Шляхи формування правової держави в Україні
Міністерство освіти і науки України
Хмельницький
університет управління
та права
Кафедра
теорії та історії держави і права
Курсова робота
на тему:
Шляхи
формування правової
держави в Україні
Виконала:
студентка I курсу І групи
юридичного факультету
Мамчур
О. В.
Перевірив:
Монастирський Д. А.
старший
викладач
Хмельницький
2010
Зміст
Вступ…………………………………………………………………
- Виникнення
і розвиток ідеї правової держави як загальнолюдської
цінності…………………………………………………………
……………….…5 - Поняття і ознаки правової держави…………………………………..….12
- Верховенство права і закону…………………………………...….12
- Взаємна відповідальність держави і особи……………………….15
- Теорія розподілу влад…………………………………………..….17
3.
Основні напрямки формування
правової держави в Україні……….
Висновок…………………………………………………………
Список
використаних джерел…………………………………………………..28
Вступ
В останній час багато держав світу, серед них і Україна, на конституційному рівні проголосили себе «правовими», але важливо усвідомити, що ці конституційні положення відображають, головним чином, не стільки реальну дійсність, скільки загальну орієнтацію, спрямування, прагнення відповідної держави.
Ми є свідками й учасниками творення новітньої Української держави. Більш як тисячолітній досвід суспільної та політичної консолідації українського народу лягає в фундамент розбудови в нашій країні правової держави.
Суспільною свідомістю правова держава сприймається як такий тип держави, влада якого заснована на праві, правом обмежується і через право реалізується. Але таке уявлення, хоча і правильне за своєю суттю, проте недостатнє для адекватного розуміння феномену правової держави.
Поняття правової держави нерідко вживається в найширшому значенні, яке не обмежується власне державою, а поширюється на все суспільство, весь спектр суспільних відносин. Правову державу також визначають як правову форму організації і діяльності публічної влади, її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права, «носіями» прав і свобод людини і громадянина.
У французькій юридичній науці поняття правової держави ототожнюється, насамперед, з принципом законності як обов'язком дотримуватись закону, в англомовній літературі відповідне поняття вважається синонімом поняття верховенства права, причому останнє значною мірою трансформувалось за змістом.
Сьогодні поняття правової держави дуже активно використовується у багатьох країнах, однак, як і століття тому, було б перебільшенням вести мову про єдність у поглядах на це поняття і сутність правової держави. У Німеччині і Франції, Англії і Голландії, Росії і Угорщині вказані поняття хоча й мають багато спільних ознак, проте не збігаються не лише з огляду на практику функціонування держави, а й через своєрідне сприйняття цих категорій. Правова держава має органічний виток з культури народу, суспільних традицій, умов політичного розвитку.
Українські дослідники визначають правову державу як державу, у житті якої панують закони, що закріплюють основні права людини, проявляють волю більшості або всього населення країни (наголошуючи на основних загальнолюдських цінностях та ідеалах), як державу, в якій встановлена відповідальність не тільки особи, а й самої держави, де громадянам притаманний високий рівень правової культури.
Метою курсової роботи є: визначити шляхи формування правової держави в Україні.
На досягнення вказаної мети спрямовано вирішення наступних завдань:
- Розкрити поняття, суть та зміст правової держави як загальнолюдської цінності;
- Проаналізувати ознаки правової держави;
- Визначити основні напрямки формування правової держави в Україні;
При
написання даної курсової роботи
було використано праці таких вчених та
науковців як М. С. Кельмана, О. Г. Мурашина,
О. В. Зайчука, О.Ф. Скакун, П.Д. Біленчука, В.
В. Копейчикова, Ю. Шемшученко,
П. М. Богуцького, Й. С. Васьковича та інших.
- Виникнення і розвиток ідеї правової держави як загальнолюдської цінності
Скільки існує держава існує і мрія про державу гуманну, справедливу, в якій людина понад усе і де закони, а не воля і уподобання тих хто при владі, визначають зміст суспільного життя
Ідея правової держави пройшла складний і тривалий шлях. Ще у античні часи розуміли, що лише право може дати владі міру, обмежити її в інтересах народу, а держава, у якій закон суперечить людській природі і не слугує загальному благу, швидко зникне.
Вже відомі мислителі античності (Платон, Аристотель та ін.) зверталися до пошуків принципів, форм і конструкцій узгодженої взаємодії влади і права.
Античними авторами було вироблено низку положень про правову державу:
- про владу закону як поєднання сили і права (Аристотель, Солон);
- про відрізнення правильних і неправильних форм правління (Платон);
- про відрізнення природного і позитивного права та їх співвідношення (Аристотель, Демокрит);
- про рівність людей за природним правом (римські юристи, стоїки);
- про право як мірило справедливості, що регулює норми спілкування (софісти, Цицерон та ін.);
- про державу як правове об'єднання людей (Цицерон);
- про сфери приватного і публічного права, про юридичну особу, суб'єкт права (римські юристи).1
Символічним вираженням уявлень про державну владу, що визнає право, тобто про справедливу державну владу, став образ богині правосуддя із зав'язкою на очах, із мечем і терезами правосуддя. Він уособлює єднання сили і права: охоронюваний богинею правопорядок рівною мірою є обов'язковим для усіх. Образ правосуддя виражає зміст і ідею не лише справедливого суду як спеціального органу, а й ідею справедливої, правової, державної влади.
Після розпаду Римської імперії тривалий час політико-правове вчення не розвивалось (його пожвавлення спостерігається лише з XI—ХІІ ст.), однак поширення у Європі римського права і римських традицій призводить до зміцнення підвалин державності, розуміння закону як волі народу, а, відтак, і визнання певної зв'язаності ним верховної влади.
З ХІІ—XIII ст. пов'язані витоки середньовічного конституціоналізму у формі парламентських органів, формується представницька влада та законодавчі збори. У подальшому ідея обмеження правителя законом і справедливістю знаходить розвиток у працях багатьох тодішніх вчених, однак цьому суперечать абсолютистські тенденції у політичній науці (через формування абсолютних монархій у Європі на зламі XVI ст.), а також боротьба між світською і церковною владою. Відповідальність правителя зводиться переважно до відповідальності його лише перед Богом і природою.2
Протягом історії рація і зміст ідеї про правову державу в різних мислителів, політичних і суспільних діячів значно різнилися. Позаяк у одних ідея такої держави пов'язувалася з приватною власністю, експлуатацією чужої праці та привілейованим становищем у суспільстві певних класів і верств, інші розуміли її зовсім інакше. Т. Мор, наприклад, ще у XVI ст. констатував, що в умовах приватної власності не можна говорити ні про справедливість, ні про громадський добробут, ні про «здійснене державне управління».
В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення у працях дослідників набувають проблеми поділу функцій влади, правової організації владних відносин, співвідношення політичних сил, що виключають монополізацію влади в руках одного органу, особи або спільноти. Затверджуються ідеї свободи особи, панування права в приватних і публічних відносинах. Дж. Локк в Англії (XVII ст.) виступив з обґрунтуванням доктрини «законності опору всіляким незаконним виявам влади». Ш. Монтеск'є у Франції (XVIII ст.) заявляв, що для запобігання зловживанню владою є необхідним такий порядок, де власті могли б взаємно себе стримувати.
Філософську основу сучасної теорії правової держави заклав німецький філософ Іммануїл Кант, у вченні якого центральне місце посідає людина як член суспільства і як особистість. Хоча словосполучення «правова держава» в його працях не вживалося (воно звучить у нього як «правовий державний устрій»), Кант наполягав на узгодженні дій держави з правом, підкоренні її правовим законам.
Уперше термін «правова держава» було вжито німецькими вченими К.Т. Велькером (1813 р.), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824 р.). Створення юридично завершеного поняття «правова держава» пов'язують з ім'ям Р. Моля, який ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку. У 1829 році він навів визначення правової держави як конституційної держави, що має ґрунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту особи.
Теорія правової держави поширилася на країни Західної Європи, Північної Америки, розвиваючись і збагачуючись протягом десятиліть. На домінуючу перетворюється ідея про те, що в правовій державі відносини між людьми і державою регулюються нормами, які встановлюють порядок і виключають безвладдя і застосування насильства. Це означає, що піддані, які раніш мали лише обов'язки, перетворюються на громадян, наділених, крім обов'язків, певними, встановленими законом, правами. Основною метою правової держави вважається забезпечення свободи громадян, свободи ініціативи, підприємництва і розвитку особи відповідно до принципу «дозволено все, що не заборонено законом».
У XX ст., особливо після Другої світової війни, теорія правової держави набула нових рис. Вона пройшла через період панування нацистського варіанту теорії «правової держави» у фашистській Німеччині, через етап неприйняття в СРСР ідеї правової держави з її напрацьованими за дореволюційних часів ціннісними елементами-ознаками: верховенство права, поділ влади, недоторканність особи, гарантії прав і свобод людини та ін.
Показово, що в конституціях деяких країн (США, Франції, Швейцарії та інші) відсутні статті, які зазначають, що дана країна є правовою. Проте правова сутність держави розкривається через закріплені в статтях Основного закону ознаки правової держави: охорона і захист прав людини, підкорення влади закону, поділ влади та ін.
Різноманітні аспекти правової держави активно досліджувались і у дореволюційній Росії та Україні. Однак після 1917 р. вчення про правову державу зводиться тут нанівець, оголошується шкідливим і на його зміну приходить теорія законності. Проголошений на державному рівні в середині 80-х років курс на Перебудову та демократизацію створив сприятливі умови для розвитку у вітчизняній науці теоретичних концепцій про соціалістичну правову демократичну соціальну державу, пошуків шляхів, форм і методів їх реалізації. Рішенням XIX Всесоюзної партійної конференції КПРС формування соціалістичної правової держави було проголошено завданням номер один усього суспільства.3
Суспільство дістало реальну можливість орієнтації в своєму розвитку на досягнення світової цивілізації, зокрема, в галузі захисту прав та свобод, наповнення новим змістом поняття суверенітету народу, верховенства закону тощо. В цей період у правовій науці серед українських та російських вчених набула розвитку дискусія про можливість і доречність застосування поняття «правова держава» до соціалістичної держави, визначення її суті та характеристик. У Росії цими проблемами активно займалися В.С. Нерсесянц, В.Н.Кудрявцев, В.В. Бойцова, В.А. Лукашова. В Україні в цей період проблеми правової демократичної соціальної держави в галузі правознавства розробляють В.В. Копейчиков, В.Д. Бабкин, а в умовах незалежності України О.М. Бандурка, О.В. Скрипник, О.Ф. Скакун, П.М. Рабінович, В.М. Якушик.
В центрі досліджень українських державознавців стають проблеми розроблення наукової концепції формування і розвитку демократичної правової соціальної держави, діалектика взаємозв'язку становлення правової держави та громадянського суспільства, суперечностей і труднощів, що стоять на цьому шляху та їх подолання, основних інститутів демократичної правової соціальної держави, конституційних основ її формування .4
Аналіз функціонування правових держав Заходу свідчить, що зазначене поняття має чітко виражений історичний характер. Це досить рельєфно простежується на прикладі Німеччини, вчені правознавці якої зробили вагомий внесок у розроблення теорії правової держави. Виникнення систематизованого вчення про правову державу у цій країні тісно пов'язане з подоланням абсолютизму і відновленням ідеї природного права, що вимагала повернення до розуміння права як прояву здорового глузду і надання йому вищої легітимності. У другій половині XIX століття ідея легітимності права втратила своє значення, поняття правової держави набуло формального значення як держави, що визнає поділ влади, незалежність суду, законність управління, правовий захист громадян від порушення державною владою їх прав і відшкодування шкоди, завданої останнім публічними установами, своїми неодмінними особливостями й інститутами.
Однак, якщо у XIX ст. поняття правової держави як ліберальної правової пов'язувалось з гарантуванням бюргерству лише політичної свободи і безперешкодної діяльності у сфері економіки, то у сучасному вченні це поняття пов'язується з необхідністю дотримання закону, проголошенням соціальної держави і рівноправ'ям громадян, діяльністю незалежного суду із захисту прав громадян від посягань з боку держави тощо.
Поняття правової держави, своєрідність її категорійного виразу видозмінюються залежно від правових традицій і правових орієнтацій, існуючі у різних правових системах. Сьогодні поняття правової держави дуже активно використовується у багатьох країнах, однак, як і століття тому, було б перебільшенням вести мову про єдність у поглядах на це поняття і сутність правової держави. У Німеччині і Франції, Англії і Голландії, Росії і Угорщині вказані поняття хоча й мають багато спільних ознак, проте не збігаються не лише з огляду на практику функціонування держави, а й через своєрідне сприйняття цих категорій. Правова держава має органічний виток з культури народу, суспільних традицій, умов політичного розвитку.
Отже, історично правова держава — це конституційна держава. Вона виникає як реакція на абсолютну монархію, як вимога обмеження діяльності центральних державних органів відповідними загальними правовими актами, сформульованими представницькими органами.
Правова держава — це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону.5
Правова держава – це така форма організації та здійснення державної влади, яка будується на взаємовідношеннях з індивідуумами та їх об’єднаннями на основі норм права.6
Сучасні українські дослідники визначають правову державу як державу, у житті якої панують закони, що закріплюють основні права людини, проявляють волю більшості або всього населення країни (наголошуючи на основних загальнолюдських цінностях та ідеалах), як державу, в якій встановлена відповідальність не тільки особи, а й самої держави, де громадянам притаманний високий рівень правової культури.7
Таким чином, ідеї демократичної правової соціальної держави входять до скарбниці загальнолюдських цінностей, які в нинішніх умовах набувають пріоритетного значення, оскільки вони є ефективною зброєю в захисті прав і свобод, гідного життя людини та демократії. Вони сприймаються суспільною практикою і набувають все більшого поширення
- Поняття і ознаки правової держави
- Верховенство права і закону
Розглядаючи проблему питання правової держави, не можна не погодитись з думкою багатьох науковців про те, що правовою є держава, яка функціонує на засадах верховенства права і закону і де реально забезпечуються права і свободи людини і громадянина. Але у більш широкому контексті тільки змістом даного поняття не обмежується. Його складовими елементами є також наявність високоякісного законодавства, чіткого механізму взаємодії і поділу гілок влади, відповідальності і контролю, високої правової культури населення тощо.
Принцип верховенства права визначає умови життєдіяльності усього соціального організму, тобто створення і функціонування державних органів та громадських організацій, ставлення до них, а також стосунки між окремими громадянами.8
Принцип верховенства права означає, що у правовій державі має панувати закон, а не інтереси осіб, у руках яких у певний момент перебуває влада; функції держави полягають у регулюванні відносин між усіма суб’єктами права на основі закону. Неухильне дотримання принципів верховенства права та верховенства закону покликане забезпечити права і свободи людини у всіх сферах життя, а зі сторони підвладних – повагу до законів та органів влади. За такого розуміння сила держави, на якій вона ґрунтується, законна лише в тому випадку, якщо вона застосовується у строгій відповідності із правом, якщо вона цілковито слугує йому. При цьому закон, зобов’язуючи окремого громадянина до дотримання загальноприйнятих правил поведінки, водночас чітко окреслює межі прерогатив держави стосовно індивідуальної свободи.
Останнім
часом дехто намагається
Конституція як один з найголовніших чинників правової державності визначає принцип верховенства права (ст. 8). Однак вона не наводить поняття зазначеного принципу, як і не позначає всіх його елементів. Конституція не визначає співвідношення між принципом верховенства права і поняттям правової держави, закріпленим у ст. 1 Конституції, не визначає місця принципу верховенства права у понятійному розумінні правової держави, а тому інтерпретація конституційного принципу верховенства права вимагає встановлення на понятійному і елементно-структурному рівні співвідношення між цими двома поняттями.
У ст. 8 Конституції, яка проголошує вказаний принцип, визнається верховенство Конституції та принцип прямої дії її норм. Зрозуміло, що вони не вичерпують принципу верховенства права і не є самодостатніми для його розуміння. Не менш важливими для тлумачення принципу верховенства права є як теоретичні уявлення про праворозуміння, про співвідношення права з іншими соціальними регуляторами (що дозволяє усвідомити достатність правового регулювання у суспільстві), про морально-етичну основу права, про вплив прав людини на державну владу, так і аналіз відповідних положень Конституції, які стосуються ідеологічного, політичного та економічного плюралізму (ст. 15), конституційних прав громадян і механізмів їх правового захисту (Розділ II), конституційно-правових механізмів здійснення державної влади, правової основи діяльності громадських організацій, політичних партій тощо.
У країнах континентального права в силу домінування юридичного позитивізму принцип верховенства права має здебільшого вираз верховенства закону, а, відтак, переважає принцип законності, який, однак, ґрунтується на розумінні справедливого закону.
У Німеччині принцип верховенства права, як вираз законності, з'явився з виникненням поняття правової держави, що вживається з XIX ст., на противагу поняттю поліцейської держави. Нині цей принцип нерозривно пов'язаний з демократичним порядком та елементами природного права.
У Франції принцип законності вживається з часів Революції 1789 р. на противагу королівському свавіллю, як засіб обмеження адміністративної влади за допомогою закону.
У Великобританії принцип панування права пов'язаний з парламентським режимом, легітимною владою, справедливим законом, судовим контролем за діяльністю виконавчої влади. Він є, по суті, еквівалентом правової держави.
Таким чином, принцип верховенства права і закону означає, що у правовій державі має панувати закон, а не інтереси осіб, у руках яких перебуває влада. Правова держава – це не влада озброєна законом, а влада обмежена законом.
- Взаємна відповідальність держави і особи
Висунута наприкінці 80-х – початку
90-х років на передній край
наукового осмислення, тема правової
держави в основному
Принцип взаємної відповідальності держави і особи вперше було сформовано на межі ХVIII – XIX століття Е. Кантом. Цей принцип означає, що не тільки громадяни можуть бути відповідальні перед державою, але й держава зобов’язана нести відповідальність перед громадянами, якщо відповідні владні структури або посадові особи своїми діями чи бездіяльністю завдають моральної чи матеріальної шкоди громадянам.
У ст. 3 Конституції України прямо визначається, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Для реалізації цієї норми має бути реально діюча правова процедура. В Україні механізм притягнення до відповідальності держави за протиправні дії чи бездіяльність прописаний в статтях 55, 56 Конституції України.
Стаття 55 Конституції гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданими незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.10
Щоб надати цій нормі реального змісту в системі суддів загальної юрисдикції створені адміністративні суди, які і спеціалізуються на розгляді таких справ.
Зрозуміло, що рівень відповідальності держави перед громадянином визначається рівнем зрілості громадянського суспільства, його самоорганізацією, активністю впливу на державно-правові механізми, взаємозв'язком суспільства, держави і громадянина. Слід також врахувати, що саме незнання закону не звільняє громадянина від відповідальності, але звільняє від неї державу. Цілком очевидно, що відповідальність може настати передусім там, де є можливість у громадян контролювати дії влади. Тому держави, і особливо ті, в яких немає демократичного режиму, а переважає інший (авторитарний, тоталітарний, адміністративно-командний), зводять до мінімуму можливості контролю з боку суспільства і окремих громадян дій органів влади і посадових осіб і в такий спосіб уникають відповідальності перед ними.
За
такого стану речей, коли у держави
в особі різних органів і безлічі
урядовців переважаючими є
Отже, взаємна відповідальність держави і особи є однією із важливих ознак правової держави. Адже відсутність відповідальності держави перед громадянином ставить під сумнів реалізацію одного з основних принципів, проголошених Конституцією України, принципу пріоритету прав і свобод людини та громадянина, бо права і свободи людини і громадянина можуть бути реалізовані переважно у правовідносинах з державою.