Східна Європа і Золота Орда в XIV–XVI століттях
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Чорноморський державний університет імені Петра Могили
Факультет політичних наук
Баліцкий Олександр Васильович
СХІДНА ЄВРОПА І ЗОЛОТА ОРДА В XIV–XVI СТОЛІТТЯХ
Курсова робота
з дисципліни «Історія України»
Кафедра історії України
Миколаїв – 2013
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………………
Розділ 1. Період панування Золотої Орди в Східній Європі …………………..6
Розділ 2. Боротьба між Великим князівством Литовським і Золотою Ордою за панування в Північному Причорномор’ї………………………………………14
Розділ 3. Стосунки Золотої Орди з Москвою
та Литвою в другій половині XV – на початку
XVI століття……………………………………………………….
Висновки…………………………………………………………
Список використаних джерел та літератури…………………………………...37
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Період XIV–XVI століть є важливою ланкою історичного процесу в житті народів та держав Східної Європи. Оскільки саме в данний проміжок часу східноєвропейські народи пережили цілу низку трансформацій та видозмін. За даний період значно змінилася політична карта даного регіону, на міжнародну арену вийшли нові потужні гравці (Литва, Москва), натомість ряд інших, раніше впливових державних утворень зазнали краху і фактично припинили своє існування (Золота Орда). Окрім політичних змін відбулися й важливі економічний і культурно-релігійні зміни в регіоні. Зокрема, Орда після довготривалих пошуків істинної релігії за правління хана Узбека навернулася повністю до ісламу. Генуезькі факторії в Тавриці постійно зазнавали утисків та нападів ординців, а опісля заключення договору Орди з Венецією і програшу в довготривалій боротьбі з «республікою святого Марка» за панування над середземноморськими комунікаціями, фактично втратили свій економічний зиск і занепали. Від чого в цілому і потерпати стала вся торгівля на Чорному морі. Польща користуючись занепадом південно-руських земель и послабленням влади Золотої Орди на Західній Україні, починає проводити активну зовнішню політику, наслідками якої стає приєднання Галичини і Поділля до польської корони. Значно посилюються дві північні сусідки Орди: Литва і Москва. Перше державне утворення – Литва, користуючись загальним послабленням Орди, поступово витісняє її з Надніпрянщини і Поділля, а згодом й з Північного Причорномор’я, перетворюючись на провідну і наймогутнішу державу регіону тих часів. Друге державне утворення – Московське князівство, використовуючи ту ж саму слабкість держави монголо-татар, починає процес збирання всіх земель Північно-Східної Русі навколо себе та розпочинає процес тривалої боротьби за звільнення з-під ординського ярма. Саме цим двом державам судилося надалі вести затяту боротьбу за право об’єднання руських земель в одне єдине ціле державне формування. Але все це сталося вже після падіння Золотої Орди, і тому не стосується даної наукової проблеми.
Саме тому, ми важаємо, що дана проблема є дуже важливою у процесі дослідження, оскільки вона торкається історії багатьох країн та народів Східної Європи, дозволяє нам зясувати чому саме так, а не інакше склалися ті чи інші обставини, які мали визначальний вплив на подальшу доль країн Східної Європи, так і Європи в цілому.
Предметом наукового дослідження є ряд державних утворень Східної Європи (Золота Орда, Велике князівство Литовське, Москва тощо), що відігравали помітну роль в міжнародному житті та житті даного регіону.
Об’єктом наукового дослідження є міжнародні відносини Золотої Орди з країнами та народами Східної Європи в період XIV–XVI століття.
Хронологічні межі дослідження охоплюють проміжок часу від XIV (початку правління хана Узбека в Золотій Орді) й до XVI століття (часу розпаду і загибелі Золотої Орди).
Територіальні межі дослідження охоплюють переважну більшість країн Східної Європи та Північного Причорномор’я (Білорусія, Україна, Росія, Литва).
Мета дослідження полягає в аналізі стану і тенденцій розвитку міжнародних звязків, що склалися в Східній Європі між різними суб’єктами міжнародних відносин в XIV–XVI столітті. Для досягнення мети автор ставить такі основні завдання:
- Зясувати, який вплив мала Золота Орда на функціонування політичних, економічних та культурних зносин між країнами Північного Причорномор’я;
- Як складались стосунки між Ордою та Литвою та Москвою в даний проміжок часу;
- Виявити, який вплив мала Орда на довколишні країни в період свого найбільшого розквіту;
- Які причини зумовили поступовий занепад і розпад Золотої Орди, і які заходи вживали її правителі для його запобігання.
Історіографія. Під час написання курсової роботи автор використовував праці тих науковці, які займалися дослідженням даного питання раніше. Серед них слід виокремити праці, таких вчених, як Алексеева Ю.Г. [1], Барабашева А.С. [2], Грекова И.Б. [4], Егорова В.Л. [7], Заремби С.З.[9], Тихомирова М.Н [14] та інших.
Структура наукової роботи обумовлена її метою і завданнями. Повний обсяг наукового дослідження становить 39 сторінок. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (30 найменувань).
РОЗДІЛ 1. ПЕРІОД ПАНУВАННЯ ЗОЛОТОЇ ОРДИ В СХІДНІЙ ЄВРОПІ
- «Золотий вік» Орди – правління хана Узбека
Після смерті хана Золотої Орди Тохти його спадкоємцем став його племінник Узбек (1313–1341 рр.); Його царювання зазвичай вважають «Золотим віком» Золотої Орди. Узбек був мусульманином – обставина, яка кілька відклало його обрання через опозицію старомонгольской партії. З його сходженням на трон іслам став офіційною релігією при ханському дворі і поступово був прийнятий більшістю монгольських і тюркських підлеглих хана. Звернення на сей раз виявилося остаточним. На знак своєї відданості Пророку Узбек вибудував велику мечеть у місті Солхаті в Криму (1314 р.), яка стоїть до цих пір.
У своїй міжнародній політиці Узбек, в цілому, був агресивніше ніж його попередник Тохти. Він втрутився у 1324 році в болгаро-візантійський конфлікт під час міжусобної війни у Візантії, надаючи підтримку болгарському ханові Георгію Тертерові II. Незважаючи на допомогу монголів, болгарська армія була розбита візантійцями при Адріанополі. Пізніше візантійський імператор Андронік III (онук Андроніка II, якого він скинув з престолу в 1328 році) встановив дружні стосунки з Узбеком вже знайомим шляхом: віддавши за нього заміж свою дочку. Відома під ім’ям Хатун Бай-Ялун, вона – важливий знак переміни релігійної атмосфери в Золотій Орді – повинна була прийняти іслам [5, с.265].
Близько 1333 року Байя-лун було дано дозвіл відвідати її батька в Константинополі. Вона поїхала, супроводжувана арабським мандрівником Ибн-Батута, і більше не вернулась до Золотої Орди.
В 1330 році Узбек ще раз втрутився в балканські справи, і знову – безусішно. До того часу сформувалася візантійсько-болгарська коаліція проти Сербії. Як молдавські алани, так і волохи під проводом воєводи Івана Бессараба підтримували болгар. Участь Бессараба в коаліції стало сигналом появи румунів на міжнародній арені. Узбек, зі свого боку, направив 3000 ногайських воїнів для посилення коаліції. Об’єднана союзницька армія становила 15 000 осіб. Розміри сербської армії невідомі; щоб посилити її, сербський король Стефан Урош III вирішив використовувати іспанських і німецьких найманців. Вирішальний бій у цій війні відбувся при Вельбужде (Кюстенділе) 28 червня 1330 року і закінчився повною перемогою сербов. Після цього Сербія стала найсильнішим з балканських держав і незабаром досягла свого найбільшого розквіту при королі Стефане Урош IV, на прізвисько Душан (1336–1355 рр.) [5, с.272].
Як і під час правління Тохти, відносини між ханом і генуезцями при Узбекі періодично псувалися через конфлікти в Кримському улусу Золотої Орди. У 1322 році монголи розграбували місто Солдайю і зруйнували там багато християнських церков. Згідно з спогадами Ібн-Батути, це напад стало результатом зіткнення між греками і турками в Солдайе. Однак не греки, а саме генуезці представляли саму сильну християнську групу Криму в той час.
По всій імовірності, провідна роль у конфлікті в Солдайї належала не грекам, а генуезців. У всякому разі, серед зруйнованих церков було багато римсько-католицьких, і римський папа вважав за необхідне втрутитися, просячи Узбека відновити іх. Мабуть, на його вимогу в Орді не звернули уваги. Коли Ібн-Батута відвідав Солдайю близько 1333 року, він виявив, що тут домінувало переважно татарське населення. У зв’язку з цим слід зауважити, що в інших кримських портах Генуї золотоординці не заважали. Каффа знову розвивалася, і починаючи з 1318 року вона стала місцем постою римо-католицького єпископа Таврії. Генуезці також утвердилися в цей період в Боспорі (Керчі) і в Херсоні [28, с.192].
З Єгиптом хан Узбек також підтримував активні стосунки. У 1314 році Султан аль-Малік аль-Насир висловив бажання одружитися з княжною з Джучідов. Узбек охоче погодився, але попросив величезний калим за наречену. Посланник султана розгубився, оскільки не мав з собою достатньо грошей. Узбек любязно домовився з провідними купцями Золотої Орди, щоб ті дали султанові грошей у борг. Було підписано попередню угоду, але лише у 1320 році княжні на ім’я Тулунбай було дозволено пройти в Каїр в супроводі великої групи вельмож і слуг. Кортеж зупинився на кілька днів у Константинополі, імператор Андронік III щедро приймав знатних мандрівників. Прийом Тулунбай в Олександрії був не менш пишним. Як тільки наречена зійшла на берег, був підписаний весільний договір, і вона проїхала в Каїр. Однак, шлюб не був щасливим: султан розлучився з Тулунбай через кілька днів і передав її одному зі своїх емірів. Узбек нічого не чув ні про цей інцидент, ні про що послідувала потім смерті Тулунбай протягом п'яти років. Він був сильно ображений і відправив кілька посольств до Єгипту з вимогою пояснень (в 1332 и 1335 році) Пізніше він виразив бажання одружитися на одній з дочок султана, але йому повідомили, що жодна з них не досягла шлюбного возраста. Очевидно, що з двох монархів Узбек більше прагнув до того, щоб встановити сердечні стосунки. Між іншим, у нього був ряд конфліктів з перськими іль-ханами, і він потребував допомоги мамлюків [11, с.43–44 ].
У відношенні російських справ політика Узбека була менш конструктивною, ніж політика Тохти. Він не робив спроб змінити стан речей на Русі і поставив собі значно більш вузьку мету: запобігти формування об’єднаного російської держави і зберегти баланс між руськими князями, особливо тверськими і московськими. Він реалізував один новий проект: оскільки він дарував право збирати податки низці найбільших російських князів, інститут баскаків став зайвим, тому замість них хан призначив спеціальних уповноважених, яких можна було б назвати його політичними комісарами, спостерігали за справами в тому чи іншому російською князівстві.
На початку свого правління Узбек підтвердив ярлик Михайла Тверського, як великого князя володимирського. Це місце традиційно поєднувалося з контролем над Новгородом, але новгородці відмовилися визнати Михайла Тверського і замість нього запросили на князювання Юрія Московського. Михайло Ярославович поскаржився хану, і московському князю було наказано невідкладно з’явитися в Орді. Користуючись засобами, зібраними в Новгороді, Юрій Московський міг обсипати хана і вельмож багатими подарунками. Він кілька років провів в Орді і отримав у дружини сестру Узбека Кончакові, яка при хрещенні отримала ім’я Агафія [6, с.178].
Зрештою, Узбек відібрав ярлик у Михайла Тверського і передав його Юрію Московському. Кавгадий, один з вищих монгольських чиновників, був призначений спеціальним уповноваженим хана при дворі князя Юрія і супроводжував його і Кончакові на Русь. Не чекаючи серйозного опору з боку Михайла Тверського, Юрій Московський і Кавгадий рушили на Твер з невеликою кількістю військ. Михайло Ярославович розбив їхні війська, але він був досить обережний, щоб напасти на ставку Кавгадия. У той час як московський князь Юрій утік у Новгород, тверічі захопили в полон його монгольську дружину [6, с.181].
Після цього Кавгадий наказав обом князям з’явитися в Орду. Вони змушені були відправитися в довгу подорож, оскільки Узбек в цей час знаходився на Північному Кавказі через конфлікт з іль-ханом. Тим часом Кончака померла в полоні у Твері, та Кавгадий поклав відповідальність за її смерть на тверського князя. Тверського князя Михайла Ярославича судив вищий суд Золотої Орди за непокірність ханської волі і за те, що не виявив достатньої турботи про свою полонянку, сестрі хана. Після довгого судового розгляду він був засуджений до смерті і відразу ж страчений в 1319 році.
У його синів в Твері не було іншого виходу, окрім як визнати Юрія Московського великим князем. Вони, однак, були змушені вжити особливі заходи обережності, щоб запобігти обурення тверського народу проти монголів. У 1320 році відбулося повстання в Ростові; його жорстоко придушив монгольський воєначальник Ахмил. Він був посланий на Русь, щоб відновити порядок, в супроводі молодшого брата князя Юрія – Івана. Разом їм, врешті-решт, вдалося втихомирити бунтарський дух ростовчан (1322 р.) [15, с.124–125].
1.2. Золота Орда в період правління хана Джанібека (1341–1357 рр.)
Після короткого періоду правління старшого сина Узбека, Тінібека (1341–1342 рр.), до влади прийшов його молодший брат Джанібек (1342–1357 рр.). У своїй політиці Джанібек повністю наслідував традиціям батька, за винятком того, що він не втручався в балканські справи. Вдова Узбека хатун Тайдула продовжувала займати видатне положення в Золотій Орді протягом усього правління Джанібека.
Як і його батько, Джанібек вступив у конфлікт з генуезцями і намагався відібрати у них Каффу, але безуспішно (1344 р.). З іншого боку, він підписав торговий договір з Венецією в 1347 році. У 1349–1355 роках. Венеція і Генуя розв’язали ще одну війну, в якій переможцем виявилася Венеція. Слідом за цим був підтверджений договір венеціанців з Джанібека в 1356 році. Венеціанці отримали право встановлювати свою торгівлю в Солхаті, на умовах оплати митних зборів з розрахунку двох відсотків від вартості проданих товарів, і в Солдайї – з розрахунку трьох відсотків [5, с.325].
Відносини між Золотою Ордою і Єгиптом за правління Джанібека продовжували залишатися дружніми. Як і раніше, значна кількість кипчаків і росіян привозилося в Єгипет або в якості рабів, або – воїнів допоміжних військ. Більшість з них, якщо не всі, були звернені в іслам. У період правління Джанібека один з російських воїнів зробив блискучу кар’єру в Єгипті, досягнувши рангу еміра. Його ім’я дано в східних джерелах як Бейбуга Рус (або Урус) [28, с.214].
Через чотири роки після сходження Джанібека на трон Золоту Орду спіткало страшне лихо. Чума, яку називали «чорною смертю» (вогнищем її, швидше за все, був Далекий Схід), проникла в Хорезм з Китаю та Індії разом з торговими караванами; в 1346 році епідемія вразила Крим, убивши 85 000 человек. З Криму уздовж азіатського береги Егейського моря і через острів Кіпр хвороба досягла Єгипту і проникла в Сирію. Потім через Середземне море чума охопила Західну Європу і, поширюючись знову на схід через Балтійське море, вразила Новгород і в 1353 році досягла Москви.
Епідемія чітко слідувала по головним торговим шляхам; вона розцвітала пишним цвітом на багатолюдних ринках і кораблях. Оскільки торгівля між містами Золотої Орди і Русі була в цей період великої, парадоксальним є те, що «чорна смерть» прийшла в Новгород через Балтійське море, а не через Південну та Центральну Русь. Південноруські степу, малонаселені, використовувані, головним чином, як пасовища для монгольських табунів, мабуть, створили щось на зразок безпечного пояса.
Мало що змінилося на Русі за правління Джанібека. Коли на початку його правління всі руські князі з’явилися при дворі хана, він дарував ярлик на Велике князівство Володимирське князю Симеону Московському, старшому синові Івана I, який помер. В той же час було підтверджено незалежність від Москви Тверського, Суздальського і Рязанського князівств. Більш того, рязанський і суздальський князі отримали титул великого князя в рамках їх володінь, а через кілька років така ж привілей була дана і тверському князю.] Таким чином, Русь розділилася на кілька великих князівств; володимирське велике князівство тепер, практично, хоча і не номінально, змішалося з князівством Московським. Воно все ще зберігало особливий престиж, як первісне велике князівство; та, як ми знаємо, починаючи з Івана I, великі князі володимирські і московські додавали слова «і всієї Русі» до свого титулу. Великий князь Симеон був відомий як «Гордий». Гордість він, мабуть, виявляв по відношенню до інших руських князів, але зовні він також раболіпствував перед ханом, як і його батько, і так само, як батько, здійснював часті візити в Орду.
У 1349 році виникла ситуація, котра потенційно загрожувала інтересам Москви: великий князь Ольгерд (Альгірдас) Литовська (син і наступник Гедиміна) послав свого брата Коріата попередити хана про небезпеку, що насувається посилення Московської держави по відношенню як до Золотої Орди, так і до Литви. Ольгерд запропонував хану монгольсько-литовський альянс проти Москви. Як тільки Симеону повідомили про прибуття Ольгерда в ставку хана, він сам поспішив туди і висловив протест проти планів Ольгерда. Джанібек, задоволений відданістю Симеона, не тільки відхилив союз з Литвою, а й видав Коріата Симеону. Тільки після тривалих переговорів, по ходу яких Ольгерд проявив своє дружнє ставлення до Симеону, останній погодився звільнити Коріата [12, с.195–196].
В той час, як увага Ольгерда було звернено на схід, Казимир Польський розв’язав нову кампанію проти Галича і Волині (1349 р.). Ольгерду тепер довелося просити у монголів допомоги проти поляків, вигнаних з Волині в 1352 році. Галич, тим не менше, був захоплений Казіміром.
Симеон Гордий помер в 1353 році від чуми і йому успадковував його молодший брат Іван II Красний, який без будь-яких ускладнень отримав ярлик на велике князювання.
Під час його правління (1353–1359 рр..) видатну роль в московському уряді відігравали провідні бояри. З них особливо виділялися в той час сім’я Плещеєвих. Їх предок, Федір Бяконт, спочатку – з Чернігова, приїхав до Москви в кінці XIII століття. Оскільки митрополит Феогност (наступник Петра) помер від чуми у той же час, що і великий князь Симеон, престол митрополита виявився вакантним. З схвалення Івана II московські бояри вирішили послати до патріарха Константинопольському члена сім’ї Плещеєвих, єпископа Олексія Володимирського, сина Федора Бяконта, в якості російського кандидата на цей престол [24, с.59].
Тверський князь і бояри не схвалили кандидатуру Олексія і висловили підтримку іншому кандидату, Роману, якого великий князь Ольгерд Литовський направив до Константинополя зі своїми рекомендаціями. Патріарх вирішив дилему, призначивши обох: Олексія – митрополитом «Києва» (тобто, фактично, Москви), а Романа – митрополитом Литви. Таким чином, російська єпархія виявилася розколотою на дві, але цей поділ на сей раз виявилося лише тимчасовим.
Освічений священнослужитель
і глибоко релігійна людина, митрополит
Олексій був також видатним державним
діячем. Як член сім’ї Плещеєвих, він користувався
значним впливом у великого князя і у бояр,
і став провідним особою в московському
уряді під час правління Івана II і в перші
роки правління сина і наступника князя
Івана, Дмітрія Донського. До нього також
ставилися з великою повагою при дворі
хана, особливо хатун Тайдула, яку він
вилікував від захворювання очей в 1357
році.
У цьому ж році в Москві стався інцидент,
який з’явився віддзеркаленням конфлікту
між боярами і простим народом.
3 лютого 1357 року на головній площі Москви було знайдене тіло московського тисяцького, Олексія Петровича Хвоста, з явними ознаками насильницької смерті. Слід згадати, що, починаючи з київського періоду, тисяцький, який командував міським військом, займав особливе положення в князівської адміністрації [10, с.198].
Хоча він і обирався князем з числа провідних бояр, його вважали виразником інтересів народа. Зважаючи на це зрозуміло, чому населення Москви порахувало бояр винними у смерті Олексія Петровича. У місті почалися бунти, і самі видні бояри рятувалися втечею в Рязань. Більшість їх повернулося на наступний рік, і один з них, Василь Вельямінов, був призначений тисяцкім. Його батько, якого теж звали Василь, служив тисяцьким при Івані I.
У 1356 році Джанібек розв’язав
війну проти занепалого держави іль-ханів
і став першим з правителів Золотої Орди,
що завоював Азербайджан. Але на зворотному
шляху з Тебріза в Сарай він помер. Згідно
Іскандеру Аноніму, він був убитий за наказом
свого сина Бердібека в 1357 році [6, с.278].
РОЗДІЛ 2. БОРОТЬБА
МІЖ ВЕЛИКИМ КНЯЗІВСТВОМ
2.1 Боротьба Московського князівства з Литвою й Золотою Ордою
Протягом першої половини XIV століття Московське князівство значно зміцніло за рахунок об’єднання північно-східних руських земель. З удільного князівства воно поступово перетворювалось у велику державу. Спираючись на зростаючі матеріальні ресурси, московські князі повели боротьбу за утвердження свого політичного пріоритету спершу в рамках Великого князівства Владимирського, а з другої половини XIV століття – і в усіх колишніх давньоруських землях. Роль Москви як політичного центру північно-східних земель, її вплив на південно-західні та західні руські землі особливо зросли під час княжіння Дмитрія Донського (1359–1389), коли вона стала одночасно й центром збирання сил проти панування Золотої Орди. З 60-х років XIV ст. Московське велике князівство щораз частіше йшло на відкритий розрив з правителями Золотої Орди, стримуючи водночас натиск Литовської держави на заході.
На середину XIV століття зросла й могутність Литви, вільної держави від золотоординського іга. Використовуючи великі ресурси підвладних їй західних та деяких південно-західних руських земель, Литовська держава стримала натиск Тевтонського ордену й з успіхом відбила ряд нападів Золотої Орди. За таких умов феодали Південно-Західної Русі стали вбачати в Литовській державі реальну воєнно-політичну силу, в об’єднанні з якою вони могли визволитися з-під влади Золотої Орди. З свого боку, литовські феодали використовували ці прагнення для поширення своєї влади на південь і схід. З цією метою вони вдавалися до найрізноманітніших засобів: силою зброї захоплювали території, укладали династичні союзи з допомогою шлюбів, інколи, як це мало місце у відносинах з Північно-Східною Руссю, йшли на союз із Золотою Ордою. У 50–60-х роках XIV століття, за великого князя Ольгерда Гедиміновича, остаточно складається політична програма цієї експансії: відновлення колишньої цілості Русі під егідою литовської князівської династії [25, с.55].
На середину 60-х років XIV століття більша частина українських земель увійшла до складу Литовської держави. Не останню роль у цьому відіграли наміри боярства піти на угоду з литовськими феодалами. Така угода передбачала визнання литовським великокнязівським урядом за руськими землями-князівствами широкої автономії, а за місцевими феодалами – їх станових прав. Інакше кажучи, феодалам давалася гарантія збереження імунітету (монопольне право на земельну власність, адміністративні посади, місцевий суд тощо) згідно з проголошеним великокнязівською владою: «Ми старины не рушаєм, а новины не вводим». У зв'язку з цим Україна і Білорусія знайшли собі захист від азіатської навали, приєднавшись до Великого князівства Литовського [25, с.56].
Руські землі під владою Литви здобули, як відомо, лише на деякий час умови для дальшого соціально-економічного та культурного розвитку. Згодом, у зв’язку з укладенням польсько-литовської унії 1385 року і зміцненням Російської централізованої держави, негативні наслідки включення українських і білоруських земель до складу Литви стали очевидними.
Укріпившись у південно-західних та західних руських землях, литовські феодали активізували свій наступ на Північно-Східну Русь. У 1368 і 1370 pоках війська литовського князя Ольгерда, який, заручившись дипломатичною підтримкою Золотої Орди, в союзі з силами Тверського князівства двічі підступали до стін Москви, але не змогли нею оволодіти. Народні маси, насамперед міське торгово-ремісниче населення Північно-Східної Русі, співчуваючи об’єднавчій політиці московського князя Дмитрія Івановича, рішуче виступили проти литовських феодалів та їхніх союзників. Це зрештою зумовило провал агресивних планів правлячих кіл Литовської держави щодо Північно-Східної Русі. Після поразки під Любутськом у 1372 році Ольгерд став дотримуватися миру з Московським князівством [13, с.112].
Тимчасова рівновага сил на литовсько-московському прикордонні, послаблення Золотої Орди внаслідок тривалих феодальних усобиць, економічне й політичне зміцнення Московського князівства створили на середину 70-х років XIV століття передумови для активізації боротьби Північно-Східної Русі проти золотоординського панування. Це викликало занепокоєння серед панівної верхівки Литви, а також у Золотій Орді, внутрішньополітичне становище якої певною мірою стабілізувалося з приходом до влади темника (воєначальника) Мамая. Литва і Орда почали схилятися до воєнно-політичного союзу, спрямованого проти Москви, особливо з 1378 pоку, після того як великим князем литовським став молодший син Ольгерда – Ягайло [12, с.114].
З самого початку своєї політичної діяльності Ягайло намагався нейтралізувати загрозливе для Литви тяжіння населення південно-західних і західних руських земель до Москви і подолати опозицію владі великого князя литовського з боку найбільших удільних князів на Україні і в Білорусії, які почали підтримувати об’єднавчу політику Московського великого князівства. На чолі цього опозиційного руху став брат і колишній співправитель Ольгерда литовський князь Кейстут.
Для придушення опозиції Ягайло уклав союз з Тевтонським орденом проти Кейстута і обложив своїм військом Полоцьк – столицю князівства Андрія Ольгердовича, старшого брата Ягайла і одного з найактивніших діячів опозиції. Той залишив свої володіння і перейшов на службу до московського великого князя. Ягайло готував каральний похід і в Чернігово-Сіверську землю проти князя брянського і трубчевського Дмитра Ольгердовича. Щоб не допустити розгрому своїх союзників і запобігти надмірному посиленню Ягайла напередодні неминучої битви з Золотою Ордою, Дмитрій Іванович Московський взимку 1379 року послав у Чернігово-Сіверську землю війська, які без бою увійшли до Трубчевська і Стародуба, а велика група місцевих феодалів на чолі з своїм князем перейшла на бік Москви. Трубчевський князь Дмитро Ольгердович став васалом московського князя [14, с.38].
2.2. Протистояння Московського князівства з Золотою Ордою в другій половині XIV століття
Не відразу, але Дмитру усе ж таки вдалося зібрати під свої прапори війська з деяких інших російських князівств. Привели йому допоможе свої полиці та литовські князі, зведені брати Ягайло: Андрій Ольгердович Полоцький і Дмитро Ольгердович Брянський. Є версії, що союзником Дмитра був і хан Білої Орди Тохтамиш, лютий ворог Мамая. За оцінками військо Русі налічувало від 50-60 до 300-400 тисяч воїнів. Проте особливо імовірним усе ж таки є цифра є в 50 тисяч воїнів. Втім, навіть пятидесятисячне військо вважалося у ті роки колосальним. Так само складно оцінити й чисельність військ Мамая. Швидше за все було приблизно рівні чи перевага була за татар приблизно 3:4 [17, с.278].
Російське військо у кількості 20–25 тисяч вийшли з Москви у Коломну за трьома дорогах. Колони з Кремля через Никольські, Фроловські і Константино-Еленинські ворота. Серед інших князівств прибуло 25-30 тисяч воїнів. Трохи пізніше до них приєдналися псковські і брянські дружини під керівництвом двох литовських князів – братів Ягайло. Із різних причин не були присутні полки смоленських, нижньогородських, новгородських і рязанських князів. Ополчение складався з князів, бояр, духівництва, купців, ремісників і озброєних холопів, тобто із усіх верств населення. Російська кіннота за чисельністю не поступалася піхоті. До її складу вже входили окремі ударні сполуки важкої кавалерії – «кута рать» [8, с.192].
У Коломні, на Девичьем полі, відповідно до «Сказания о Мамаевом побоище», Дмитро Іванович на огляді війська призначив головнокомандуючих окремих полків. 20 серпня військо рушила північним берегом Оки захід до гирла Лопасни. Росіяни воєводи на чолі з молодим Дмитром, як і, діяли швидко і енергійно, за планом, заздалегідь розробленого. Першим із Коломни вийшов із частиною військ головнокомандувач великий князь Дмитро Іванович. Дорогою з нею з’єдналися залишкові загони, і навіть Тимофій Васильович Вельяминов. За кілька днів, 27–28 серпня, все військо переправилося на південний берег Оки, при впадання у неї річки Лопані. У місця переправи Дмитро Іванович залишив Тимофія Васильовича – він повинен зустріти війська, які йшли за головними силами московського князя.