пов'язано з весняними
2.3. Коровай та весільне печиво
Весілля – це своєрідне дійство, де першими персонажами були молодий і молода, навколо них – інші дійові особи: дружки – подруги молодої, які на весілля одягали молоду, заплітали їй косу, одягали вінок, співали величальних пісень; бояри – друзі молодого, які супроводжували його на весіллі; світилки – дівчата, які тримали свічки під час вінчання. На весіллі звучали пісні, виконувались театралізовані сценки, промовлялись побажання, прислів’я та приказки. Весільний обряд складався із 5 етапів: 1) сватання; 2) заручини; 3) підготовка до весілля; 4) власне весілля; 5) понеділкування. Напередодні весілля випікали коровай – обрядовий хліб, що символізує багатство, добробут і щастя молодої сім`ї. Вважалося, що весільний коровай може мати кожна людина тільки один раз у житті. Коровай не випікався, коли хтось одружувався вдруге. Одруження без короваю називалося вечіркою, а не весіллям. Тільки з весільним короваєм одруження вважалося чинним для громади. Багато магічних дій і повір`їв пов’язано з короваєм. Весільний коровай – це великий круглий хліб, прикрашений зверху шишками, голубками, жайворонками, качечками. Під середню шишку клали срібну монету, щоб молоді були багатими.
Коровай місили з пшеничного борошна. У поліських селах нижню частину короваю («підошву», «пудошву») робили з житнього тіста. У коровай клали сирі яйця, зерно, мед, а також гроші, вартість яких визначалась парним числом — 10, 20... Зверху коровай оздоблювали квітами, голубками, баранчиками, виготовленими з прісного тіста. Усе це, згідно з народними віруваннями, уособлювало подружню любов, добробут і багатство. Процес випікання короваю супроводжувався обрядовими піснями. Спечений виріб прикрашали «різгою» — трьома гілочками, які були обліплені тістом та запечені в печі. Наприкінці весілля староста чи дружба розрізав коровай і частував ним усю родину. Нижню частину віддавали музикам.
Для весільного короваю брали непочату воду з криниці, зерна, рослин (горіхи, калина) та яйця. Існувала велика кількість забубонів пов’язаних з випіканням короваю. Перш за все, це стосувалось того, хто саме буде випікати. Ця відповідальна справа довірялась лише парній кількості молодих господарок. Згідно гомеопатичним віруванням наших предків, ні в якому разі не допускались жінки, які були розлученими або вдовами. Їм навіть заборонялось знаходитись біля хати, де випікали весільний коровай. Вважалось, що вся негативна енергетика може передатись короваю, а він в свою чергу нареченим. Молодиці, які випікають коровай повинні були бути щасливими в подружньому житті та мати діточок. Подібний обряд був відомим ще в трипільські часи, про що свідчать тогочасні знахідки.
Обрядові пісні при випіканні весільного короваю починали співати від самого першого етапу. Коли набирали воду, співалась пісня, в якій символічність образів нагадувала календарно-обрядові пісні. Цією водою робилось омивання рук, яке набувало магічного значення. Особливе значення присвячувалось культам дерев та вогню. За магічними віруваннями вважалось, що Дух дерева під час згорання переходив на вогонь, а той на коровай. Існували та співали спеціальні обрядові народні пісні під час відрядження бояр по дрова.
Він шишкастий
і рум`яний,
Ліг на вишитий рушник.
А на тому короваї – солі білої дрібок.
Коровай прийшов із поля,
Це не тільки коровай,
Це наш щедрий урожай!
Пахне сонечком він красним
І промінням теплим, ясним.
Пахне полем, колосками,
Цей хороший коровай.
В ньому труд і тата, й мами,
Що збирали урожай.
Працьовитими руками
Пахне красень коровай.
Сама наречена не мала права приймати участь у випіканні весільного короваю, але її образ постійно був присутній в піснях, якими закликали на щастя, вдачу та добробут молодої родини.