Зміст 

    вступ 

    Кредитна політика виступає складовою частиною банківської політики, яка охоплює окрім кредитної, депозитну, валютну, процентну і інші види політики, які виражають основні функції комерційних банків . У цій частині кредитна політика на макроекономічному рівні підпорядкована державному грошово-кредитному регулюванню, розробка і втілення якої покладена на центральний банк.

    Кредитну  політику слід розглядати як на макроекономічному  рівні – основу грошове – кредитного  забезпечення та регулювання, і на мікрорівні – організацію  процесу кредитування господарюючих суб'єктів. Розглядаючи кредитний механізм як організаційно-економічні заходи по організації процесу кредитування, які, відповідно, мають макро і мікрорівні, можна констатовані, що кредитна політика виступає формою прояву організації і управління кредитним механізмом.

    Всі важливі рішення в банках потребують, щоби метою його політики було підтримання  оптимальних співвідношень між  кредитами, депозитами та іншими зобов'язаннями і втаєним капіталом. Тому, правильна кредитна політика здатна підвищити якість кредитів, і, звісно, фінансовий стан банку. Все вищезазначене підкреслює необхідність кредитної політики в роботі банків, і в значній мірі при переході до ринкових умов, коли банки націлені на першокласних та багатих клієнтів, які ні кількістю, ні якістю не можуть забезпечити всю банківську індустрію.

    Хоча  кредитну політику на даному етапі  розвитку банківської системи доцільно вважати сформованою, але кожен  її етап в умовах економічної невизначеності набуває своїх специфічних рис, які залежать від функціонування всіх його елементів, їх взаємозв'язку і взаємообумовленості.

    Однак недосконалість методів та форм мобілізації  ресурсів для активних операцій, діючої системи кредитування, методів оцінки та запобігання кредитних ризиків, управління кредитними портфелями, регулювання кредитного механізму взагалі — затрудняють процес формування повноцінних ринкових відносин.

    Вивченню  проблем функціонування кредитної  політики в тих чи інших періодах розвитку економіки присвячено чимало наукових праць та періодичних видань багатьох вітчизняних, та зарубіжних економістів, до яких належать: М.Т.Бертков, Н.І.Валенцева, О.Заруба, В.В.Земсков, В.В.Кисельов, А.М.Косой, О.І. Лаврушин, A.M.Мороз, М.І. Савлук, В.М.Усоскін та інші.

    Метою роботи є розробка методологічних та практичних рекомендацій зі створення та реалізації кредитної політики комерційного банку.

    Завданнями  дослідження є:

    - виявлення теоретичних засад  формування кредитної політики  комерційного банку;

    - аналіз  кредитної політики діючого комерційного банку;

    - аналіз досвіду українських та  зарубіжних банків стосовно кредитної  політики.

    Предметом дослідження є методологічні  та практичні аспекти механізмів створення та реалізації кредитної  політики комерційного банку.

    Об’єктом  дослідження є комерційний банк ПАТ "Укрсиббанк" , що має розгалужену мережу та діє в ринкових умовах.

    Методологія дослідження ґрунтується на загальних  наукових методах пізнання, принципах  системного аналізу, теоріях фінансово-кредитної  системи. Для вивчення предмету дослідження в роботі застосовуються різні методи та прийоми аналізу: математико-статистичні, методи економічної статистики, методи фінансового аналізу, прийоми групування, порівняння.

    При написанні курсової роботи були використані  нормативно-правові документі, періодичні видання, книги, інтернет-ресурси, а також внутрішні документи ПАТ "Укрсиббанк".

    Курсова робота складається із вступу, трьох  розділів, висновків та списку використаних джерел.

    Розділ 1

    Теоретичні  засади кредитної  політики та формування кредитного портфелю комерційного банку 

    1.1. Сутність та значення кредитної політики комерційних банків 

    Особливою роллю банківських операцій є  надання кредитів, і робота банкірів зводиться до того, щоби вирішити, кому можна довірити гроші вкладників і на які цілі. Дана функція банків являє собою вкрай важливий і надзвичайно чутливий процес. Банк повинен визначити, які кредити він буде надавати, скільки кредитів кожного типу він буде надавати, кому він буде надавати кредити і за яких обставин ці кредити будуть надаватися.

    Всі важливі рішення в банках потребують, щоби метою його політики було підтримання  оптимальних співвідношень між  кредитами, депозитами та іншими зобов'язаннями і власним капіталом. Тому, правильна  кредитна політика здатна підвищити  якість кредитів, і, звісно, фінансовий стан банку. Все вищезазначене підкреслює необхідність кредитної політики в роботі банків, і в значній мірі при переході до ринкових умов, коли банки націлені на першокласних та багатих клієнтів, які ні  кількістю  ні якістю не можуть забезпечити всю банківську індустрію [11].

    Основне призначення політики в банку - це забезпечення послідовності дій  і дотримання надійності і чіткості позитивної практики в роботі. Принципів  обраної політики повинні дотримуватися  всі - від голови правління банку до окремо взятого співробітника. Отже, політика, в контексті банківської справи, - це спосіб виконання послідовно пов'язаних дій, де принципи являють собою основу визначення її і спосіб її здійснення.

    Кредитна  політика - це лише одна із сторін широкого спектру політики, яку проводять банки в своїй діяльності. В нашій країні, в період переходу до ринку, коли кредитна політика знаходиться в залежності від фінансової стабільності, спаду економіки, кризи платежів, банки не дотримуються чітких критеріїв у кредитній політиці і не прагнуть розробляти їх самі. По мірі стабілізації економічного простору, фінансової ситуації, і коли держава поступово стає суб'єктом фінансового ринку, банкам необхідно буде самим активно розробляти внутрішню політику, в тому числі і кредитну. Цьому буде сприяти і загострення конкуренції на ринку капіталів.

    На  вибір стратегічних цілей кредитної  політики вітчизняного кредитного ринку  впливають перш за все, з однієї сторони, структура банківської системи  в регіональному аспекті та привабливість вітчизняної економіки - з іншої. Цей зв'язок виявляється в наступному:

1. нерівномірність регіонального розвитку банківської системи і міжбанківської конкуренції;
2. посилення міжбанківської конкуренції за відсутності значних різниць у процентних ставках по депозитах та кредитах в регіональному аспекті приводять до скорочення маржі і створюють тенденцію більшої привабливості для банків на фінансових та валютних ринках;
3. наявність тенденції падіння питомої ваги дешевих кредитних ресурсів по регіонах створюють передумови до пасивної політики щодо участі банківського капіталу в кредитуванні економіки [4].

    Розробка  кредитної політики повинна починатися із загального контексту, в якому  визначаються загальні характеристики видів кредиту, які пропонуються банком, характеристику клієнтів і ринків на яких ці кредити будуть розповсюджуватися в відповідності з останніми стратегічними рішеннями, прийнятими в банку. В ньому також може визначитися напрямок галузевого кредитування, а також окремих категорій клієнтів.

    Кожен конкретний банк в своїй діяльності буде розробляти умови кредитування відповідно до своїх потреб і можливостей  з метою надання послуг, які  б відповідали потребам ринку. Разом  з тим, всі банки повинні вести  свою кредитну діяльність і розробляти кредитну політику на основі наступних принципів:

    - мета кредиту повинна бути реальною і розумною;

    - банк повинен глибоко вивчити і зрозуміти можливості і потреби клієнта, а також сферу і ринки його діяльності;

    - при наданні кредиту слід впевнитися в тому, що він може бути погашеним протягом вказаного періоду часу;

    - позика надається тільки для цільового використання на реалізацію конкретного проекту чи господарської операції, аналіз яких свідчить про їх достатню дохідність в умовах економічної кон'юнктури;

    - заборона кредитування певних господарських операцій, зокрема, покриття збитків від господарської діяльності, збільшення розміру статутного фонду боржника, внесення платежів в бюджет і позабюджетні фонди підприємств, які допустили прострочену заборгованість по раніше отриманих позиках;

    - банк повинен пересвідчитися в тому, що він не понесе значних збитків у випадку, якщо боржник буде нездатним погасити свої зобов'язання;

    - кредитор повинен бути повністю впевненим в боржнику [8].

    Якщо  боржником виступає банк, то в нього повинна бути достатня капітальна база, його ліквідність повинна бути допустимою, а ризики, які присутні в його кредитному портфелі, повинні бути мінімальними.

    Кредитні  операції – левова частка активів банку й найдохідніша стаття банківського бізнесу. У результаті кредитної діяльності утворюється основна частка чистого прибутку, з якого формуються фонди банку. Водночас зі структурою і якістю кредитного портфеля пов'язані основні ризики, на які може наражатися банк у процесі операційної діяльності, а саме – кредитний, процентний ризики, ризик незбалансованої ліквідності тощо. Мінімізація кредитного ризику дає змогу не лише запобігти можливим втратам банку від кредитної діяльності, а й не допустити виникнення серйозних проблем із ліквідністю та платоспроможністю. Це пояснює значну увагу керівництва банківського бізнесу до проблем управління кредитним ризиком.

    Кредитний ризик – це ймовірність несплати позичальником основного боргу й відсотків за користування кредитом у строки, визначені у кредитному договорі. Відповідно управління кредитним ризиком можна визначити як сукупність заходів, спрямованих на запобігання втратам банку від його кредитної діяльності. Згідно із сучасними принципами управління, ця сукупність заходів має формувати цілісну систему, яка, у свою чергу, повинна бути формалізованою у вигляді певних документів, що регламентують банківську діяльність у сфері кредитування. Насамперед ідеться про кредитну політику банку [20].

    Як  відомо, стратегічне управління банком передбачає наявність довгострокового бачення пріоритетів його розвитку, вироблення концепції діяльності, у тому числі й у сфері кредитної діяльності. Банки, котрі культивують стратегічний підхід до управління, виробляють власну внутрібанківську культуру кредитування і на її основі вибудовують методологію й процедуру роботи. Цю культуру чи, краще сказати, філософію кредитної діяльності, називають кредитною політикою банку. З іншого боку, під кредитною політикою звикли розуміти концептуальний документ, що визначає структуру управління, а також порядок і правила здійснення кредитної діяльності банку.

    Цей документ, який можна назвати меморандумом кредитної політики банку, дає загальне уявлення про:

    1. Цілі кредитної діяльності. На нашу думку, провідною метою кредитування потрібно вважати забезпечення достатнього рівня прибутковості банку від операцій із надання кредитів.

    2. Принципи кредитування. Ми вважаємо, зокрема, що, крім традиційних принципів поворотності, строковості, забезпеченості й платності, у сучасних умовах особливої важливості набувають принципи дотримання цільового характеру використання позики, обережності й здорового глузду.

    3. Пріоритети банку в кредитній діяльності. У цьому контексті важливо задекларувати:

    – цільові групи при наданні кредитів. Зокрема, банк серед своїх пріоритетів може визначити кредитну підтримку вітчизняних великих чи середніх підприємств або ж окреслити як важливий сегмент ринок кредитування фізичних осіб, малого бізнесу. Цільові групи слід також диференціювати за галузевою і, можливо, регіональною ознакою.

    За  визначеними групами доцільно встановити кількісні орієнтири у межах  кредитного портфеля. Ми вважаємо найдоцільнішим підхід, за яким 70% кредитів слід спрямовувати на потреби цільових груп, а 30% – інших груп позичальників. Підприємствам однієї галузі народного господарства пропонуємо надавати не більш як 50% сукупного розміру кредитів, а підприємствам однієї галузі промисловості встановити частку заборгованості в обсязі 30%;

    – преференції щодо кредитування окремих позичальників і критерії їх визначення. Йдеться про клієнтів, які належать до категорії VIP, чи так званих системних клієнтів. Порядок визначення таких клієнтів пов'язаний із багатьма суб'єктивними чинниками і, що цілком закономірно, відрізнятиметься у різних підрозділах навіть у системі одного банку. Проте в меморандумі про кредитну політику слід окреслити загальні ознаки визначення системного клієнта. Ми вважаємо, що такими ознаками передусім мають бути обіг грошових засобів на рахунках клієнта, залишки коштів на рахунках у банку, відмінна кредитна історія, загальна дохідність банку від обслуговування клієнта і, звичайно, стабільність фінансового стану останнього [16].

    4. Об'єкти й суб'єкти, які не підлягають кредитуванню банком. На нашу думку, недоцільно надавати кредитні послуги клієнтам, проти яких порушено справу про банкрутство (за винятком випадків надання кредитів у межах процедури санації підприємства під заставу його корпоративних прав), які мають прострочену заборгованість за кредитами й сплатою процентів, майно яких перебуває у податковій заставі, а також спрямовувати кошти банку на покриття збитків господарської діяльності позичальника, формування й збільшення статутного фонду будь-яких підприємств і організацій, сплату процентів за користування кредитами. Залежно від своєї місії та стратегічних цілей банк має визначитися, чи надавати кредити підприємствам, виробничий процес яких екологічно шкідливий, суперечить Конвенції CITES, Монреальському протоколу, а також тим, котрі виробляють тютюнові, алкогольні вироби, зброю тощо.

    5. Види кредитування, які пропонуватиме банк клієнтам. Окрім традиційного прямого кредиту, банки України нині готові запропонувати кредитні лінії, кредитування овердрафтом, лізинговий, вексельний і консорціумний кредити. Важливо також описати у меморандумі банківські продукти у сфері кредитування в розрізі строковості й видів валют.

    6. Організацію процесу кредитування. Важливим завданням кредитної політики є загальне визначення організаційної структури кредитного процесу, тобто структурних підрозділів, що беруть участь у кредитній діяльності, їх місця й функцій, делегування повноважень і авторизації кредиту.

    7. Цінову політику у сфері кредитування. Кредитна політика окреслює чинники, котрі впливають на розмір процентної ставки за наданими банком кредитами, а також розподіл повноважень у процесі кредитного ціноутворення. Як відомо, процентна ставка за кредит складається із ставки залучення ресурсів чи базової ставки, а також надбавки за ризик. Право визначення розміру надбавки доцільно делегувати керівникам територіальних структурних підрозділів банку, виходячи із конкретних умов позики, тоді як мінімальний розмір процентної ставки має доводитися комітетом з управління активами та пасивами банку (у деяких банках це є компетенцією правління).

    8. Політику у сфері забезпечення наданих кредитів. Як відомо, жодна із форм забезпечення позик не може повністю захистити банку від можливих втрат. На нашу думку, внаслідок тих умов, які склалися в економіці України, та зважаючи на наявні проблеми із захистом прав кредиторів перевага при кредитуванні має надаватися заставі рухомого і нерухомого майна. Такі форми забезпечення, як поручительство, гарантії, страхування можуть бути використані лише при наданні кредиту надійним позичальникам або у разі прийняття під забезпечення гарантій уряду України, гарантій банків, зареєстрованих як юридичні особи у країнах, віднесених до категорії "А". Такі пріоритети й застереження також мають бути прописані у меморандумі про кредитну політику.

    9. Порядок аналізу кредитного ризику й розрахунок резервів у разі можливих втрат за кредитами. Меморандум про кредитну політику описує загальні підходи до процесу управління кредитним ризиком і, на нашу думку, не повинен містити докладних критеріїв оцінки фінансового стану позичальника, які розробляються з урахуванням вимог і рекомендацій Національного банку України та встановлюються окремим внутрібанківським положенням [16].

    Отже, в остаточному вигляді меморандум про кредитну політику може містити окремі роз'яснення й правила кредитування, однак основне його призначення – довести до працівників кредитних підрозділів мету банку у сфері кредитування, яка згодом деталізується в інших корпоративних нормативних актах: внутрібанківських інструкціях, стандартах кредитування, положеннях тощо. Саме тому розробка кредитної політики, як нам здається, повинна базуватися на попередньо визначених цілях банку у сфері кредитування, які, у свою чергу, мають відповідати місії банку й ґрунтуватися на його стратегічних цілях.

    Розробка кредитної політики є функцією вищого керівництва банку, зокрема його спостережної ради. Саме спостережна рада має повноваження щодо формулювання внутрішньої кредитної політики, її моніторингу й коригування. Що стосується останнього, то необхідність уточнення кредитної політики не підлягає сумніву, зважаючи на мінливість середовища, в якому працює банк.

    Нині  загальноприйнятою є думка, що перегляд кредитної політики має здійснюватися  не рідше як один раз на рік. Насправді  умови роботи українських банків змушують їх вдаватися до коригування своєї кредитної політики значно частіше. Це зумовлює необхідність створення в банку спеціальної структури – комітету з кредитної політики, підпорядкованого спостережній раді банку. Основним завданням комітету є розробка кредитної документації банку, зокрема меморандуму про кредитну політику. Крім того, комітет стає посередником між спостережною радою і правлінням у процесі коригування цього документа. Так, у разі внесення змін і доповнень до кредитної політики, але не рідше як один раз на рік, правління банку вносить свої пропозиції на розгляд спостережної ради, яка переадресовує їх комітету з кредитної політики. Останній визначає, які зміни мають бути внесені в інші нормативні документи банку відповідно до пропонованих змін у кредитній політиці, й подає цю інформацію спостережній раді. Після того, як спостережна рада схвалить зміни у кредитній політиці, кредитний комітет вносить їх як у текст меморандуму про кредитну політику, так і в інші нормативні документи банку [10].

    Серед внутрішніх документів, котрі регламентують  діяльність банку у сфері кредитування, особливе місце належить інструкціям (положенням), які визначають послідовність здійснення процедури кредитування, порядок проведення роботи з позичальниками й розподіл обов'язків між підрозділами банку в процесі надання, супроводу і повернення кредиту. Подібний документ, який можна умовно назвати положенням про кредитування, фактично визначає систему реалізації завдань, окреслених у меморандумі про кредитну політику. 

    1.2. Управління кредитним портфелем комерційних банків 

    Кредитні  операції є величезним джерелом доходів  банку і разом з тим величезною статтею активів. Як такий кредитний  портфель являє собою найбільше  джерело ризиків, які впливають  на надійність та безпеку банку. Ефективне управління кредитним портфелем дає змогу мінімізувати ризики і відповідно збільшити прибутковість позичкових операцій.

    Розумне управління кредитним портфелем  встановлює параметри кредитного портфеля, визначаючи при цьому, яка доля ресурсів банку може бути використана для видачі позики, які типи кредитів можуть видаватися, яку частину кредитного портфеля можуть складати позики даного типу, яка допустима концентрація кредитів окремим боржникам і галузям.

    Якість  управління кредитним портфелем прямо пов'язана з прибутковістю банку, а також забезпечення високого рівня надійності і мінімізації ризику банківських операцій, що можливе за умови дотримання банками належного рівня своєї ліквідності. Основним принципом підтримання ліквідності банку є відповідність активів до термінів очікуваного виникнення потреби в коштах для погашення зобов'язань перед кредиторами і вкладниками [14].

    Такий зв'язок термінів розміщення коштів із термінами залучення ресурсів є  важливим фактором перетворення його активів для виконання своїх зобов'язань.

    Світова банківська практика використовує різні  системи показників, які виступають в якості економічних інструментів виміру і управління банківською  ліквідністю. Основними параметрами  оцінки при цьому є:

1. ступінь участі власних коштів в активних операціях комерційного банку;
2. рівень величини власного капіталу банку в обсязі зобов'язань по пасиву;
3. ступінь вкладення ресурсів банку в операції з підвищеним ризиком [3].

    В Україні, згідно з діючими нормативними актами НБУ, розраховують наступні  показники  ліквідності:   норматив  миттєвої  ліквідності,   норматив загальної    ліквідності,    норматив    ресурсної    ліквідності    та    нормативне співвідношення високоліквідних активів до робочих активів банку.

    Однак відносні показники оцінки відповідності активів і пасивів балансу банку відображають існуючий стан на якусь певну дату, що обмежує оперативну можливість регулювання рівня своєї платоспроможності. Тому, для комплексної оцінки і регулювання ліквідності комерційного банку слід враховувати вплив факторів, які пов'язані із зміною структури активів і пасивів, а також методи управління ними, від яких залежить стан ліквідності, передбачивши при цьому можливі тенденції зміни останньої і, таким чином, виконання своїх зобов'язань перед клієнтами. Серед основних напрямів такої роботи слід відмітити: збільшення обсягу власних коштів, оцінку ризику окремих статей активів, їх дохідності та ліквідності; аналіз впливу кредитних операцій, їх структури на ліквідність; прогнозування зміни співвідношення обсягу пасивних та активних операцій, а також процес управління позиками.

    Використання  для ліквідності методу, який ґрунтується  на встановленні її .рівня за допомогою  різних коефіцієнтів, передбачає виділення  певної постійної величини, яка б була базовою для порівняння з нею інших показників, спроможних характеризувати діяльність банку і обсяг його операцій. Найбільш часто для цього використовується величина власного капіталу комерційного банку, сума його активів або зобов'язань [12].

    Безумовно, пріоритет належить власним коштам. Це обумовлено рядом причин. По-перше, захисною функцією капіталу, який виступає своєрідним "буфером" покриття можливих претензій до банку, і, в певній мірі, гарантійним фондом виконання зобов'язань перед вкладниками. По-друге, капітал банку в загальному об'ємі кредитних ресурсів являє собою найбільш постійну, відносно стійку, величину. Ця обставина дозволяє банку використовувати його розмір в якості резерву покриття найбільш ризикових операцій і, тим самим, варіювати питомою вагою ризикових активів в структурі балансу відповідно до величини власних коштів. Для оцінки достатності величини банківського капіталу у світовій практиці використовують різні методи.  Один із найстаріших - це співвідношення власного капіталу банку до залучених коштів.

    Кредитними  операціями в банку управляє кредитний  комітет. В його склад входять  члени ради і управління банком, представники кредитних підрозділів, а також відділів, які пов'язані  з ними. Комітет розглядає всі  питання, пов'язані з кредитними ризиками, аналізує якість кредитного портфеля, а також:

    - розробляє критерії видачі позик;

    - встановлює обмеження на позики залежно від їх типу і на обсяг видачі одному боржнику;

    - виробляє політику щодо повернення безнадійних кредитів і списання невиплачених позик;

    - затверджує стандарти на кредитну документацію і кредитні застави.

    Методичне забезпечення для аналізу кредитоспроможності  клієнта в різних комерційних  банках має свої особливості, хоча ідея його здійснення однакова для всіх банків - оцінка клієнта з точки зору повернення основного боргу і процентів по ньому [8].

    Отже, управління кредитним портфелем  комерційного банку охоплює ряд  заходів: від вибору критерію і оцінки якості позик до розробки механізму  упраління сумнівними та безнадійними кредитами.